Туристическая библиотека
  Главная Книги Статьи Методички Диссертации Отчеты ВТО Законы Каталог Поиск отелей Реклама Контакты
Теория туризма
История туризма
Философия туризма
Право и формальности в туризме
Рекреация и курортология
Виды туризма
Спортивный туризм и альпинизм
Агро- и экотуризм
Экскурсионное дело
Экономика туризма
Менеджмент в туризме
Управление качеством в туризме
Маркетинг в туризме
Инновации в туризме
Транспортное обеспечение в туризме
Государственное регулирование в туризме
Туристские кластеры
ИТ в туризме
Туризм в Украине
Карпаты, Западная Украина
Туризм в Крыму
Туризм в России
101 Отель - бронирование гостиниц
Туризм в Беларуси
Международный туризм
Туризм в Европе
Туризм в Азии
Туризм в Африке
Туризм в Америке
Туризм в Австралии
Краеведение, странове-
дение и география туризма
Музееведение
Замки, крепости, дворцы
Курортная недвижимость
Гостиничный сервис
Ресторанный бизнес
Анимация и организация досуга
Автостоп
Советы туристам
Туристское образование
Другие

<<< назад | зміст | вперед >>>

Філософія туризму

Частина перша

Осмислення феномена туризму в європейській історико-філософській традиції (М.В. Цюрупа)

Туризм - складний соціокультурний та історичний феномен, який з форми проведення дозвілля та способу заняття вільного часу поступово перетворився у фактор світового значення нового століття й тисячоліття, у фактор багатоплановий: економічний, соціокультурний, кроскультурний, комунікативний, міжнародний. Науковому осягненню туризму слугують міжнародні академії та наукові центри. Однак на початку своєї історії туризм мглядав зовсім іншим - радше суб'єктивним способом задоволення потягу особистості до безперестанного пізнання і осмислення навколишнього природного і соціального світу, а наукове осягнення туризму проходило в руслі загальнокультурної і філософської традиції.

Стів Фоссет - американський мандрівник, який у червні 2002 року на повітряній кулі після 10 - річних шести спроб здійснив свою мрію - подорож навколо Землі, є, мабуть, одним з найновітніших мислителів, який підійшов до туризму з філософських позицій, вважаючи, що його подорож - це останній виклик, який людина робить природі. А перші спроби осмислити мандрівки і подорожі сягають своїм корінням античних часів.

Історія становлення соціально-філософського погляду на туризм ще не стала предметом більш-менш прискіпливого аналізу вчених у цій галузі знання. Так, у спеціальному дисертаційному дослідженні О. Головашенко "Феномен туризму: соціально-філософський аналіз" лише констатується традиційне виділення чотирьох етапів розвитку туризму, де першим є "етап з найдавніших часів до 1841 року", а проблема історії осмислення туризму навіть і не ставиться. Наше завдання полягає, таким чином, в аналізі духовних форм осягнення феномена туризму, які складались паралельно з розвитком філософії.

1.1. Осмислення подорожі та мандрівкиу античній традиції

Аналіз першоджерел і пам'яток Стародавнього Сходу показує, що подорожі і мандри не знаходили більш-менш значного віддзеркалення у письмовій формі. Очевидно, замкненість і розрізненість давньокитайських царств чи осередків цивілізації у Єгипті, Індії, Мессопотамії далеко не сприяли розвиткові подорожей. Недарма відкриття далеко- і близькосхідних цивілізацій для Європи відбувалось у перебігу війн і походів (зокрема Олександра Македонського).

