Туристическая библиотека
  Главная Книги Статьи Методички Диссертации Отчеты ВТО Законы Каталог Поиск отелей Реклама Контакты
Теория туризма
История туризма
Философия туризма
Право и формальности в туризме
Рекреация и курортология
Виды туризма
Спортивный туризм и альпинизм
Агро- и экотуризм
Экскурсионное дело
Экономика туризма
Менеджмент в туризме
Управление качеством в туризме
Маркетинг в туризме
Инновации в туризме
Транспортное обеспечение в туризме
Государственное регулирование в туризме
Туристские кластеры
ИТ в туризме
Туризм в Украине
Карпаты, Западная Украина
Туризм в Крыму
Туризм в России
101 Отель - бронирование гостиниц
Туризм в Беларуси
Международный туризм
Туризм в Европе
Туризм в Азии
Туризм в Африке
Туризм в Америке
Туризм в Австралии
Краеведение, странове-
дение и география туризма
Музееведение
Замки, крепости, дворцы
Курортная недвижимость
Гостиничный сервис
Ресторанный бизнес
Анимация и организация досуга
Автостоп
Советы туристам
Туристское образование
Другие

<<< назад | зміст | вперед >>>

Стойко С., Гадач Е., Шимон Т., Михалик С. Заповідні екосистеми Карпат

4. Екосистеми Карпат

4.3. Угорські Карпати*

На території Угорщини розташована лише незначна частина Карпатської гірської системи. На півночі країни Угорські Карпати займають площу 12 тис. км2. Вони включають ряд цікавих у біогеографічному відношенні гірських масивів - Матру, Бюкк, Бержень та ін. Характерна та важлива в природоохоронному відношенні екологічна особливість цих гір -  їх сприяння проникненню монтанних рослин у прилеглі ландшафти, а також збагачення гірської флори за рахунок теплолюбних паннонських видів. Для Угорщини, яка характеризується переважно степовими та лісостеповими ландшафтами, гірські райони мають також особливо важливе рекреаційне значення. Тому вчені країни приділяють посилену увагу охороні природних систем Угорських Карпат (рис. 16).

* У написанні цього розділу брала участь науковий співробітник кафедри систематики і екології рослин Будапештського університету ім. Л. Етвеша Зоя Сёке. Вона переклала текст з угорської мови.

Бюккський національний парк. Географічне положення. Це другий за величиною національний парк Угорщини, розташований у найбільш мальовничій та багатій визначними пам'ятками природи гірській частині, що знаходиться між околицями міст Егер, Мішкольц і Казинц-барцикською гірською системою Бюкк (Букові гори). Центральна частина парку висотою 700-900 м н. р. м. разом з платоподібним масивом Високий Бюкк розташована в зоні букових лісів карпатського типу. її оточує нижча область (400-700 м н. р. м.), яка є захисною зоною парку; вона вкрита дубовими лісами. Національний парк площею 38 775 га створений в 1976 р. В ньому працюють інженери лісового господарства, інженери-техніки, ботаніки, зоологи, геологи, агрономи, художники та інші спеціалісти.

Заповідні екосистеми Угорських Карпат.
Рис. 16. Заповідні екосистеми Угорських Карпат:

1 - ландшафтно-охоронний район (ЛОР) Бержень, 2 - ЛОР Голлоке, З - ЛОР Східний Чергат (проект), 4 - ЛОР Коронч-Медвеш (проект), 5 - резерват Іпольо-Тарноц; 6 - ЛОР Матра, 7 - охоронна територія Шаргедь, 5 - ЛОР Лазберц, 9-10 - охоронні території Широки лап і Кереченді, // - національний парк Бюкк, 12-13 - охоронні території Ліс Селешке, Коптаркевек (Камені-вулики), 14-національний парк Агтелек, 15 - охоронна територія торфяні озера Келемері, 16 - Рудобаня (археологічна пам'ятка доісторичної людини; П - Земпленський ЛОР, 18 - ЛОР Токай - Бодрогзуг; 19 - парк Фюзеррадвань з охоронною територією. І - національні парки і ландшафтоохоронні райони, II - резервати та інші охоронні території.

Геологічна та геоморфологічна будова. Утворення гірських материнських порід відноситься до кам'яновугільного періоду, тобто вік їх близько 300 млн років. На початку цього періоду територія опустилась, а потім відбулось її підняття (період утворення Герцинської гірської системи), яке супроводжувалось вулканічною діяльністю, про що свідчать вулканічні породи - порфірит, кварцит. Наприкінці кам'яновугільного періоду на місці цієї території знову утворилось море. В карбоно-пермсько-тріасових морях проходило осадження і накопичення осадових матеріалів, яке закінчилось у тріасовий період.

Головне зім'яття гір, в результаті якого сформувались Карпати, найбільш інтенсивним було в крейдяному періоді. Починаючи з цього часу центральна частина гірської системи Бюкк - плато Високий Бюкк - стала сушею. Води третинного моря час від часу покривали лише знижені навколишні території. В результаті карстової денудації вапнякове плато перетворилось у брилу з нерівною поверхнею. Потім у неогені (і навіть у плейстоцені) відбувались нові підняття, в ході яких в результаті наступної ерозії сформувався контрастний ландшафт - на похилій рівнині, подібно до острова, зараз височіє монолітне плато, по краях якого розміщуються розсічені брили з крутими схилами. Західну частину національного парку урізноманітнюють гори Сарвашке, утворені винесеними на поверхню інтрузивними породами , вулканічного походження - діабазом та габро. Ці тверді породи утворюють стрімкі мальовничі скелі і гірські вершини. Одним з найцікавіших ландшафтів місцевості є долина невеликої річки Егер біля Сарвашке.

Завдяки складності та своєрідності орографічної структури гірський масив Бюкк повністю відокремлюється від інших гір Угорського Середньогір'я, таких, як Баконь і Вертеш. Масив цей являє собою зсунуті на південь відроги Західних Карпат, що є своєрідним крайовим форпостом зі сланцевою основою, вапняковими скелями і плитами (Pécsi, 1960). З куполоподібних вершин (Таркё - 950 м, Балвань - 956 м, Ішталлошке - 959 м н. р. м.), що знаходяться на краю плато, відкривається оригінальна панорама вкритих широколистяними лісами більш низьких гір, які ближче до верхів складені глинистими сланцями, вапняками і доломітами, з невисокими хребтами (500- 700 м н. р. м.) з крутими схилами. Похилі форми гір низького зовнішнього поясу (300-500 м) сформовані ріолітовими та андезитовими туфами, глиною і пісковиками. Результатом вулканічної діяльності міоценового періоду можна вважати численні гарячі джерела в Егері, Мішкольц-Таполці, Качі тощо.

Грунти. Ґрунтовий покрив парку відзначається різноманітністю в залежності від підстилаючих порід. У південно-західній частині зустрічаються території вкриті лесом, в південній переважають ріолітові туфи. На лесових породах утворились чорноземи, чорноземні бурі лісові грунти під ксеротермними трав'яними угрупованнями і рідко-стійними дібровами. На ріолітових туфах сформувались ерубазові (вулканічні базові) грунти та бурі лісові грунти (за Раманом), зайняті силікатними трав'яними угрупованнями і зімкнутими дібровами. У вищому поясі Низького Бюкка на спадистих сланцевих пагорбах і вапнякових плитах переважають бурі лісові грунти, на скелястих хребтах - доломітові та вапнякові рендзини (ініціальні грунти), ранкерні грунти, на вулканічних скелях - ерубазові грунти. Ґрунтовий покрив Високого Бюкка у загальних рисах подібний з тою лише різницею, що більш поширеним ґрунтовим типом на вапняковій материнській породі є бурі та чорні рендзини. На материнській породі, що має вертикальну стратифікацію нахилених плит, сформувались родючі грунти зі сприятливим водним режимом. На них утворились флористично багаті скельні трав'яні та чагарникові ценози, які включають ряд південних теплолюбних видів (південні схили гори Белке).

Водна мережа. Вона сильно розгалужена і своєрідна. На закарстованій поверхні плато Бюкк площею приблизно 100 км2 джерела зустрічаються зрідка, а потоків немає зовсім. На його нерівній поверхні чергуються долини, карстові воронки, улоговини, кари, що являють собою біотопи зі специфічним мікрокліматом, характерна особливість якого - температурна інверсія (Zólyomi, 1936; Wagner, 1955). Вона відіграє значну роль у збереженні та підтриманні льодовикових (гляціальних) і бореальних реліктів. Вода, що проникає всередину карета, виходить на поверхню біля підніжжя крутих схилів плато у вигляді джерел, переважно дуже потужних. Потоки, що беруть тут початок, віялоподібно розсікають нижче розташовану гірську місцевість. В їх долинах тектонічного походження, які мають вигляд ущелин, збереглись оптимальні біотопи для багатьох реліктових видів.

Протягом неогену в результаті дії багатої вуглекислотою води, яка заповнювала вапнякові порожнини, виникла обширна система печер, розташованих на різних глибинних рівнях. Крім порід мінерального складу, сталактитових витворів, ці печери мають велике значення як карстові водосховища, що забезпечують чистою водою прилеглі села і міста. До цього часу сотні печер і "жомбів" (прямовислих шахтоподібних печер) повністю ще не досліджені. Найбільша печера Агтелек, якій в Угорщині за розмірами немає рівних. Однак багатством сталактитових форм відзначаються й інші цікаві печери: лілофю-редська сталактитова печера Іштвана; багаті цікавими мінералами "печери-скарбниці"; вапняково-туфова печера з мальовничими утвореннями. Остання відноситься до розряду рідкісних зі світовим значенням. Дуже цікава туфова печера Шандора Петефі, яка утворилась у відкладах карбонату кальцію, розчиненого водами потоку Синва. У порожнинах під туфовими бар'єрами потоку поширені куртини моху роду фонтиналіс. Одним з найбільш мальовничих куточків національного парку є водопад Фатьол в долині ріки Салайка.

Неподалеку від входу в печери Селета, Кечкелюк, Бюдешрешт, Шубалюк та інші виявлені археологічні та палеонтологічні знахідки. Тут були викопані рештки неандертальської людини та її "сучасників" - печерного ведмедя, шаблезубого тигра, мамонта й інших тварин. Виявлені в Ішталлокшкейській печері у доброму стані домівка первісної людини, кістки та кам'яні знаряддя зберігаються в Національному музеї в Будапешті. Знайдені палеолітичні та неолітичні кам'яні знаряддя, стрічкова (лінійна) кераміка відносяться до так званої "культури Бюкк".

Кліматичні умови. Клімат гірського характеру з прохолодним літом і суворою зимою. Середньорічна температура коливається в межах 7-8° С, а в найбільш високих точках падає до 5,5° С (середні дані за 50 років). Температура січня - мінус 3-4° С, а липня - 19° С. Кількість сонячних годин в рік становить 1900-1950. У внутрішніх долинах і карстових воронках на території плато часто бувають температурні інверсії, які впливають на характер рослинності. Відносно обширне плато є найбільш гумідним у всьому Угорському Середньогір'ї, середньорічна кількість опадів становить тут 800-900 мм. Сніговий покрив тримається близько 110 днів. Протягом вегетаційного періоду випадає в середньому 621 мм опадів, взимку - 274 мм.

Рослинні ступені. Розчленованість місцевості і зумовлені нею кліматичні особливості сприяли утворенню чітко виражених вертикальних рослинних ступенів. На території національного парку, як і в гірській системі в цілому, виявлені всі типові для неї PC з тією лише різницею, що діброви на лесових відкладах (Aceri tatarico-Quercetum) зустрічаються у вигляді незначних осередків. Вони розташовані в наступному PC дубових лісів з дубів скельного та австрійського (Quercetum petraeae-cerris), який охоплює весь Високий Бюкк, досягаючи 450-500 м н. р. м. В межах висот 500-600 м розташований PC грабово-дубових лісів (Querceto petraeae-Carpinetum), який вище 600 м н. р. м. змінюється ступенем букових лісів, більш вимогливих до вологості і вирівнювання мікроклімату. Характерний тип лісу цього PC - монтанний (гірський) букняк карпатського характеру (Aconito-Fagetum) (рис. 17).

