<<< назад | зміст | вперед >>>

Мосоров В. Малайзія очима українців

Адат - звичаї малайців

Від ранку день обіцяв бути багатим на пригоди. Звечо­ра д-р Джаафар вислав нам запрошення на весілля. Коли наста­ла відповідна година, до нашого будинку під'їхали цілою роди­ною: сам Джаафар, його дружина, двоє синів і двоє дочок. Си­нам - 20, 15 років, дочкам - 21 і 12. Старша навчається в Австра­лії, її навчання оплачує держава. Цього разу за кермом дружина, Джаафар кульгає на ногу. їхали за ними приблизно 15 хв. З'їхали з шосе на бокову дорогу. Ось і приїхали. На накритому тента­ми майданчику, мабуть, зо тридцять столиків. Запитав Джаафара, чи можу подарувати гроші. Він відповів, що зараз ніхто нічо­го не дарує. Прошу пояснити його, що то все значить. Виявляєть­ся - це прийом для родини і всіх друзів на честь одруження, яке відбулося минулого тижня. Само весілля було в іншому місті.

Ми посідали за стіл, на якому була велика посудина з окре­мими секціями для шести різних страв до рису. Страви до рису - це курка, яловичина (до речі, дуже смачна в соусі!), щось подібне до смаженої картоплі. В окремій посудині був рис. Серед напоїв два типи соків з льодом. Запитав, хто все це приготував. У відпо­відь почув, що все це привезли з кафетерію. Взагалі все це органі­зували на замовлення: і столи, й серветки, тарілки й охорону.

Грав малайзійський оркестр. Двоє хлопців постійно ко­ментували за допомогою динаміків прихід-відхід гостей. Мій прихід так само прокоментували. Виявляється, запрошені приходять, їдять і за годину йдуть. На їхнє місце приходять інші, і так до вечора. Забава триває вдень, щоб вночі був час відпочивати. Нам подобається такий звичай.

Молодих ще не було - приїдуть пізніше. За їжею роз­мовляли з Джаафаром про малайські звичаї. Такий один при­йом обійшовся в 20.000 РМ. А таких прийомів роблять кілька в різних місцевостях. Наостанок принесли десерт - маленьку мисочку з рідкою кашкою - це перетертий дуріан.

Ось під'їжджають молодята під звук оркестру, прикриті парасолями, займають головні місця. Джаафар порадив з ними сфотографуватися. Ми так і зробили з Оленою (моєю дочкою). Усе був вже час прощатись. На прощання господарі подарували нам прикрашені яйця. Такий традиційний малайзійський пода­рунок дарують лише шановним гостям.

Через люб'язність д-ра Джаафара Абдулли ми ще раз потрапили на малайську церемонію святкування одруження. Друге весілля було багатше, ніж попереднє. Прийом відбував­ся у закритому приміщенні, що має велике значення для тропі­ків. Столів було, мабуть, з 50, всі покриті гарними обрусами, ба­гато квітів. До центрального столу для молодят веде килимова доріжка. Збоку на маленькій естраді гурт музикантів, який ви­конує національні мелодії й співи. На вході всіх гостей вітають батьки молодят, одягнені у малайзійський національний одяг. Нас запросили за стіл близько до столу молодят, так що можна все добре оглянути.

Молодої пари ще не було, гості активно пригощаються. Нам так само принесли величезну страву з різними смакотами малайської кухні. Три види м'яса, два салати і до того ще соус. Офіціанти накладали кожному рис. З напоїв свіжий сік з льо­дом, мінеральна вода. Крім того, в залі ще є щось подібне до шведського столу, де можна пригоститися солодощами, фрук­тами і солодкими супами. Був дуже смачний десерт - солодкий рис, що подається загорнутим у бамбуковий листок. Усі страви були дуже вишукані, майже не гострі, проте смаком зовсім не нагадують європейську їжу.

Ось надворі пролунали постріли петард, музиканти гра­ли голосніше - до залу прямувала молода пара у супроводі ро­дини. Тамада усе це коментував, гості постійно сміялися. Мо­лоді усміхалися, панувала радісна атмосфера. Наречені в націо­нальному весільному одязі - плаття й костюм гармонують одне з одним. Це було жовто-золотисте вбрання. На минулому ве­сіллі молодята були в одежі кольору слонової кості. Сукня мо­лодої оздоблена вишивкою, кольоровими камінчиками. В тако­му самому стилі був вбраний і наречений. Одяг підкреслював винятковість події.