Дослідники періоду античності примітили, що подорожування, мандри були невіддільною складовою життя еллінців. Подорожуючи все далі й далі від дому до незнаних країв - Єгипту, Середземномор'я, Карфагена, до племен у глибинах азійського континенту, древні греки знаходили все новий і новий матеріал до порівняння свого й чужинського способів життя. Так що еллінці вже у п'ятому столітті до нашої ери мали жвавий інтерес до незвичних для них обрядів, звичаїв, законів, соціальних інституцій [1,50]. Саме тому в давньогрецькій міфології подорожі знайшли своє перше історичне осмислення. У знаменитій поемі Гомера "Одіссея" головний грецький герой звертається до циклопа Поліфема зі словами нагадування йому, що Зевс карає тих, хто кривдить мандрівників і не виявляє їм гостинності [2,356]. Гомер пов'язував вияв розуміння важливості подорожей і потреб подорожуючих з рівнем культури народів, і ті, хто кривдив мандрівників (у поемі "Одіссея" - це люті велетні-циклопи), були нецивілізованим народом: не знали законів, не збирались на народні збори [2,356].

Перші спроби раціонально осмислити феномен подорожей, мандрівок, паломництва проходили одночасно з самими фактами подорожей мислителів, мудреців античності, які сучасною мовою можна приблизно охарактеризувати як один з різновидів наукового туризму [З, 136]. Разом з тим для античних філософів, мудреців тогочасне наукове паломництво було більш значущим у життєвому світі, ніж сучасні наукові подорожі. Це був важливий елемент стилю життя, навчання, виховання і передавання знань.

Майже всі античні мислителі тією чи іншою мірою подорожували або мали відношення до феномена подорожей. Діоген Лаерцій, характеризуючи стиль життя Сократа, зазначав, що на противагу більшості філософів він не поривався з мандрами у чужі краї, хіба що слід було йти військовим походом, тобто він належав до тієї меншості античних мудреців, які недуже полюбляли подорожі. Однак у молоді роки Сократ з Архелаєм їздив на Самое, був у Дельфах, а також на Істмі [4,99-100]. Сократ віддавав належне духовно-збагачувальному аспекту туризму - розказують, що одного разу йому вказали на людину, яку подорожі анітрохи не виправили і не збагатили, на що мислитель відповів: "Охоче вірю, адже у подорож він возив себе самого".

Ще один філософ, скептик Піррон, не подорожував лише тому, що він свого часу став воїном Александрової армії і дійшов з ним аж до Індії, що назавжди задовольнило його потяг до мандрів, тому решту життя він прожив у рідному місті Еліді.

Іншу когорту античних мислителів (з точки зору позитивного ставлення до туризму) очолив Ксенофан, допитливий, схильний до критики філософ, який майже все життя провів у тривалих мандрах по містах древньої Греції, а під кінець життя поселився в Елеї, відомому нам місті, де пізніше виникло вчення елеатів.

Мандрівний стиль життя сповідували софісти як подорожуючі вчителі мудрості і, можливо, їхня плідна у соціально-політичному значенні ідея щодо природної рівності людей народилась саме в результаті постійних мандрівок. Багато подорожували представники різних філософських шкіл античності: Фалес і Солон, Піфагор і Платон, Анахарсіс і Прокл.

Мандрівки античних філософів мали об'єктивне і суб'єктивне підгрунтя. Древня Греція поділялась на багато незалежних держав-полісів та осередків сільської місцевості, а рівень цивілізованості різних частин еллінського світу був неоднаковий. Подорожі філософів мали неабияке культурологічне навантаження, однак на відміну від сучасного туризму, в якому подорожі здійснюються здебільшого з метою ознайомлення із здобутками іншого культурного світу, античні мандрівники знайомили жителів інших країн з вишуканим світом еллінської культури. Бертран Рассел пише: "Декотрі філософи того періоду були втікачі, що мандрували з міста до міста ще не уярмленими краями еллінського світу, поширюючи культуру, яка доти зосереджувалась головним чином в Іонії" [5,24].