В обширних гірських районах деяку різноманітність у висотний розподіл лісової рослинності вносять азональні угруповання. Характерним типом крутих південних схилів у PC дубових лісів є лісостепова рослинність (чагарникові зарості, фрагменти степових формацій). На північних схилах сформовані грабово-дубові ліси, ацидофобні букняки (Melitti-Fagetum). На південних схилах дубові ліси піднімаються до краю плато (700-750 м н. р. м.). У вузьких долинах у PC букових лісів на прохолодних тінистих схилах північної експозиції зустрічаються характерні види субальпійської скельної рослинності: сеслерія (Sesleria), гусимець альпійський (Arabis alpina), фіалка двоквіткова (Viola biflora) та ін. До азональних місцезнаходжень рослинності відносяться і великі карстові воронки.

Флора. Неоднорідна геологічна будова, рельєф, різноманітність біотопів парку зумовили і видову гетерогенність вищих і нижчих рослин. Вивчення флори квіткових рослин розпочато ще на початку минулого століття (Kitaibel, Sadler, Reuss, Láng A. F., Vrabélyi, Borbás, Janka, Prodán, Hulják, Budai, Lengyel). У 1943 p. P. Шоо (Soó 1943) вперше узагальнив проведені раніше флористичні дослідження та результати власних спостережень. Приведений ним список судинних рослин включає 1300 видів. Пізніше цей список, а також дані щодо поширення флори, отримані в результаті ценологічних досліджень і ботаніко-географічного картування території (Zólyomi, Jakucs, Baráth, Horánszky, Pócs та ін. у друку), доповнювались і розширювались. У природоохоронному збірнику, який готовиться до друку при участі Головного відомства по охороні природи та навколишнього середовища, будуть подані відомості про сучасний стан флори території.

На території національного парку знайдено два ендемічних таксони - підвид нічної фіалки (Hesperis matronalis ssp. vrabelyiana), названий іменем відомого флориста, що досліджував цю територію, та описана Уйгелі (Ujhelyi, 1959) сеслерія угорська (Sesleria hungarica), яка утворює трав'яний ярус у деяких типах лісів на карбонатних породах.

Листяні ліси та скельна рослинність Бюккського національного парку.
Рис. 17. Листяні ліси та скельна рослинність Бюккського
національного парку. На задньому плані гора Варгедь.
Фото Будапештського університету.

Частіше зустрічаються у парку реліктові види - дольодовикові та міжльодовикові релікти - свідки теплішого клімату. До рідкісних відноситься вузьколокальний ендемічний релікт ферула Садлера (Ferula sadleriana), що збереглася в карпатсько-паннонському басейні лише у п'яти місцях: на горі Ордеггедь в околицях села Надьмарош, на схилах гір Пілішором і Пісніце (масив Герече), Белке, Тордаі,

Гашадек (масив Бюкк). Найближчі її родичі зустрічаються в напівпустельних угрупованнях Середньої Азії (Чаткальський заповідник на Тянь-Шані). На рендзинах гори Белке, де сформовані лісостепові угруповання, зростає ще один теплолюбний релікт - каламінта чебрецеволиста. Під час льодовикового періоду вона знайшла собі сховище у заглибинах між скелями теплих південних та західних схилів. Найближчим місцезнаходженням цього виду є південно-східні Альпи та гірські райони Далмації. Місцезнаходженням двох названих видів загрожує небезпека знищення з боку діючого з початку століття кар'єру, в якому добувають вапняк. Спільними зусиллями геологів, ботаніків, співробітників природоохоронних установ вдалося вилучити північно-західну частину гори Белке зі сфери промислового використання та приєднати її до національного парку. Відразу ж після цього розпочались роботи по врятуванню реліктових рослин та розселенню їх популяцій. Запровадження заповідного режиму сприяє перетворенню вершини гори Белке в геолого-біологічний музей під відкритим небом. У національному парку частіше зустрічаються релікти льодовикового та пізньольодовикового періодів. їх більша частина - це альпійські, субальпійські, альпійсько-карпатські елементи або ж карпатські і північнокарпатські ендеми. Представниками альпійських і субальпійських видів, що зростають на вапняках у високогірних районах Європи, є гусимець альпійський (Arabis alpina) і ломиніс альпійський (Clematis alpina). Вони зустрічаються на північних схилах, особливо на скелях у долині Аблакошке. Сюди ж відноситься рідкісний для Угорщини (Бюкк, Баконь) третинний релікт - тис ягідний (Taxus baccata), який зростає у горах Бюкк у скельних букняках, цибуля переможна (Allium victorialis), що зустрічається в монтанних і скельних букняках. Рідкісний декоративний представник надпотокової рослинності - крем'яник гарний (Telekia speciosa) - росте в долинах річок Синва і Гор. Фіалка двоквіткова (Viola biflora) відома лише з одного . місцезростання - ущелинного лісу долини Леаньвельдь. На горі Белке зустрічається північнокарпатський ендем - гвоздика периста (Dianthus plumarius ssp. praecox) в сеслерієвих угрупованнях (Sesleria heufleriana) (рис. 18). В деяких місцях (Фелшетаркань) сеслерія разом з куничником мінливим (Calamagrostis varia) утворює мозаїчний рослинний покрив. Східнокарпатський елемент - чемерник червонуватий (Helleborus purpurascens) просувається на захід в Угорських Карпатах до середньодунайського флористичного "розмежування" (Zólyomi, 1936) і в горах Бюкк зустрічається досить часто. В скельних трав'янистих угрупованнях на силікатних породах зростає карпато-паннонський ендем мінуарція чагарникова (Minuartia frutescens). Декоративний пізньогляціальний євро-сибірський релікт змієголовник Руйша (Dracocephalum ruyschiana) оживляє строго охоронні території (Кішмезе і Надьмезе). Спорадично зустрічається в скельних букняках, ущелинних лісах (Голлоке, Балвань, Кіталлошке, Леаньвелдь) клопогін європейський (Cimicifuga europaea). Раритетні рослини ретельно охороняються на всій території парку.

Рослинність. У результаті проведених у 50-ті роки під керівництвом Б. Зойомі ценологічних досліджень і лісотипологічного картування (Zólyomi, Jakucs, Barath, Horánszky, 1954, ,1955) рослинні угруповання національного парку досить добре вивчені. Складена карта рослинності в масштабі 1 : 10 000. Якщо у попередньому розділі був висвітлений вертикальний розподіл рослинності, вказані найбільш поширені зональні угруповання, то тут детально описані типи рослинності та подана характеристика екстразональних едафічних угруповань.

Гвоздика пірчаста.
Рис. 18. Гвоздика пірчаста (Dianthus plumarius asp. praecox) - рідкісний вид у горах Бюкк та Торнайському карсті. Фото Г. Рейхарда.

Дубові ліси. (Quercetum petraeae-cerris pannonicum) - характерний ценотичний елемент листопадних лісів Середньогір'я (їх деревостани становлять 30% усіх угорських лісів). Це зімкнуті деревостани, багаті теплолюбними засухостійкими (середньоєвропейськими і субсередземноморськими) елементами. Домінуючий вид - дуб скельний (Quercus petraea), постійні його супутники - дуб австрійський (Q. cerris) та клен польовий (Acer campestre). Чагарниковий ярус непорушених деревостанів (тип Festuca heterophylla-Carex montana) добре розвинутий, у деградованих ценозах (тип - Poa nemoralis поблизу поселень) представлений бідно. Характерні види угруповання - чина чорна (Lathyrus niger), рокитник чорніючий (Cytisus nigricans) і горошок кашубський (Vicia cassubica). Часто зустрічаються дібровні види: каламінта звичайна (Calamintha clinopodium), хризантема щиткова (Chrysanthemum corymbosum), астрагал солодколистий (Astragalus glycyphyllos), наперстянка великоцвіта (Digitalis grandiflora). Найбільш поширені такі типи лісу: на вершинах, на кам'янистих грунтах - Melica uniflora, на теплих схилах - Poa nemoralis, на пологих вологих ділянках з слабокислими грунтами - Festuca heterophylla - Carex montana, на вулканічних породах - Luzula albida, що є перехідним до ацидофільних дібров.

Дубово-грабові ліси (Querco petraeae-Carpinetum pannonicum) поширені в середньому на висоті 450-600 м н. р. м. За морфоструктурою, типологічними ознаками і видовим складом вони близькі до букових лісів. Дуб скельний утворює перший, а граб - другий ярус. Чагарниковий ярус досить бідний. У наземному покриві переважають види групи Fagetalia.

Характерний лісовий ценоз гірських територій - високогірний (монтанний) буковий ліс (Aconito-Fagetum). У минулому деревостани цього типу вкривали усе карстове плато Високий Бюкк, але внаслідок столітнього господарського користування (склоплавильний завод, заготівля кріпильного і будівельного лісу, випалювання вапна та виробництво деревного вугілля) вони сильно змінились. Одним з найцінніших деревостанів цього типу є розташований на гребені Тарке праліс, який здавна знаходився у непорушеному стані. У деревному ярусі панує бук, супутниками якого є клен-явір (Acer pseudoplatanus) і ясен звичайний (Fraxinus excelsior). Чагарниковий ярус відсутній, а трав'яний утворений карпатськими елементами (Aconitum moldavicum, Polygonatum verticillatum, Hordelymus europaeus, Helleborus purpurascens, Scopolia carniolica). Найбільш поширені такі типи лісу: на сланцях та на слабокислих бурих лісових грунтах - Carex pilosa, на кислих неопідзолених лісових бурих грунтах - Oxalis acetosella, на підзолистих буроземах - Luzula albida, на родючих буроземах, для верхнього горизонту яких властивий мулль-гумус - Galium odoratum, на свіжих щебнистих або типових рендзинах (ініціальних грунтах на карбонатних породах) - Mercurialis perennis, Aegopodium podagraria.

Середньогірські букняки (Melitti-Fagetum) зустрічаються у горах нижчої висоти на північних схилах або займають напівсухі вапнякові кам'янисті схили південної експозиції в зоні монтанних букових лісів, а також сланцеві ділянки. Типологічно вони близькі до монтанних букових лісів. Однак в них відсутні карпатські елементи. У трав'яному ярусі зустрічаються види середньоєвропейських букових лісів (Lathyrus vernus, Carex pilosa, C. digitata, Stellaria holostea, Euphorbia amygdaloides) і звичайні лісові види (Brachypodium sylvaticum, Galium schultesii, Dactylis polygama). У більшості випадків ці ліси змінюються в результаті поширення ясеня і берези і з часом перетворюються у похідні ясенники та березняки.

Екстразональні (едафічні) рослинні угруповання. Екологічні умови своєрідних місцезнаходжень (скелясті вершини, схили, вузькі тінисті долини), різноманітність підстилаючих порід, грунтів, водного режиму зумовлюють наявність тут умов, придатних для реліктових видів і формування екстразональних угруповань.

З природоохоронної точки зору найбільш важливими є скельні букові ліси (Seslerio-Fagetum). Вони зустрічаються на скелястих хребтах, скелетних грунтах (Сентлелек, долина Шебешвіз, долина Аблакошке, Омашша. Холлоке). Поряд з буком у першому ярусі зустрічається дуб скельний, у нижніх ярусах - горобини із групи (Sorbus aria) та третинний релікт тис ягідний (Taxus baccata). Трав'яний ярус утворений видами, що входять до складу субальпійських лук (Sesleria hungarica, Allium victorialis, Cirsium erisithales, Asplenium viride, Calamagrostis varia та ін.). Схожими до них, проте багатими на ксерофільні елементи, є сеслерієві діброви (Seslerio-Quercetum virgilianae). Зараз ведеться ценологічне вивчення цього типу лісу, який займає круті доломітові схили (Чакпіліш біля села Фелшетаркань). Характерним альпо-субальпійським видом є масово поширені тут вовчі ягоди пахучі (Daphne cneorum). В обох типах скельних лісів ростуть зозулині черевички (Cypripedium calceolus) - один з найбільш рідкісних видів Угорщини, що підлягає суворій охороні.

