Віктор Петров
Збірник історично-філологічного відділу
Української академії наук. 1926. №29. Вип.2.

Місце фольклору в краєзнавстві

З питанням про місце фольклору в краєзнавчій роботі взагалі й краєзнавчій шкільній зокрема не все гаразд. Проти фольклору, збирання й дослідження усної народньої творчости найсуворіші догани висловлювано й найгостріші обвинувачення висовувано. Краєзнавству минулого часу та й теперішнього закидувано, що «в краєзнавстві головним чином історично-філологічний або-ж етнографічний напрямок панує, закидувано, що студій над природою, цим джерелом сил і багатств місцевого краю, не провадиться, а коли їх і роблять, то організовуються вони шляхом академічним, неприступним і незрозумілим для місцевої людности»¹. Краєзнавчій праці в її етнографічних ухилах закидувано, що «її одірвано від дійсного життя, що вона на життьових потребах місцевого краю не ґрунтується, не вивчає чергових болючих питань краєвого життя, не переходить до розв’язання завдань поліпшення місцевого життя»². А звідсіля робили висновок, що за умов післяжовтневого життя так у галузі краєзнавства працювати взагалі не можна. І тому й відповідне гасло проголошується:

- Геть «побут селян» та «світогляд і творчість». Все це, як щось надто складне і, кінець-кінцем, як таке, що дуже мало дає в практичному житті, треба рішуче викинути.

Щоб з'ясувати, оскільки ці закиди справедливі й мають рацію, слід зупинитись на питанні, що таке краєзнавство.

Основа громадського життя - це трудова діяльність людей, а тому виробничі процеси й повинні лягти в основу краєзнавчої роботи. Краєзнавство - це наукові досліди над продукційними виробничими силами певної території (села, району, округи), що здійснюється зусиллями місцевої людности. З такого погляду краєзнавство можна визначити, як виробниче краєзнавство. Воно пристосовується до життя, до повсякденних практичних потреб. Звідсіля природньо повстає твердження, твердження про необхідність практичного ухилу в краєзнавстві³.

Пропаганду виробничого ухилу в краєзнавстві проваджено свого часу за рахунок фольклору. Щоб довести важливість і потребу вивчати продукційні сили, дискредитували фольклористику. Тепер, коли питання про необхідність практичного, виробничого підходу до краєзнавчих проблем вирішено остаточно, можна значно спокійніше підійти до питання про місце, що належить фольклорові при вивченні продукційних сил та виробничих відносин. Для цього розгляньмо докладно пораду, що в їй негативне відношення до фольклору відбилось:

- Досліджуйте, казали, працю сільради, землеустрій, кооперацію, нарсуд, ролю комсомола, тощо. Все це матиме значно більше значіння, аніж збирання приказок і частушок⁴.

В цих порадах почувається повна нез'ясованість як того, що є за предмет фольклорного досліду, так і того, оскільки методи фольклорних записів можуть бути придатні чи непридатні для виробничого краєзнавства. Тимчасом треба завсіди мати на увазі те, що виучувати працю сільради, землеустрій, кооператив, комсомол і т.и., і т.и., можна або-ж «фольклорно», через фольклор, використовуючи властиву фольклорові техніку, або-ж «поза фольклором», уживаючи різних инших спеціяльних метод праці. Візьмімо, приміром, досліди над працею сільради. Тут можна взяти матеріял архівний і офіційний, ознайомитись із справами сільради, з протоколами, з схемою відділів, з сферою прав і обов'язків, з взаємовідносинами з РВК'ом і т. и.; за матеріял правитиме інформація, обіжник, інструкція й протокол. При тому списано все це буде мертвою й умовною мовою канцелярії, різними «поза яками» й «з огляду», усталеними підхідками протокольного викладу, з його схемами розграфленого паперу: слухали -ухвалили... Але можна цим не обмежитись, а списати живих людей, автобіографію голови сільради, оповідання й спомини про колишніх голів сільради, про боротьбу незаможників з куркулями, спомини про колишню харчрозкладку й думки за харчподаток на цей рік, записати на засіданні сільради промови найколоритніші й найяскравіші. Списати це живою мовою живих розмов, записавши гостре слово й окремий вираз, приказку чи оповідання, розказане як приклад і дотепний довід з того чи иншого приводу сільського громадського життя, взагалі дати живе й жваве фольклорне оповідання. Виучуючи соціяльно-економічні процеси, треба на увазі мати не тільки методу цифр та підрахунків, але й факт, слово, людину. Все залежатиме від доцільносте й потрібности тої чи иншої підхідки викладу. В деяких випадках техніка протоколу при краєзнавчих студіях не тільки не принесе жадної користи, а, навпаки, заважатиме в праці. В багатьох випадках дослідник повинен бути не людиною канцелярії й статистиком, а фольклористом, що бере життя в його творчому вияві. Частушка скаже иноді значно більше од загальних, протокольних слів з їх загальним значінням.