Очевидно, бажанням обмежити культурний вплив іноземних порядків на Спарту, законсервувати її культурний світ і пояснюється той історичний факт, що спартанцям заборонялось подорожувати, та й чужинців до Спарти не пускали, - вказує Б. Рассел, - хіба що у невідкладних справах. Лише у незначних випадках такі подорожі відбувались. Так, напівлегендарний законодавець Лікург, за свідченням Плутарха, багато подорожував, аби вивчити різні державні устрої: йому сподобались закони на Кріті, але не сподобались закони іонійські, в Єгипті він спізнав переваги відособлення воїнів від решти народу і потім, повернувшись з мандрів, запровадив це у Спарті. Лакедемонянин Хілон здійснив подорож на остров Кифар і лише тоді висловився про місце його державного устрою в історії. Таким чином, з соціокультурного погляду подорожі у античній традиції охоплювали широке коло життєво важливих аспектів культури, політики, освіти.

Можна зробити припущення, що подорожі для більшості античних мудреців і мислителів виступали також способом навчання через діалоги і суперечки, обміном думками, а з другого боку - способом проведення дозвілля, реалізацією природного потягу до пізнання навколишнього середовища. З відомих нам листів Фалеса у посланні до Ферекида випливає, що Фалес з Солоном Афінським плавали на Кріт заради спільних досліджень, в Єгипет - заради бесід з єгипетськими мудрецями, атакож задля самої подорожі. "Ми не пишемо нічого, натомість подорожуємо по всій Елладі та Азії",-зазначено у листі [4,99-100]. Подорожі, таким чином, перетворювались і на стиль життя, адже той самий Фалес розрізняв людей подорожуючих та "домувальників", які "нових людей бачити не любили" [4,99-100].

Крім того, на відміну від сучасних різновидів туризму, які тією чи іншою мірою виступають економічним фактором, подорожі древніх удавано носили безкорисливий характер. Знаменитий скіф Анахарсис, побувши в Елладі, написав у листі Крезу: "Цар лидян! Я приїхав у еллінську землю, щоб навчитись тутешніх звичаїв; золота мені не потрібно, достатньо повернутись у Скіфію, ставши кращим, ніж я був".

Порфирій, описуючи життя і подорожі Піфагора, примічає, що в античні часи мудреці, які багато подорожували і багато знали, викликали загальну повагу [6,419]. У античних авторів в описуванні подорожей мудреців простежується ще і сакральна лінія - такі подорожі і мандри часто були пов'язані з чудесами, знаменнями, пророцтвами. Кажуть, пише Порфирій, що у той час, як Піфагор переходив річку Кавкас з численними супутниками і заговорив до неї, вона (річка) голосно йому відповіла: "Здоров був, Піфагор". Люди були здивовані, що в один і той же день Піфагор був і в італійському місті Метапонті, і в сицилійській Тавроменії, хоча шлях між ними сушею й морем не здолати за кілька днів. Відомий дослідник античної філософії Вільгельм Віндельбанд зауважує, що хоча не можна стверджувати з повною достовірністю, але з великою вірогідністю можна стверджувати, що Піфагор здійснював подорожі з просвітницькими цілями та з метою ознайомлення зі святинями й культами Греції, під час яких він і познайомився з Ферекідом [7,38-39].

Марин пише, що Прокл зібрався у подорож до Афін, "спрямований богами і благими духами", і на самому ж початку подорожі достеменно божественні знамення провістили його долю - стати послідовником Платона.

Один із найвідоміших філософів античного світу Платон з науковою метою разом з іншими сократиками їздив в Мегари до Евкліда, тоді у Киренудо математика Феодора, в Італію до піфагорійців, з Еврипідом прибувдо Єгипту. А до Сицилії, вказує Діоген Лаерцій, - Платон плавав тричі, причому вперше - для того, "щоб оглянути острів та його вулкани", тобто явно з туристичними цілями у сучасному розумінні. Це підтверджує і Олімпіадор, який вважав, що у так званих "сицилійських подорожах" Платона проявилось бажання античного мудреця пізнати явища природи, зокрема на власні очі побачити вогнедишний кратер Етни, в який начебто кинувся Емпе-докл. Він зазначає, що "філософу належить бути допитливим спостерігачем явищ природи".