Цікаві реліктові угруповання - горобиново-липові ліси (Тіlіо-Sorbetum), що зустрічаються біля західного розлому карстового плато (Голлоке, Леаньвелдь, Ішталлошке). Вони характеризуються наявністю численних альпійсько-субальпійських і реліктових видів (Cimicifuga europaea, Rosa pendulina, Polystichum lonchitis, Scabiosa columbaria ssp. banatica). У вузьких вапнякових долинах з крутими схилами на грубощебнистих гумусних свіжих грунтах (долина річки Салайки, долина Леаньвелдь, Решке, Белке, Ервеньке, Омаша) ростуть ущелинні яворові ліси (Phyllitidi-Aceretum pseudoplatani). Характерні види цього угруповання - явір (Acer pseudoplatanus), клен гостролистий (A. platanoides), липа широколиста (Tilia platyphyllos), листовик сколопендровий (Phyllitis scolopendrium). У ценозі зростають також реліктові субальпійські види, що зустрічаються у поясі смерекових лісів (Arabis alpina, Clematis alpina, Viola biflora, Anthriscus nitida, Valeriana tripteris).

Ксеротермні скельні липово-ясеневі ліси (Tilio-Fraxinetum) - це релікти післяльодовикової теплолюбної рослинності. Зустрічаються вони на сонячних скелястих вершинах, хребтах, на вапнякових рендзинах або ранкерних грунтах (Рейтек, Ервеньке, Пешке, Гаромке, Летраш). їх компонентами є клен гостролистий, горобина (Sorbus aria), дуб скельний. У чагарниковому ярусі поширені спірея середня (Spiraea media), ліщина, яка часто досягає висоти невеликого дерева. Характерні трав'янисті види - осока парвська (Carex brevicollis), карпато-балкано-кавказький елемент - вальдштейнія гравілатоподібна (Waldsteinia geoides). Про інтенсивну нітрифікацію грунтів свідчить наявність нітрофільних видів, таких, як бутень п'янкий (Chaerophyllum temulum), настінниця лікарська (Parietaria officinalis), смірній пронизанолистий (Smyrnium perfoliatum) та ін.

З кальцефобних лісових угруповань з природоохоронної точки зору варто згадати ацидофільні щучникові та ожикові бучини (Deschampsio-Fagetum, Luzulo-Fagetum). їх деревостани приурочені до підзолистих грунтів, підстилаючою породою яких є кварцевий порфір, кварцит і сланці. У трав'яному покриві переважають ацидофільні рослини - чорниця (Vaccinium myrtillus], щучник звивистий (Deschampsia flexuosa), ожика гайова (Luzula albida), мох леукобрій сизий (Leucobryum glaucum) та інші (гори Алабаштром, Яворгедь, Боровняк,

Надь Іштванереше, схил гори Ердег). Охороні підлягає також дрокова діброва (Genisto pilosae-Quercetum petraeae). Деревостани цього типу займають круті південні схили в основному в західній частині гір Бюкк (Гереннавар, Белке) в поясі дубових і грабово-дубових лісів. Масовий розвиток дрока волосистого, який має потужну кореневу систему, забезпечує протиерозійну роль угруповання.

У південній частині національного парку, на теплих сонячних схилах більш низьких гір, зустрічаються багаті континентальними та субсередземноморськими видами ліси, чагарникові зарості та степові угруповання паннонського характеру (в околицях Егера-Фелшетарканя на схилах гір Варгедь, Егергедь, Сарвашке та ін.). Один з типових ценозів парку - кальцефільна (ацидофобна) деренова діброва (Согnо-Quercetum petraeae-pubescentis). Крім едифікаторів - дерену (Cornus mas), дубів пухнастого і скельного, тут зустрічається і дуб австрійський (Quercus cerris). Найбільш поширені такі типи лісу: Меііса uniflora та Lithospermum purpureo-coeruleum. З ксерофільних дібровних видів у них зустрічаються паннонський ендемік горошок (Vicia sparsiflora), півники злакові та рябі (Iris graminea ssp. pseudocyperus, I. variegata), молочай багатоквітковий (Euphorbia polychroma) та ясенець білий (Dictamnus albus). Ще один характерний ценоз південного типу - ацидофобний карстовий чагарниковий тип вишневий дубняк (Ceraso-Quercetum clematidetosum), що нагадує балканські шибляки. У цьому угрупованні масово зустрічається скумпія (Cotinus coggygria). Восени на фоні забарвлених у вогняно-червоний колір заростей скумпії виділяються окремі екземпляри вишні антипки (Cerasus mahaleb) і дуба пухнастого (Quercus pubescens). Інші характерні види - чина паннонська (Lathyrus pannonicus ssp. collinus), медунка м'яка (Pulmonaria mollissima). В цьому угрупованні на горі Белке трапляється прегляціальний релікт ферула (Ferula sadleriana).

Вздовж повноводних річок, що беруть початок біля підніжжя Високого Бюкка, зустрічається грабово-вільховий заплавний ліс (Aego-podio-Alnetum) і, рідше (наприклад, в долинах річок Гаранда та Салайка), гірські вільхові заплавні ліси (Alnetum glutinosaeincanae) з фрагментами високотрав'я (Filipendulo-Petasitetum hybridi). Характерний представник таких угруповань у гірській зоні (Карпати- Балкани-Кавказ) - крем'яник гарний (Д'єртянвельдь, Нірмезе, долина Фекетешар).

Скельна трав'яниста рослинність, гірські степи, луки. їх фрагменти, які разом з лісовими, чагарниково-лісовими угрупованнями утворюють мозаїчний рослинний покрив на території НП, відіграють дуже важливу роль у збереженні цінних видів (як природні генетичні банки). Можна виділити декілька типів скельної трав'яної рослинності: відкриті незімкнуті степові угруповання (Festucetum pallentis subcarpaticum, Diantho-Seslerietum), які сформувалися на північних схилах вапнякових або доломітових скель. На горі Белке в них зрідка зустрічається північно-карпатський ендемічний вид - гвоздика пірчаста (Dianthus plumarius ssp. praecox), частіше - альпійсько-карпатський вид нечуйвітра (Hieracium bupleuroides), який зростає в Тарке, Белке, Лілофюреді, Дедешській Баргеді, та монтанний субальпійський вид рутвиці (Thalictrum foetidum). На базових породах Сарвашке - габбро і діабазах утворилися силікатні скельні угруповання (Minuartio-Festucetum pseudodalmaticae), для яких характерний даксько-паннонський вид мінуарції (Minuartia frutescens), ендем північних та східних Карпат - костриця несправжньодалматська (Festuca pseudodalmatiса), циркумполярний вид - вудсія ельбська (Woodsia ilvensis).

Багато реліктових рослин збереглось у степових угрупованнях сухих схилів ("скельний степ"), наприклад, в асоціації Pulsatillo-Festucetum rupicolae. В ній зустрічаються паннонсько-карпатські види - гвоздика пагорбкова (Dianthus collinus ssp. glabriusculus), будяк пагорбковий (Carduus collinus), континентальні (євросибірські) види - змієголовник Руйша (Dracocephalum ruyschiana), який зростає лише на плато. В Надьмезе та його околицях поширені кострицево-біловусові угруповання Festuco (ovinae)-Nardetum, в яких зустрічаються відкасник безстебловий (Carlina acaulis), ряд тирличів і тирличників (Gentiana pneumonantha, G. ciliata, Gentianella austriaca, G. livonica), гронянка півмісяцева (Botrychium lunaria) (Zólyomi, 1936). Луки у лісовій зоні підтримуються шляхом систематичного викошування. Найбільш мальовничі травостої знаходяться на карстовому плато. В лучних ценозах панують костриця червона (Festuca rubra), пахуча трава (Anthoxanthum odoratum), трясучка середня (Briza media), королиця звичайна (Chrysanthemum leucanthemum). Досить поширені гірські кострицеві луки.

Фауна. Характеризується значною видовою різноманітністю, численністю таксонів, що пояснюється наявністю обширних непорушених біотопів. Інтенсивні фауністичні дослідження дали змогу опублікувати повну бібліографію робіт по фауні національного парку (Маhunka, 1982).

Фауна хребетних тварин представлена різноманітними комахоїдними та гризунами, якими, в свою чергу, живляться різні хижаки: дикий кіт (Felis sylvestris), кам'яна куниця (Martes foina), горностай (Mustela erminea), ласка (Mustek nivalis). 3 мисливської точки зору чисельними є популяції оленів, косуль і кабанів. У XIX ст. постійним мешканцем гір Бюкк був і бурий ведмідь. У середині XIX ст. під час одного з полювань вбито 200 вовків. За останній час зросло поголів'я муфлонів, що були завезені сюди з Корсіки в 1870 р. В печерах гніздяться летючі миші: трьохколірна нічниця (Myotis emarginatus), нічниця Наттерера (М. nattereri), європейська широковушка (Barbastella barbastella). Різноманітна орнітофауна парку монтанного характеру. На його території гніздяться: орел-могильник (Aquila heliaса), малий підорлик (A. pomarina), сокіл-балобан (Falco cherrug), осоїд (Pernis apivorus), змієїд (Circaetus gallicus), чорний лелека (Cyconia nigra), крук (Corvus corax), звичайний рінник (Cinclus cinclus orientalis), пугач (Bubo bubo), чорна вівсянка (Emberiza cia), рябчик (Tetrastes bonasia).

Із плазунів зустрічається ендемічний вид європейський гологолов (Ablepharus kitaibelii), а також монтанний вид полоза (Coluber jugularis caspicus). Із земноводних слід згадати альпійського тритона (Triturus alpestris), якого можна бачити ранньою весною у водах потоків. З риб трапляється річкова форель (Salmo trutta morpha ungeri), ендемічний вусач Петені (Barbus meridionalis petenyi). Молюски представлені багатьма видами. В чистих джерелах поселяється характерний карпатський монтанний вид річкового слимака (Sadleriana pannonica), у бучинах, ущелинних лісах, зустрічається синьо-бузковий карпатський слизняк (Bielzia coerulea), карпатські види слимаків - Dalea perversa, Vestia turgida, Cochlodina orthostoma.

Ентомофауна території, особливо на вирубках, скельних луках і вкритих степовою рослинністю схилах, відзначається багатством видів. На теплих сонячних схилах зустрічається субендемічний вид - степова дибка (Saga pedo). Вузьколокальним ендеміком є вид, знайдений в печері Кечке - сліпа жужелиця - турун (Duvalius gebhardti). Субендеміками також є метелики-голубянки, що зустрічаються на плато - Aricia artaxerxes issekutzi, Maculinea alcon curiosa, на горі Месгедь - метелик перламутрівка - феба Melitea phoebe kovacsi. В долині Гор зустрічаються інші теплолюбні види метеликів - Регіgrapha incinctum, Polyploca ruficollis, а також п'ядун (Exannis ankeraria), знайдений і в горах Мечек та Вертеш. В карстових воронках виявлені характерні для високогірних районів Європи види кліща: Antagneta dalecarlica, Pantheolosetes alpestris.

