Бокшань Г.І.
Матеріали II Всеукр. наук.-практ. конф.
«Сучасний стан та потенціал розвитку
індустрії гостинності в Україні»
(м. Херсон, 25 квітня 2023 р.)
Херсон: ХДАЕУ, 2023. 172 с. С.87-89.

Контроверсійна філософія туризму у збірці есеїв Алена де Боттона «Мистецтво подорожі»

У книзі есеїв британського письменника швейцарського походження Алена де Боттона репрезентовано компаративний аналіз філософських основ подорожі в діахронічному зрізі. Письменник осмислює феномен подорожі, порівнюючи власний досвід представника 21 століття з мандрами видатних митців минулих епох. У фокусі уваги автора опиняються психологія мандрівника (очікування і враження) і культурний контекст долання відстаней задля знайомства з новими місцями.

А. де Боттон починає книгу з опису вражень від брошури туристичного агентства, що рекламує подорож до екзотичних країв. Письменник зосереджується на маркетинговій стратегії підприємства індустрії гостинності, метою якого є вплинути на волю потенційного клієнта й заохотити його вирушити в бажаному напрямку. Автор на прикладі своєї мандрівки до Барбадосу намагається вирішити питання «відношення між очікуваннями від подорожі та нею самою» [1, с.13]. Несподіваним підходом до нарації є залучення до «дискусії» представників попередніх епох, використовуючи їхні мистецькі твори як альтернативу власним уявленням. Скажімо, автор рефлексує над змістом книги «Навпаки» Гюїсманса, у якій «знеможений та знавіснілий до світу головний герой, уявляв подорож до Лондона й у процесі дійшов до навдивовижу песимістичних висновків щодо різниці між уявленнями про місце подорожі і тим, яким воно може виявитися, коли його дістатися» [1, с.13]. А. де Боттон песимістично доводить, що реальна мандрівка зазвичай не лише не відповідає очікуванням, але й часто виявляється цілком протилежною їм. Приїхавши не Барбадос, він спрагло шукав образи пальм, які побачив на рекламній брошурі, але поза його уявою залишилося багато реалій, які включає поїздка, скажімо, переповнений аеропорт і довга дорога з нього до готелю. Наступним розчаруванням письменника було те, що він не передбачав присутність сумних думок у якості супутників його подорожі, які перешкоджали насолодитися тим, що було перед очима. Автор доходить висновку, що мандрівник не здатний «черпати щастя» від перебування на відпочинку, якщо має незадоволені психологічні потреби, тому формулює парадоксальну думку про те, що «що не може бути подорожі ліпшої, ніж та, яку ми створюємо у власній уяві, сидячи вдома й повільно гортаючи біблійні статті розкладу «Брітіш Ейрвейз»» [1, с.27].

А. де Боттон залучає до уявних співрозмовників Шарля Бодлера, міркуючи над його жагою до подорожей і «двоїстим ставленням до мандрів» [1, с.33]. Цікавим, на думку автора, є той факт, що французький поет мав «пожиттєвий потяг до причалів, доків, залізничних вокзалів, поїздів, кораблів та готельних номерів; те, що він почувався затишніше в непостійних подорожніх місцях, аніж у власному помешканні» [1, с.33]. Письменник ділиться своєю симпатією до аеропортів, які налаштовують його на особливий лад, коли спостерігає за рухом літаків. Він переконаний у тому, що «мало які миті в житті дають більше свободи, ніж миті зльоту літака. … У зльоті літака є й психологічне задоволення: його легкість слугує взірцевим прикладом трансформації» [1, с.39-40]. А. де Боттон рефлексує свої відчуття й настрої, які переживає у придорожніх кафе, апелюючи до образотворчого мистецтва американського художника Едварда Гоппера, в роботах якого відображено атмосферу закладів індустрії гостинності - готелів, мотелів, кав’ярень і кнайп. Письменник акцентує особливий інтерес митця до мотиву подорожі, який вважає автобіографічним, оскільки Е. Гоппер сам любив мандрувати: «Його вабили неонові вивіски, що мерехтіли своїм «Вільний номер, ТБ, душова» з узбіч, ліжка з тонкими матрацами та жорсткою постіллю, великі вікна з видами на парки чи клаптики вистрижених газонів, таємниці відвідувачів, які заселялись пізно ввечері та виїжджали на світанні, брошурки з місцевими привабами на рецепції й навантажені візочки покоївок у тихих коридорах» [1, с.44]. А. де Боттон звертає увагу на назви робіт художника, які підкреслюють його мистецькі пріоритети, «інтерес до п’яти видів подорожніх місць»:

• готелі - «Готельний номер» (1931), «Вестибюлю готелю» (1943), «Номери для туристів» (1945), «Готель при залізниці» (1952), «Готельне вікно» (1956), «Західний мотель» (1957);
• дороги та автозаправки - «Дорога у Мейні» (1914), «Чотирисмугова траса» (1956) та ін.;
• їдальні та кафетерії - «Автомат» (1927), «Осоння кафетерію» (1958);
• види з поїздів - «Будинок при залізниці» (1925), «На Бостон» (1936), «Під’їжджаючи до міста» (1946) та ін.;
• інтер’єри поїздів та рухомого складу - «Ніч у чиказькому метро» (1920), «Локомотив» (1925), «Сидячий вагон» (1965) та ін. [1, с.44-45].