За джерело негативного відношення до фольклору була нез'ясованість для широких кіл того, що все, кожне явище господарчого й виробничого життя, коли його виучують у процесі життьових стосунків так, як воно відбилось у творчій уяві й висловилося в усному оповіданні селянина чи робітника, може стати за предмет фольклорних записів. Оповідання з соціяльним і економічним, виробничим змістом являють такий самий законний і необхідний відділ фольклору, як і побутові та фантастичні казки й оповідання. В кожному, навіть давньому, збірникові фольклорних матеріялів, візьмім от хоча-б Грінченків, знайдемо низку оповідань і переказів про панщину, кріпацтво, наймитів, господарів, про соціяльну ворожнечу багатих і бідних. Фольклор-це не тільки казка про відьму та пісня про козака й дівчину, ба й оповідання про те, як у дядька Семена «деники» коня забрали, про те, як у голодні роки по сіль їздили, про боротьбу з самогоном, події підчас революції, про місцевого агронома, лікаря чи міліціонера... Візьміть те текстуально-записане оповідання Семена Приходька, що ми нижче друкуємо. В цьому оповіданні відбилась історія «денікінщини», певна сторінка з соціяльного життя України за часів революції. І заразом-це чудовігй зразок цікавого фольклорного запису. У Семена Приходька, людини одного оповідання, непрофесіонала оповідача, його оповідання лишилось оповіданням «розмовної мови»; у инших сільських оповідачів, оповідачів з фаху, професіоналів, спомини про революцію набувають уже певних специфічно-літературних форм, форм новели з усіма особливостями, що відзначають стиль цього літературного жанру.

Переходимо до питання, чого важать «переживання» в краєзнавчій праці.

Нам скажуть: «Гаразд! Ми згодні, що фольклор вивчає й повинен вивчати життя, що фольклорними спостереженнями можна охопити найгостріші питання сучасности, що з фольклору може бути одна з найживіших, найдинамічніших і найпродукційніших метод у краєзнавстві, оскільки фольклор має за предмет свій сучасне життя в його творчому виявленні. Але, - скажуть, - як бути з переказами про мерців, упирів, вовкулаків, відьом, обаясників, перелесників, мавок, із закрутками, прикметами, замовами? Навіщо збирати оті обжинкові пісні, гаївки, весільні, петрівки? Яка питома вага колискових пісень? Навіщо всенька ця магія й мітологія, всенька ця нісенітниця диких і темних забобонів?»

Коли-б хоч найменшою мірою закиди проти дослідів над оцими фольклорними первісними переживаннями мали рацію, то треба було-б не поширювати, а викинути книжки Кунова, Ліперта, Ельдермана, Мюлер-Ліера й викреслити в збірках творів ті томи, що їх у Плеханова, Енгельса, Кавтського, Лафарга присвячено питанням первісної культури, культури безкультурних народів, питанням, звідки взялися міти і початкові вірування, що й досі зберігаються в житті.

І. Степанов у своїй передмові до книжки Кунова каже про необхідність пізнавального перемагання релігії. «Одкривши її коріння, ми тим з'ясуємо умови, що при них у неї не буде жадного ґрунту». Релігійні уяви, каже Степанов, гублять всю владу, як тільки розкрити, що в основі сучасної релігії лежить світогляд дикунів. Звідсіля виникає потреба як-найуважнішого виучування мітологічного світогляду.