Щодо вищезгаданого Емпедокла зауважимо, що останній змалку наслухався від діда-олімпійця оповідань про мандри у чужі краї та став демагогом, подорожуючим містами Сицилії в одязі священнослужителя [8,17].

Аристотель після смерті Платона у 347 р. до Р.Х. також багато подорожував.

У ранніх діалогах Платона зустрічається думка, що наймудріші філософи (Продік Кеосський, Георгій з Леонтінта ін.) ходятьз міста у місто і переконують молодих людей та багатіїв зректися попередніх знайомств і вести бесіди тільки з ними [9,75]. Траплялось і так, що філософів у їхніх мандрівках супроводжували не тільки учні, а й більш широкий загал мандрівників, тобто філософи ставали керманичами й у цій справі.

Зауважимо, що гостюванню, як ще одному фактору подорожі, Платон приділяв цілком визначену увагу: у його діалогах зустрічаються афінський та єлейський гості, з якими розмову ведуть Сократ, Тімей та інші видатні особи, а приязнь як людська якість у Платона підрозділялась на природну, товариську та гостьову. Гостьова приязнь - та, яка виникає до гостей від зустрічі з ними та з їхніх листів.

Таким чином, подорожі античних філософів мали поліфункціональний духовно-культурний, суб'єктивний характер. Вони відображали динаміку і енергію внутрішнього світу більшості мандруючих мислителів: так Прокл вважав, що філософ повинен бути не священнослужителем одного чи кількох міст, а ієреєм всього світу. Філософи ходили з метою навчатись самим і навчати інших, відвідати видатних мислителів і долучитись до їхньої мудрості, ознайомитись з іншою культурою і принести здобутки своєї культури іншим народам. Нерідко бувало й так, що античні мислителі мандрували із суто ознайомчими, особистими цілями. При всьому тому центральним стрижнем, який надавав сенс подорожам, залишалися науковий обмін думками представників різних регіонів, розширення географії вчень, особистісний спосіб передачі знань. Любов до подорожей у античних філософів визначалась світоглядними установками і, в свою чергу впливала на них. Як справедливо стверджує B.C. Пазенок, схильність індивіда до подорожей і до подорожування та до роздумів архетипічно є однією і тією ж схильністю, яка лише висвітлюється у різних ракурсах - глибинно-внутрішньому та зовнішньо-діяльному. Підтвердження цієї думки щодо тотожності "внутрішнього" та "зовнішнього" паломництва ми знаходимо і у Вольтера, який у знаменитому "Філософському словнику" писав: "Я витратив близько сорока років на паломництво у два-три кутки цього світу, метою якого були пошуки філософського каменя, який іменується істиною"[ 10,685].

Але поступово наростання суб'єктивності як чинника самовдосконалення спонукало людей вдивлятись більше в себе, ніж у довколишній світ, - вказує Б. Рассел. Спочатку це відбивалось у теорії, потім у темпераменті (бажання) і нарешті у поведінці мислителів. Філософи у такому разі замикались у своєму внутрішньому спогляданні і, мабуть, Посідоній був останній в античні часи мислитель, який близько 100р. н.е.вирушивуподорождо Іспанії та західного узбережжя Африки, аби дослідити морські припливи. Наставала епоха феодальної середньовічної замкнутості. Закінчувалась епоха вільного від будь-якого зовнішнього примусу подорожування.

1.2. Ставлення представників духовної культури до туризму у Середньовіччі

Більш як тисячолітній період Середньовіччя був і залишається одним із найзагадковіших для дослідників нашої доби, а тому його соціокультурна характеристика часто-густо буває полярно протилежною. Очевидно, ця епоха сама відзначалась внутрішньою суперечливістю. Абсолютне домінування сільського населення модифікувало систему відносин людини і природи у такий спосіб, що людина прив'язувалась до землі, сприймала природу як інтегральну частину самої себе і начебто не повинна була б подорожувати. Але людські потоки час від часу перетинали європейський континент. Люди постійно шукали місцевості, легкі для обробки землі та зручні для поселення. Відзначено високу рухливість населення Європи в період Великого переселення народів і після його завершення. Однак ця вищезгадана рухливість, зовнішня динаміка деяких верств суспільства у просторі нелінійно позначалась на туризмі та способах його осмислення.

