<<< назад | зміст | вперед >>>

Мосоров В. Малайзія очима українців

Історичне місто Малакка

Сьогодні ми відважились "повторити" подвиг порту­гальців, зокрема португальського віце-короля Індії, Альфон­са де Альбукерке, і відкрити для себе Південно-Східну Азію, їдемо ми до славнозвісної Малакки - столиці країни пряно­щів, про відкриття якої учні вчать на уроках географії. Малак­ка притягувала в Середні віки європейців насамперед пряно­щами, за які в Європі давали шалені гроші. Малакка - місто пі­ратів, місто, де воднораз Європа відкрила Малайзію і Малайзія пізнала Європу.

Малакка - це симбіоз різних культур. Але тут наявна се­редньовічна європейська складова. Тут змінювались колоніза­тори: спочатку португальці, потім голландці, ще пізніше анг­лійці. Місто знаходиться в гирлі, де річка впадає в море. У Ма­лайзії немає великих річок, бо Малайзія - це вузький півост­рів, який далеко виступає в море. Тож теперішнє місце Малак­ки було вибране, для того щоб ця річка була одною з найбіль­ших за розмірами. Річка нагадує Віслу приблизно біля Кракова, тобто по ній можна плавати невеличкими корабликами.

Дивуюсь португальцям, які долали такі відстані. Для ба­гатьох - це була дорога лише в один кінець. Що їх спонукало в дорогу? Гроші? Слава? А може, пізнання? У всякому разі треба віддати їм належне, бо їхні відкриття були корисними для люд­ства. Португальці принесли сюди християнство, хоча місцеві жителі вже прийняли іслам.

В'їжджаємо в Малакку. Заблукати тут важко, позаяк є од­на головна дорога до центру міста і яка тягнеться вздовж річки. До речі, саме річка дала назву місту. В'їзд в стару частину доволі цікавий - червоні будиночки по обидва боки. З паркуванням виникли проблеми, заледве втиснули авто поміж іншими. Ми знаходились недалеко від місця, де річка впадає в море. Тут є Морський музей. Але який Музей! Головна частина музею зна­ходиться всередині збудованої копії корабля, яким португаль­ці приплили сюди. Квитки були зовсім недорогими, тож ми пі­дійнялись на борт. Корабель відтворює дух минулого часу. На мене він справляє враження великого, а що казати про місцевих мешканців, які його побачили?! Це те саме, що вперше побачи­ти гігантський літак Боїнг.

Заходячи на корабель, треба зняти взуття. Всередині в трюмі є багато експонатів - карти, які відтворюють мину­лі часи, макети кораблів, невеличкі панорами того часу. Є що дивитися! До Малакки причалювали кораблі всіх славних мо­реплавців минулого - Кука, експедиції Магеллана, Дрейка, д’Альбукерке й інших.

Надивившись на експонати, попрямували до нашої ма­шини. Тут нас чекала прикра несподіванка - аркуш паперу за двірником на лобовому склі. Це штраф за паркування в недозволеному місці. Скільки? - питаю Олю. 130 РМ! Ого-го! Це не менше 300 грн.! Звичайно, це псує настрій. Кому хочеться ви­кидати гроші?

Ми поїхали далі по місту. На карті позначено два остро­ви в межах Малакки. Попрямуємо туди. Переїхали міст. Острів плаский - будівель не видно. Шукаємо пляж, щоб трохи відпо­чити й покупатись.

На кінці острова є мечеть, проте пляжу немає. Зупини­лись, дружина ще раз подивилась на квитанцію. І враз вона по­мітила, що помилилась і штраф становить лише 30 РМ! Оце так! Радувались разом - усе-таки гроші треба цінувати. Поїхали назад до міста. Тепер треба було шукати, де запаркувати ма­шину. Довго шукали місця. На жаль, видно, в цей день всі вирі­шили приїхати до Малакки - всі паркінги переповнені. Наре­шті побачили подвір'я біля костелу. Залишивши авто, зайшли до І костелу помолитись. Це костел св. Франциска Ксаверія - хрестителя Індії. Оце так несподіванка!