Дослідник підкреслює значіння пізнавального перемагання приватної власности взагалі, а разом з тим і капіталістичної власности. Власність перемагається, коли з'ясовується історична обумовленість походження й розвитку власности, себто, коли з'ясовується, що капіталістична власність у процесі історичної еволюції виникла, а тому в процесі дальшого руху й зникне. - В порівнянні з пізнавальним перемаганням власности пізнавальне перемагання релігії, коли підкреслюється подібна історична обумовленість тих чи инших релігійних форм, має ще більшу вагу. Студії первісного світогляду робляться актуальним питанням наших днів⁵.

Плеханов, що дуже велику увагу звертав на питання мітології, в одній із своїх розвідок, де він докладно зупиняється на магічних замовах, на чарах, на вірі в злих духів, в перевертнів, спеціяльно досліджує питання про походження первісних анімістичних вірувань (віри в духів). Зазначивши, що первісний анімізм це втілення сути спіритуалістичної філософії в її протилежності філософії матеріялістичній, Плеханов каже: «вивчення анімізму подвійну нам послугу зробить: воно не тільки сприятиме з'ясуванню наших понять про первісні міти, але разом з тим розкриє нам суть спіритуалістичної філософії. А тим ніяк не можна нехтувати, коли багато хто змагається воскресити філософський спіритуалізм»⁶.

Краєзнавча праця - це синтетична праця. Вона-всебічне вивчення сучасного життя. При краєзнавчому підході до досліду природа, економіка, техніка, промисловість, людина, як творча сила, народній побут, - все це досліджується в реальній комплексній зв’язаності цих життьових явищ.

При краєзнавчому підході ми не одриваємо питань техніки від питань побутових, побутових від економічних, питань фольклору від питань соціяльних. Фольклор комплексно зв’язано з виробничими процесами і тому виривати фольклор з виробничого процесу значило-б нищити цільність комплексу даних життьових явищ.

Виучуючи, приміром, жнива, як суцільний комплекс явищ, звязаний певним виробничим процесом, ми жадного права не маємо відокремлювати й одкидати пережитки примітивної культури, давніх первісних звичаїв, як щось побічне й цілком ніби-то зайве. Коли школа чи краєзнавчий або-ж сільсько-господарчий гурток при хаті-читальні береться студіювати комплекс: жнива, в ці студії обов'язково треба ввести окрім спостережень над «технікою та економікою жнив», суто-виробничими елементами, ще й спеціяльні спостереження над обрядами підчас жнив (обряди з останнім снопом-дід, спасова, ілліна борода). Ці спостереження дадуть можливість з'ясувати виробничу, практичну природу мітологічних і магічних звичаїв, продукційно-господарчі мети обрядів.

З російських дослідників Є.В. Анічков у своїй розвідці «Весенняя обрядовая песня» (ч.І-II, 1903-1905) висовує думку, що «вивчати обрядовий ужиток і звязані з ним гри, забавки та пісні треба, безперечно, виходячи з побутових відносин». Найбільш послідовний щодо цього був Ю. Ліперт⁷. Ледві, каже В. Рожіцин в передмові до Ліпертової книжки, чи треба підкреслювати величезне значіння Ліпертового засобу вивчати свята в безпосередній та найміцнішій залежності від економічних відносин і в зв’язку з господарчим побутом. Первісні побутові основи свят затьмарено пізнішими нашаруваннями, і наука тільки з великими труднощами має можливість з'ясувати економічні їх джерела. На прикладі книжки Ю. Ліперта, каже Рожіцин, ми можемо уявити, яка важка ця праця, як обережно доводиться розплутувати питання, щоб розкрити справжню природу народніх свят. Цю працю ще не закінчено і, на нашу думку, тільки колективні досліди, до яких буде притягнуто найширші кола працівників, зможуть дати відповідні матеріяли для дальших подібних студій.