Представниками понтично-середземноморської фауни є метелики Catocala conversa і Ephesia diversa, які зустрічаються в Шикфекуті. Південно-континентальні елементи - темнокрила кобилка (Stauroderus scalaris) і коричневата шашечниця (Mellicta britomartis confulgus). До представників бореоконтинентальної фауни на території національного парку (в основному в районі Надьмезе) належать метелики-п'ядуни Perisoma minorsta, P. albulata і метелики-совки Chorsotis cuprea, Photedes captinucula. Північні карпатські елементи представлені такими видами, як сліпий бокоплав (Niphargus tatrensis), сушня-ковий вусач (Toxotus cursor), альпійський вусач (Rosalia alpina), волохокрилими, що живуть у чистих холодних струмках (Melampophylax nepos, Drusus annulatus, D. discolor та ін.), особливими видами метеликів (Euxoa birivia, E. recussa, Ochropleura musiva, Rhyacia latens).

Мешканців природних непорушених біотопів - орлів-могильників, диких котів, пугача - турбує як транспорт, так і пересування людей. Тому для охорони таких тварин призначені заповідні території, відвідувати які дозволяється лише з науковою метою. Охороняються також тварини-індикатори чистої води. Для видів з вузькою екологічною амплітудою навіть незначні зміни екологічних умов можуть виявитись згубними, як це сталось, наприклад, з реліктовим видом альпійською вогнівкою (Palaeochrysophanus hippothoe). її зникнення викликане зниженням вологості повітря на плато Високий Бюкк та в карстових воронках внаслідок проведеної в Надьмезе та його околицях суцільної рубки лісу.

Природоохоронне зонування. Своєрідна будова гірської системи, де розташований НП, є основою для виділення зовнішньої і внутрішньої охоронних зон. Центральна частина території, так званий Високий Бюкк, це строго охоронна територія, яка одночасно є внутрішньою охоронною зоною. Найцінніші ділянки НП, його особливо охоронні території - скелі Ерке, Пешке, Тарке разом з пралісом; район долини річки Салайки - гори Ішталлошке; район Геренновар - околиці долини Аблакошке; район, який включає Надьмезе, Чипкешкут, Явор-кут; околиці Омашша, район Лілофюреда та його околиць. Основна частина природних цінностей НП (рідкісні види флори та фауни, унікальні рослинні угруповання, оригінальні печери) знаходиться у строго охоронній території.

Центральну частину НП оточує нижча гірська територія, яка є його зовнішньою охоронною зоною. Вона становить 70 % усієї площі парку. Тут теж є строго охоронні ділянки, цінність яких зумовлюється, з одного боку, своєрідністю геологічних порід, а з другого - впливом паннонського клімату. Такий комплексний вплив позначається і на характері скельних лісів та "скельного степу", які знаходяться в околицях Сарвашке, а також на своєрідній рослинності вапняків та доломітів, розміщених між Егером і селом Фелшетаркань (гори Вергедь, Чакпіліш), де збереглись такі рідкісні ценози, як Seslerio-Fagetum, Tilio-Fraxinetum, Seslerio-Quercetum virgiiianae, на ксеро-термних дібровах, ущелинних лісах, скельних чагарникових і степових угрупованнях, заплавних лісах долини Гор, на розміщених в околицях Репашгута бучинах, своєрідних ріолітових утвореннях в районі Черепваралья ("скелі-вулики" і "силікатні" скельні трав'янисті угруповання).

Наукове та народногосподарське значення. Парк Бюкк і в першу чергу його строго охоронні території - це наукова база для екологічних, ґрунтових, гідрологічних та карстово-морфологічних досліджень. До цього часу ще повністю не вивчені рослинний і тваринний світ, цікаві природні утворення та екосистеми парку. Зараз створюється повний кадастр флори і фауни, проводяться комплексні ценологічні дослідження, вивчається кругообіг речовин і потоків енергії в дубових лісах парку. Важливим є вивчення інтенсивності та напрямку динамічних процесів у рослинному покриві, що дасть змогу регулювати та підтримувати рослинні угруповання з метою їх охорони; У зв'язку з цим П. Якуч продовжує експериментальне вивчення процесів деградації букових лісів в урочищі "Рейтек". Проводяться еколого-ценотичні дослідження видового складу молюсків (Baba, 1987). Продовжуються також грунтові гідрологічні дослідження, комплексне вивчення печер.

Народногосподарське значення має запас деревини на території парку. Середній обсяг лісозаготівель, які проводять під контролем дирекції за межами природоохоронних територій, становить 165 000 м у рік. Щоб усунути виникаючі іноді проблеми, дирекція розробляє план співробітництва із зацікавленими лісгоспами.

Туристичне, рекреаційне і дидактичне значення. Парк щорічно відвідує у середньому 1,5 млн чоловік. Постійними відвідувачами є екскурсанти - студенти, школярі, туристи. Для масового відвідування суттєве значення має розміщення парку, оскільки у зовнішній охоронній зоні проходить автомобільна траса Егер - Мішкольц з постійним автобусним сполученням. Якщо зійти з шосе, пішки можна легко дійти до цінних ділянок паркових екосистем. У даний час центральна частина парку (ядро), до якої веде лісогосподарська дорога, відкрита для відвідування. Згідно з планами до західного та східного країв карстового плато відвідувачів буде доставляти канатна дорога, а між її кінцевими станціями на плато вони зможуть користуватися вузькоколійкою чи електроавтобусом. Як тільки плани будуть здійснені, автомобільний рух на плато буде припинений або зведений до мінімуму.

Одночасно проводиться планування і створення навчальних стежок. У деяких місцях, наприклад, у районі Сервашке і Сілвашварад, вони вже готові.

До послуг відвідувачів, які бажають ознайомитися з парком протягом більш тривалого часу, є готелі (Егер, Сарвашке, Фелшетаркань, Мішкольц, Казінцбарціка, Озд), турбази (Егер, Сілвашварад, Тардош, Мішкольц, Бюкксенткерест, Голлоштете, Сентлелек, Банкут та ін.), мотелі (Егер), кемпінги (Мішкольц-Таполца, Голлоштете, Егер, Фелшетаркань).

Незважаючи на те що парк оточують численні селища з розвинутою промисловістю та сільським господарством, він достатньо великий для того, щоби непорушені, близькі до природного стану екосистеми і природні цінності могли витримувати навантаження і нормально функціонувати.

Агтелекський біосферний заповідник. Географічне положення. Розташований у північно-східній частині Угорщини на межі з Чехо-Словаччиною. На цій території в 1978 р. було створено ландшафтно-охоронний район. У 1979 р., за пропозицією Угорського національного комітету по проблемі "Людина і біосфера" (МАБ), ЮНЕСКО затвердило на його базі біосферний заповідник на площі 19 595 га.* Заповідник включає найцікавіші ділянки Торнайського (Північно-Боршодського) карета. Це своєрідна, середньої висоти, майже не порушена господарським впливом карстова область з системою незвичайних великих печер. Одна з них - всесвітньовідома печера Барадла. На прилеглих до неї вапнякових горах збереглись рідкісні реліктові й ендемічні види тварин і рослин. У географічному відношенні заповідна територія являє собою угорську частину словацького Гемер-Торнайського карста.

* Зараз це і національний парк.

Середня висота гірської території 400-500 м н. р. м. Це лісова зона, але від корінних листяних лісів зараз залишились лише острови дібров та грабових дібров, що мали раніш зональне поширення.

Геологічна та геоморфологічна будова. У геологічному відношенні заповідник - південна частина великої карстової брилової гірської системи, яка складена древніми кристалічними породами і вкрита мезозойськими вапняками. У світло-сірому та білому тріасових вапняках утворились найоригінальніші карстові форми. Найвідомішою з них є агтелекська печера Барадла - одна з найбільших і величних сталактитових печер Угорщини, її повна довжина (разом із словацькою ділянкою) становить 22 км.

Унікальна морфологічна особливість карстового плато полягає у тому, що воно містить у собі форми, які виникли протягом декількох періодів карстоутворення. Це залишки тропічного карстоутворення з нижньокрейдяного періоду, поруйновані форми кінця третинного періоду та плейстоценові форми.

Мальовничістю відзначаються печери Беке (довжина 8,7 км) та Сабадшаг (2,7 км). Слід загадати й печерні системи Вечембюккі жомб* (глибина 130 м), Метеор (132 м), Сабо-паллагі жомб (130 м). Вода, яка просочується крізь шари вапняку, виходить на поверхню у вигляді повноводних джерел (наприклад, Йошвафейські джерела).

* Жомб (угор.) - прямовисна шахтоподібна печера.

Грунти. Зональний тип грунтів - лесовидні буроземи. Часто трапляються рендзини, в утворенні яких беруть участь залишкові третинні червоні глини. Тому червоноглиниста рендзина - найбільш поширений тип грунтів. Місцями, в основному під впливом ерозії, він деградує в кам'янисті скелетні грунти.

Кліматичні умови. Клімат території помірний, досить вологий, гірського характеру. Середньорічна температура 7-8° С, середньосічнева - мінус 3-4°С, середньолипнева - 18-19° С Середньорічна кількість опадів 600-700 мм. Протягом вегетаційного періоду випадає 414 мм, взимку - 193 мм. Отже, територія заповідника є однією з найбільш прохолодних частин країни.

Флора. Територія біосферного заповідника належить до найбільш північного Торнайського флористичного району Угорських Карпат. За характером флори це проміжна ланка між карпатською та паннонською флористичними провінціями. У рослинному покриві майже поряд зустрічаються бореальні види карпатського характеру, які надають перевагу прохолодним вологим місцезростанням, і південні та східні види. Локальними ендемічними видами є оносма торнайська (Onosma tornense), яка включена у Червону книгу рослин Європи, підвид бурачка гірського (Alyssum montanum ssp. brymii), сеслерія угорська (Sesleria hungarica), ендемічна також для Будайських гір, паннонсько-карпатський ендем - будяк угорський (Carduus collinus). Багато тут карпатських і бореальних видів (Rubus saxatilis, Pulsatilla grandis ssp. slavica, Saxifraga paniculata, Dracocephalum austriacum, Dianthus plumarius ssp. praecox). Карпатський ендем зубниця залозиста (Dentaria glandulosa) крім Агтелекського заповідника зустрічається в Угорщині лише в Земплинських горах. Теплолюбні рослини представлені такими видами, як Thalictrum foetidum, Lathyrus pisiformis, Geranium sanguineum, Onosma visianii, Asyneuma canescens, Carex brevicollis, та ін. На прилеглому до південного сектора заповідника великому кислому галечнику зустрічаються приурочені до кислого субстрату ацидофреквентні і гірські види - Potentilla rupestris, Calluna vulgaris, Achillea ptarmica, Nardus stricta.

Зараз складається повний флористичний список (кадастр) заповідника, який налічує близько 1400 таксонів судинних рослин.

Рослинність. Рослинність заповідника досконало вивчена П. Якучем (Jakucs, 1978). На плато і північних схилах нижчих по висоті гір поширені грабово-дубові ліси (Querco petraeae-Carpinetum). їх ранньовесняний аспект утворюють ефемероїди - підсніжник (Galanthus nivalis), ряст (Corydalis cava, C. solida). На їх фоні виділяються своєю декоративністю рідкісний середземноморський вид - еритроній собачий зуб (Erythronium denscanis) і карпатський ендемік - зубниця залозиста (Dentaria glandulosa).

Букові ліси поширені тут лише окремими острівцями, екстразонально, наприклад між Бодвасілашем і Садваром. Місцями (Гарагіштья, гора Нодьолдол) у пониженнях плато зустрічаються деревостани з дуба скельного й австрійського (Quercetum petraeaecerris). На скелястих урвищах карстового плато і крутих схилах долин зростають скельні липово-ясеневі ліси (Tilio-Fraxinetum). У них масово зустрічаються карпато-балкано-кавказький елемент - вальдштейнія гравілатоподібна (Waldsteinia geoides) та південно-європейський вид - осока парвська (Carex brevicolis).