Виявляється, він жив тут останні роки свого життя 1545-1552. У Малацці і помер. Лише пізніше, через 9 місяців, його останки перепоховали в індійському місті Гоа. Вийшли на І подвір'я і зустріли отця-китайця, який посвячував машину. За-1 питались його, чи можемо залишити машину на одну годину. Він не заперечив. Але невдовзі ми все ж таки знайшли приват­ний паркінг з ціною 5 РМ за день, тож ми повернулись і перепаркувались, можна сказати - просто позбулись авто. Звідти до старого міста, як рукою подати. Дорога туди вела вулицею, на якій продавались сувеніри. Діти дуже захопились тутешнім різ­номаніттям, купили і ми собі копії акварелі з видами старої Ма­лакки.

Що таке стара Малакка? Це було колись маленьке, увага, європейське місто з декількома костелами. Був тут і форт. Саме місто було оточене мурами. Був, бо від нього залишились сті­ни і надгробні плити. Проте в старій Малацці досі чинні хрис­тиянські церкви. Це згаданий вище латинський костел, є також і протестантська церква. Зайшли ми до неї. Всередині продава­ли сувеніри і різний дріб'язок.

Підійнялися на пагорб, щоб подивитися на руїни най­старшого тут костелу - костелу святого Павла, який збудували ще португальці в XVI ст. Навпроти стоїть пам'ятник св. Ксаверію. Щоправда, хтось відбив йому долоню. Мабуть, святий бла­гословив місто. Руїни справляють на мене сильне враження. Як на мене, костел будували богобоязні християни, подивляюсь з їхньої віри. Проте тепер там, де стояв вівтар, ходять туристи. Хоча туристів у Малацці небагато. Переважно це китайці чи ін­дійці. Приїжджають також гості із Сингапура. Від Малакки до Сингапура рукою подати - 200 км.

Підійнялись на пагорб, який височіє над містом. Уявля­ли як колись тут припливали європейці, стояли на рейді кораблі в морі. Уява сама малює цю картину. У підніжжі пагорба є руїни в'їзної брами до Малакки. Тут так само продають сувеніри, а ін­дус пропонує сфотографуватись з ігуаною. Браму, мабуть, збу­дували ще португальці в XV-XVI ст. Це все, що залишилось від середньовічного форту.

Перекусили у величезній їдальні. Після прогулянок міс­том усім особливо смакувало, оскільки там було багацько лю­дей. Не просто було знайти вільний столик, зате за їжею чер­ги недовгі і швидко посувалися. Врешті нашвидкуруч переку­сивши гамбургерами, поїхали подивиться ще одну цікаву міс­цину, яка зовсім неподалік від Малакки - Еєр Керох (англ. Ауег Keroh).

Згідно з путівником, у Еєр Керосі широкий вибір для туристів - зоопарк, парк метеликів і рептилій, музей абориге­нів і музей міні-Малайзія. Ми почали оглядини з музею абори­генів. Аборигени малайською мовою оранг аслі, що дослівно означає "справжні люди" або "люди природи". Тут варто згада­ти про слово "оранг-утанг", яке означає "людина лісу".

Сам музей розташовано у великому бунгало. Всередині є виставка експонатів, що показують життя корінних мешкан­ців Малайзійського півострова. Експозиція - це речі домаш­нього ужитку, різноманітна зброя для полювання і ловлі риби, зокрема духова трубка, про яку я читав пригодницькі книжки.

У таку трубку закладають маленьку стрілу, кінчик якої вмоче­ний попередньо в отруту і вистрілює вона від сильного дму­хання. Самі аборигени ще живуть у Малайзії. Вони не мають одного вірування. На їхні язичницькі вірування великий вплив мав індуїзм. Одні племена хоронять своїх померлих спалю­ючи, інші спускають померлого човном донизу річки, ще інші закопують у могили. Вони не живуть постійно на одному міс­ці, а кочують з однієї місцевості в іншу.

