Юхименко Н.Ф.
Наукові записки Київського університету
туризму, економіки і права. Серія:
філософські науки. 2008. Вип.5. С.226-236.

Туризм як один із шляхів реалізації філософії освіти в Україні в умовах євроінтеграції

Сучасні реалії українського соціуму визначено як складний перехідний період впровадження реформ чи не в усіх сферах суспільного життя, актуальним для якого є створення нової концепції освіти та науки з метою формування нового гуманістично-культуротворчого типу особистості. Туризм пропонується розглядати як одну із найбільш ефективних форм трансляції досвіду, культури та знання людства, що відповідає ментальності українців.

Ключові слова: туризм, освіта, філософія освіти, культура.

Сучасна Україна все ще перебуває у стані пошуку свого шляху розвитку, налагоджує культурні, економічні, політичні та інші внутрішні і зовнішні зв’язки. Для прискорення цих процесів необхідно визначитися яких громадян і для якого суспільства ми повинні готувати, якими мають бути соціальні умови розвитку, щоб громадянин нашої держави був щасливим.

Реформування суспільства характеризується неминучістю удосконалення форм та умов життєдіяльності людини, залучення усіх громадян у процес соціальної творчості. Незалежність та самостійність нашої молодої держави, що входить до загального потоку перетворень у економічній, політичній та духовній сферах, утверджується активними діями кожної окремої особистості. Успішність таких перетворень цілком залежить від того, який напрямок ми оберемо для розвитку цих дій.

У переломні періоди історії, коли старі та відживші ідеологічні й психологічні стереотипи змінюються на нову систему поглядів і цінностей, відкривається реальна можливість гуманізації соціальної сфери і реалізації особистісного потенціалу кожного громадянина нашої держави. Саме тому Україна, як і більшість держав Європи та західного світу, переживає ряд реформ у різних сферах суспільного буття, поміж яких і система освіти держави.

З метою реформування та розвитку українського суспільства розробляється сучасна філософська концепція освіти і науки. Філософія освіти забезпечує оволодіння знаннями і технологіями сучасної освітньої діяльності в умовах трансформації суспільства. Також в поле її функціонування входить обґрунтування аксіологічних та педагогічних передумов формування особистості, яка визначить своє місце в новому, динамічному сучасному соціумі з метою самореалізації.

У сучасному українському соціумі відбуваються суттєві зміни в субординації системи цінностей, оскільки формується новий тип відносин у суспільстві, актуалізуються потреби у новій світоглядній орієнтації. Паралельно виникають нові явища у культурі, що відкривають можливості для оптимізації реалізації особистісного потенціалу, став можливим діалог між основними культурними течіями світу. Отже, є потреба у новому розумінні поняття «освіта», його змісту, соціокультурних особливостей, визначення сучасного аксіологічного підґрунтя освіти, її ролі та місця у суспільстві ХХІ ст. та перспективи його розвитку.

Мусимо констатувати той факт, що освіта постійно відстає від потреб суспільства, оскільки відсутні освітні форми для трансляції основних досягнень сучасного наукового знання у формуванні людини ХХІ ст. А система освіти людством і створювалася для того, щоб передавати увесь досвід і знання нащадкам. І кожне суспільство, виходячи із умов, що історично склалися, ставило перед системою освіти свої мету, завдання, визначало певні перспективи її функціонування та розвитку. Адже освіта (як і наука), у будь-якому суспільстві виконує когнітивні і соціальні функції. І якщо когнітивні функції універсальні, то соціальні - досить варіативні й залежать від особливостей суспільства.

А. Запісоцький стверджує, що інтерес дослідників до філософської проблематики в освітній діяльності спричинений насамперед об’єктивною та усвідомлюваною роллю освіти у вирішенні глобальних проблем. Останнім часом освіта розглядається як стратегічно важлива сфера життя суспільства. Фактор розвитку нації та поглиблення її інтелектуального потенціалу є гарантом її самостійності та міжнародної конкурентоздатності [3].

Перспективи реформування освітньої системи в Україні вбачаються у актуалізації гуманістично-культуротворчої філософії освіти, а її стратегічна мета полягає у становленні творчо-гуманітарної особистості як цілісного суб’єкта культури. В основу педагогічного процесу варто покладати нову світоглядну установку, новий тип особистості, а відповідно і змінити методику виховання та навчання.