На південному боці плато й похилих ділянках схилів досить поширеним угрупованням є ацидофобна (кальцефільна) деренова діброва (Corno-Quercetum). Поряд з дубом скельним характерним елементом таких деревостанів є ксеротермний релікт - дуб віргільський (Quercus virgiliana). Карстові чагарникові ліси представлені вишнево-дубовими фітоценозами (Ceraso-Quercetum), по узліссях яких масово зустрічаються лісостепові види: герань криваво-червона (Geranium sanguineum), оман мечолистий (Inula ensifolia), купина пахуча (Polygonatum odoratum), ясенець білий (Dictamnus albus); ендемічні види - оносма торнайська (Onosma tornense) і бурачок гірський (Alyssum montanum ssp. brymi). Між лісовими острівцями розташовані великі фрагменти степової рослинності (Pulsatillo-Festucetum rupicolae), де зустрічаються ковили пірчаста і найкрасивіша (Stipa pennata, S. pulcherrima), осока низька (Carex humilis), ендемічний релікт оносма торнайська (поблизу Торнанадашке), змієголовник австрійський (Dracocephalum austriacum) - елемент понтійсько-кавказького походження, який зараз трапляється у високогірних районах Європи.

Фауна. Хребетні тварини заповідника представлені рибами, земноводними, плазунами, птахами та ссавцями.

Шкідливий вплив на іхтіофауну має забруднення води. Це особливо видно на прикладі європейської умбри (Umbra canina), яка після знищення верхових та низинних боліт Алфельда залишилась лише в декількох гірських річках (Йошва, Менеш, Бодва). Якщо їх забруднення не зменшиться, то і цей останній її притулок буде знищено. У цих же річках зустрічається угорська мінога (Lampetra danfordi) та ендемічний вид риб вусач Петені (Barbus meridionalis petenyi). У заповіднику знаходяться численні популяції релікта саламандри плямистої (Salamandra salamandra).

Орнітофауна представлена переважно хижаками. Це пояснюється тим, що у сільському господарстві все ще переважають традиційні способи господарювання, мінеральні добрива застосовуються у незначній кількості і, таким чином, не відбувається порушення складних харчових ланцюгів, отже, хижаки отримують досить багату здобич. На території заповідника гніздяться орел-могильник (Aquila heliaca), малий підорлик (Aquila pomarina), сокіл-балобан (Falco cherrug), сокіл-сапсан (F. peregrinus), чорний лелека (Сісопіа nigra), вухатий сич (Otus scops), клінтух (Columba oenas), пугач (Bubo bubo), сірий та чорний дятли (Picus canus, Dryocopus martine pinetorum), кам'яний дрізд (Monticola saxatilis).

На відміну від інших районів країни тут поки що численний вид сільська ластівка (Hirundo rustica).

Із ссавців зустрічаються деякі рідкісні види летючих мишей, трьохколірна нічниця (Myotis emarginatus), нічниця Наттерера (М. nattereri), двоколірна летюча миша (Vespertilio murinus), європейська широковушка (Barbastella barbastella). З хижаків слід згадати видру (Lutra lutra), борсука (Meles meles), кам'яну куницю (Martes foina), європейську норку (Mustela lutreola). Дуже рідко трапляється горностай (М. erminea). В холодні зими іноді спускаються сюди з словацьких гір вовки. До 1880 р. постійним компонентом фауни був бурий ведмідь (Ursus arctos), повністю винищений під час полювань. Поголів'я крупних парнокопитних (оленів, козуль, муфлонів, диких кабанів) досить значне. Велика кількість диких кабанів спричиняє ерозію грунту.

Видовий склад безхребетних, за винятком фауни печер, ще не повністю вивчений. Дослідженнями Е. Дудича та його співробітників визначено 300 видів тварин, які заселяють печери. Найбільш цікаві види - сліпа жужелиця (Duvalius hungaricus) з печери Барадла, сліпий бокоплав (Niphargus aggtelekiensis), а також представник класу павукоподібних Koenenia austriaca vagvoelgyii, який зустрічається в Вечембюккському жомбі. Добре вивчена фауна лускокрилих (Varga, Gyulai), що налічує 310 видів. Більшість з них є сибірськими, середземноморськими, понтично-середземиоморськими і ксеромонтанними (представники сухих гірських районів) елементами фауни. Така гетерогенність фауни зумовлена різноманітністю рельєфа і розміщенням окремих його частин, чергуванням теплих сонячних та прохолодних тінистих місцезнаходжень. Інші цікаві представники комах - альпійський вусач (Rosalia alpina), що зустрічається в старих букових лісах, сушняковий вусач (Toxotus cursor) та великий смерековий вусач (Monochamus sartor). На території Гарагіштья в карстових воронках поселяються представники прямокрилих - Isophia pyrenaea, І. stysi, Ethystyra brachyptera, Pholidoptera aptera. На теплих сухих схилах зрідка зустрічається степова дибка (Saga pedo). У заповіднику можна побачити рідкісні види метеликів-голубинок - Aricia artaxerx xerxes issekutzii, Maculinea alcon curiosa, Palaeochrysophanus hippothoe та метеликів-перламутрівок - Mellicta britomartis, Melitaea phoebe kovacsi, Brenthis ino, B. hecate. Чисті струмки заповідника - єдине в Угорщині місце поширення представника волохокрилих (Drusus trifidus). У джерелах масово зустрічається джерельний слимак (Sadleriana pannonisa). Високогірним елементом є голубий карпатський слизень (Bielzia coerulans).

Природоохоронне зонування. Найбільш цінні угіддя БЗ становлять його абсолютно заповідне ядро (230 га), яке оточує внутрішня захисна зона на горі Гарагіштья (438 га) та на горі Нодьолдол (436 га). Зовнішньою захисною зоною є решта території ландшафтоохоронного району. У ній виділені строго охоронні ділянки, площа яких становить приблизно 25% усієї території заповідника.

Агтесекська сталактитова печера

Агтесекська сталактитова печера
Рис. 19-20. Агтесекська сталактитова печера. Фото Угорського телеграфного агентства.

Наукове та народногосподарське значення. Територія БЗ - база для дослідження гідрології та морфології карета в Угорщині. Тут досліджують полігенетичний карст, печери та ґрунтову ерозію.

Велике практичне значення має вивчення водних ресурсів карета, важливих як джерело питної й промислової води. Проводяться також комплексні біологічні дослідження з метою встановлення видового складу флори і фауни БЗ та закономірностей формування рослинного покриву, вивчається динаміка популяцій рідкісних видів метеликів. В Агтелекській печері-лабораторії проводяться біологічні експериментальні дослідження, розпочаті біологом зі світовим іменем Ендре Дудичем (Dudics), на честь якого Угорська Академія наук встановила тут у 1981 р. меморіальну дошку. Зараз вивчається роль мезо- та мікрофауни в розкладі органічної речовини.

Базою для геологічних та гідрологічних досліджень служить стаціонар ім. Імре Вашша, створений Науково-дослідним інститутом водного господарства в околицях Йошвафе.

У дослідженнях, які ведуться у БЗ, беруть участь співробітники 13 наукових установ.

Туристичне, рекреаційне та дидактичне значення. Найбільш важливою цінністю БЗ є добре обладнана та пристосована для відвідування печера Барадла (рис. 19, 20). Підземний маршрут від Агтелека до Йошвафе становить приблизно 5 км і займає близько 5 год. Коротший і, можливо, наймальовничіший маршрут веде від входу Верешто до Йошвафе і становить близько 3 км. Перед відвідувачами відкривається чудовий підземний світ з підсвіченими сталактитами своєрідної форми. Крім сталактитів увагу відвідувачів привертають геологічна рідкість - підземний скид (зсув), чергування ділянок дна печери, зумовлене ерозійними, корозійними і тектонічними процесами, своєрідний тваринний та рослинний світ печери, знайдені культурно-історичні пам'ятки доісторичних часів.

За останні 30 років було зареєстровано 4 млн відвідувачів, які побували у БЗ з пізнавальною, науковою чи рекреаційною метою. Багата сталактитами печера Беке внаслідок особливого мікроклімату (аерозольне повітря, наявність грибів з антибіотичними властивостями) придатна для лікування захворювань дихальних шляхів. У даний час тут функціонує санаторій, в майбутньому планується створення міжнародного курорту.

Голлокейський ландшафтоохоронний район. Ця цінна культурно-історична й етнографічна пам'ятка (141 га), розташована в зоні дубових лісів на висоті 300 м в місцевості Чергат, біля міста Балашшадярмат Ноградської області. Охоронний статус отримала в 1977 р. Територія знаходиться у віданні єгерської державної лісовпорядчої організації.

До ландшафтоохоронного району (ЛОР) відноситься частина села Голлоке з 16 самобутніми будинками у стилі "палоц", яке оточене кільцем гір висотою 400-500 м. На горі Варгедь (гора-фортеця) збереглись руїни середньовічного замку, оточеного чагарниковими заростями та виноградниками. Готична церква цього старого села згадується у письмових документах від 1342 р. Фортечний замок був збудований у готичному стилі, перша згадка про нього відноситься до 1313 року. Наприкінці визвольної війни під керівництвом Ференца II Ракоці за наказом австрійського імператора Леопольда І замок був зруйнований. На розташованому перед його руїнами пасовищі збереглись старі екземпляри дуба австрійського, які свідчать про існування на цьому місці діброви типу Quercetum petraeaecerris.

З вершини гори Варгедь відкривається чудова панорама на околиці і долину річки Іпой. Крім зазначених історичних і ландшафтних цінностей відвідувачів приваблюють роботи місцевих різб'ярів по дереву, святкові палоцські народні костюми місцевого населення.

Лазберцький ландшафтоохоронний район. Має в основному водоохоронне значення, хоча тут поселяються цікаві тварини і зростає ряд рідкісних видів рослин. Заслуговують також на увагу карстові форми ландшафта. ЛОР розташований у Боршод-Абуй-Земпленській області на північ від гір Бюкк. Це невисока гірська місцевість, центральною частиною якої є Уппонські гори, що в структурному плані схожі до гір Бюкк. Найвищі їх вершини досягають 400-450 м н. р. м.

Площа ЛОР - 8510 га, охоронний статус надано йому в 1975 р. Природоохоронний догляд здійснює Північно-угорська водогосподарська служба. Відвідування території обмежене.

Клімат ЛОР набагато м'якший, ніж в Агтелекському БЗ. Середньорічна температура 8-9° С, річна кількість опадів - 550-600 мм. За геологічною будовою територія схожа на гори Бюкк, проте складена старішими відкладами, що відносяться до карбону. На річці Бан, водозбірним басейном якої є Високий Бюкк, перед Уппонською скелястою ущелиною створено штучне водосховище місткістю 6,2 млн м3, яке постачає воду всім промисловим підприємствам долини Шайо. Невеликі печери, кам'яні ніші скелястої ущелини й оточуючих карстових вершин, скам'янілості Уппонського джерела Сіклафорраш становлять геологічну і палеонтологічну рідкісність.

Флора має паннонсько-середньоєвропейський характер. Найбільш цінні види: понтійсько-середземиоморський елемент штернбергія морозникоквіткова (Sternbergia colchiciflora), карпатський ендем сеслерія Гейфлерова (Sesleria heufleriana). Цікаві також види "скельного типу" - бурачок гірський (Alyssum montanum), сонцецвіт сивий (Helianthemum canum).

Фауна нагадує тваринний світ Бюккського національного парку. З хижих птахів зустрічається сокіл-сапсан (Falco peregrinus), сокіл-балобан (Falco cherrug), чорний і червоний шуліки (Milvus nigricans, М. milvus), мохноногий канюк (Buteo lagopus), пугач (Bubo bubo). Фауна безхребетних тварин знаходиться у стані вивчення.

Близько половини території ЛОР вкрито лісами, решта зайнята пасовищами, ріллею. Фрагменти лісів представлені переважно зональними дібровами (Quercetumpetraeae-cerris), а місцями (головним чином в Уппоньській ущелині) екстразональними карстовими чагарниковими заростями, що чергуються з ділянками степової і скельної рослинності (екстразональний лісостеп).