Туризм - це передусім соціокультурний феномен. Середньовічна замкнута культура своєрідно відбивалась на світоглядному ставленні до подорожей: "світ середньовічної людини був невеликим, зрозумілим та зручним для спостереження. В цьому світі не було невідомих областей, небо було так само добре вивчено, якіземля, ніде не можна було заблукати. Перехожий, який збивався з дороги.., знаходив рідні місця, зустрічав знайомі обличчя" [11,300]. Туристичні подорожі втрачали, таким чином, первісне значення способу ознайомлення з іншим світом та функцію "вживления" у віддалене навколишнє середовище.

Зауважимо, що життєвий цикл багатьох учених людей в епоху Середньовіччя став примусово кочовий: у п'ятому столітті більшість науковців і освічених людей тікали то від навали германців, то від Скандинавців, а з сьомого століття - від арабських завойовників. Зазначимо також, що у деяких народів - ромеїв, бедуїнів та інших -мандрівний спосіб життя так і залишився незмінним, однак це не має безпосереднього відношення до нашого аспекту дослідження. А в Європі з'являється новий феномен мандрівних "софістів-чудодіїв", які використовували мандрівки для того, щоб звертатись до натовпу з хитромудрими промовами та пропозиціями засобів "проти всіх лих".

Подорожі в період раннього середньовіччя були небезпечним і тривалим заходом, -зауважує А. Гуревич [12,57]. Розбійники були невіддільною рисою великих доріг, а засоби пересування були не кращими, ніж погані дороги. Відзначимо також, що деякі американські дослідники диференціюють періоди розвитку туризму саме способами пересування.

Втім, це зовнішній бік справи. З точки зору внутрішніх мотивів та інтенцій місіонерство поступово заступає місце наукових подорожей. Паломництво до "святих місць" також починає набирати силу.

Але головним суб'єктом подорожей, на відміну від античних мудреців, вчених, філософів, ставали святі. Оповідання про їхні мандрівки виглядають також незвичними для пересічної людини. У світогляді людини тієї епохи, наголошує А. Гуревич, змішувались фізичні і духовні плани, абстрактні сутності та земні символи, тому святі могли за єдину мить пройти величезний шлях. Свята Бригітта за таку пройшла від Ірландії до Італії, а чорнокнижник Абеляр за годину пройшов від Рима до Вавилона [12,57].

Епоха Ренесансу вносить нове забарвлення у розуміння подорожей. Відомий мислитель і моралізатор XVI століття Мішель Монтень (Єйкем) за своє життя багато подорожує і переживає не лише захоплюючі і цікаві пригоди - він був і пограбований, скривджений, обманутий, однак зазначав, що якби його позбавили можливості мандрувати, то це було б сприйнято ним як істотне обмеження життєвої свободи. Адже і під час подорожей він намагався зберегти притаманний йому спосіб життя: "Я ніколи не вирушаю у дорогу, не прихопивши із собою книг... Вони найкраще знаряддя, яким я би міг спорядитись для земної подорожі", - вказує Монтень у своїх знаменитих "Досвідах" [13, 370-371].

Дозволимо собі сміливість вказати, що розуміння обмеження свободи пересування людини як одного з найтяжчих обмежень для розгортання свого життєвого світу є характерним для французької літератури і філософії в цілому. Подібне ставлення до подорожей у подальшому розів'є інший видатний французький мислитель Блез Паскаль. Французький мислитель і вчений вважав, що туристичні подорожі є прекрасним засобом уникнути повсякденної неминучості, яка лякає повторенням одних і тих же форм життєдіяльності. Він писав: "Якби ми не мали розваги, ми б відчули таку стомлюючу нудьгу, що прагнули б вилікувати її засобом не таким ефемерним" [14,147-148].