Розглядаючи поняття «філософія освіти», наведемо декілька варіантів його тлумачення. Так, одні дослідники надають перевагу філософії і філософствують про освіту, інші пріоритетною вважають педагогіку, здебільшого розмірковуючи про процеси навчання і виховання, хтось намагається охопити і філософську, і педагогічну проблематику. Тож розглянемо етимологію означеного словосполучення. Слово «філософія» у перекладі з грецької означає «любов» і «мудрість», тож поняття «філософія» можна тлумачити як «любов до мудрості», як науку про досягнення людиною мудрості, про пізнання істини та добра. Щодо поняття «освіта» існує багато варіантів його тлумачення. Професори Києво-Могилянської академії розвивали ідею про здобування істинного знання шляхом одномоментного осяяння з допомогою природного розуму, тобто Божих ідей. Така ідея простежувалася у філософських курсах І. Гізеля, Г. Щербацького. На думку учених природне світло розуму осяює інтелект під час дискурсу. Тобто, професори Києво-Могилянської академії наголошують на пріоритетному значенні осяяння у розкритті істини, контакту людського мислення і буття. Відстежується спадкоємний зв’язок між філософським розумінням академічних учених, їх попередників (культурних діячів Київської Русі, діячів братств і Острозького культурно-освітнього осередку) та наступників (Г. Сковорода).

Тож більшість культурних діячів України іще з часів Київської Русі переймалися проблемою виховання та навчання підростаючого покоління. Чого варте лише «Повчання дітям» Володимира Мономаха, котрий своїм дітям тлумачив про те, якими він хотів би бачити їх у справах та діяннях на благо держави та людства.

Перша вища школа в Україні також виникла з певною ідеологічною метою: не лише задля забезпечення освіти та навчання, але й задля боротьби проти окатоличення та ополячення (мова йде про першу греко-слов’яно-латинську школу вищого ступеня у м. Острозі). Певно, що вона зібрала чи не увесь культурний потенціал нації тогочасної України (К. Лукаріс, Д. Наливайко, К. Острозький, С. Пекалід, А. Римша, Г. Смотрицький, В. Суразький, І. Федоров, Х. Філарет…) і мала дуже талановитих вихованців (Г. Дорофеєвич, І. Княгицький, П. Сагайдачний, М. Смотрицький…).

Факт об’єднання Київської братської та Київської Лаврської школи теж свідчить про те, що київська, без перебільшення, еліта піклувалася про стабільність нації з метою подальшого її культурного розвитку.

У XV-XVIІ ст. українські культурні діячі, здійснюючи паломництво у святі місця на Афон та до Константинополя, пожвавлюючи економічні зв’язки, здобуваючи освіту у європейських університетах, збирали увесь досвід та знання людства і намагалися привнести його та реалізувати в Україні у різних сферах життєдіяльності (архітектурі, літературі, живописі, музиці, політиці, філософії, економіці, медицині, культурі у цілому).

У часи українського бароко індивідуалізація культурно-філософських пошуків посилюється у зв’язку з тим, що до XVIII ст. Україна була нерозривно пов’язана з процесами, які відбувалися у Західній Європі. Українська духовна «пластичність» стимулювала відкритість на світ, досить безболісне прийняття чужих думок і культурних цінностей.

Згідно з А. Бичко та І. Бичко, кажучи про європейськість українського культурного буття, маємо говорити про величезний вплив на нього саме східної, а не західної культури. Так званий «римоментальний раціоналізм» активно проявляється у західноєвропейській філософії Нового часу (XVIІ-XVIII ст.), а Західна Європа сприйняла давню європейську філософсько-культурну спадщину у «римоментальній формі» [1].

Отже, українці у різні часи розвитку соціуму шукали шляхи реалізації філософії освіти, аби передати увесь культурний досвід нащадкам. Християнство сприяло формуванню релігійного типу світогляду через тлумачення Слова Божого, здійснення певних культових дій та виховання людей у вірі. Освіта, починаючи із перших освітніх закладів намагалася виходити із гносеологізму (навіть тоді, коли гносеологія іще не усвідомлює себе як науку), що згодом привело до педагогічних пошуків та створення педагогічних систем (А. Макаренка та В. Сухомлинського).

Характеризуючи ментальність українського соціуму, можна виокремити такі риси: прагнення до знань, духовну пластичність (відкритість), поліфонізм (здатність не лише сприймати чужу культуру, але й розуміти та розвивати її). Прагнення українців до знань стимулювало пошукіи можливостей отримати ці знання. Ще у XV-XVI ст. чимало українських юнаків їде до Італії, яка приваблювала їх гуманістичними студіями, великими бібліотеками, університетами та академіями. І взагалі, культурні діячі України, отримавши шанс бодай ненадовго здійснити подорож у інші країни світу, намагалися не втратити його. У XVІІ-XVIІІ ст. досить популярними були мандрівні філософи, унікальністю серед яких вирізнявся Г. Сковорода.

