<<< назад | зміст | вперед >>>

Мельниченко О.А., Шведун В.О. Особливості розвитку індустрії туризму в Україні

Розділ 1. Теоретичні основи розвитку індустрії туризму

1.3. Сучасний стан наукових розробок проблематики розвитку індустрії туризму

Передусім слід відзначити, що різні аспекти розвитку індустрії туризму стали наріжним каменем дисертаційних досліджень з державного управління [3; 24; 25; 43; 44; 55; 56; 67; 76; 78; 84; 115; 140; 207; 236; 239; 249], економіки [19; 31; 33; 46; 61; 62; 65; 66; 71; 72; 82; 105; 107; 111; 116; 118; 120; 132; 137; 145; 159; 160; 161; 162; 163; 169; 177; 182; 183; 185; 192; 200; 209; 211; 234; 237; 242; 245], географії [17; 47; 117; 138; 143; 172; 225; 241], історії [31; 101; 218], культурології [64; 126; 131], педагогіки [220], політології [122], права [15; 47; 169; 205], соціології [157; 203], філософії [63; 96; 211; 213; 217] та ін. Попри це наявність численних публікацій у фахових виданнях і матеріалах комунікатив­них заходів є наочним підтвердженням збереження інтересу науковців до цієї суспільно значущої проблематики.

Н. Гоблик-Маркович розроблено проект ефективної маркетингової стра­тегії розвитку туризму прикордонного регіону, яка на відміну від існуючих ба­зується на синергетичному поєднанні принципу збалансованого соціально-економічного розвитку прикордонних територій, системного підходу та марке­тингу туристичної сфери в регіоні з урахуванням збереження навколишнього середовища, відродження природніх ресурсів і підвищення рівня конкурентос­проможності туристичного продукту прикордонного регіону з орієнтацією його просування на внутрішні, зовнішні та транскордонні туристичні ринки; здійс­нено попередній прогноз головних індикаторів розвитку туризму методом екст­раполяції даних; для оцінки успішності реалізації маркетингової стратегії за­пропоновано проводити моніторинг ключових показників туристичної сфери прикордонного регіону [62].

Ю. Грицку-Андрієш розроблено трирівневу модель організації ринку по­слуг сільського туризму, у центрі якої територіальна громада, соціокультурний рівень і місцева господарська система. На другому рівні знаходяться безпосере­дньо учасники ринку, а саме: агрооселі, громадські організації, туристичний бі­знес і медіа. Вони безпосередньо впливають на центр моделі та мають тісні зв’язки із зовнішнім середовищем. Така модель дозволяє виявити слабкі сторо­ни у просуванні продукту та вплинути на них, робить впровадження маркетин­гових стратегій прозорими й ефективними [71].

Н. Дехтяр запропоновано методичний підхід до організації програмної підтримки туризму, що, на відміну від існуючих, базується на багатофакторній класифікації країн за участю у туристичній галузі та дає змогу формування ефективних державних програм в сфері туризму з урахуванням стратегічних пріоритетів України у зовнішній економічній політиці [82].

О. Моран розроблено організаційно-економічні та методичні засади ви­користання кластерної моделі для створення регіонального туристичного про­дукту за видами туризму, що дозволяє оптимізувати процеси досягнення висо­кої конкурентоздатності регіонального туристичного продукту шляхом поєд­нання концентрації та спеціалізації виробничої діяльності в туристичному сек­торі економіки регіону [160].

С. Нездоймінов запропоновано концептуальні підходи до визначення на­прямів розвитку рекреації і туризму в локальних районах туристичного регіону на засадах активізації підприємницької діяльності шляхом утворення кластер-них територіально-виробничих форм сільського туризму з метою соціально-економічного розвитку регіону, відтворювання продуктивних сил [163].

О. Серьогіним обґрунтовано застосування нового виду договору про на­дання послуг - договору туризму та його видів. Доведена необхідність ство­рення в Україні постійно діючого комерційного арбітражного органу для врегу­лювання спорів між суб’єктами туристичної діяльності та туристами, як більш ефективного та швидкого засобу розв’язання спорів [205].