Карл Бюхер в своїй розвідці «Робота й ритм» досліджує питання про зв’язок трудових пісень з роботою, з матеріяльно-виробничим життям. На його думку, ритм пісні будується на ритмі роботи, а слова пісні вироблюються з тих трудових звуків, що мимоволі вириваються при цій роботі. Ритм, згідно з Бюхеровою теорією, розвинувся вкупі й одночасно з роботою як такий чинник, що її організовує. Правда, з теорії Бюхе-рової не є остаточний факт науки й вона викликає багато заперечень, але тим важливіш було-б зробити низку відповідних дослідів. Треба було-б записати пісні, що малюють виробничі процеси, зібрати пісні, що їх співають підчас роботи і при тім з'ясувати, чи дійсно є такі пісні, що співають підчас роботи й ритм співу в них відбиває ритм роботи. За найпевніший зразок правлять пісні колискові, що в них ритм співу відповідав ритмічним хитанням колиски. Вказують також на «Дубинушку», як на типову, хоча, мабуть, і штучного не-народнього походження пісню, де ритм є за засіб організації праці.

Як це не парадоксальне на перший погляд здається, але студії ритму трудових пісень, починаючи від колискових, великого економічного значіння набувають. І тепер, коли в нашій Спілці особливу увагу звертають на наукову організацію праці, треба, щоб осередки НОП'у зупинились на з'ясуванні ролі ритму для організації праці. Карл Бюхер у своїй книзі наводить повідомлення з Leipz. Tageblatt від 5-VI-1908 про те, що перший практичний досвід в цьому напрямкові було зроблено в Канайоларі, штаті Нью-Йорк. Введені на заводах оркестри, щоб ритмом музики керувати працею, ритмічно організовувати працю, в години, коли грала музика, збільшували кількість проробленої роботи мало не на 40°|о порівнюючи до звичайної продуктивности праці⁸.

Ми досить навели прикладів, щоб довести, як потрібно, виучуючи виробничі процеси, дбати одночасно також і про фольклорні досліди, що в инших випадках певне практично-продукційне значіння мають.

Збирати місцевий фольклорний матеріял тим потрібніш, що наші дослідники, не маючи в своєму розпорядженні місцевих матеріялів, звертаються в своїх розвідках до фольклору негритосів з Андаманських островів чи ескімосів з Гудзонової затоки, як це робить Плеханов та инші. Коли Бухарін з'ясовує твердження, що мистецтво розвивається в залежності від економічного ладу та рівня техніки, він ілюструє це твердження прикладами, посилаючись на мистецькі примітиви бушменів та індійців, дарма що подібний ілюстративний матеріял він був-би знайшов і в наших селян.

Ось, напр., цілком, можна сказати, первісне: «Коло Ленінграду за 150 верстов од нього, в Тихвінському повіті ще існують прихильники поганського культу. В лісовій частині повіту вклоняються ідолові, Миколі на колесах, приносячи йому як офіру кров зарізаних тварин»⁹. Як було-б корисно, коли-б у бібліотеках Тихвінської політосвіти замість книжок про криваві офіри невідомих полінезійців були книжки про вірування й побут місцевих тихвінських селян. Коли П. Лафарг, щоб з'ясувати західньо-європейському робітникові, як ідея душі повстала й як вона змінювалася в залежності від змін у громадських відносинах, описує похоронні звичаї давніх греків або-ж наводить міт про те, що Атена-Палада обертається на птаха, або-ж коли Ю. Ліперт для німецького селянина оповідає про звичаї на Зелені Святки та Великдень у Долішній Саксонії, Богемії та Швабії, щоб пояснити германський святковий народній календар з економічного погляду,- то це цілком зрозуміло й доцільно. Треба, щоб і наші популяризатори й дослідники (І. Степанов, В. Рсжіцин, Н. Румянцев, М. Рейснер, Трєтьяков та инші) оперували не матеріялом, зібраним у муринів із Замбезі, та уривками, приблизно розібраних клинописних текстів Вавилону чи гієрогліфів, знайдених у Тебах, та тим, що наплутав був Геродот 2000 років тому, одвідавши скитів. Треба, щоб вони користувалися, за прикладом того-ж-таки Ю. Ліперта, місцевим фольклором, місцевим краєзнавчим матеріялом. Перед краєзнавчими гуртками лежить обов'язок - дати нашим дослідникам відповідний фольклорний матеріял!