Філософська позиція Г. Сковороди ґрунтується на східноєвропейській лінії розвитку української культури, що підтверджує його теорія про дві натури і три світи, яку розкрито у діалозі «Потоп зміїн».

Філософія Г. Сковороди є завершальною у докласичній українській філософії (XVІ-XVIІ ст.) і розпочинає нову класичну філософію (період XVІІІ ст.), що стала по суті розвинутою формою східноєвропейської окцидентальної філософії.

Є припущення, що, перервавши навчання у Києво-Могилянській академії і подорожуючи Європою, у середині ХVІІІ ст. Г. Сковорода найдовше перебував у Німеччині та Угорщині. Філософ-письменник пройнявся фундаментальною філософською традицією України, але не втратив самобутності, знайшовши власне місце. Він не сприймав філософію як зібрання текстів, творів чи фоліантів. Йому дуже хотілося створити таку філософію, де б розуміння світу дало підстави для моральної поведінки («Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни») [2, с.337]. А, значить, потрібно не лише читати тексти, що надруковані, але й занурювати їх у контекст життя філософа, контекст його вчинків та справ. Лише таким чином можна розкрити сенс його доробку. Відомо, що Г. Сковорода написав багато діалогів філософського змісту, але категорично забороняв їх друкування, про що писав у листах приятелеві М. Ковалинському. Жодна його книжка не була видана за життя. Натомість, філософ розробив власну модель життя, протягом якого прагнув пізнати себе.

Як і чому, на думку Г. Сковороди, учитель повинен навчати молодих людей, аби наставити їх на шлях істини й щастя? Насамперед, людина повинна зосередитися на власному покликанні і зробити його справою свого життя. Адже мета освіти - формування людини як вищою мірою духовної істоти. «Весь освітній процес спрямований у Г. Сковороди на те, щоб допомогти учневі у пошуках і віднайденні самого себе, своєї внутрішньої божественної сутності, «внутрішньої людини» [5, с.351]. Важливими для духовного зростання, на думку філософа, є знайомства з ученими людьми. Сам мисленник мав багато таких знайомств як на Батьківщині, так і за кордоном, чому сприяло знання іноземних мов. Та особливо важливо, за Сковородою, в процесі духовного становлення людини вивчати античну спадщину.

Які ж засоби філософ радить застосовувати задля досягнення духовних вершин? Як доводить Я. Стратій, ними можуть бути насамперед знання грецької і римської літератур. Адже, за словами Г. Сковороди, антична спадщина дихає високими думками, промовляє серцем і грудьми, сприяє духовному зростанню індивіда, допомагає йому в прагненні до осягнення вершин самопізнання, власної потаємної глибинної сутності [6, с.352]. Він, перший український романтик, перший український просвітник та інтелігент, не втрачаючи найменшого шансу поглиблювати освіту у кращих європейських університетах, заводити знайомства із культурними діячами та філософами усього світу, своїми старечими ногами обійшов усю Україну, милуючись її красою та захоплюючись цікавими і прекрасними колоритними людьми. То чому ж нам не наслідувати приклад видатного культурного діяча українського, вивчаючи хоча б рідний край та свою Батьківщину. Адже ніякі теоретичні узагальнення та висновки не в змозі наповнити людину такими відчуттями, які можна отримати від споглядання незабутніх краєвидів, унікальних творів, осягнення національних та загальнолюдських цінностей.

Сучасний стан української освітньої системи досить невтішний у порівнянні із законодавчим та матеріальним забезпеченням освіти як у західних, так і у європейських розвинених країнах світу, де реформи освіти зорієнтовано на наукове забезпечення навчального процесу, розвиток творчих здібностей і критичного мислення учнів, міжнародну конкурентоспроможність фахівців. Порівняно із Україною, освітянська галузь у США та Німеччині децентралізована. У німецькій системі освіти прийнята американська модель багаторівневої підготовки фахівців, за якою документи про освіту видаються на міжнародному рівні: диплом бакалавра і магістра та ін.

