Туристическая библиотека
  Главная Книги Статьи Методички Диссертации Отчеты ВТО Законы Каталог Поиск отелей Реклама Контакты
Теория туризма
Философия туризма
Право и формальности в туризме
Рекреация и курортология
Виды туризма
Агро- и экотуризм
Экскурсионное дело
Экономика туризма
Менеджмент в туризме
Управление качеством в туризме
Маркетинг в туризме
Инновации в туризме
Транспортное обеспечение в туризме
Государственное регулирование в туризме
Туристские кластеры
ИТ в туризме
Туризм в Украине
Карпаты, Западная Украина
Туризм в Крыму
Туризм в России
101 Отель - бронирование гостиниц
Туризм в Беларуси
Международный туризм
Туризм в Европе
Туризм в Азии
Туризм в Африке
Туризм в Америке
Туризм в Австралии
Краеведение, странове-
дение и география туризма
Музееведение
Замки, крепости, дворцы
История туризма
Курортная недвижимость
Гостиничный сервис
Ресторанный бизнес
Анимация и организация досуга
Автостоп
Советы туристам
Туристское образование
Другие

Стеченко Д.М., Безуглий І.В.
Вісник ДІТБ. Серія: Економіка, організація та управління підприємствами
туристичної індустрії та туристичної галузі в цілому. - 2008. - №12. - С.66-73.

Науково-методичні основи еколого-рекреаційного районування

У статті викладено науково-методичні основи еколого-рекреаційного районування, а саме -сформульовано мету, завдання, визначено принципи і обрано критерії.

Ключові слова: стратегія розвитку, рекреаційно-туристична система, критерій придатності територій, ринкова система, ресурсний потенціал, природокористування.

Темпи деградації і виснаження природних ресурсів у процесі життєдіяльності суспільства потребують формування стратегій соціально-економічного розвитку, які враховували б екологічні обмеження. В умовах створення нових соціально-економічних відносин ресурсне забезпечення розвитку продуктивних сил і екологізація економіки набувають особливої актуальності для України.

Управління регіональним розвитком орієнтується на спільну взаємодію природоохоронних, організаційних і соціально-економічних чинників. Для цього використовуються господарські механізми, що засновані на використанні системи важелів саморегулювання і державного регулювання. Подоланню кризових явищ соціально-економічного характеру та поліпшенню використання природно-ресурсного потенціалу значною мірою може сприяти державне регулювання.

Актуальність і практичне значення еколого-рекреаційного районування обумовлено низкою обставин. По-перше, з процесами входження України в європейську спільноту. Цей орієнтир потребує суттєвого впорядкування процесів природокористування за правилами організації господарської діяльності країн Європейського союзу. По-друге, необхідно врахувати процеси інтенсифікації природокористування. По-третє, це необхідність урахування загальних системних вимог у процесі вдосконалення механізмів соціально-економічного розвитку, які висуває інтернаціоналізація діяльності корпорацій та галузей.

У науковій літературі виділяється інтегральне і галузеве районування. Для активізації природокористування і формування механізмів відтворення природно-ресурсного потенціалу використовується другий вид членування території. Залежно від поставлених завдань дослідження відбір критеріїв районування відбувається на основі окремих ресурсів чи таких показників, які в цілому характеризують забезпеченість території природно-ресурсним потенціалом.

Компонентне районування передбачає кількісне визначення ресурсів за економічними і соціальними критеріями. На основі певних просторових відмінностей досліджується взаємодія природно-ресурсного потенціалу з територіально-виробничими комплексами. Такий вид районування найбільш обґрунтований вітчизняними дослідниками. Зокрема, використаний в працях наприклад, В.П. Руденка [6].

Рекреаційно-туристична діяльність передбачає комплексне природокористування. Саме тому для еколого-рекреаційного районування використовуються показники, які в цілому характеризують ресурсну забезпеченість території для відпочинку. Обґрунтуванню такого підходу присвячено праці Б.М. Данилишина, С.І. Дорогунцова та інших дослідників [3].

При регулюванні процесів природокористування найбільш ефективними виявились організаційно-економічні механізми. Їх вивчали В.А. Голян, Л.М Черчик та інші автори [8].

Метою статті є розробка науково-методичних основ еколого-рекреаційного районування як спеціального методу системного управління використанням природно-рекреаційного потенціалу.

Дієвим інструментом для наукового обґрунтування напрямів рекреаційно-туристичного природокористування є районування території. Це процес поділу території, який враховує об’єктивні нерівномірності розміщення ресурсів і особливості їх використання. Застосування цього методу передбачає формулювання цілей, завдань, визначення принципів і розробки критеріїв. У кінцевому результаті районування сприятиме вирішенню існуючої наукової проблеми, отриманню певного соціально-економічного ефекту.