Гості були одягнуті також святково, переважно на чо­ловіках сорочки національних фасонів і кольорів. Жінки май­же всі були у сукнях, яскраво оздоблених вишивками. Кольо­рова гама платтів дуже різноманітна: блакитні, жовті, червоні, однотонні і з яскравими квітами. Усе виблискує всіма кольора­ми веселки. Але одяг підібраний зі смаком, хоч і яскравий. Дуже багато навкруги дітей, які поводять себе дуже розкуто - біга­ють між столами, фотографують молодих. Атмосфера з одного боку урочиста, але дуже проста. Кожен почуває, що тут він ба­жаний гість.

Головною відмінністю між малайським і українським ве­сіллям є те, що тут гості присутні недовго. За годину твоє місце за цим столом займають наступні, яких так само тепло прийма­ють і смачно пригощають.

Насамкінець ми сфотографувалися з молодими, нам по­дякували за відвідини, дітям дали ще солодке.

Уся ця урочистість відбувалася у дуже гарному місці - на території Національного університету Малайзії (UKM). На­вкруги навчальні корпуси і кампуси (студентські містечка) - все це знаходиться у великому добре доглянутому парку.

Після весілля зацікавився глибше звичаями та культу­рою корінних мешканців країни - малайців. Для цього ми ви­рушили в подорож, щоб відвідати Музей адату, який знаходить­ся в м. Клаванг (Klawang), штат Негері Сембелан. Хоч ця міс­цевість розташована на узбіччі головних туристичних маршру­тів, проте цей музей можна порівняти з Національним музеєм в Куала Лумпурі. Саме місто Клаванг розташоване в горах, ви­сота яких сягає 1 км. Пейзажі трохи нагадують наші українські Карпати.

Кілька слів про цей цікавий штат Негері Сембелан. Його візитка - це унікальні дахи багатьох будівель, що нагаду­ють за формою роги буйвола. Ця архітектура характерна на­родності мінангкабау які переселились сюди з о. Суматра. Від мінангкабау, котрі також принесли із собою традиційні закони, пов'язані й інші особливості штату Негері Сембелан, зокрема система успадкування за материнською лінією.

Чим же є адат? Адат - загальна назва звичаєвого пра­ва у мусульманських народів. У мусульманському світі норми адату існують поруч з шаріатом. Це відбувається передусім там, де незважаючи на багатовікове панування ісламу, збері­гаються родинно-племінні стосунки і давні правові уявлення або там, де до поширення ісламу населення належало до дер­жав з розвиненою правовою системою і, прийнявши іслам, не відмовилось від звичних правових норм. Так саме склалось в історії Малайзії.

Головною метою адату є врегулювання проблем у роди­ні чи між родинами, в справі яких немає відповідних вказівок у Корані чи хадисах (хадис - розповіді про вчинки і вислов­лювання пророка Мухаммеда і його сподвижників). Існує два типи адатів:

- закон родини і племені (мал. adat perpateh);
- морський закон (мал. adat temenggong).

У практичній діяльності нормами адату може послу­говуватись без обмежень лише третейський суддя (хакім), го­ловним завданням якого є примирення сторін. Духовний суд­дя (каді) може спиратись на адат лише у виняткових випадках, коли норма, що використовується, не суперечить загальному духу шаріату.

У Музеї адату знаходяться цікаві експозиції, які показу­ють звичаї адату. Назву кілька найцікавіших: народження ди­тини, ініціація, заручини, поховання тощо. Цікавим з погля­ду українців є обряд занурення народженої дитини у воду - це трохи нагадує обряд хрещення.

Цікаво було дізнатись, що головні убори (тенгколок), які носять малайці, є ознакою їхньої належності до певної етнічної групи. Тенгколок є кольоровою хусткою, обв'язаною довкола голови, що трішки нагадує чалму.

Закінчивши оглядини, ми вирішили відвідати столицю штату Негері Сембелан - Серембан, який знаходиться недале­ко від Клавангу - якихось 50 км.

Вибираємо маршрут. Звичайно, можна поїхати автостра­дою, проте це нецікаво і я вибираю маршрут через місцеві доро­ги. З'їхали з добре знаних нам доріг і попрямували в малайзійське далеке село. Дорога була вузькою, так що ледве-ледве дві маши­ни можуть роз'їхатись. Проте, на щастя, зустрічних машин не­має. Часом зустрічалися мотоциклісти. Як же виглядало це село?