Місцевий краєзнавчий матеріял, досліди над місцевим фольклором мають лягти в основу позашкільної політосвітньої роботи різних гуртків при хатах-читальнях, сельбудах, робітничих клубах. Т. Дзерва цілком слушно писав у часописі «Ком. Просв.» (1923, №6): «Краєзнавчий матеріял надзвичайну вагу має як ілюстративний: ним можна ілюструвати й окремі теоретичні тези діялектичного матеріялізму і розвиток господарчих форм, історію релігії, революційних рухів та инше». («Еще о краеведении и его организации в совпартшколах»). Тільки праця над місцевим конкретним життьовим матеріялом, а не абстрактно-книжковим, призвичаїть членів гуртків доцільно провадити масову працю. Вивчення оточення дасть значно більш, аніж вивчення бушменів та асирійців.

Переходимо до питання про місце фольклору в шкільній краєзнавчій праці. Як добре всім відомо, роботу трудової школи, за новими програмами ГУС'а, мається доповнювати локальним, місцевим матеріялом. Трудова школа - це школа життя, вона вивчає те, що її оточує, і тому вона потрібує конкретного матеріялу. Зв’язок із місцевим господарчим та культурним життям штовхає школу взяти діяльну участь у краєзнавчій роботі. «Коли школа схиляється на загальносвітовий маштаб, - пише один із педагогів-краезнавців, - вона губить краєве призначення-мету й розум нової школи. На вчителі сільської школи лежить дуже відповідальне завдання - зрозуміти краєзнавчий рух, ясно розібратись у складних питаннях шкільного краєзнавства. Треба щоб вчитель був краєзнавець. Треба ґрунтовно вивчити місцевий край, навчитись бачити, що діється навколо його. Не розуміючи життя свого оточення, вчитель не може викладати в новій школі» (А.И. Дзенс-Литовский. Краеведение в сельской школе. «Новая школа в деревне». Збірник. Ленінград. 1924).

Очевидячки, в даному разі школі доводиться шукати допомоги в наукового краєзнавства, здійсняти й підтримувати або-ж самому вчителеві або-ж через учнів постійний контакт з відповідними науково-краєзнавчими інституціями і взаємно використовувати обопільний свій досвід, працю й матеріяли ¹⁰. Вчитель і сільська школа можуть у великій стати пригоді для науки, збираючи фольклорні відомості, що в повсякденному житті діти завсіди приносять до школи. «Школа за таких умов обертається в наукову лабораторію для вивчення місцевого краю. Ми,-пише І. Богданов,-підкреслюємо наукову ролю школи, бо ця праця її матиме ті прикмети, що властиві й науковій роботі: вона спостере-гатиме, досліджуватиме ці спостереження й аналізуватиме їх... Через те, що школа не зробить яких-небудь, можливо, нових спостережень, а тільки доповнить те, що існує, наукова цінність роботи не зменшиться, бо робота в школі буде наукова своїми методами... Діти-невтомні збирачі. І скеровані вмілою рукою вони складуть величезну армію дослідників, що, користуючись їхньою працею, ми зможемо провадити вивчення природи, господарства, побуту в таких глибинних нетрях, що взагалі мало приступні масовому спостереженню¹¹.

Розуміється, краєзнавча робота в школі має свої дидактичні особливості й свої суто-педагогічні цілі, але те спостереження, що його зроблено точно над явищем живого життя, запис пісні чи оповідання, малюнок, нехай поганий і неохайний, але з дійсного предмета, діяграма статистичних відомостей, нехай неповних, але зібраних зусиллями самих учнів,- все це матиме також той чи инший науковий інтерес. Хатки з картону й сніг із вати непотрібні як для науки, так і для трудової, краєзнавчої школи. Те, що не можна використати для наукової мети з шкільної практики, те геть можна викинути й із школи. Бо це значить одне - даний запис, малюнок чи модель жадного не мають відношення до місцевого життя. Цей малюнок чи модель фальшивий, вигаданий, неправдивий. Це значить - школа ухилилась у: картон, вату, різнокольоровий папір і викреслені тушшю на підставі книжок діяграми. Дбати треба не про мистецький вигляд шкільних вправ, збірок, колекцій, а про те, щоб вони відповідали місцевій реальній дійсності. Науковою цінністю перевіряйте педагогічну цінність своєї шкільної праці.