Мета еколого-рекреаційного районування - забезпечення стратегії розвитку рекреаційно-туристичної системи, становлення ефективної регіональної політики, раціоналізація використання природно-ресурсного потенціалу, удосконалення просторової організації продуктивних сил і поліпшення умов життєдіяльності населення.

До основних завдань еколого-рекреаційного районування можна віднести: поділ території на райони та виділення зон з цільовими установками для вирішення локальних (місцевих) соціально-економічних проблем; інтенсифікація розвитку бізнес-середовища;

- підвищення ефективності формування і функціонування регіональних рекреаційно-туристичних систем і обґрунтування напрямів удосконалення їх просторової організації;
- упровадження механізмів управління регіональним розвитком рекреаційно-туристичних систем;
- підвищення ефективності та регулювання використання природних рекреаційно-туристичних ресурсів;
- виявлення особливостей території для диференційованого розвитку функцій рекреаційно-туристичної діяльності;
- поширення досвіду залучення ресурсів до рекреаційно-туристичного використання.

Результати застосування методу районування залежать від матеріальних елементів природи і суспільства, покладених в його основу. Для аналізу стану розвитку рекреаційно-туристичної сфери використовується декілька видів районування. Їх основну відмінність становлять розроблені критерії і показники.

Насамперед, це районування за ступенем рекреаційно-туристичного освоєння території. Базовим постулатом є припущення, що рівень використання ресурсів характеризується розвиненістю інфраструктури і структурою наявних притаманних території оздоровчих функцій [1, с.38]. Його недоліком є відсутність розрахунків потреб місцевого населення.

В основу функціонального районування покладено облік рекреаційно-туристичних властивостей території і можливість їх використання для конкретних видів діяльності чи груп населення. Під властивостями території розуміється ступінь розвитку загальнооздоровчих функцій чи еволюція форм освоєння території. Критерії оцінки визначаються як абсолютна, чи відносна чисельність підприємств сфери, рівень їх спеціалізації та зв’язків. Для розробки схеми районування, яка враховує тенденції розвитку рекреаційно-туристичної діяльності, використовуються показники концентрації підприємств відпочинку і санаторно-курортного лікування.

Залежно від глибини процесів територіальної диференціації рекреаційно-туристичної діяльності використовується одноступенева чи багатоступенева схема районування.

Деякі автори в дослідженні процесів і явищ рекреаційно-туристичної сфери виділяють три класи районування: залежно від окремих природних факторів, придатності території для реалізації певних видів відпочинку та можливості забезпечення потреб кожної із соціальних груп населення [5, с.158-167].

Перший клас ураховує значну роль природних чинників у рекреаційно-туристській діяльності. Технологія його застосування передбачає виділяти «однофакторні» види районування (бальнео- і кліматолікування) природних умов і ресурсів для різноманітних видів відпочинку. Іноді виникає необхідність отримання синтезованої оцінки від усіх видів природно-рекреаційних ресурсів.

Другий клас районування відображає придатність територій до окремих видів рекреаційно-туристичної діяльності. В 80-х роках статус видів рекреаційно-туристської діяльності мали спеціалізовані мережі рекреаційного обслуговування - курортне лікування, оздоровчий відпочинок, іноземний туризм й інше. Як приклад сучасного трактування можна виділити наступні види: пішохідний туризм, автотуризм, спелеотуризм, короткочасний відпочинок, довготерміновий відпочинок, полювання, рибальство, санаторно-курортне лікування та оздоровлення, збирання лікувальних рослин та грибів, екскурсії, скелелазіння.

Одним із різновидів рекреаційно-туристичного районування за критерієм придатності територій до видів рекреаційно-туристської діяльності є інтегральне рекреаційно-туристичне районування. Його можливо трактувати як виявлення і вивчення об’єктивно сформованих регіональних рекреаційно-туристських систем під впливом сукупності ресурсних і соціально-економічних чинників. До сильних сторін комплексного районування відноситься можливість охоплення більшої кількості об’єктів. Але в результаті синтезу використовується не вся сукупність властивостей, а тільки більш істотні. В практиці управління рекреаційно-туристичною сферою доцільно використовувати критерії районування обох класів. Для визначення альтернатив розвитку природно-ресурсного потенціалу, позиціонування місця рекреаційно-туристичної сфери і формування пріоритетів у регіональній політиці одного ресурсного районування замало. Воно лише відображає внутрішньогалузеві зв’язки і не стосується всього спектру територіального поділу праці. Наступний етап дослідження ув’язує еколого-рекреаційне районування з інтегральним соціально-економічним поділом території.