Захисні зони навколо ЛОР сприяють поліпшенню його функцій. Штучне водосховище і його околиці належать до природоохоронних територій строгого режиму. На південь від водосховища знаходиться захисна зона (3740 га) з джерелами, річками тощо, на північ - природоохоронна зона (4357 га). Територія їх майже повністю вкрита лісами. В ЛОР здійснюється постійний нагляд з метою попередження потрапляння в долину річки Бан комунальних та забруднених хімічними речовинами вод. Систематично проводиться контроль якості води водосховища та вивчення в ньому тваринних організмів (Felföldy, 1981).

Оскільки водосховище є джерелом питної води, купатись у ньому заборонено. В обмеженій кількості дозволено ловити рибу. Територія ЛОР становить інтерес і як місце для проведення наукових екскурсій.

Берженьський ландшафтоохоронний район. Включає ділянки, прилеглі до Дунаю між містами Естергом і Вац, та вулканічні гори Бержень висотою понад 900 м (гора Чованьош - 936 м, гора Надьгідеггедь - 865 м). Друга частина ЛОР - гора Сентмігайгедь та її околиці - розташована між селами Забегінь і Кішмарош, охоплює круті скелясті схили, обернуті до Дунаю. Висота гір 300-500 м. На території Високого Берженя охороняються 15 383 га, на горі Сентмігайгедь і в її околицях - 25 14 га, тобто загальна площа ЛОР становить 17 897 га. Охоронний статус територія отримала у 1978 р. за пропозицією Комітету по проблемах Дунаю та інших органів.

Кліматичні умови ЛОР подібні до умов Угорських Карпат. Середньорічна температура 9,3° С, середньосічнева - мінус 2,4° С, середньолипнева - 19° С Середньорічна кількість опадів - 600-800 мм. Характерні для району стратовулкани виникли під час вулканічної діяльності в третинному періоді. Сучасна геоморфологічна будова зумовлена підняттями і ерозією, що мали місце в четвертинному періодіоді.

Більша частина території вкрита бурими лісовими грунтами, на скелястих гребенях сформувались літоморфні ерубазові грунти.

На території розвинута мережа річок і джерел, проте дебіт їх недостатній і нерівномірний.

Пануючою формацією на території Високого Берженя є букові ліси. Нижчі та похилі схили вкриті грабовими дібровами та дібровами з дубів скельного і австрійського. На крутих схилах гори Сентмігайгедь мозаїчний рослинний покрив утворений лісами чагарникового типу з дуба пухнастого, степовими фітоценозами та скельними галявинками.

Флора території гетерогенна. Південна частина ЛОР за характером флори відноситься до Задунайського Середньогір'я. Таке розмежування зумовлене присутністю тут атлантичних та субсередземноморських видів (Allium moschatum, Carex halleriana, Convolvulus cantabricus, Coronilla coronata, Daphne laureola). Північна частина району - Високий Бержень - відноситься до Угорських Карпат, що підтверджує присутність ендемічних видів (Erysimum pallidiflorum, Thlaspi jankae) і карпатських елементів (Aconitum moldavicum, A. variegatum ssp. gracile, Polygonatum verticillatum, Valeriana sambuci-folia, Rosa pendulina та ін.). Найбільш відомою флористичною рідкісністю території є реліктовий ендем ферула Садлера (Ferula sadleri), відома з Бюккського національного парку. Вона зустрічається на крутих, прогрітих сонцем схилах гори Ердег-Гедь в лісостепових угрупованнях. На жаль, популяції згаданої рослини загрожує зникнення, оскільки її небезпечним "ворогом" є муфлон.

Суцільні ліси, віддалені від сіл долини, гірські вершини дають притулок багатьом видам тварин. Ряд зникаючих і тих, що знаходяться під охороною, ссавців мають тут оптимальні умови для існування. Це такі види, як лісова та кам'яна куниці (Martes martes, M. foina), горностай (Mustela erminea), ласиця (М. nivalis). Тут же зустрічаються і хижі птахи: орел-могильник (Aquila heliaca), малий підорлик (A. pomarina), балобан (Falco cherrug), змієїд (Circaetus gallicus), червоний та чорний шуліки (Milvus milvus, M. nigricans), а також рідкісні види - пугач (Bubo bubo) та чорний лелека (Ciconia nigra). На території ЛОР зустрічається вісім видів плазунів та 11 видів земноводних, що охороняються. Досить значне поголів'я парнокопитних, особливо муфлонів, більшість яких знаходиться у південній частині району.

У рослинному покриві ЛОР, особливо в північній його частині вздовж хребта Високого Берженя, поширені гірські букові ліси (Асоnito-Fagetum). Субмонтанні, середньогірські бучини (Melitti-Fagetum) з грабом спускаються майже до краю гірської території. Зустрічаються спільні з грабово-дубовими лісами типи деревостанів: Carex pilosa - тип, Galium odoratum - тип. На викошених луках і місцях вирубок у рослинному ступені букових лісів характерними є монтанні елементи: зозулинець блідий (Orchis pallens), з. чоловічий (О. mascula ssp. signifer), тирличник (Gentiana ciliata), тирличничок (Gentianella austriaca), приворотень стрункий (Alchemilla gracilis). До висоти 400 м н. р. м. зустрічаються діброви з дубів австрійського та скельного. На півдні, в районі Надьмароша, в цих деревостанах трапляється їстівний каштан (Castanea sativa). Походження його спірне, проте існує думка, що він тут був ще з доримських часів. Між скелястими хребтами Високого Берженя зустрічаються осередки ущелинних яворових лісів (Parietario-Aceretum). По краях скель, на перигляціальних валунах поширені мальовничі куртини континентального виду спіреї середньої (Spiraeetum mediae). Спорадично це угруповання зустрічається і в інших місцевостях Угорських Карпат, однак у даному районі відмічено його найбільш західне місцезнаходження. Характерні види даного ценозу - кизильник матранський (Cotoneaster matrensis) та ранньовесняні ефемероїди - анемона жовтецева (Anemone ranunculoides) і ряст порожнистий (Corydalis cava).

У південній частині ЛОР на андезитових породах зустрічається низькорослий дубняк (Ceraso-Quercetum), характерними видами якого є вишня антипка (Cerasus mahaleb), дуб пухнастий (Quercus pubescens), будяк пагорбковий (Carduus collinus), тонконіг угорський (Poa pannonica ssp. scabra). Місцями домінуючу роль у цьому угрупованні відіграє костриця несправжньодалматська (Festuca pseudodalmatica) - ендемічна рослина Північних і Угорських Карпат.

На стрімких скелях часто зустрічаються скельні тонконогові (Poaetum pannonicae) та кострицеві галявинки (Festucetum pseudodalmaticae). Найбільш типовими видами цих ценозів є півники карликові (Iris pumila), чина угорська (Lathyrus pannonicus ssp. collinus), люцерна жорсткувата (Medicago ridigula), ковили (Stipa tirsa, S. crassculmis ssp. euroanatolica).

Природоохоронне зонування. Цінніші ділянки ЛОР - Годовар, Фелшетамашвар, Коморгедь-Кеембер та ін. мають статус територій, що суворо охороняються. Загальна площа їх становить 2166 га. Навколо них виділена захисна зона.

Наукове та народногосподарське значення. Відносно непорушені природні екосистеми ЛОР є базою для екологічних та етологічних досліджень. Південна частина добре вивчена і становить значний інтерес з точки зору флорогенезу території (Zólyomi, 1942; Horánszky, 1960). Тут проходить флористична межа між Північним і Задунайським Середньогір'ям. З народногосподарської точки зору важливим є значний запас деревини на території ЛОР.

Рекреаційне значення. Територія ЛОР є частиною вигину Дунаю; це місце паломництва як угорських, так і іноземних туристів. Значна частина населення Будапешту та його приміських зон виїжджає сюди на відпочинок, любителі пішохідних прогулянок неодмінно отримують велике задоволення від екскурсій по території ландшафтоохоронного району. Заслуговують на увагу і культурно-історичні пам'ятки території. Руїни фортечних замків, які знаходяться на зовнішніх вершинах гірської системи, свідчать про історичне минуле країни. В селах Надьбержень і Баняпуста можна бачити пам'ятки, які свідчать про розвиток гірничої справи в середньовіччі та більш пізній період. Очевидно, з копальні в Баняпуста походить руда, з якої Пал Кітайбел - відомий ботанік і хімік, першим добув елемент теллур (1785 p.).

Земпленський ландшафтоохоронний район. Угорська частина вулканічної гряди Західних Карпат, що простягається від Токая до Пряшева, має назву Земпленських гір. Однойменний ЛОР (26 тис. га) розташований в їх північній центральній частині. Середня висота цієї території - 500-800 м н. р. м. Гори понад 800 м заввишки розміщені в центральній частині, на східній окраїні, а також на півночі (рис. 21).

Земпленський ландшафтноохоронний район.
Рис. 21. Земпленський ландшафтоохоронний район. На передньому плані силікатна рослинність. Фото Т. Шимона.

Гірська система виникла в ранньотретинному періоді, коли відбувалось виверження андезитової та ріолітової лави. Вулканічна діяльність завершилась у паннонський період пліоцену. Пізньовулканічні явища (виверження термальних вод, каолінізація, зруднення), що продовжувались, супроводжувались слабшими рухами земної кори. Останнє підняття відбулось у плейстоцені. Сучасна геоморфологічна будова гірської системи - результат ерозії. Під її впливом виникли препаровані вулканічні відслонення, лавові жили, перигляціальні осипища, розвинута система долин. Територія району багата на джерела, водні потоки. На більшій її частині на вулканічних породах і туфах сформувались лесовидні бурі лісові грунти, у північній частині - несправжньоглеєві буроземи. Для гірської групи Лацкогедь-Гілевар характерні підзолисті буроземи, а для розташованих вище хребтів - підзолисто-ранкерні грунти. На лесових породах західних схилів сформувались чорноземні буроземи. На невисоких скелях переважають ерубазові грунти.

Клімат, як і на всій території гірської системи, має двоїстий характер. Теплолюбна рослинність західних схилів вище сіл Фонь, Гейце, Генц і Кекед свідчить про помірно-континентальний паннонський клімат. На центральній високій частині ЛОР позначається вплив клімату Західних Карпат. Тут значна кількість опадів, нижчі температури, менше виражені відмінності між зимою та літом, про що свідчить наявність лісових ценозів карпатського типу з наявністю монтанних видів. Середньорічна температура на західних схилах становить 8-9° С, у вищій центральній частині нижче 8°С. Відмічена тут середньосічнева температура мінус 3-4° С характеризує цю територію як одну з найбільш прохолодних місцевостей Угорщини. Середньорічна кількість опадів становить 700-800 мм, а на території гірського хребта Міліц навіть вища.

Більш низькі гори ЛОР (до висоти 500 м н. р. м.) покриті дубовими лісами (Quercetum petraeae-cerris), смугу між 500 - 600 м н. р. м. займають дубово-грабові ліси (Querceto petraeae-Carpinetum), з підняттям вгору переважають бучини (Melitti-Fagetum, Deschampsio-Fagetum), а вище 700 м - гірські бучини (Aconito-Fagetum).