Таким чином, у період Середньовіччя і Ренесансу подорожі втрачають дещицю пізнавальної функції порівняно з античністю, натомість вони набувають антропологічного виміру і постають одним з численних проявів людської свободи.

1.3. Нові часи - новий погляд на туризм

У Новий час на відміну від античності, коли подорожі до мудреців або мандри самих мудреців характеризували стиль життя цих людей та особливий спосіб передачі знань, мандри набувають нових функцій і нового забарвлення - вони ставали організованою формою здобуття та озширення освіти .

Звернемось до життєвого шляху та праць видатного англійського мислителя і державного діяча Френсіса Бекона. Так, самого Френсіса Бекона спочатку посилають на навчання у Трініті-коледж у Кембриджі, далі у Париж, де у складі дипломатичної місії він знайомиться з політичним і релігійним життям італійських князівств, Німеччини, Іспанії, Польщі, Данії, Швеції. Людей подорожуючих, пише Ф.Бекон, притягує ця "спостерігаюча планета". Узагальнюючи свій досвід мандрівника-науковця, він пише спеціальне есе "Про подорожі" - один з найширших описів наукового значення подорожей , перше видання якого побачило світ у 1597 році серед оповідань на моральні та політичні теми. Пізніше Бекон двічі перевидає "Досвіди та настанови", щоразу додаючи новий матеріал, а за рік до смерті пише, що останні "належать до кращих плодів, котрі Божою милістю могло принести моє перо".

Висвітлюючи науковий бік подорожей, він зазначав, що у кожному віці вони дають користь: для юних років слугують "доповненню освіти", а в зрілі роки для - "поповнення досвіду" [15,390]. Головною ж метою пізнання нового у подорожах є не заміна звичаїв батьківщини чужоземними, а "збагачення їх найкращим з того, чого навчився на чужині". Для поповнення всебічних знань усіх сторін суспільного буття видатний англійський філософ та державний діяч радив відвідувати передусім політичні установи - "королівський двір, особливо під час прийому послів", юридичні установи - "суд, коли там розглядаються справи", місця релігійного призначення-"церковні консисторії, храми та монастирі з пам'ятниками, які там знаходяться". На особливому місці у Фр. Бекона були суто наукові заклади, які обов'язково слід відвідувати - "бібліотеки, коледжі, диспути та лекції, якщо ті трапляються". Серед економічнихустжов ним виділено: торговельні склади, морські порти, а серед культурних- театри, зібрання скарбів, кунсткамери тощо.

На перший погляд, філософ радить відвідати, побачити начебто всі місця, достойні уваги, однак прискіпливий погляд показує, що всі ці різнорідні визначні пам'ятки поєднує ідея пізнання. Так, він наголошує, що показовими заходами-урочистими процесіями, святкуваннями, відзначенням шлюбів, похоронами, як і "публічними покараннями", не слід зневажати, хоча й згадувати про них немає потреби. А гідними уваги виступають усі сторони життя чужої країни, про які "належить прискіпливо збирати відомості" [15,390].

У сучасній туризмології утвердилась думка щодо важливості комунікативної ролі туризму, яку також проникливо передбачив англійський мислитель. Він пише, що в чужих краях слід намагатись не приєднуватись до гурту співвітчизників, а навпаки - знаходити добре співтовариство з місцевих жителів. "Стосовно знайомства, які належить шукати у подорожах, то найбільш корисні знайомства з секретарями та чиновниками при посланцях, бо у такий спосіб, подорожуючи однією країною, можна отримати відомості про багатьох". Знайомства, заведені підчас подорожі, на думку англійського філософа, варто підтримувати листуванням.

При конфліктологічному підході до феномена туризму також будуть у нагоді поради Фр. Бекона, за якими слід ретельно уникати сварок, суперечностей, які найчастіше виникають серед людей напідпитку, через жінок, невдале місце чи необережне слово.