В. Стойка запропоновано підходи щодо формування інвестиційно-інноваційної моделі розвитку туризму на основі регіональних туристичних комплек­сів, які виступають групою взаємопов’язаних підприємств і структур туристич­ної індустрії та інших галузей, що взаємодіють і взаємодоповнюють один одно­го при створенні комплексного туристичного продукту; доведено, що реалізація ідеї регіонального туристичного комплексу в системі національної економіки сприятиме формуванню й посиленню конкурентних переваг регіонів в контекс­ті національної стратегії підвищення конкурентоспроможності туристичної га­лузі як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку [216].

О. Любіцевою обґрунтовано типологію національних туристичних ринків і моделі розвитку індустрій туризму за рівнем освоєності ринку. Виявлені стру­ктурні компонентні та територіальні диспропорції в розвитку національної ін­дустрії туризму та їх причинно-наслідкові зв’язки, що дозволило визначитись із напрямами оптимізації територіальної організації національного туристичного ринку. Вона також акцентувала увагу на тому, що збурення проведення неолі­беральної чи протекціоністської державної туристичної політики в цілому при­зводить до поляризації туристичного процесу й фіксується його багато ярусніс­тю…, тоді як перманентне реформування інституційно-організаційної підсис­теми індустрії туризму країни значно ускладнює проведення послідовної тури­стичної політики й не стимулює розвиток інвестиційного процесу [138].

Досліджений О. Ахмедовою вітчизняний досвід державного регулювання розвитку індустрії туризму показує необхідність вирішення проблем туризму в загальному контексті соціально-економічного розвитку країни з ряду причин.

По-перше, незважаючи на відносно високі економічні показники, турис­тичні підприємства є невід’ємною частиною господарської та соціальної систе­ми регіону і країни в цілому. На розвиток економіки туризму роблять помітний вплив стан кредитно-грошової системи, рівень розвитку суміжних народногос­подарських галузей, сфери послуг загалом, податкове і валютне законодавство.

По-друге, розвиток туристичної індустрії вимагає концентрації значних фінансових коштів і в багатьох випадках передбачає, у зв’язку з цим, наявність великої кількості учасників як на стадії формування інвестиційного портфеля, будівництва, реконструкції, так і на стадії функціонування підприємства.

По-третє, як показує практика, найбільш високі результати в плані окуп­ності вкладеного капіталу досягаються при можливості формування конкурен­тоспроможного комплексного туристичного продукту, що передбачає наявність розвиненої супутньої інфраструктури та спеціалізацію на всіх стадіях виробни­цтва і реалізації туристичних послуг [10].

Одне з перших комплексних досліджень розвитку вітчизняної індустрії туризму було проведено О. Шапталою, який запропонував концепцію держав­ної політики у сфері курортної справи, спрямовану на динамічний розвиток та ефективне використання всіх її можливостей, а також механізми взаємовідно­син органів влади з лікувально-профілактичними закладами різних форм гос­подарювання [239].

