<<< назад | зміст | вперед >>>
Мосоров В. Малайзія очима українців
Адат - звичаї малайців
Від ранку день обіцяв бути багатим на пригоди. Звечора д-р Джаафар вислав нам запрошення на весілля. Коли настала відповідна година, до нашого будинку під'їхали цілою родиною: сам Джаафар, його дружина, двоє синів і двоє дочок. Синам - 20, 15 років, дочкам - 21 і 12. Старша навчається в Австралії, її навчання оплачує держава. Цього разу за кермом дружина, Джаафар кульгає на ногу. їхали за ними приблизно 15 хв. З'їхали з шосе на бокову дорогу. Ось і приїхали. На накритому тентами майданчику, мабуть, зо тридцять столиків. Запитав Джаафара, чи можу подарувати гроші. Він відповів, що зараз ніхто нічого не дарує. Прошу пояснити його, що то все значить. Виявляється - це прийом для родини і всіх друзів на честь одруження, яке відбулося минулого тижня. Само весілля було в іншому місті.
Ми посідали за стіл, на якому була велика посудина з окремими секціями для шести різних страв до рису. Страви до рису - це курка, яловичина (до речі, дуже смачна в соусі!), щось подібне до смаженої картоплі. В окремій посудині був рис. Серед напоїв два типи соків з льодом. Запитав, хто все це приготував. У відповідь почув, що все це привезли з кафетерію. Взагалі все це організували на замовлення: і столи, й серветки, тарілки й охорону.
Грав малайзійський оркестр. Двоє хлопців постійно коментували за допомогою динаміків прихід-відхід гостей. Мій прихід так само прокоментували. Виявляється, запрошені приходять, їдять і за годину йдуть. На їхнє місце приходять інші, і так до вечора. Забава триває вдень, щоб вночі був час відпочивати. Нам подобається такий звичай.
Молодих ще не було - приїдуть пізніше. За їжею розмовляли з Джаафаром про малайські звичаї. Такий один прийом обійшовся в 20.000 РМ. А таких прийомів роблять кілька в різних місцевостях. Наостанок принесли десерт - маленьку мисочку з рідкою кашкою - це перетертий дуріан.
Ось під'їжджають молодята під звук оркестру, прикриті парасолями, займають головні місця. Джаафар порадив з ними сфотографуватися. Ми так і зробили з Оленою (моєю дочкою). Усе був вже час прощатись. На прощання господарі подарували нам прикрашені яйця. Такий традиційний малайзійський подарунок дарують лише шановним гостям.
Через люб'язність д-ра Джаафара Абдулли ми ще раз потрапили на малайську церемонію святкування одруження. Друге весілля було багатше, ніж попереднє. Прийом відбувався у закритому приміщенні, що має велике значення для тропіків. Столів було, мабуть, з 50, всі покриті гарними обрусами, багато квітів. До центрального столу для молодят веде килимова доріжка. Збоку на маленькій естраді гурт музикантів, який виконує національні мелодії й співи. На вході всіх гостей вітають батьки молодят, одягнені у малайзійський національний одяг. Нас запросили за стіл близько до столу молодят, так що можна все добре оглянути.
Молодої пари ще не було, гості активно пригощаються. Нам так само принесли величезну страву з різними смакотами малайської кухні. Три види м'яса, два салати і до того ще соус. Офіціанти накладали кожному рис. З напоїв свіжий сік з льодом, мінеральна вода. Крім того, в залі ще є щось подібне до шведського столу, де можна пригоститися солодощами, фруктами і солодкими супами. Був дуже смачний десерт - солодкий рис, що подається загорнутим у бамбуковий листок. Усі страви були дуже вишукані, майже не гострі, проте смаком зовсім не нагадують європейську їжу.
Ось надворі пролунали постріли петард, музиканти грали голосніше - до залу прямувала молода пара у супроводі родини. Тамада усе це коментував, гості постійно сміялися. Молоді усміхалися, панувала радісна атмосфера. Наречені в національному весільному одязі - плаття й костюм гармонують одне з одним. Це було жовто-золотисте вбрання. На минулому весіллі молодята були в одежі кольору слонової кості. Сукня молодої оздоблена вишивкою, кольоровими камінчиками. В такому самому стилі був вбраний і наречений. Одяг підкреслював винятковість події.