Біля входу до музею стоять яскраво прикрашені вози, запряжені волами (принаймні ми так думали, що це саме ці тварини). Можна було покататись, але ми знехтували такою нагодою.

Хотілося оглянути справжнє селище аборигенів. Поїха­ли автомобілем бічними дорогами, які повинні довести нас до музею-селища, але знайти це місце не вдалося - виявляється, що його перенесли в іншу місцевість.

Під час цих пошуків ми натрапили на дуже мальовничий резерват природи, розташований на березі озера. Резерват роз­рахований для того, щоб познайомити відвідувачів із тропічним лісом. Його візитівкою є величезні кам'яні статуї динозаврів, крокодилів, черепах, які мають нагадувати фільм "Парк Юрсь­кого періоду". По всіх тих створіннях можна полазити, розди­витися їх і помилуватися зблизька. Під час прогулянки ми по­бачили величеньке стадо мавпочок, які активно вишукували собі поживу. Одна з них швидко поїдала залишки макдональдсівського упакування. Наші діти не дали забути, що головною ціллю нашого приїзду до Еєр Керох є ферма крокодилів, тож попрямували і туди.

Ферма - це типове місце для розваг і відпочинку. У вели­чезних вольєрах гріються на сонечку зубасті крокодили, в тера­ріумах - анаконди й інші змії. У басейні плаває величезна черепаха, південні птахи вражають кольорами. Крокодили тут різ­номанітні: від великих до малих, від місцевих до африканських. Чесно кажучи, гігантська рептилія - це малоприємне видови­ще - лежить собі з відкритою пащею і вигрівається на сонці.

У відкритому амфітеатрі демонстрували ризиковане шоу. Четверо хлопців витягували за хвоста більш ніж триме­трового крокодила з води. Рептилія лежала на сцені, один із дресирувальників палкою відкрив їй пащеку. Далі обережно, дуже обережно і поволі один дресирувальник вклав руку у від­криту пащу крокодила. Мить, і він міг позбутись руки. Виста­чить, щоб крокодил закрив пащеку. Видовище просте, але як бачиш відкриту пащу крокодила, то розумієш, що відваги ки­тайським працівникам ферми не бракує. Зрозуміло, що кроко­дил не піддається ніякому дресируванню і весь трюк побудова­но на передбачуванні поведінки рептилії.

Скажу чесно, не подобається мені такий ризик.

А ще на фермі можна оглянути макети всіх найвизначні­ших будівель Малайзії - Петронасів, Телевежі, Державної ме­четі, Форт Фамоса, мосту в Путраджаї. Все розташовано при вході на ферму. Туристи активно фотографувалися біля маке­тів - де ще побачиш всю Малайзію відразу!

Наостанок вирішили ще заїхати у музей міні-Малайзія. Але нам не дуже пощастило. На це чудове місце ми мали лише 40 хвилин, оскільки музей зачиняють о 17:00. Ми дуже швидко оглянули музей. Тут є експозиції будинків з різних штатів Ма­лайзії. Можна побачити як жили, а може ще й живуть, звичай­ні малайзійці. У будинках досить прохолодно, меблів - обмаль, багато прибрані ліжка. Кухня - це, як правило, окреме примі­щення. Усі будинки, звичайно, дерев'яні, підлога так само. В од­ному з бунгало підлога з бамбуку. Це будинок з острова Борнео. Коло будинків квітники. Всі будинки дуже великі, напевно, розраховані на великі сім'ї. На території музею ще є велика сце­на, прикрашена прапорами, тут відбуваються концерти. Шко­да, що ми були тут лише пробігом, бо оглядати бунгало можна весь день.

Час вертатись до Каджанга. Вирішив їхати іншою доро­гою - через Порт Діксон, щоб може встигнути ще скупатись. Але дорога виявилась важкою - 100 км горами і джунглями, тож дістались туди аж після заходу сонця, зате як романтично поплавати під світлом місяця!

<<< назад | зміст | вперед >>>