Але на особливу увагу заслуговує доробок П. Гамана, який розробив нау­кову концепцію державного впливу на розвиток рекреаційної сфери регіонів, яка базується на перенесенні центру управління безпосередньо на місця й залу­ченні всіх учасників господарської діяльності за економічним, соціальним, де­мографічним, екологічним, поселенським і науково-технічним напрямами; ви­значив соціальні основи державної політики в рекреаційній сфері, що ґрунту­ються на відтворювальному розвитку регіонального комплексу, забезпеченні соціальної ефективності його функціонування та раціонального природокорис­тування, рушійною силою й кінцевою метою яких повинне стати розширене ві­дтворення фізично здорової, творчо активної, вільної й політично рівноправної особистості, а також напрями вдосконалення системи державного регулювання сфери туризму: інституційного (формування різних структур), маркетингового (створення позитивного іміджу регіону), підготовки кадрів для туризму, підт­римки малого бізнесу. Ним також: розроблено наукову концепцію державного впливу на розвиток рекреаційної сфери регіонів, яка базується на перенесенні центру управління безпосередньо на місця й залученні всіх учасників господар­ської діяльності за економічним, соціальним, демографічним, екологічним, по­селенським і науково-технічним напрямами; визначено соціальні основи дер­жавної політики в рекреаційній сфері, що ґрунтуються на відтворювальному розвитку регіонального комплексу, забезпеченні соціальної ефективності його функціонування та раціонального природокористування, рушійною силою та кінцевою метою яких повинне стати розширене відтворення фізично здорової, творчо активної, вільної й політично рівноправної особистості; удосконалено методологічні підходи до державного регулювання рекреаційної сфери Карпат­ського регіону шляхом формулювання його мети, вдосконалення механізмів, визначення об’єктів і суб’єктів, стратегії державної політики, уточнення прин­ципів, методик і відповідного термінологічного апарату (їх основою є розвиток конкурентоспроможних на світовому ринку рекреаційних послуг, що забезпе­чують максимальне задоволення духовних і фізичних потреб населення Украї­ни, комплексний розвиток території та її соціально-економічних інтересів при збереженні екологічної рівноваги); визначено напрями вдосконалення системи державного регулювання сфери туризму в Карпатському регіоні: інституційного (формування різних структур), маркетингового (створення позитивного імі­джу регіону), підготовки кадрів для туризму, підтримки малого бізнесу.

Державна політика України щодо розвитку регіонального комплексу, за­безпечення соціальної ефективності його функціонування та раціонального природокористування повинна формуватися з урахуванням передусім задово­лення потреб людини, тобто орієнтуватися на практичну реалізацію пріоритетів особистісного начала як основи добробуту суспільства; на екологізацію госпо­дарювання, у т.ч. на розумну політику ресурсоспоживання; у сфері матеріаль­ного виробництва й соціальної сфери - на примат випуску товарів народного споживання й послуг, що сприяють комфортності життєдіяльності й інтелекту­алізації праці всіх верств населення, на практичний розвиток напрямів, які до­помагають інформованості й творчій активності особистості, підвищенню її со­ціального статусу. З метою прискореного розвитку ринкових відносин у сфері туристичного обслуговування доцільне створення зон вільного підприємницт­ва. Процес державного регулювання сфери туризму потребує здійснення ком­плексу організаційних, економічних, фінансових, управлінських та інших захо­дів як складових ефективної реалізації державної політики. Враховуючи зазна­чене, державне регулювання сфери туризму можна розглядати через дію основних механізмів регулювання на всіх рівнях управління, до переліку яких нами віднесено регламентуючий, організаційний, контролюючий, коригуючий, соці­альний та стимулюючий [56].

П. Гаман також забезпечив визначення місця й ролі туристичної сфери в системі соціально-економічних пріоритетів територіального розвитку. З усіх потенційно можливих варіантів заслуговують на увагу два.

Перший - туристична сфера залишається в полі зору державних і пред­ставницьких органів влади, розвивається як другорядна індустрія соціальної інфраструктури, переважно функціонуючи за залишковим принципом фінансу­вання. Рівень сервісу й обслуговування при цьому визначається фінансовими можливостями колективів, які в умовах економічної кризи обмежені в коштах. Різні форми тиску на органи державної влади можуть дати фрагментарні фінан­сові й ресурсні ін’єкції в ці об’єкти, що не знімає проблему як таку. Отже, при такому підході до справи досягнення світових стандартів туристичного обслу­говування віддаляється в часі, а отже, ринок послуг звужується, за рахунок зро­стання диспропорцій між існуючим ресурсним потенціалом й ефективністю йо­го використання втрачається пряма економічна вигода для території.

Другий варіант - туристична галузь визнається як пріоритетна сфера пер­спективного розвитку регіону з чітко визначеною політикою стосовно неї й за­ймає відповідне місце на всіх рівнях державного управління, яке через різні фо­рми сприяння стимулює підприємницьку активність у сфері рекреаційного біз­несу. У таких випадках рекреація дала б своєрідний поштовх практичним діям в інших сферах, безпосередньо з нею не пов’язаних. Таким чином, можна ствер­джувати, що рекреація, крім прямої економічної вигоди й соціальних зрушень, зробить регіон привабливим для зарубіжних інвесторів, що в нинішніх умовах дуже важливо. Цей варіант повинен стати основною стратегічною лінією дер­жавної політики рекреаційного освоєння Карпатського регіону [57].