Гості були одягнуті також святково, переважно на чоловіках сорочки національних фасонів і кольорів. Жінки майже всі були у сукнях, яскраво оздоблених вишивками. Кольорова гама платтів дуже різноманітна: блакитні, жовті, червоні, однотонні і з яскравими квітами. Усе виблискує всіма кольорами веселки. Але одяг підібраний зі смаком, хоч і яскравий. Дуже багато навкруги дітей, які поводять себе дуже розкуто - бігають між столами, фотографують молодих. Атмосфера з одного боку урочиста, але дуже проста. Кожен почуває, що тут він бажаний гість.
Головною відмінністю між малайським і українським весіллям є те, що тут гості присутні недовго. За годину твоє місце за цим столом займають наступні, яких так само тепло приймають і смачно пригощають.
Насамкінець ми сфотографувалися з молодими, нам подякували за відвідини, дітям дали ще солодке.
Уся ця урочистість відбувалася у дуже гарному місці - на території Національного університету Малайзії (UKM). Навкруги навчальні корпуси і кампуси (студентські містечка) - все це знаходиться у великому добре доглянутому парку.
Після весілля зацікавився глибше звичаями та культурою корінних мешканців країни - малайців. Для цього ми вирушили в подорож, щоб відвідати Музей адату, який знаходиться в м. Клаванг (Klawang), штат Негері Сембелан. Хоч ця місцевість розташована на узбіччі головних туристичних маршрутів, проте цей музей можна порівняти з Національним музеєм в Куала Лумпурі. Саме місто Клаванг розташоване в горах, висота яких сягає 1 км. Пейзажі трохи нагадують наші українські Карпати.
Кілька слів про цей цікавий штат Негері Сембелан. Його візитка - це унікальні дахи багатьох будівель, що нагадують за формою роги буйвола. Ця архітектура характерна народності мінангкабау які переселились сюди з о. Суматра. Від мінангкабау, котрі також принесли із собою традиційні закони, пов'язані й інші особливості штату Негері Сембелан, зокрема система успадкування за материнською лінією.
Чим же є адат? Адат - загальна назва звичаєвого права у мусульманських народів. У мусульманському світі норми адату існують поруч з шаріатом. Це відбувається передусім там, де незважаючи на багатовікове панування ісламу, зберігаються родинно-племінні стосунки і давні правові уявлення або там, де до поширення ісламу населення належало до держав з розвиненою правовою системою і, прийнявши іслам, не відмовилось від звичних правових норм. Так саме склалось в історії Малайзії.
Головною метою адату є врегулювання проблем у родині чи між родинами, в справі яких немає відповідних вказівок у Корані чи хадисах (хадис - розповіді про вчинки і висловлювання пророка Мухаммеда і його сподвижників). Існує два типи адатів:
- закон родини і племені (мал. adat perpateh);
- морський закон (мал. adat temenggong).
У практичній діяльності нормами адату може послуговуватись без обмежень лише третейський суддя (хакім), головним завданням якого є примирення сторін. Духовний суддя (каді) може спиратись на адат лише у виняткових випадках, коли норма, що використовується, не суперечить загальному духу шаріату.
У Музеї адату знаходяться цікаві експозиції, які показують звичаї адату. Назву кілька найцікавіших: народження дитини, ініціація, заручини, поховання тощо. Цікавим з погляду українців є обряд занурення народженої дитини у воду - це трохи нагадує обряд хрещення.
Цікаво було дізнатись, що головні убори (тенгколок), які носять малайці, є ознакою їхньої належності до певної етнічної групи. Тенгколок є кольоровою хусткою, обв'язаною довкола голови, що трішки нагадує чалму.
Закінчивши оглядини, ми вирішили відвідати столицю штату Негері Сембелан - Серембан, який знаходиться недалеко від Клавангу - якихось 50 км.
Вибираємо маршрут. Звичайно, можна поїхати автострадою, проте це нецікаво і я вибираю маршрут через місцеві дороги. З'їхали з добре знаних нам доріг і попрямували в малайзійське далеке село. Дорога була вузькою, так що ледве-ледве дві машини можуть роз'їхатись. Проте, на щастя, зустрічних машин немає. Часом зустрічалися мотоциклісти. Як же виглядало це село?