Третій клас районування враховує, що в ролі суб’єктів рекреаційно-туристичної діяльності виступають соціальні групи (соціально-демографічні та соціально-психологічні), народонаселення районів і країн. Соціально-економічне районування виявляє територіальну диференціацію потреб і здійснює виділення регіональної рекреаційно-туристичної системи за соціологічними критеріями, такими як структура видів діяльності та оцінка їх суспільної значимості. За умов комплексного розвитку рекреаційно-туристичної діяльності не можливо орієнтуватись лише на потреби населення. Необхідними складовими цього процесу є існування супутніх галузей господарства і забезпечення кадровим потенціалом. Урахування цих елементів при районуванні веде до раціоналізації суспільного поділу праці.

Еколого-рекреаційне районування необхідне для формування стратегії диференційного розвитку регіональної рекреаційно-туристичної системи. Науково розроблена стратегія передбачає заходи з реалізації функцій планування, прогнозування, регулювання, організації та стимулювання для кожної із груп виділених територій.

Визначення принципів еколого-рекреаційного районування території є одним із наукових засобів пізнання процесів розвитку рекреаційно-туристичної сфери і обґрунтування напрямів удосконалення територіальної організації регіональних рекреаційно-туристичних систем.

Відповідно до завдань даної роботи слід дотримуватися наступних принципів.

Сутнісної єдності регіональної рекреаційно-туристичної системи, який означає, що об’єднані території є не лише статистично однорідні, але й цілісними при формуванні та реалізації диференційованої стратегії розвитку.

Перспективності, який підкреслює націленість районування на майбутнє. Тобто, в процесі районування мають вирішуватися прогнозні природно-рекреаційні завдання. Дотримання цього принципу висуває певні вимоги до показників районування. Вони повинні мати часову стійкість, характеризувати довготривалі процеси.

Проблемності, згідно з яким присутня націленість на виділення проблем та об’єднання зусиль у їх вирішенні. Завдяки цьому принципу можуть бути визначені соціально-економічні, організаційні і екологічні проблеми та намічені шляхи їх вирішення в процесі членування території.

Відповідності еколого-рекреаційного районування адміністративно-територіальному устрою, згідно з яким межі групування території не повинні перетинати межі існуючих адміністративних кордонів. Аргументами на користь такого членування території є наступні:

- удосконалення системи управління рекреаційно-туристичною сферою можливе лише в адміністративних кордонах;
- розбіжність кордонів еколого-рекреаційного районування з адміністративно-територіальним устроєм суттєво обмежує використання статистичних даних, які є в довідковій літературі.

Необхідності виявлення природних рекреаційно-туристичних комплексів як територій з оздоровчою спеціалізацією господарювання.

Комплексності, дотримання якого передбачає врахування всіх складових природно-рекреаційного потенціалу, що впливають на процеси природокористування і підвищення його ефективності.

Принципи еколого-рекреаційного районування ґрунтуються на кліматичному, ресурсному і економічному підходах. Найбільш обґрунтованим районуванням, яке базується на врахуванні ресурсів по компонентам, а потенціал території визначають інтегральні показники [6, с.83-89]. Але слід враховувати, що в рекреаційно-туристській діяльності природокористування відбувається комплексно.

Покомпонентне районування не дає змоги приймати науково обґрунтовані рішення щодо організації раціонального природокористування, зокрема і рекреаційно-туристичного. Воно не створює передумов для формування регіональної рекреаційно-туристської системи як оптимального співвідношення територій з різними типами профільних рекреаційно-туристичних занять. Еколого-рекреаційне районування має базуватися на системному, комплексному вивченні природних комплексів.

Необхідності визначення рекреаційно-туристичних центрів як основних містобудівних одиниць. Основне їх призначення - формування ядер системи обслуговування туристів.

Серед усіх проблем районування визначення критеріїв є найскладнішою для перехідної і ринкової системи господарювання. Традиційні критерії еколого-рекреаційного членування території, що визначалися в директивно-плановій економіці, не можуть бути перенесеними в нові умови господарювання. Існуючі підходи до визначення критеріїв районування потребують урахування особливостей об’єкта дослідження, а саме: масштабності, територіального розташування, особливостей ресурсного потенціалу та інше.

Загалом при визначенні критеріїв слід керуватися наступними положеннями, які передбачають (рисунок 1):

- об’єктивність процесів природокористування;
- урахування закономірних тенденцій розвитку сфери оздоровлення;
- тяжіння процесу формування попиту на рекреаційно-туристичні послуги до міст.