Питання вибору цільового орієнтира, основного критерію формування рекреаційної індустрії. Тут може бути два основні критерії вибору:

1. Соціальний - коли вся система рекреаційного обслуговування спрямо­вується на задоволення внутрішніх потреб держави щодо оздоровлення та від­починку населення. Такий підхід не вписується в пропоновану стратегічну лі­нію рекреаційного освоєння й відведене цій галузі місце в перспективній еко­номічній структурі.
2. Економічний - коли в основу всіх практичних дій і планів закладаються принципи економічної вигоди як на рівні території, так і на рівні об’єктів рек­реаційного господарювання. Виключна орієнтація на прибутковість цієї галузі містить загрозу, насамперед, природному потенціалу, може викликати тимчасо­вий вибух ділової активності, коли суто фінансові інтереси домінуватимуть над соціальними цілями території.

Безперечно, між цими варіантами необхідно вибирати середній з екологі­чною безпекою і помірно зростаючими прибутками для регіону і держави [57].

Ю. Алєксеевою розроблено низку практичних рекомендацій щодо фор­мування стратегії державного регулювання розвитку туристичної галузі Украї­ни на національному, регіональному та місцевому рівнях у контексті зарубіж­ного, зокрема французького, досвіду; розроблено комплекс соціально-економічних механізмів залучення територіальних громад до розвитку туристичної інду­стрії на регіональному і місцевому рівнях, зокрема через створення регіональ­них туристичних корпорацій, туристичних інформаційних центрів, робочих груп сприяння розвитку туризму тощо. В умовах майже повної комерціалізації туристичної галузі держава має розвивати соціальний туризм і створювати умо­ви для залучення до споживання туристичного продукту широких верств насе­лення, насамперед дітей, студентів, молоді, людей похилого віку, інвалідів то­що. Запропоновано підходи до формування стратегії розвитку туризму в Украї­ні з виділенням пріоритетних видів (насамперед, внутрішнього, в’їзного, соціа­льного, сільського) і напрямів державного регулювання розвитку туристичної галузі. Аналіз проблем курортної сфери України свідчить про необхідність рео­рганізації всієї системи та зміни механізмів управління на державному, регіона­льному та місцевому рівнях. З цією метою необхідно на державному рівні пе­реосмислити роль санаторно-курортних закладів у національній системі рекре­ації та оздоровлення населення і функції, які вони виконують. Лише зі зміною методологічних підходів держава зможе розробити нові концепції розвитку як самих курортів, так і санаторно-курортного обслуговування населення. У пода­льшому на базі цих концепцій буде розроблено програму стратегічного розвит­ку цієї сфери з поглибленням спеціалізації курортів та обов’язковим чітким ви­значенням прав власності. Доцільно делегувати органам місцевого самовряду­вання повноважень щодо розвитку місцевого туризму: створення регіональних туристичних корпорацій, туристичних інформаційних центрів, розбудови ін­фраструктури, залучення інвестицій тощо. Ефективному здійсненню делегова­них повноважень може сприяти створена на рівні центрального органу вико­навчої влади, до компетенції якого належать питання туристичної галузі, робо­ча група фахівців, що на основі нормативно-правової бази України, з урахуван­ням зарубіжного досвіду розроблятиме конкретний план заходів для кожного окремого туристичного регіону та дасть змогу втілити його в життя [3].