Відмітимо, що активна внутрішня і зовнішня політика України останніх років, зокрема орієнтація на побудову гуманістичного суспільства, рівність вибору ідеологічних, інтелектуальних, етичних, релігійних засад самоутворення та розвитку у межах своєї держави тощо, отримала міжнародну підтримку ООН, Європейського Союзу та більшості провідних держав світу.

У сучасній Україні відбувається процес глобалізації, актуальними для якого є прагнення вступити до Європейського Союзу, до визнання рівнів кваліфікації (дипломів) українських спеціалістів у світовому просторі при невідповідності рівня суспільної свідомості українців рівню громадян розвинених країн. Тому ведуться пошуки шляхів і засобів трансформації сучасної освіти, що спонукає до здійснюваних реформ.

Звичайно, для України важливо побудувати нові відносини зі світовим співтовариством, зокрема з Європою, але не потрібно здійснювати цей процес саме з позиції власної «меншовартості», з головою занурюватися у чуже, багато в чому для нас неприйнятне. Сьогодні особливо важливо нам, українцям, нагадати про своє, національне (часто-густо безцеремонно кимсь привласнене) і показати усьому світові, що й у нас є чому повчитися, а не байдуже дарувати свої досягнення у вигляді еміграції нашого інтелекту та культурних діячів. Сьогодні, як ніколи, Україна не може собі цього дозволити. Інакше, у прагненні комусь догодити, ми можемо просто розчинитися у новому світовому соціокультурному просторі, творити нову державу, але розгубити українську націю.

У таких умовах ми пропонуємо туризм розглядати як одну із форм трансляції людського досвіду та знання, що сприятиме здійсненню української філософії освіти. Він може бути як включений у систему освіти, так і виступати самостійною формою трансляції досягнень людства від покоління до покоління. Адже, у світлі сучасних українських реалій, філософське українознавство і філософія освіти у цілому, повинні попрацювати над формуванням свідомості епохи.

Підвівши підсумки нашого коротенького дослідження, зазначимо, що:

• для сучасної України актуальним є створення нової методології освіти у контексті реформ, які здійснюються у суспільстві в умовах складного перехідного періоду;
• створення нової концепції освіти і науки можливе завдяки новому розумінню поняття «освіта», його змісту та соціокультурних особливостей;
• в основу педагогічного процесу варто покладати нову світоглядну установку, новий гуманістично-культуротворчий тип особистості;
• туризм в сучасних реаліях українського соціуму розглядати як одну із найбільш ефективних форм трансляції досвіду, культури та знання людства.

Література

1. Бичко А., Бичко І. Концентрично-бароковий контекст української філософії: феномен Сковороди // Сковорода Григорій: ідейна спадщина і сучасність. К., 2003. С.51-78.
2. Григорій Сковорода. Повне зібрання творів: У 2-х т. К., 1973. Т.1. 531 с.
3. Запесоцкий А.С. Образование: философия, культурология, политика. М.: Наука, 2002. 456 с.
4. Кашуба М. Григорій Сковорода в контексті доби Просвітництва // Григорій Сковорода - джерело духовної величі і сучасність. Тернопіль: Астон, 2007. С.6-13.
5. Микитась В. Давньоукраїнські студенти і професори. К., 1994. 288 с.
6. Стратій Я. Сковородинівське розуміння освіти в світлі концепції «внутрішньої людини» // Сковорода Григорій: ідейна спадщина і сучасність. К., 2003. С.348-360.
7. Сухова Н.М. Становлення методологічних засад філософії освіти як пріоритетної галузі гуманітарного знання: Дис... к.філос.н. К., 2001.
8. Черепанова С.А. Людина культури у творчому синтезі філософії освіти та мистецтва: перспективи ХХІ століття // Гуманітарні науки. 2001. С.34-52.
9. Шинкарук В. Проблеми філософії культури в творчості Г. Сковороди // Сковорода Григорій: Образ мислителя. К., 1997. С.6-11.

Современные реалии украинского социума определены как сложный переходный период внедрения реформ в различных сферах общественной жизни, актуальным для которого является создание новой концепции образования и науки с целью формирования нового культуросозидательного типа личности. Туризм предлагается рассматривать как одну из наиболее эффективных форм трансляции опыта, культуры и знания человечества, которая отвечает ментальности украинцев.

Ключевые слова: туризм, образование, философия образования, культура.

Modern realities of Ukrainian socium determined as a difficult crossing period of reforms in different spheres public life. Tourism is considering as a one of the effective form of transmission experience, culture and knowledge of humanity.

Key words: tourism, education, philosophy of education, culture.