Бокшань Г.І., Чамор Т.В.
Матеріали II Всеукр. наук.-практ. конф.
«Сучасний стан та потенціал розвитку
індустрії гостинності в Україні»
(м. Херсон, 25 квітня 2023 р.)
Херсон: ХДАЕУ, 2023. 172 с. С.90-93.

Нетрадиційна візія мандрів у збірці Галини Пагутяк «Скам’янілий корабель»

У часи, коли організація подорожей стала потужною індустрією, коли реклама туристичних мандрівок пропагує інвестиції у відвідування різних куточків світу як єдиноможливий спосіб вдалого відпочинку, а звіти про перебування в екзотичних країнах у вигляді постів у соцмережах спонукають усе більше людей сприймати рух і швидкість як способи самоствердження й демонстрації суспільної успішності, кількість тих, хто свідомо прокладає власні маршрути, хто віддає перевагу якісному освоєнню місцевості на противагу кількісному, виявляється доволі незначною.

У своєму новому романі-есеї «Скам’янілий корабель» сучасна українська письменниця, знакова представниця неоміфологічної течії в художній літературі, пропонує свою, незаангажовану впливами ЗМІ, візію мандрів, що ведуть до тотожних нам світів і сприяють впізнаванню себе, повертають нам загублену у складних стосунках із соціумом ідентичність. Авторка підкреслює, що її твір - не традиційна подорожня література про туристичні враження, а книга про те, як доля веде шляхами предків, стежками, які звільняють від забуття родову пам’ять.

Г. Пагутяк розглядає подорож зовнішнім світом передусім, як мандри всередину себе, тому обрані нею маршрути значно відрізняються від тих, які в першу чергу запропонують у туристичному бюро. Її поїздки не належать до категорії масового розрекламованих, з передбачуваними зупинками і туристичними атракціями. Письменниця передусім робить акцент на відповідності обраного шляху внутрішнім потребам, особистісним цінностям та зацікавленням.

Обираючи місця для відвідування, письменниця здебільшого керується зв’язком маршрутів з родовою історією, віддаючи перевагу дорогам, якими ходили її предки. Г. Пагутяк акцентує свою відмінність від більшості, якій не зрозумілі історичні шляхи, за якими стоять героїчні вчинки і боротьба. Проте минуле, яке стало предметом масового попиту і способом нарощування капіталу в індустрії гостинності, втратило свою магію і привабливість для авторки. На її думку, «туристичний бізнес знищив і девальвував моральну і духовну цінність старовини» [1, с.149]. Г. Пагутяк почувається незатишно там, де «місцеві люди живуть з поклоніння туристам і викачування з їхніх кишень грошей» [1, с.149]. Вона уникає таких розрекламованих туристичних міст, як Лондон, Париж і Відень, де кожна туристична пам’ятка перетворилася товар масового попиту. Натомість Г. Пагутяк ваблять місця, які є частиною її культурного коду і культурної ідентичності, тому мандруючи такими теренами вона ніби відновлює мітки, які колись її сформували.

В уявленні більшості людей цінність подорожі визначається зручністю логістики туризму, комфортом готельної інфраструктури, якістю обслуговування, можливістю побачити знакові для масової свідомості місця. Для Г. Пагутяк особиста значущість мандрів залежить від можливості знайти того, хто має схожу картину світу і ціннісні орієнтири: «Може, суть наших істинних мандрів полягає саме в тому, щоб знайти цього двійника, вдивляючись у незнайомі обличчя в чужих краях?» [1, с.152]. Авторка здебільшого уникає закладів індустрії гостинності, віддаючи перевагу винайму приватних помешкань, що робить спілкування з місцевими мешканцями природним і наближеним до основ взаємодії між людьми. У роздумах письменниці про гостинність і прихильність до мандрівників у сучасному суспільстві оприявнюються алюзії на Біблію, в якій приязне ставлення до чужинців - основа християнської етики: «Допомогти подорожньому, порятувати, переночувати, нагодувати - найпрекрасніша ознака цивілізованості. В цьому сенсі сучасні люди - наче й не люди. … На щастя, існують ще народи, для яких гостинність має сакральний статус» [1, с.154].