А. Горецьким сформовано концептуальні основи державного управління розвитком рекреаційної сфери Карпатського регіону, яка базується на перене­сенні центру управління безпосередньо на місця із залученням всіх учасників господарської діяльності; удосконалено систему державної підтримки розвитку рекреаційного потенціалу Карпатського регіону України шляхом виділення як домінуючого інноваційного шляху розвитку, що ґрунтується на поєднанні ринкових відносин з ефективним державним управлінням, формуванні рекреацій­ного кластера. Слід ураховувати специфіку Карпатського регіону України, в т.ч. й етнонаціональні особливості краю, яка полягає в першу чергу в її самоор­ганізації й зумовлює потребу в особливих концептуальних і методологічних пі­дходах до розробки методів регуляторного впливу держави на процес міжетні­чного взаємовпливу. Регіональна політика держави у сфері туризму включає також державну підтримку окремих центрів рекреації, у т.ч. за рахунок, частіше за все, нормативно-правового забезпечення сприятливих умов для розвитку цих центрів і тільки іноді передбачає виділення бюджетних коштів на їх розвиток. На державному рівні існує підтримка окремих санаторно-курортних закладів і закладів відпочинку, в яких лікуються та відпочивають діти. Створення лікува­льно-оздоровчих і туристичних підприємств, формування вільних зон рекреа­ційно-туристичного підприємництва. Важливою складовою механізму приско­реного розвитку рекреаційного потенціалу регіону є формування рекреаційного кластера, що дає змогу ефективно використовувати природні та антропогенні рекреаційні ресурси, історичну та культурну спадщину і значно посилити вплив сфери рекреації і туризму на економічний розвиток регіону [67].

О. Василів наголошує, що органам державного управління слід більш ак­тивно дбати про створення умов для якісної підготовки та стажування кадрів для туризму, розробці туристичних маршрутів і проведення конкурсів на кра­щий туристичний продукт, сприяти розвитку сільського зеленого туризму, співпраці відділів культури із туристичними закладами щодо проведення культур­них заходів - характерних для Прикарпаття звичаїв, народних традицій та об­рядів, проведенням сертифікації готелів, організації співпраці між різними сек­торами туристичного продукту, покращенню рівня інфраструктури в регіоні, сприяти в реалізації проектів щодо створення та діяльності туристично-інформаційних центрів у всіх районах області, сприяти насамперед розвитку популя­рних і перспективних зимових видів спорту і відпочинку в Карпатах [44].

А. Гаврилюк доводить, що основні напрями державної політики міжнаро­дного туристичного співробітництва, спрямовані на підтримку існуючих і вста­новлення нових договірних зобов’язань України з туристично розвиненими країнами, розширення транскордонної співпраці туристичних регіонів, активі­зацію спільних промоційних заходів за кордоном [55].

Л. Давиденко на основі аналізу чинного законодавства з питань регулю­вання місцевого самоврядування, розвитку підприємницької діяльності в сфері туризму встановлено, що до теперішнього часу не визначені механізми, за до­помогою яких територіальна громада зможе впливати на соціально-економіч-ний розвиток міста чи села. Не урегульовано питання раціонального викорис­тання майна територіальної громади. Особливо актуальна ця проблема для міс­цевих рад, які мають значні туристсько-рекреаційні ресурси [78].

О. Гуслякова наголошує на необхідності розробки нової системи, яка б зацікавила підприємства турбізнесу в малозабезпечених категоріях громадян й ефективно функціонувала в нових ринкових умовах, - система відпускних че­ків. Держава повинна взяти на себе головну регуляторну функцію, забезпечити залучення більшого числа учасників соціального туризму через систему відпус­кних чеків, створення професійних об’єднань туристичних підприємств [76].

На переконання В. Дмитренко, має набути подальшого розвитку органі­заційна структура державного регулювання та управління сфери туризму на ре­гіональному рівні шляхом обґрунтування надання додаткових повноважень і функцій структурним підрозділам місцевих органів виконавчої влади з питань туризму; створення Агентства регіонального розвитку рекреаційно-туристич-ного комплексу [84].