А. де Боттон аналізує атмосферу Гопперових картин, вирізняючи спільну для них тему самотності й відчуженості.

Британський письменник розмірковує над рухом у просторі як каталізатором роздумів: «Подорожі - повитухи думок. Мало які місця сприятливіші для внутрішніх роздумів за літак, корабель чи потяг» [1, с.49]. Він вважає, що транспорт, яким ми мандруємо, чи готельні номери сприяють самозаглибленню й поверненню до власних основ, спонукають змінити звичний спосіб мислення. Автор звертає увагу читача на той факт, що значущість подорожей зросла через зміну в системі цінностей, яка полягала в тому, що мандрівника оцінювали вище, ніж людину, схильну вести осілий спосіб життя. А. де Боттон намагається пояснити собі мотивацію, яка керує людиною, спраглою до подорожей. Автору видається, що однією з причин, що спонукає вирушати в мандри, є незадоволеність власною країною. Принаймні саме в цьому письменник вбачає своє захоплення Амстердамом, який видавався йому більш прогресивним і естетично досконалішим, ніж місто, в якому він мешкав. А. де Боттон аналізує інтерес Гюстава Флобера до Сходу, відшуковуючи в ньому корені незадоволення Францією: «Єгипет був поживним ґрунтом для тих його думок та цінностей, що утворювали його особистість і які так мало поділяло французьке суспільство» [1, с.68]. Класик літератури почувався як удома в екзотичних країнах, бо відчував близькість естетичних пріоритетів, світоглядних орієнтирів і засадничих цінностей: «Флобер віднайшов і прийняв у єгипетській культурі готовність погоджуватись із двоїстістю життя» [1, с.72].

Ще одну причину жаги до подорожей А. де Боттон пояснює вродженою допитливістю, яку ілюструє на прикладі мандрівного досвіду Александра фон Гумбольдта. Письменник захоплено пише про його виняткову цікавість до світу, але водночас намагається зрозуміти природу такого стану. На думку А. де Боттона, подорож до певного місця вимагає одночасного інтересу до непов’язаних між собою явищ: «Від нас вимагають цікавитись готичною архітектурою на одній вулиці й одразу ж етруськими розкопками на іншій. … Подорож спрямовує нашу допитливість у відповідності до неприродної логіки географічного розташування, такої ж неприродної, як коли б в університеті призначали книжки за розміром, а не за предметом» [1, с.104-105]. Випадок Гумбольдта видається йому радше винятком, ніж закономірністю, що не зменшує захвату перед «пристрастю пізнати та охопити все, що оточує» [1, с.105].

Для А. де Боттона мотивом для подорожі може стати книжка поезій: так сталося у випадку зі збіркою віршів В. Вордсворта, завдяки якій автор залишив місто задля відпочинку на лоні природи і вирушив до місцевості, оспіваної британським класиком - до Кокермауса, що знаходився на півночі Озерного краю. На думку В. Вордсворта, «Природа, у якій він об’єднував серед усього іншого птахів, овець, нарциси та струмки, була незамінним ліком від душевних ран, завданих міським життям» [1, с.115]. Страждаючи від «недугів міста», А. де Боттон вирішив перевірити дієвість рецепту поета. Він ретельно описує деталі розкішних пейзажів, які поставали перед його очима під час прогулянки Озерним краєм, проте доходить висновку, що ефект природи є короткотривалим, оскільки споглядання краєвидів не зупинило потік його думок про роботу й невирішені справи у Лондоні. Автор не заперечує свій скептицизм, коли пише про розчарування Провансом: він не бачив у славнозвісних краєвидах «того чару, який йому приписували» [1, с.151]. А. де Боттон розмірковує про велич мистецтва, яке може розвивати естетичні почуття й навчити бачити в реальності те, що зображено на художніх шедеврах.

Таким чином, книга А. де Боттона «Мистецтво подорожі» фокусує увагу читача на тих аспектах туристичних виправ, які зазвичай залишаються поза увагою путівників, рекламних буклетів і розповідей турагентів, зокрема, на співвідношенні очікувань і реальних вражень, залежності якості поїздки від психологічного стану людини, впливі місць, пов’язаних із мандрами (готелі, поїзди, аеропорти тощо) на загальний настрій, справжніх причинах, що змушують вирушати в дорогу, на відносності естетичних смаків і важливості мистецтва для їх розвитку.

Список літератури

1. Де Боттон А. Мистецтво подорожі. Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. 208 с.