Г. Пагутяк пише про те, що любить мандрувати пішки попри те, що це забирає дуже багато часу. У такому способі подорожування вона вбачає своєрідну медитацію і навіть прощу. Авторка ніби наслідує традицію близького їй світоглядно філософа Г. Сковороди, якого називає «моральним авторитетом українців», шукаючи в мандрах істину і свободу. Неквапне освоєння незнайомих територій, вдумливе споглядання, дотримання природних ритмів у наповненні новими знаннями - те, що Г. Пагутяк протиставляє узвичаєному туристичним бізнесом поспіху: «А де починається наш великий, загадковий і прекрасний світ? Я не маю на увазі кліпові мандрівки, калейдоскоп вражень, закреслені списки пам’яток, які відвідали похапцем, а ти, що ми дійсно переживаємо як відкриття чи навіть одкровення. Посидіти навпроти старезної маслини, спостерігаючи за життям, яке буяє в майже мертвій плоті, корисніше, ніж ходити гуртом за гідом, який просто працює» [1, с.162]. Метою переважної більшості туристів є не заглибитися всіма відчуттями у нове культурне середовище, а зафіксувати його фотокамерою, що заважає повноцінному осягненню дійсності. Тож не дивно, що Г. Пагутяк не любить «біганини, отого туристського галопу по всіх-усюдах» [1, с.204].

Письменниця доволі критично сприймає сучасну індустрію гостинності, зокрема сферу туристичних послуг, яка в гонитві за прибутками виявляє неповагу до минулого: «Цивілізація позбувалася всього, що не було занесено до реєстру історичних чи культурних пам’яток, аби звільнити місце для готелів, супермаркетів та торговельно-розважальних центрів» [1, с.162]. Г. Пагутяк акцентує, що розбудова туристичної інфраструктури негативно впливає на узгодженість між природними ландшафтами і щоденною діяльністю людей, позбавляючи можливість займатися рибальством чи вирощуванням сільськогосподарських культур відповідно до особливостей місцевості. Навіть місця з багатою історією туристичний бізнес перетворив на засіб задоволення потреб тіла, а не інтелектуально-емоційної сфери: «Зрештою, все, що потрібно 90 відсоткам туристів на Корфу, - це пляжі й ресторани, і більшості начхати на Гомера і Дарелла» [1, с.163].

Пишучи про подорожі до Греції, Албанії, Румунії, Угорщини, Польщі, Італії, Туреччини, Ізраїлю, Г. Пагутяк зачіпає питання мовної ідентичності. Її обурює той факт, що українців закордоном не завжди можна визначити за мовою, адже в багатьох випадках вони послуговуються російською. Вона переконана, що людина стає частиною того соціуму, мовою якого спілкується. На її думку, саме відсутність мовної єдності заважає Україні розвиватися «і загрожує їй розпадом у майбутньому» [1, с.195]. Письменницю хвилює натиск глобалізації, яка послаблює національну ідентичність. Навіть відмову від власної валюти в деяких країнах Євросоюзу Г. Пагутяк вважає хибним кроком. Споглядаючи особливості життя в різних країнах, авторка проводить паралелі зі Батьківщиною: «По суті, в нас теж зараз відбувається повзуча псевдокультурна революція, метою якої є знищення національної і культурної ідентичності українців» [1, с.170]. Г. Пагутяк упевнена, що загроза втратити незалежність України досі існує саме через спотвореність національної, мовної і культурної ідентичності століттями колоніальної політики.

У виборі локацій для подорожування Г. Пагутяк керується харизмою населеного пункту, під якою розуміє наявність зв’язку з «особистим зростанням і пізнанням, які беруть початок ще в дитинстві» [1, с.215]. Усвідомлюючи наявність знакових місць для всієї людської цивілізації, письменниця усе ж робить вибір на користь тих, які збурюють її уяву, викликають переживання, спричинені близькістю тієї чи іншої культури особистим цінностям. І серед музеїв авторка обирає ті, які є найменш популярними серед туристів, оскільки там, з мінімальною кількістю свідків, можна увійти в контакт із персонажами полотен чи їх творцями. Таким для Г. Пагутяк стало споглядання картини «Святий Франциск»: «В маленькій залі не лише св. Франциск випромінював безмежну любов, а й уся експозиція аж бриніла» [1, с.220]. Духовна спорідненість із цим святим робить бажаною мандрівку до Ассізі, звідки він походить. На думку письменниці, мета подорожі полягає не у відпочинку, а у пізнанні нового й зустрічі зі собою.