Критерії еколого-рекреаційного районування
Рисунок 1. Критерії еколого-рекреаційного районування

Еколого-рекреаційне районування передбачає відбір критеріїв на основі оцінки складових природно-ресурсного потенціалу території, які забезпечують задоволення культурно-оздоровчих та естетичних потреб суспільства. Використання такого виду районування робить доцільним введення поняття природно-рекреаційного потенціалу. Це фіксує природне середовище як цілісність, на відміну від окремих природних ресурсів, які становлять лише його фрагмент. Стає можливим і обов’язковим комплексне природокористування, яке протидіє антропогенним навантаженням на територію в цілому і сприяє оптимізації процесів розвитку регіону. Для розробки схеми цього районування необхідна оцінка природно-рекреаційного потенціалу території. Проведення такої оцінки є окремим методом системного управління розвитком регіону і має на меті вирішення ряду завдань:

- визначення економічної цінності природно-рекреаційного потенціалу території як складової частини національного багатства країни;
- здійснення приватизації та роздержавлення у сфері природокористування;
- формування ринку природно-рекреаційних ресурсів;
- реалізація платного природокористування; визначення ефективності інвестицій.

Ураховуючи це, першу групу критеріїв еколого-рекреаційного районування території регіону, на нашу думку, повинні становити порайонні показники економічної оцінки лісів рекреаційно-туристичного призначення і лісової мисливської фауни [3, с.389-392].

Друга група критеріїв пов’язана з рівнем забезпеченості територіями для оздоровлення. Згідно із законодавством України, забезпечення розвитку рекреаційно-туристичної діяльності - одне із завдань природно-заповідного фонду. Вивчення рівня забезпеченості проводиться за параметрами унікальності, екзотичності, щільності співвідношення загальної площі об’єктів природно-заповідного фонду і площі адміністративних територій.

Унікальність і екзотичність об’єктів природно-заповідного фонду фіксується при наданні їм загальнодержавного статусу. Критерієм, який відображає особливу цінність території, є коефіцієнт наявності унікальних територій, що розраховується як співвідношення площі об’єктів природно-заповідного фонду, які мають загальнодержавний статус, до площі адміністративної території. Групу найбільш пристосованих форм до рекреаційно-туристичного природокористування, складають національні природні та регіональні ландшафтні парки. На 1.10.2007 кількість національних природних парків становила 17 одиниць, загальною площею 795395,6 гектара, що становить 1,3% території України. За даними ООН території національних природних парків у світі становлять 2,6% від площі суші [4, с.76]. Це визначає одне із завдань при обґрунтуванні напрямів удосконалення територіальної організації рекреаційно-туристичної сфери.

Другий критерій забезпеченості територіями для оздоровлення становить коефіцієнт наявності об’єктів природно-заповідного фонду. Він визначається різноманітністю природних ландшафтів, їх культурно-пізнавальної цінності і опосередковано - доступності для туристів. При більшій щільності розміщення об’єктів природно-заповідного фонду зростає можливість залучення їх в рекреаційно-туристичну сферу. В Україні площа земель, які можуть бути використані для оздоровлення населення, становить від 12,8 до 15,6%, а площі територій природно-заповідного фонду - 4,2%. Показник щільності визначається як співвідношення території, зайнятої об’єктами природно-заповідного фонду, до адміністративної площі. В європейських країнах цей показник коливається від 5 до 8% [7, с.129]. Виходячи із цього, можливо встановити чотири рівні забезпеченості природно-заповідним фондом. Недостатній рівень - показник становить до 4,2%, середній - від 4,3 до 4,9%, достатній коливається в межах 5-8% і понад 8% - дорівнює високому. Достатній рівень установлений на основі середньоєвропейських показників.

Проведений розрахунок щільності природно-заповідного фонду Чернігівської області виявив, що тільки 28% території регіону має високу і достатню забезпеченість природоохоронними територіями. Саме тому для решти адміністративних районів серед визначених напрямів розвитку природно-рекреаційного потенціалу назріло завдання збільшення таких територій.

Третій показник розраховується як відношення привабливих для рекреаційно-туристичних цілей територій до адміністративної площі. У цей показник включаються складові регіону, виявлені у результаті ландшафтного зонування, культурно-історичні місцевості й території, які є в користуванні рекреаційно-туристичних установ [2, с.120-121].