Для реалізації пізнавальної функції подорожі, щоб "за короткий час зібрати багатий врожай", Фр. Бекон висловлював низку умов:

- знання мови країни, до якої збирається подорожуючий чи принаймні "частково ознайомитись з мовою";
- необхідність мати карту, книжки з описом країни;
- ведення щоденника;
- здійснювати подорож динамічно, частіше переїжджати з одного міста до іншого, а у самому місті також частіше змінювати місця перебування.

Таким чином, можна зробити висновок, що у розумінні мислителів Нового часу подорожі є необхідним елементом активного соціального життя, що дозволяє людині зануритись у інший ("повчальний") світ. Земля фактично перетворюється у Планету мандрівників.

1.4. Епоха просвітництва і туризм

Жан Жак Руссо - письменник, музикознавець, філософ, політолог уже у юнацькому віці пізнав любов до тривалих подорожей, які назавжди залишились для нього незамінною школою вивчення життя народу. Дослідники його життєвого шляху і творчості (зокрема А. Манфред) вказують, що у Руссо була схильність до переміни місць і пов'язували її зі звичкою фантазувати. У 1730-1731 pp. він здійснює тривалу подорож по Швейцарії - з Женеви у Лозанну, далі у Невшатель, далі у Берн. З Швейцарії він наважується йти пішки до Парижа, з Парижа - в Ліон, з Ліона до Шамбері [16, 38-39]. Призначення Руссо на посаду помічника посла Франції у Португалії він сприйняв спочатку позитивно, бо це давало змогу задовольняти потяг до мандрів й набуття нових вражень.

На своєму досвіді Руссо переконався, якудеякихдержавах можуть піддавати утискам права людини без громадянства (апатріда), як відрізняється життєвий світ і система цінностей у придворних та у простого народу. Можна припустити, що ідеї Руссо щодо цінності всесвітнього громадянства були навіяні його незабутніми подорожами. А вивчення побуту, життєдіяльності та світоглядних уподобань народу вплинули на формування політичної позиції видатного мислителя гуманіста і демократа щодо важливості здійснення безпосереднього народовладдя.

1.5. Буржуазні перетворення суспільства і туризм

Буржуазні перетворення суспільного ладу радикально змінили майже всі сторони життя людини, тому не лишився осторонь і феномен туризму та способи його осмислення. Прагматичнішими стають мотиви подорожей та мандрівок. Не буде дивним зазначити, що Наполеон Бонапарт на межі XIX століття революціонізував у Франції і сферу туризму: він, зокрема, наказав видавати спеціальні брошури, в яких давався опис знаменитих місць імперії, заохочував відвідування нової Франції численними туристами.

На нашу думку, починаючи з XX століття, туризм стає об'єктом дослідження не тільки філософії, а й інших наук - економічних, соціологічних. Виразно туристські мотиви проглядаються в такому філософському напрямі, як екзистенціалізм.

Звертаючись до твору Ж -П. Сартра "Мухи", ми розуміємо, що включення у його фабулу туристської проблематики не є випадковим. Головний герой п'єси Орест, який мандрує з учителем, лає "клятий город, який, мабуть, туристів в очі не бачив". Він докоряє педагогові, що вони нерозважливо покинули Грецію та Італію, де є сотні "привітних готелів, люб'язні жителі", натомість вони заглибились у гірську місцевість, звернулисьдо диких людей, які сахаються від туристів. Його співбесідник з ним згоден: тільки-но вони з Орестом представляються як туристи, у відповідь залунали вигуки, зчинилась паніка, чутно тупіт ніг тікаючих від них. Ще один з героїв п'єси зустрічається Оресту і педагогу на мандрівних шляхах до Дельфи [17,195-196]. На нашу думку, Сартр у притаманній йому манері літературно-філософської творчості показує обізнаність з античною традицією здійснювати подорожі задля вивчення всього нового у найширшому сенсі - науки, культури, форм життєдіяльності людей іншого світу.