Що може й повинен дати учень? - Спостереження!.. Тому спостереження й запис оцих спостережень і повинні лягти в основу шкільної праці. Краєзнавство не географія в давньому розумінні цього слова. Воно не предмет, а метода чи принцип організації місцевого матеріялу. Запровадити до шкільної практики краєзнавчу методу дослідження, фольклорні підхідки запису - це значить поставити учнів у становище дослідників і поставити шкільне навчання на справжній науковий ґрунт. Для початкових груп (І-IV) обсяг краєзнавчого матеріялу визначається принципом комплексної будови програми. Краєзнавчий комплекс стає за основну підхідку в початковій освіті. Працюючи над кожним комплексом, треба звертати увагу на обов'язкове збирання відповідного фольклорного матеріялу. Працюючи над виробничими комплексами (сівба, жнива, косовиця) невідмінно треба як-найуважніше ставитись до збирання фольклору, зв’язаного з комплексом. При суспільствознавчих комплексах спомини й оповідання про кріпацтво, поміщиків, аграрний рух, 1905 рік, часи революції, оповідання з соціяльним змістом (про наймитів, панів), взагалі місцевий матеріял, тільки він і може бути за єдиний вихідний пункт. Прир дничі комплекси дадуть словничок місцевих назв рослин, тварин, дерев, народні перекази про явища природи (блискавка, дощ, сніг), низку народніх метеорологічних прикмет, тощо.

Найлегше збирати з учнями пісні: пісні мають сталий текст, їх пам'ятає кожен учень. Отже тему: «Запишіть пісні, що знаєте» і другу: «Зберіть пісні» (з указівкою на певну ділянку, яких саме пісень), треба вважати за найлегші. Далі підуть теми: «Запишіть загадки», «Зберіть приказки й прислів'я». За тему описову буде: «Дитяча праця, гри й забавки в нашій місцевості». Важче записати казку, та й тут не треба зупинятись, коли записи вийдуть спочатку недоладні. Матеріяли про народній календар і звязані з святами обряди, звичаї, вірування можна зібрати, даючи тему: «Як я провів учорашній день» і звертаючи увагу учнів на певний обрядовий момент. Тема «Як я слабував і як мене лікували» дасть матеріял із народньої медицини. «День нашої родини», «Як я був на весіллі, хрестині, похороні», боротьба старого й нового побуту, давнього й молодого покоління, різне відношення до окремих явищ різних соціяльних груп, - усе це даватиме що-найрізноманітніший матеріял для цікавих і цінних шкільних спостережень та фольклорних записів.

Яку величезну фольклорну працю щороку робиться в школах - і все це гине, викидається, палиться. Скільки в роки 1917-22-й писали учні творів: «Як провели ми літо», «Що було вчора в селі»! Де все це? Де каракулями, незґрабними літерами, чорнилом із бузини чи хімічним олівцем на клаптиках якогось архівного паперу описане життя революційного села, процес класового розшарування й соціяльної боротьби, історія харчрозкладки, оповідання про зміну влад, про гроші, міняйлів і спекулянтів («Як ми ходили на базар», «Як батько їздили по сіль»), воєнні події в околицях села, самосуди, бандитизм і його знищення, про початок мирного господарчого будівництва? Все це загинуло, а новий матеріял останнього року гине, бо ніхто з учителів не певен, що це якусь має наукову цінність. Треба, щоб по школах у вчителів виробилась звичка: вправу на дану фольклорну тему зроблено-зібрати праці й, не виправляючи, одіслати на адресу Етнографічної Комісії. Це тим легше, що, на підставі декрету, листи й матеріяли до Етнографічної Комісії Укр. Академії Наук (Київ, вул. Короленка 54) пересилається безплатно. Можна обрати спеціяльно учнів, щоб вони листувалися з Академією Наук.