Флора ЛОР добре вивчена (Vajda, 1969; Kiss, 1939; Soó, Hargitai, 1940). Вона налічує 1355 видів судинних рослин і 350 видів мохів. На його території зосереджено приблизно 70 % видів флори усієї гірської системи та 63 % біофлори, яка включає ряд циркумполярних видів. У флорі судинних рослин помітний карпатський вплив. Про це свідчить наявність таких видів, як аконіти молдавський і строкатий (Асоnіtum moldavicum, A. variegatum ssp. gracile), зубниця залозиста (Dentaгіа glandulosa), тирлич роздільний (Gentiana livonica), баранець звичайний (Huperzia selago), плаун колючий (Lycopodium annotinum), діфазіаструми (Diphasiastrum complanatum, D. tristachium), страусове перо звичайне (Matteucia struthiopteris), мінуарція кущиста (Minuartia frutescens), порічки альпійські (Ribes alpinum), вудсія ельбська (Woodsia ilvensis). Тому північна частина ЛОР віднесена до карпатської флористичної провінції. У західному районі спостерігаються теплолюбні континентально-понтійські види - горицвіт весняний (Adonis vernalis), вишня кущова (Cerasus fruticosus), синяк плямистий (Echium macuiatum), сухоребрик мінливий (Sisymbrium polymorphum), субсередземноморські види - ясенець білий (Dictamnus albus), герань криваво-червона (Geranium sanguineum), паннонські ендеми - волошка садлерська (Centraurea sadleriana), гвоздика понтедерська (Dianthus pontederae), які вказують на паннонські зв'язки району.

У рослинному покриві заслуговують на увагу непорушені, багаті карпатськими і реліктовими видами асоціації. Серед них слід відзначити розміщені вище села Регец гірські букові ліси, характерним видом яких є ендемічна зубниця залозиста (Dentaria glandulosa). Найбільш багата карпатськими елементами кальцефобна (ацидо-фреквентна) бучина (Deschampsio-Fagetum), в якій масово зустрічаються чорниця, брусниця, верес, яеукобрій сизий. На високогірних луках на місці вирубок поширені задерновані біловусниково-кострицеві угруповання (Festuco ovinae-Nardetum) з такими характерними видами, як відкасник безстебельний (Carlina acaulis), котячі лапки дводомні (Antennaria dioica), костриця овеча (Festuca ovina), тирлич литовський. Рідкісним видом цих угруповань є гронянка багатороздільна (Botrychium multifidum). В околицях села Фюзер вперше описане унікальне угруповання - скельний горобиново-дубовий ліс на силікатній породі (Sorbo-Quercetum Simon Т., 1977). Деревостани цього типу сформувались на бідних скелетних грунтах скелястих хребтів.

Страусове перо звичайне у заплавному вільшняку.
Рис. 22. Страусове перо звичайне (Matteucia struthiopteris L. Tod.) у заплавному вільшняку. Фото Т. Поч.

У трав'яному покриві зустрічаються ксеротермні види - оман шершавий (Inula hirta), підмаренник сизий (Galium glaucum), купина пахуча (Polygonatum odoratum) та рослини кислих грунтів - чорниця, щавель горобиний (Rumex acetosella ssp. tenui folia), костриця овеча. Очевидно, такі угруповання трапляються на силікатних породах і в інших місцях Карпат.

На вологих луках в урочищі Бого вище селища Телкібаня зростає 14 видів орхідей - зозулинець блідий (Orchis pallens), пальчатокорінники Фукса (Dactylorhiza fuchsii) і травневий (О. majalis), траунштейнера куляста (Traunsteinera globosa), билинець комарниковий (Gymnadenia conopsea) та ін.

На відкритих скелях сформувались "силікатні" скельні степові угруповання (Minuartio-Festucetum pseudodalmaticae) з молодилом пухнастим і мармуровим (Sempervivum hirtum, S. marmoreum), ломикаменем волотистим (Saxifraga paniculata), бурачком скельним (Alyssum saxatilis). В зімкнутих угрупованнях зустрічається гвоздика картузька (Dianthus carthusianorum).

Рідкісними угрупованнями великих долин є гірські вільшняки (Alnetum glutinoso-incanae) з страусовим пером звичайним (рис. 22). Місцями (в околицях сіл Кекапу, Текартете та ін.) зустрічаються невеликі осоковосфагнові торф'яники (Carici stellutatae-Sphagnetum). На підставі споровопилкового аналізу в них вдалось відтворити історію розвитку рослинного покриву цієї гірської системи (Simon, Komlódi, 1971).

Багата і фауна ЛОР, яка має гірсько-карпатський характер. Обіпирні лісові масиви з малими селами, віддалені долини та басейни рік дають притулок багатьом видам. Це єдине місце в країні, де кілька разів зустрічалась рись (Felis lynx). У заповідній зоні поширена популяція "А-типу" благородного оленя (Cervus elaphus hippelaphus) та місцева раса диких кабанів (Sus scrofa), ікла яких у поперечному розрізі мають круглу форму. Поголів'я диких тварин взимку нерідко регулюється мігруючим вовком (Canis lupus). З птахів слід згадати уральську сову (Strix uralensis), пугача (Bubo bubo), сокола-сапсана та сокола-балобана (Falco peregrinus, F. cherrug), орла-могильника (Aquila heliacea), зимородка (Alcedo atthis), горіхівку (Nucifraga caryocatactes). На зігрітих сонцем скелях зустрічаються ізольовані популяції гадюки звичайної (Vipera berus). Гірським представником земноводних є особлива форма тритона альпійського (Triturus alpestris satoriensis). На сфагнових торф'яниках часто трапляється ящірка живородна (Lacerta vivipara). З безхребетних відомі карпатський голубий слизень (Bielxia coerulans), з комах - жужелиці Завадського та Ліннея (Carabus zavadszkyi dissimilis, C. linnei), альпійський вусач (Rosalia alpina).

Природоохоронне зонування. Територія, яка суворо охороняється, становить 20 % ЛОР. Вона включає групу Лацкогедь-Гілевар, долини Кеменце і Камлошке та інші території з найбільш цінними представниками флори і фауни. По суті це природні "генетичні банки", які охороняються як лісові резервати.

Рекреаційні навантаження, туризм на даній території відносно невеликі, що пояснюється відсутністю рекреаційної інфраструктури. До історичних цінностей району відносяться руїни фортечних замків (у селах Фюзер, Регец), пам'ятки гірничої справи (Телкібаня), фарфоровий завод і оригінальні церкви (село Голлогаза).

Наукове та народногосподарське значення. В природоохоронному відношенні заслуговують на увагу оригінальна флора і рослинність ЛОР, а також його геологічні та геоморфологічні пам'ятки. Фауна безхребетних тварин району знаходиться в процесі вивчення. Завдяки незначному порушенню біоценозів вони придатні для екологічних досліджень, вивчення природних сукцесій. Лісове господарство ведеться планово, узгоджується з інспекцією по охороні природи, велика увага при цьому приділяється охороні цінних екосистем.

У Земпленський ЛОР включено два державних резервати (Фюзерська фортечна гора - Варгедь, Іштванкутський березняк) та ряд резерватів обласного значення, наприклад, в околицях Телкібаня - джерело "колодязь короля Матяша", мисливський резерват в околицях Гаромгута та ін.

В наступні роки на території Угорських Карпат очікується створення ще одного об'єкту даної категорії. Зараз ведуть підготовчі роботи для організації ЛОР на базі двох цінних територій вулканічної гірської системи Матра, розташованої в зоні букових лісів. Однією з них є найвища вершина Угорщини гора Кекеш (1016 м) та її околиці. Ландшафт цієї території утворений монтанною бучиною, до складу якої входить багато карпатських елементів, ущелинним лісом, заростями спіреї, "силікатними" скельними степовими ділянками. На цих ділянках збереглось єдине в Угорщині місцезнаходження альпійсько-субальпійського виду папороті - вудсії альпійської (Woodsia alpina). Тут також відмічено єдине в Угорських Карпатах місцезнаходження іншого аналогічного виду - костриці аметистової (Festuca amethystina). Друга запропонована частина майбутнього ЛОР - гора Агашваргедь з долиною потоку Черге - характеризується різноманітною паннонсько-карпатською флорою і фауною, а також своєрідною формою скель. Мальовничі гори, що піднімаються над рівнинним Олфельдом (Велика угорська низовина); здавна були одним з популярних місць відпочинку та туризму в Угорщині. У розміщених тут санаторіях проходять курс лікування хворі з захворюванням дихальних органів. При створенні ЛОР у нього ввійдуть і затверджені раніш природоохоронні території державного значення, які отримають таким чином вищий охоронний статус.

Природні резервати державного значення. Дана категорія об'єктів раніше відносилась до найбільш важливих природоохоронних територій Угорщини і частково забезпечувала охорону унікальних природних екосистем. Однак пізніше з розвитком природоохоронних концепцій було встановлено, що ширшу програму охорони природи можна забезпечити лише на базі територіально значних, належно організованих природоохоронних об'єктів, таких, як національні парки та ландшафтоохоронні райони. Тому деяка частина резерватів увійшла до їх складу. Тепер заново реорганізовуються державні резервати, які зберегли свою самостійність; управління і керівництво ними проводиться на основі нових концепцій, що вироблені для категорій вищого охоронного статусу. Нижче подається коротка характеристика важливіших резерватів Угорських Карпат, розташованих у напрямку з заходу на схід.

Іпойтарнопські палеонтологічні знахідки. На північний схід від міста Балашшадьярмат в долині ріки Іпой розташоване невелике прикордонне селище Іпойтарноц Поблизу пагорбів, які знаходяться недалеко від селища, в долині Чапош на площі 157 га були знайдені закам'янілі сліди доісторичних тварин і скам'янілий стовбур дерева. Наукова цінність цих палеонтологічних знахідок винятково велика. На кількох 100-метрових ділянках давньої прибережної території знайдені сліди викопних представників тропічної фауни (двох видів носорога, двох видів оленя, древнього вида слона, трьох видів викопних птахів). Серед деревних фоссильних рештків знайдені 46-метровий стовбур та листя древнього виду сосни (Pinuxylon tarnocziense Tuzson, Greguss). Вік знайдених скам'янілостей близько 23 млн років. Зараз у зв'язку з палеонтологічними дослідженнями території відвідування її поки що заборонено (Tasnádi, Kubacska, 1977). Вона взята під охорону в 1954 р. і знаходиться у віданні Державного відомства по охороні природи і навколишнього середовища.

Шалговар та його околиці.
Цінна ботанічна історична пам'ятка (129 га) знаходиться у віданні Егерської державної лісовпорядчої організації. Гора Шалгогедь (625 м) являє собою покритий скельними степовими угрупованнями базальтовий конус, розміщений на плато Медвеш поряд з м. Шалготарьян. На її вершині збереглись руїни фортечного замку XIV ст., звідки відкривається чудова панорама на мальовничі, вкриті лісами гори Караїч, Чергат, Матру, Бюкк.

Деньдєшська гора Шар. Складена андезитами гора Шар (500 м) площею 186 га розташована на схід від м. Дєньдєш і відноситься до гірської системи Матра. Клімат тут континентальний, напіваридний, що позначилося і на грунтотворчому процесі (буроземи, чорноземні буроземи, чорноземи, ерубазові грунти). У минулому ця територія була зайнята багатим на континентальні, понтичні та субсередземноморські види паннонським лісостепом та дібровами. Зараз гора Шар майже суцільно вкрита виноградниками, лише на вершині і частково на схилах та скелястих стрімчаках збереглась первинна природна рослинність. Цінними природними угрупованнями є діброва з дубів австрійського і скельного, діброва з дуба пухнастого (Corno-Quercetum), різноманітні степові асоціації (Stipetum tirsae, Pulsatillo-Festucetum rupicolae), зарості мигдалю низького (Amygdaleturn nanae), відкриті скельні галявинки (Poetum pannonicae).

В сухих ксеротермних степових ценозах, скельних галявинках збереглись рідкісні й такі, що знаходяться під загрозою зникнення, види - ендемічний очиток Гіллебранда (Sedum hillebrandii), понтичний елемент флори - чина бліда (Lathyrus pallescens), відома для Угорських Карпат тільки з цього резервату (Mathe, Kovacs, 1962). Заслуговують на увагу й інші рідкісні види - вишня кущова (Cerasus fruticosa), іллірійсько-паннонський елемент - громовик Візіані (Onosma visianii), смовдь ельзаська та лікарська (Peucedanum alsaticum, P. officinale), середземноморський вид - подорожник сріблястий (Plantago argentea).