По-перше, вздовж дороги дуже часто стоять будинки. Якщо це село, то на дорозі появляються пагорби для примусо­вого обмеження швидкості. Тут, зазначу, такі примусові обме­ження всюди. Тут люди люблять швидку їзду, тому такі пере­шкоди мудро передбачені. Будиночки не є такими палацами, які зустрічаємо в Україні. Тут рідко хто будує щось таке, де не мож­на жити, а лише хвалитись перед іншим. Головна ціль будин­ку - це практичність. Звичайно, будинок може бути великим, якщо треба, а якщо ні, то він невеликий. Парканів між сусіда­ми немає. Будинки, як правило, дерев'яні, на палях над землею. Це для того, щоб вода не затікала, коли падає тропічна злива та щоб підлога продувалась і не гнила скоро. Кожне вікно можна закрити віконницями. Дахи похилі, щоб вода швидко стікала.

Довкола будинків ростуть різні дерева, так що можна сказати, що будинок зведений у саду. Трава низька, мабуть, час­то косять. У кожному селі мечеть. Це обов'язок держави дати громадянам, які сповідують іслам, місце для молитви.

Через деякий час виїхали на автостраду, яка веде до Серембана. Щоб дістатись до столиці, треба переїхати через не­величкий перевал. Дорога починає дертись догори. Перевал невисокий, мабуть, з 1 км. Довкола знову прекрасні краєвиди малайзійських гір, покритих густими лісами. З'їхавши донизу, прибуваємо в Серембан. Вітай, столице штату Негері Сембе­лан (мал. Negeri Sembilan).

Назва штату означає "дев'ять держав". Колись це була територія, де домінувало сільське господарство. Сьогодні штат успішно балансує між сільським господарством і про­мисловістю. На архітектуру будівель сильний вплив має куль­тура народу мінангкабау, який декілька століть тому пересе­лився сюди з о. Суматри. Традиційні доми мінангкабау мають покрівлі з кінцями, загнутими догори. Такі елементи наявні в ар­хітектурі головної мечеті штату. Самі мінангкабау і до сьогодні дотримуються принципів адату з усіма елементами матріархату, що є унікальним явищем.

Сьогодні в столиці майже всі магазини зачинені з нагоди якогось свята. Тому вирушаємо в дорогу до Державного серембанського музею, який знаходиться за п'ять кілометрів від столиці.

Ось і музей. Варто було приїхати, щоб побачити його. Сам музей містить матеріали, які показують історію штату, і зна­ходиться в будинку, який має типову для цих місць архітекту­ру - закручену догори покрівлю. Вхід до музею безкоштовний. Найцікавішими, як на мене, експонатами є витесані вручну мегалактичні каміння, які представляють так звану культуру "жи­вих каменів" (прарелігію), яка була поширена тут до приходу індуїзму та буддизму.

Поруч з музеєм знаходяться два дерев'яні палаци, збу­довані ще у XIX ст. Один з них збудував правитель Негері Сембелану - Ям Туан Улінь (англ. Yam Tuan Ulin'), який правив кра­їною у 1861-1869 роках. Цей палац Ям Туан Улінь подарував своїй дочці, яку видавав заміж. З 1930 року в палаці ніхто не жив. 1953 року тодішній султан дозволив перенести палац до Серенбану. Варто згадати, що палац збудовано без жодного цвяха.

Ось тепер ми могли вільно ввійти туди. Піднятись тре­ба дерев'яною драбинкою, бо, як я згадував, будинки стоять на палях. Сам будинок формою нагадує літеру "Т", тільки перевер­нуту догори ногами. Зайшли в середину і відчули, як спека тро­піків залишається назовні. Усередині будинку панувала приєм­на прохолода. Роздивлялись - діти біжать відразу до сходів, які ведуть на другий поверх. А над ним ще є горище.

Цікаво побачити зсередини малайзійський дім. Тут рап­том зі стелі злітає кажан, якого ми ненароком потривожили, й починає літати туди-сюди. Діти кричать, дружина так само. На щастя, кажан знову зачепився і повис догори ногами. Під­крався ближче і сфотографував його. Він дивився на мене сво­їми оченятами-намистинками, ніби питаючи: що ти хочеш від мене?

Поблизу є ще один палац. А над нами височіє схил. Пі­діймаюсь ним вгору. Металева сітка, за нею - сучасний палац султана Негері Сембелану, але туди входити заборонено. Дов­го можна ще оповідати про багату історію цих земель, на якій люди жили з давніх-давен, але це треба залишити для наукових видань.

А зараз в дорогу на море до ПіДі. Повітря стало густим, мабуть, буде дощ. Зупиняємось на бензозаправці, щоб попити води і охолонути під кондиціонером. Нас ще чекає Блакитна Лагуна, куди знову хочуть потрапити діти.

<<< назад | зміст | вперед >>>