Хоч-би яким незначним і невдалим здавалось те, що записали учні, воно певну наукову цінність має. Для науки не існує значного й незначного, мистецького й немистецького, відомого й невідомого. Наука не знає такого розподілу. Для науки все цікаво, все потрібно. Для турботи: «Ну й кому то треба і кому цікаво?» не може бути місця. Хай у записах, зроблених школярами, нема нічого нового і, на перший погляд, цікавого, хай записано таке, що всі знають і скрізь знають, але й такий неновий матеріял потрібний для вивчення території поширення даного твору і для складання відповідних фольклорних мап. Окрім того, запис відомого матеріялу, загально-поширеного (якого-небудь хрестоматійно-відомого оповідання чи пісні, що з школи пішла) цікавий своїми варіянтами. Кожен твір живе в своїх варіянтах; історія твору - це історія його варіянтів. Нового й невідомого, взагалі, не знайти. Дід Нестір на Переяславщині оповідатиме казку про литвинів, яким поле, засіяне льоном, здалось морем, і вони, поскидавши штани, перебрели це море. Але ви тотожній переказ прочитаєте в оповіданні Павла Діякона про військо герулів, що, розбите лонгобардами, було таким жахом охоплене, що льон на полі прийняло за море. Не турбуйтесь, що члени краєзнавчого гуртка чи школярі або-ж лікнепівці не записали нового і особливо не шукайте чогось цікавого, поетичного та мистецького. Змагання шукати чогось надзвичайного - ворог збирача фольклору. Коли керуватиметесь подібним правилом, ви не дасте для науки нічого цінного. Для науки немає, повторюю, цікавого й нецікавого, мистецького й немистецького, значного й дрібного.

І, нарешті, остання увага. Спеціяльно на адресу тих, що хитаються: «Як-же-ж його посилати, коли воно писано малописьменними, та неохайно, та на клаптиках. Ніяково!»... Ото й добре! В жаднім разі не можна виправляти граматичних помилок і переписувати. В граматичних помилках, зроблених малописьменними, відбиваються діялектологічні особливості місцевої говірки. Малописьменні, що не засвоїли ще граматичних правил, пишуть як чують, фонетично. А тому записи мало-письменних треба надсилати в невиправленому вигляді.

Збираючи фольклорний матеріял, треба дотримуватись одного: давати точний достотний запис і під кожним записом зазначати, коли й ким та від кого (село, округа, ім'я, прізвище, вік, освіта - письменний чи ні) зроблено даний запис.

Постійний і сталий зв’язок з науковими інституціями дасть можливість об'єднати дослідну працю широких мас з дослідчою працею цих інституцій. Краєзнавча праця це-ж і є переважно масова колективна праця. В зв’язку з масами - запорука її успіху.

---

¹ Игнатьев Б.В. Краеведение и школа. Библиотека школьного работника. Вид-во «Новая Москва», 1926. С.5.
² ibid.
³ Докладніше див. в нашій статті: Сучасні завдання краєзнавства й етнографії // Життя і революція. 1925. ч.І-II. С.86-90.
⁴ Див. Методические письма. Науч.-пед. секция ГУС'а. Письмо 2-е. Наша волость. М.: Изд. «Работник Просвещения», 1924.
⁵ Див. Генрих Кунов. Возникновение и происхождение религии / Перевод и предисловие И. Степанова. М., 1919.
⁶ Плеханов Г.В. Статьи о религии. К.: Гос. Изд. Украины, 1923. С.12.
⁷ Юлий Липперт. Зкономические основи христианских праздников. М.: Гос. Изд., 1925.
⁸ Бюхер К. Работа и ритм. М., 1923. С.185.
⁹ Известия. 17.07.1294.
¹⁰ «Корреспондирование школы под руководством учителя в местное краеведчесхое объединение надо признать обязательным; если что добыто школой путем изучения своего края, это надо делать общим достоянием» (Игнатьев. о.с. С.47).
¹¹ Богданов И. Новые школьные программы и краеведение // Цитуємо за збірником: Вопросы краеведения в школе. Ленинград, 1925. С.160.