Фауна резервата вивчена ще недостатньо. На даний час виявлені види метеликів, які знаходяться під охороною - Coliss croceus, Zeryntha polyxena, Eriogaster catax. Вони спостерігаються в основному в околицях озерця Сент-Анна, що розташоване на північному боці гори і періодично пересихає.

Широкське сфагнове болото Ніреш. Розташоване на площі 26 га в околицях селища Широк на горі Дарно серед дубових та грабово-дубових лісів. Болото утворилось у результаті природної запруди долини, в кінці плейстоцену. Центральна випукла його частина вкрита сфагновим килимом (Eriophoro vaginato-Sphagnetum, Carici lasiocarpae - Sphagnetum), оточена осочниками та заболоченими вербняками (Calamagrosti-Salicetum cinereae). Реліктовими видами резервату є сфагнові мохи (Sphagnum recurvum, S. palustre,4S. subsecundum, S. magellanicum), береза пухнаста (Betula pubescens), пухівка піхвова (Eriophorum vaginatum), осока пухнатоплода (Carex lasiocarpa). Ніреш - найбільш південне сфагнове болото Західних Карпат. Його відвідування дозволено в першу чергу з науковою та дидактичною метою (Kovács, 1958).

Керечендський ліс. На південний схід від гір Матра, поряд з селом Кереченд і річечкою Лашко, розташований своєрідний дендрологічно багатий резерват. Детальні ценологічні дослідження дали змогу встановити колишній видовий склад дібров резервату на лесових породах. Ще на початку першого тисячоліття ці діброви займали великі простори. З часом вони трансформувались у сільськогосподарські угіддя, лише в деяких місцях залишились реліктові деревостани.

Цей континентальний тип лісу Б. Зойомі (Zólyomi, 1936) назвав "лесовою" дібровою з підліском з клена татарського (Aceri tatarico-Quercetum). Видовий склад її представлений гірськими та алфельдськими лісостеповими видами. Деревний ярус утворений дубами звичайним, австрійським, скельним і пухнастим та їх гібридними формами, а також кленом польовим (Acer campestre). У чагарниковому ярусі панує клен татарський (Acer tataricum). Трав'яний ярус утворюють монтанні елементи - жовтець золотистий (Ranunculus auricomus), дзвоники персиколисті (Campanula persicifolia), живокіст бульбистий (Symphytum tuberosum) та інші, а також лісостепові види - ясенець білий (Dictamnus albus), залізняк бульбистий (Phlomis tuberosa), півники рябі (Iris variegata). Узлісся і галявини прикрашають мальовничі килими, утворені степовими видами - смовдю лікарською (Peucedanum officinale), полином понтійським (Artemisia pontica). Поряд з резерватом зберігся цікавий профіль стародавнього гляціального грунту з солефлюкцією. Територія резервату використовується з науково-дослідною та лікувальною метою.

Селешкейський ліс. На похилому схилі гори Шикгедь між м. Егер та селом Носвай, в Селешкейському лісі охороняється резерват площею 64 га, призначений для проведення наукових досліджень за програмою МАБ на стаціонарі "Проект Шикфекут". Лісові формації представлені найбільш поширеними в Угорщині типами дібров з дубів австрійського та скельного. В резерваті досліджуються структурно-функціональні особливості екосистем дубового лісу, за допомогою комп'ютерної техніки вивчаються кругообіг речовин і вологи та потік енергії. Координатор і організатор цих комплексних досліджень, в яких беруть участь 73 співробітники з 23 установ, є кафедра екології Дебреценського університету ім. Л. Кошута. Перший етап досліджень уже завершено. Другий етап пов'язаний з вивченням впливу антропогенного фактора на навколишнє середовище, зокрема, досліджується вплив суцільних рубок на певній ділянці лісового ценоза. "Проект Шикфекут" відомий у міжнародному масштабі, він є важливою вітчизняною базою біологічних та екологічних досліджень (Jakucs, 1978, 1985) (рис. 23).

Самоляйські "скелі-вулики". Резерват площею 5 га розташований на схід від Егера, в долині ріки Гор, неподалік від селища Самойя, відкритий для вільного відвідування. Він підпорядкований Бюккському національному парку. Природними цінностями резервату є конусоподібні "скелі-вулики", які утворились з ріолітового туфа в результаті ерозії. У IX-XIV ст. люди вирізували в цих скелях невеликі ніші, куди помішували сім'ї диких бджіл. Звідси походить народна назва цих творінь, подібні до яких форми відомі на Ватіканському півострові. Можливо, що сюди переселився у IX ст. один з балканських народів, що називались агріанами і займались садівництвом, виноградництвом і бджільництвом. Цьому народові приписують заснування міста Егера (Агрія).

Біологічний стаціонар Шикфекут
Рис. 23. Біологічний стаціонар "Шикфекут" де ведуться дослідження по Міжнародній Програмі "Людина і біосфера". Фото М. Нодя.

Келемерські сфагнові болота Могош, Кіш-Могош і Надь-Могош. Це дуже цінні добре вивчені сфагнові болота Угорських Карпат. Вони розташовані на Північно-Боршодському (Торнайському) карсті поблизу селища Келемер в улоговині, яка утворилась внаслідок зсуву. Тут збереглися реліктові види та рослинні угруповання льодовикового періоду. Територія площею 5 га взята під охорону ще у 1951 p., а недавно розширена за рахунок охоронної зони. Відвідування резервату можливе лише за особливим дозволом. Для верхового болота характерними є асоціації Eriophoro vaginato-Sphagnetum, Carici lasiocarpae-Sphagnetum, Calamagrosti-Salicetum cinereae. Тут збереглись реліктові види - пухівка піхвова (Eriophorum vaginatum), осока пухнатоплода (Carex lasiocarpa), береза пухнаста (Betula pubescens), росичка круглолиста (Drosera rotundifolia), щитник гребенястий (Dryopteris cristata), угруповання сфагнових мохів (Sphagum palustre, S. recurvum, S. magellanicum, S. teres), які становлять для Угорщини великий ботанічний інтерес. Б. Зойомі (Zólyomi, 1931) провів ценологічні дослідження, картування та спорово-пилковий аналіз цих боліт, що дало змогу встановити характерні риси історичного розвитку клімату та рослинності в льодовиковий період. Під час досліджень динаміки рослинного покриву (Czenthe, 1982) виявилось, що найбільш цінним реліктовим угрупованням загрожує наступ лісу й очеретових заростей. У зв'язку з цим спеціалісти запропонували знищити малоцінні зарості, провести обережно прорідження деревостанів і підтримувати відповідний рівень ґрунтових вод.

Місцезнаходження викопних рудабанъсъких гомінід рудапітека (Rudapithecus hungaricus). Розташоване на площі 2,9 га в околицях селища Рудабаня в районі Північно-Боршодського (Торнайського) карета. В 1977 р. територія отримала охоронний статус і підпорядкована Музею гірничорудної справи та мінералогії. Відвідування резервату дозволяється лише в формі екскурсії в супроводі спеціаліста. З перекриваючої породи рудабаньської копальні у 1967 р. добули щелепу гомінід, вік якої 8-10 млн років. Потім знайшли ще понад 100 останків костей, на основі яких можна було реконструювати трьох вимерлих гомінід (викопних людиноподібних мавп). Найважливішим з них є всесвітньо відомий рудапітек (Rudaphitecus hungaricus) - один з представників групи викопних гомінід, яка означала найбільш ранню стадію еволюції мавпи у людину. Реконструкція знайдених тварин і залишків рослин дала змогу описати оточуючий гомінід світ живої природи. Дослідження у цьому напрямку продовжуються.

Фюзеррадваньський палацовий дендропарк. На східній окраїні Земпленських гір між населеними пунктами Палгаза і Фюзеррадвань створена мальовнича алея величних старих сосен звичайної та чорної. У селищі Фюззеррадвань на площі 140 га розташований відомий дендропарк, який у 1975 р. отримав статус заповідного об'єкта і підпорядкований Боршодському лісгоспу. Охорону здійснюють також селищна рада та обласна лікарня. Дендропарк розміщується на південному відрозі гори Коромгедь, яка стала відомою завдяки добуванню каоліну. Він був створений ще у XIX ст. як мисливський парк. У дендропарку налічується 146 видів і форм місцевих та екзотичних порід дерев. Заслуговують на увагу 250-річні дуби скельні та платани (Platanus acerifolia). До особливо рідкісних видів належать еводія китайська (Evodia hupehensis), ялиця одноколірна (Abies concolor), сосна гімалайська (Pinus excelsa), криптомерія японська (Cryptomeria japonica) та ін. Ця цінна пам'ятка садово-паркового мистецтва має важливе дендрологічне та ландшафтно-естетичне значення.

Токайсько-Бодрогзугський ландшафтоохоронний район. Охоплює досить велику територію (4272 га) від токайської гори Нодькопас і південно-західної частини вершини Бодрогкез до околиць сіл Бодрогкерестур-Токай-Залкод. Нодькопас (512 м) - найвища в Угорщині острівна гора вулканічного походження. її південні схили раніш були вкриті мозаїчною лісостеповою рослинністю, осередки якої після створення виноградників збереглись лише на самій вершині. На початку століття виноградники були знищені філоксерою, після чого знову відтворились степові фітоценози з характерними для них рідкісними субсередземноморськими і понтійськими видами, такими, як сон великий (Pulsatilla grandis), сон Зіммермана (P. zimmermanii), астрагал шерстистоквітковий (Astragalus dasyanthus), чина куляста (Lathyrus sphaericus), зозулинець пурпуровий (Orchis purpurea), билинець найзапашніший (Gymnodenia odoratissima), ковила вузьколиста (Stipa tirsa), айстра (Aster cinereus oleifolius) (остання в Угорщині відома лише з цього району). Серед трав'янистих ценозів трапляються осередки мигдалю степового (Amygdalus nana) та вишні степової (Prunus fruticosa).

Північні схили вкриті рештками липових (Mercuriali-Tilietum) та дубово-грабових (Querco petraeae-Carpinetum) лісів. З рідкісних рослин тут поширені ясенець білий (Dictamnus albus), ремнепелюстник (Himantoglossum hircinum), юрінея м'яка (Jurinea mollis).

Цікавий видовий склад фауни. Із птахів відмічені пугач (Bubo bubo), уральська сова (Strix uralensis), гірська вівсянка (Emberila сіа), золотиста шурка (Merops apiaster), орел-змієїд (Circaetus gallicus). Охороні підлягає гадюка (Vipera berus). Багата також енто-мофауна, але вона ще не вивчена.

Бодрогзуська частина ЛОР відмінна від токайської. Це типовий заплавний ландшафт з характерними для нього вербово-тополевими заростями. Серед чагарникових вербняків трапляється верба чорніюча (Salix nigricans), яка зникла в інших місцях. В ЛОР охороняються декоративні зарості водних рослин - латаття білого і глечиків жовтих (Nymphaeetum albae-Numpharetum luteae), плавуна щитолистого (Nymphoidetum peltatae), жабурника звичайного і водяного різака (Hydrochari-Stratiotetum). Останнім часом дуже поширилась вольфія безкоренева (Wolffia arrhiza).

З водно-болотних птахів поширені велика та мала білі чаплі (Egretta laha, E. garzetta), сіра гуска (Anser anser), популяція лелеки чорного (Ciconia nigra), яка нараховує сотні особин. З риб охороняються голець (Misgurmus fossilis) та болотна умбра Крамера (Umbra krameri). Із ссавців особливій охороні підлягає рідкісна для Угорщини видра (Lutra lutra).

<<< назад | зміст | вперед >>>








© 2002-2019 Все о туризме - образовательный туристический портал
На страницах сайта публикуются научные статьи, методические пособия, программы учебных дисциплин направления "Туризм".
Все материалы публикуются с научно-исследовательской и образовательной целью. Права на публикации принадлежат их авторам.