О. Малишевою обґрунтовано доцільність формування єдиної системи державного управління сферою туризму та охороною культурної спадщини АР Крим, яка базується на відповідних принципах і вирішує завдання раціонально­го використання й збереження нерухомих об’єктів культурного національного надбання. Запропонована модель електронного уряду, за допомогою якої можна ефективно складати реєстр пам’яток та об’єктів туристичної діяльності, націо­нальних і регіональних програм, а також обробляти необхідну статистичну ін­формацію, відслідковувати зміни у нормативно-правовій базі стосовно охорони культурної спадщини. Це дозволить забезпечити оперативне прийняття держа­вно-управлінських рішень, налагодити надійний зв’язок органів виконавчої влади всіх рівнів з бізнесом і громадянами, оцінити ефективність нормативно-законодавчої бази, проаналізувати звітність суб’єктів підприємницької діяльно­сті, пов’язаної з туризмом, вчасно корегувати державну політику охорони та використання об’єктів культурної спадщини [140].

Н. Остап’юк удосконалено: механізм державного регулювання діяльності суб’єктів туристичної індустрії на основі комплексного підходу до вирішення економічних і соціальних проблем, що дає змогу зниження адміністративних бар’єрів на шляху розвитку підприємництва; теоретичний підхід до побудови системи розмежування повноважень центрального та місцевих органів вико­навчої влади щодо здійснення державного регулювання індкстрії туризму, що дозволяє запобігати надмірного адміністрування [169].

Л. Побоченко обґрунтування пріоритетних напрямів і механізмів держав­ної підтримки розвитку індустрії туризму. З урахуванням зарубіжного досвіду як пріоритетні напрями державної політики розвитку індустрії туризму визна­чено законодавче забезпечення, фінансову, інфраструктурну, кадрову, адмініс­тративну, інформаційну підтримку, забезпечення безпечного розвитку туризму. Доведено необхідність подальшого вдосконалення впроваджуваної в Україні змішаної (європейської) моделі державного управління міжнародною туристичною діяльністю, що передбачає децентралізацію управління, створення місце­вих туристичних адміністрацій та передання їм частини повноважень [182].

О. Поліщук удосконалено концепцію державного регулювання діяльності суб’єктів туристичної сфери на основі комплексного підходу у вирішенні еко­номічних і соціальних проблем у напрямі детінізації туристичного бізнесу, яка включає реалізацію стратегії підтримки підприємництва у сфері туризму Укра­їни; зниження адміністративних бар’єрів на шляху розвитку підприємництва; доведено, що державне регулювання детінізації туристичного бізнесу ґрунту­ється на істотному зниженні рівня тінізації шляхом створення сприятливих умов для залучення тіньових капіталів до легальної сфери туристичних послуг; запропоновано стратегію державного регулювання туристичного бізнесу, яка містить три основні складові, що тісно взаємопов’язані: нормативно-правову базу, спрямовану на створення клімату сприяння легальній комерційній діяль­ності туристичних підприємств України; оподаткування, формоване в напрямі зменшення кількості податків, спрощення їх нарахування; систему безготівко­вих розрахунків за надання туристичних послуг через касові апарати, за допо­могою пластикових карт тощо. Застосування на практиці розглянутих складо­вих дасть змогу туристичним підприємствам України вивести частину свого капіталу з тіні, причому дана прозорість буде вигідна всім суб’єктам туристич­них відносин [183].

Підбиваючи проміжний підсумок, слід зазначити, чимало науковців про­понують стратегії [3; 47; 62; 145; 183], концепції [183; 185], програм [82; 185] і моделі [71; 159; 160; 185; 216] державного регулювання розвитку туризму в Україні, які можуть бути реалізовані на національному, регіональному та міс­цевому рівнях з виділенням і систематизацією механізмів, методів і засобів ре­гуляторного впливу держави за пріоритетними напрямами задля досягнення стратегічних цілей (передусім, розвитку внутрішнього туризму), з урахуванням економіко-екологічних недоліків і формування конкурентного туристичного ринку [145]. Одним із перспективних форм публічно-приватного партнерства у цій сфері є формування туристичних кластерів [67; 160; 163; 209; 216], що дає змогу ефективніше використовувати природні та антропогенні рекреаційні ре­сурси, історичну та культурну спадщину й значно посилити їхній вплив на еко­номічний розвиток регіону [67].