Зазначені показники складають основу для визначення інтегрального, який розраховується за формулою:

інтегральний показник

де Пі1,2,3 - окремі показники забезпеченості рекреаційно-туристичними територіями в i-му адміністративному районі;
Wі1,2,3 - коефіцієнт важливості показників, отриманий методом експертної оцінки в i-му адміністративному районі;
N - кількість адміністративних районів.

Еколого-рекреаційне районування - це метод системного управління розвитком регіону. Його результатом є об’єднання територій за певними цільовими установками. Для його реалізації пропонується стратегія еколого-економічного розвитку регіональної рекреаційно-туристичної системи.

Практика формування і реалізації регіональних стратегій розвитку використовує аналіз соціально-економічного, екологічного стану регіонів, вивчення природно-ресурсного, трудового, інвестиційного, виробничого потенціалів. Тому розгляд природно-рекреаційного потенціалу, як одного із чинників розвитку економіки, є обґрунтованим. Нерівномірність розміщення природно-рекреаційних ресурсів зумовлює суттєві відмінності між окремими територіями.

Цим можна пояснити використання багаторівневої схеми формування стратегії, оскільки вона значною мірою базуватиметься на загальній стратегії соціально-економічного розвитку регіону, в якій визначатиметься місце рекреаційно-туристичного природокористування [8, с.291-295].

Залежно від кількісних параметрів природно-рекреаційного потенціалу можливе використання трьох стратегій розвитку:

1) оздоровча спеціалізація - розглядається як провідна сфера економічної діяльності території;
2) рекреаційно-туристична сфера - є одним із пріоритетних напрямів регіональної економіки;
3) орієнтування на попит, створений місцевим населенням.

Функціональна диференціація рекреаційно-туристичних систем позначається на вимогах до формування пріоритетів у землекористуванні.

Можлива реалізація таких стратегій:

- диференціації, яка означає спрямованість на поширення цінних ресурсів;
- фокусування на ресурсах санаторно-курортного лікування;
- розвитку функцій відпочинку і оздоровлення;
- зростання кількості сформованих рекреаційно-туристичних центрів з орієнтацією на внутрішній та зовнішній попит.

Для просування рекреаційно-туристичних послуг пропонуються об’єктивні, цінові і поведінкові стратегії.

Отже, раціоналізація використання і відтворення природно-ресурсного потенціалу забезпечується методами державного регулювання: прогнозуванням, індикативним плануванням, програмуванням та іншими. Серед них особливе місце при формуванні стратегії природокористування займає еколого-рекреаційне районування території.

Таким чином доцільно зосередити подальші дослідження на визначенні системи показників ефективності рекреаційно-туристичного природокористування.

Література

1. География рекреационных систем СССР / Под ред. В.С. Преображенского, В.М. Кривошеева. - М.: Наука, 1980. - 219 с.
2. Горлачук В.В., В’юн В.Г., Сохніч А.Я., Качурець І.С. Сучасні проблеми управління землями природно-заповідного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. - Львів: НВФ «Українські технології», 2002. - 196 с.
3. Данилишин Б.М., Дорогунцов С.І., Міщенко В.С. та ін. Природно-ресурсний потенціал сталого розвитку України. - К.: РВПС України, 1999. - 716 с.
4. Любич І.Й. Основи заповідної справи: Навч. посібник - К.: Видавничо-поліграфіний центр «Київський університет», 2002. - 128 с.
5. Рекреационные системы / Под ред. Н.С. Мироненко, М. Бочаров. - М: Изд-во Моск. ун-та, 1986. - 136 с.
6. Руденко В.П. Географія природно-ресурсного потенціалу України: Підручник для студ. географ. економ. і екологічних спец. - У 3-х частинах / Інститут змісту і методів навчання, Чернівецький державний університет ім. Ю.Федьковича, Буковина, 1999. - 567 с.
7. Стафійчук В.І. Рекреалогія: Навч. посібник. - К.: Альтерпрес, 2006. - 264 с.
8. Черчик Л.М. Формування ринкових відносин у рекреаційному природокористуванні: Монографія. - Луцьк: ЛДТУ, 2006. - 352 с.

В статье изложены научно-методические основы эколого-рекреационного районирования, а именно - сформулировано цель, задания, определены принципы и выбраны критерии.

Scientific and methodological bases of ecological and recreational regional division are represented in the article, in particular - the aim and the tasks are formulated, principles are defined and criterions are chosen.







© 2002-2017 Все о туризме - образовательный туристический портал
На страницах сайта публикуются научные статьи, методические пособия, программы учебных дисциплин направления "Туризм".
Все материалы публикуются с научно-исследовательской и образовательной целью. Права на публикации принадлежат их авторам.