Письменниця неодноразово підкреслює, що культурні пам’ятки важко сприймаються в оточенні натовпу туристів і гіда, який їй нагадує пастуха. Такими ж чужорідними в атмосфері культурних артефактів видаються ятки з сувенірами масового виробництва. Аномальною видається авторці й звичка дивитися на світ крізь об’єктив фотокамери. Для Г. Пагутяк важлива приватність у спілкуванні з епохами за посередництвом уцілілих пам’яток: тільки так можна почути голоси минулого й побачити себе в контексті історії.

Укотре Г. Пагутяк наголошує на тому, що потреба відвідати певне місце для неї передусім ґрунтується на індивідуальному досвіді, що накладається на особисту систему цінностей. Так, вона вбачає паралелі між заснуванням Риму й рідного їй Урожу близнюками, тому Вічне місто «має бути найближчим з усіх міст» [1, с.223]. Натомість місто Ассізі стає омріяним, позаяк звідти родом святий Франциск, до чиєї філософії авторка часто апелює у своїй творчості через суголосність світоглядних орієнтирів.

Письменниця аналізує різні аспекти власної ідентичності, не оминає вона й ідентичність релігійну, підкреслюючи, що поважає релігійні почуття інших, поки їй не нав’язують ту чи іншу конфесію [1, с.246]. Г. Пагутяк у цьому питанні уникає крайнощів на зразок фанатизму й фарисейства, а також визнає себе агностиком. Рефлексуючи про особистісну ідентичність, авторка визнає власну асоціальність і знову для унаочнення своєї позиції її образне мислення залучає символіку каменя: «Я з дитинства любила блукати сама, відчувати енергію землі, знати, що вона на моєму боці, - цей камінь, який відкидають ті, хто будує своє життя, я підбираю» [1, с.251]. Письменниця зізнається в тому, що не соромиться відсутності потреби в людському товаристві й тим самим приймає свою ідентичність. Г. Пагутяк вважає, що її завдання на особистому рівні - завдяки мандрам «знайти своє місце в системі координат і осягнути своє призначення» [1, с.237], а на рівні обов’язку перед минулим - «відкопати з-під завалів забуття людей, відновити їхні імена» [1, с.237].

Погляди Г. Пагутяк на мандри більше суголосні минулій добі, ніж сучасності, зокрема, її бачення спирається на «Сентиментальну подорож» Лоренса Стерна, написану у XVIII столітті. Їй близька споглядальність і спостереження за життям людей, яких, можливо, більше не доведеться побачити. Вона переконана в тому, що в подорожах варто йти не прокладеними іншими людьми шляхами, а намагатися знайти свою оптику сприймання, свій ракурс бачення, і в цьому ідеї авторки перегукуються з позицією Л. Стерна: «Суть наших мандрів по житті - бачити те, чого не побачили інші» [1, с.261]. Г. Пагутяк переконана, що переживання подорожі не залежить від подоланої відстані, що досвід катарсису можна отримати й відвідавши незнайоме місце неподалік, бо головне в цій справі - чутливе серце й усвідомлене ставлення до вибору пункту призначення.

Таким чином, у романі-есеї «Скам’янілий корабель» Г. Пагутяк відійшла від звичних канонів подорожньої літератури, метою якої є фіксація вражень, отриманих під час відвідин різних місць, зосередившись на кореляції обраних маршрутів із різними аспектами ідентичності. Письменниця сприймає рух у певному напрямку як спосіб наблизитися до власної автентичності через відвідування локацій, пов’язаних із внутрішнім зростанням і самопізнанням, дотичних до особистої системи цінностей, світоглядних орієнтирів та культурних кодів.

Література

1. Пагутяк Г. Магнат. Скам’янілий корабель: історичний роман, роман-есей про пошуки ідентичності. Книга історична. Львів: ЛА «Піраміда», 2021. С.145-292.