Варті уваги такі пропозиції: делегувати органам місцевого самоврядуван­ня повноваження щодо розвитку туризму [3], запобігти надмірного адміністру­вання завдяки розмежуванню повноважень центрального та місцевих органів виконавчої влади щодо здійснення державного регулювання туризму [169], пе­ренести центри управління безпосередньо на місця із залученням всіх учасників господарської діяльності [67], надати додаткові повноваження та функції стру­ктурним підрозділам місцевих органів виконавчої влади з питань туризму [84], сформувати єдину систему державного управління сферою туризму та охоро­ною культурної спадщини [140], децентралізувати управління, створити місцеві туристичні адміністрацій та передання їм частини повноважень [182].

Також непоодинокими є пропозиції створення нових інституцій, а саме: Агентств регіонального розвитку рекреаційно-туристичного комплексу [84], мі­сцевих туристичних адміністрацій [182], Асоціацій туроператорів екологічних зон [236], регіональних інноваційних центрів [44], постійно діючого комерцій­ного арбітражного органу для врегулювання спорів між суб’єктами туристичної діяльності та туристами [205]. При цьому передача їм частини повноважень.

Оскільки донині не визначені механізми, за допомогою яких територіаль­на громада зможе впливати на соціально-економічний розвиток міста чи села [78], тому цінним вбачаються пропонований механізм залучення територіаль­них громад до створення регіональних туристичних корпорацій, туристичних інформаційних центрів, робочих груп сприяння тощо [3].

Ураховуючи суспільну значущість вітчизняного туризму, важливо:

- виді­лення бюджетних коштів;
- нормативно-правове забезпечення створення спри­ятливих умов;
- удосконалювати систему державної підтримки його розвитку, що передбачає поєднання ринкових відносин з ефективним державним управлін­ням;
- формування вільних зон рекреаційно-туристичного підприємництва [67];
- співпраці відділів культури райдержадміністрацій із туристичними закладами щодо проведення культурних заходів;
- проведення сертифікації готелів, органі­зації співпраці між різними секторами туристичного продукту, покращанню рі­вня інфраструктури в регіоні [44];
- здійснення контролю за безпекою й якістю послуг, які надаються на внутрішньому ринку [47];
- підтримка існуючих і вста­новлення нових договірних зобов’язань України з туристично розвиненими країнами;
- розширення транскордонної співпраці туристичних регіонів, активі­зацію спільних промоційних заходів за кордоном [55];
- забезпечення залучення більшого числа учасників соціального туризму через систему відпускних чеків;
- створення професійних об’єднань туристичних підприємств [76];
- поєднання концентрації та спеціалізації виробничої діяльності в туристичному секторі економіки регіону [160];
- гармонізація національного права з правом ЄС; розви­ток і налагодження конкурентоспроможності туризму [122];
- впровадження про­грам підтримки тих напрямів діяльності, які вважаються у світовій практиці ос­новними для сталого функціонування туристичної галузі країни [82];
- детінізація туристичного бізнесу, зниження адміністративних бар’єрів на шляху розви­тку підприємництва [183];
- застосування нового виду договору про надання по­слуг - договору туризму та його видів [205].

Проведені узагальнення дозволяють стверджувати про таке [149]:

- переважна більшість пропонованих концепцій, стратегій та програм державного регулювання розвитку туризму так і залишились теоретичними розробками, а тому доречно вести мову про концептуальні підходи до вирішення досліджуваних проблем;
- вітчизняні науковці досліджують туризм як бізнес, галузь, індустрію, комплекс чи сферу діяльності, розвиток якої є результатом використання відпо­відних механізмів управління, реалізації державної політики, а також держав­ного управління (регулювання) на національному, субрегіональному (Донбас, Карпати, Полісся, Приазов’я, Придніпров’я, Причорномор’я), регіональному (Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Донецька, Івано-Франківська, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Кіровоградська, Львівсь­ка, Луганська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, рівненська, Харківська, Херсонська, Черкаська, Чернівецька та Чернігівська область) чи місцевому рів­ні (міста Київ, Львів, Феодосія та Харків) з урахуванням специфіки території (гірські, курортно-рекреаційні, прикордонні, приморські).

<<< назад | зміст | вперед >>>