У п'єсі іншого французького екзистенціаліста Альбера Камю "Чума" підхід до феномена зміни місць, подорожей здійснено у "негативному плані": автор вимальовує гноблення людей у зв'язку з майже повною їх ізоляцією від всього світу. Згідно з філософом, лауреатом Нобелівської премії, місто, яке відрізане від інших санітарно-поліцейськими кордонами, приречене через відсутність передусім культурно-духовних зв'язків на здичавіння. Лише відчайдушна боротьба зі смертельною хворобою утримує родинні і приятельські зв'язки. Ми доходимо до висновку, що без обміну духовними цінностями, які неможливі без подорожей і мандрівок, людська спільнота перебуває як у облозі.

Коротко щодо вітчизняної спадщини осмислення туризму, бо у розгорнутому вигляді це тема спеціальної роботи.

Починаючи з "подорожуючого Сократа України" Григорія Сковороди багато з мислителів нашої держави знаходили у туризмі джерело натхнення та розширення наукового горизонту. Так Агатангел Кримський (1871-1942) історик, філолог, етнограф, філософ, після наукової подорожі у Ліван (1896-1898) почав органічно поєднувати сходознавство з винятково плідною роботою у сфері українознавства [18].

Новий поштовх звернення до феномена туризму був наданий філософами "Київської школи" на новій межі століть-В. С. Пазенком, В. Г. Табачковським, В. А. Малаховим, А. М. Єрмоленко, іншими співробітниками Інституту філософії НАН України. Це пояснюється низкою причин суб'єктивного і об'єктивного характеру. По-перше, соціологізацією проблемного поля філософського знання, яке відтепер охоплює всі прояви соціального буття, а туризм, як вже доведено, став у XX столітті вагомим чинником суспільного процесу і людської комунікації. По-друге, філософія в Україні продовжує здійснювати "антропологічний поворот" у визначенні пріоритетів дослідження. Філософські пошуки охоплюють всі прояви буття людини, а "туризм співзвучний гуманізму" (М. Бідо). Зрештою, туристська галузь суспільства потребує ґрунтовного наукового осмислення, в якому філософське знання виконує інтегративну, методологічну, аксіологічну та світоглядну функцію.

Література

1. Дж. Г. Себайн, Т.Л. Торсон. Історія політичної думки.: Пер. з англ. -К., 1997.
2. Кун М.А. Легенди і міфи стародавньої Греції. - К., 1959.
3. Федорченко В.К, Мінич І.М. Туристський словник-довідник Навчальний посібник. - К, 2000.
4. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. - М., 1986.
5. Бертран Рассел. Історія західної філософії. - К., 1995.
6. Порфирий. Жизнь Пифагора // Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. Приложения.-М.,1986.
7. Вильгельм Виндельбанд. История древней философии: Пер. с нем.- К., 1995.
8. Якубанис Г. Эмпедокл: философ, врач и чародей. - Киев, 1994.
9. Платон. Диалоги. -М., 1986.
10. Вольтер. Философские сочинения.- М., 1988.
11. Бицилли П.М. Салимбене.- Одесса, 1916.
12. ГуревичА.Я. Категории середневековой культуры. - М., 1984.
13. Монтень М. Опыты. - М, 1991.
14. Ларошфуко М. Максимы. Паскаль Б. Мысли. ЛабрюйерЖ. Аарактеры. - М., 1974.
15. Бекон Ф. О путешествиях// Соч. в двух томах. Том 2.- М., 1972.
16. Манфред А. 3. Три портрета эпохи Великой французской революции. - М., 1980.
17. Сартр Ж.-П. Стена.-М., 1992.
18. Народ вічний у пізнанні // День. - 2002.- № 78.

<<< назад | зміст | вперед >>>






Booking.com

© 2002-2018 Все о туризме - образовательный туристический портал
На страницах сайта публикуются научные статьи, методические пособия, программы учебных дисциплин направления "Туризм".
Все материалы публикуются с научно-исследовательской и образовательной целью. Права на публикации принадлежат их авторам.