По-перше, вздовж дороги дуже часто стоять будинки. Якщо це село, то на дорозі появляються пагорби для примусового обмеження швидкості. Тут, зазначу, такі примусові обмеження всюди. Тут люди люблять швидку їзду, тому такі перешкоди мудро передбачені. Будиночки не є такими палацами, які зустрічаємо в Україні. Тут рідко хто будує щось таке, де не можна жити, а лише хвалитись перед іншим. Головна ціль будинку - це практичність. Звичайно, будинок може бути великим, якщо треба, а якщо ні, то він невеликий. Парканів між сусідами немає. Будинки, як правило, дерев'яні, на палях над землею. Це для того, щоб вода не затікала, коли падає тропічна злива та щоб підлога продувалась і не гнила скоро. Кожне вікно можна закрити віконницями. Дахи похилі, щоб вода швидко стікала.
Довкола будинків ростуть різні дерева, так що можна сказати, що будинок зведений у саду. Трава низька, мабуть, часто косять. У кожному селі мечеть. Це обов'язок держави дати громадянам, які сповідують іслам, місце для молитви.
Через деякий час виїхали на автостраду, яка веде до Серембана. Щоб дістатись до столиці, треба переїхати через невеличкий перевал. Дорога починає дертись догори. Перевал невисокий, мабуть, з 1 км. Довкола знову прекрасні краєвиди малайзійських гір, покритих густими лісами. З'їхавши донизу, прибуваємо в Серембан. Вітай, столице штату Негері Сембелан (мал. Negeri Sembilan).
Назва штату означає "дев'ять держав". Колись це була територія, де домінувало сільське господарство. Сьогодні штат успішно балансує між сільським господарством і промисловістю. На архітектуру будівель сильний вплив має культура народу мінангкабау, який декілька століть тому переселився сюди з о. Суматри. Традиційні доми мінангкабау мають покрівлі з кінцями, загнутими догори. Такі елементи наявні в архітектурі головної мечеті штату. Самі мінангкабау і до сьогодні дотримуються принципів адату з усіма елементами матріархату, що є унікальним явищем.
Сьогодні в столиці майже всі магазини зачинені з нагоди якогось свята. Тому вирушаємо в дорогу до Державного серембанського музею, який знаходиться за п'ять кілометрів від столиці.
Ось і музей. Варто було приїхати, щоб побачити його. Сам музей містить матеріали, які показують історію штату, і знаходиться в будинку, який має типову для цих місць архітектуру - закручену догори покрівлю. Вхід до музею безкоштовний. Найцікавішими, як на мене, експонатами є витесані вручну мегалактичні каміння, які представляють так звану культуру "живих каменів" (прарелігію), яка була поширена тут до приходу індуїзму та буддизму.
Поруч з музеєм знаходяться два дерев'яні палаци, збудовані ще у XIX ст. Один з них збудував правитель Негері Сембелану - Ям Туан Улінь (англ. Yam Tuan Ulin'), який правив країною у 1861-1869 роках. Цей палац Ям Туан Улінь подарував своїй дочці, яку видавав заміж. З 1930 року в палаці ніхто не жив. 1953 року тодішній султан дозволив перенести палац до Серенбану. Варто згадати, що палац збудовано без жодного цвяха.
Ось тепер ми могли вільно ввійти туди. Піднятись треба дерев'яною драбинкою, бо, як я згадував, будинки стоять на палях. Сам будинок формою нагадує літеру "Т", тільки перевернуту догори ногами. Зайшли в середину і відчули, як спека тропіків залишається назовні. Усередині будинку панувала приємна прохолода. Роздивлялись - діти біжать відразу до сходів, які ведуть на другий поверх. А над ним ще є горище.
Цікаво побачити зсередини малайзійський дім. Тут раптом зі стелі злітає кажан, якого ми ненароком потривожили, й починає літати туди-сюди. Діти кричать, дружина так само. На щастя, кажан знову зачепився і повис догори ногами. Підкрався ближче і сфотографував його. Він дивився на мене своїми оченятами-намистинками, ніби питаючи: що ти хочеш від мене?
Поблизу є ще один палац. А над нами височіє схил. Підіймаюсь ним вгору. Металева сітка, за нею - сучасний палац султана Негері Сембелану, але туди входити заборонено. Довго можна ще оповідати про багату історію цих земель, на якій люди жили з давніх-давен, але це треба залишити для наукових видань.
А зараз в дорогу на море до ПіДі. Повітря стало густим, мабуть, буде дощ. Зупиняємось на бензозаправці, щоб попити води і охолонути під кондиціонером. Нас ще чекає Блакитна Лагуна, куди знову хочуть потрапити діти.
<<< назад | зміст | вперед >>>