Бєлоусова Н.В.
Матеріали ІІ Міжнар. наук.-практ. конф.
«Сталий розвиток туризму на засадах
партнерства: освіта, наука, практика»
(м. Львів, 27-29 жовтня 2021 р.)
Львів: ЛТЕУ, 2021. 202 с. С.151-155.

Науково-теоретична оцінка закордонного та українського досвіду з розвитку інклюзивного туризму

Наявність в суспільстві соціальної групи вразливих і малозахищених членів, створює проблеми в діапазоні від якості життя до соціального відторгнення, що може ускладнити як соціально-економічні, так і соціально-політичні процеси. Одним із механізмів запобігання негативним явищам, пов`язаним з соціальним відторгненням малозахищених верст населення, є їх соціальна адаптація до навколишнього середовища засобами туристичної діяльності. В свою чергу, дієвим механізмів соціальної адаптації людей з особливими потребами вбачається інклюзивний туризм як найбільш універсальний та різнобічний напрямом для відновлення, відпочинку, оздоровлення, пізнання навколишнього середовища, що має соціальні, рекреаційні, культурні, екологічні та економічні функції.

Люди з інклюзією - одна з найбільш вразливих категорій соціуму. Їх соціалізації засобами туризму приділяється в розвинених країнах значна увага, де інклюзивний туризм давно вже став визначеним видом туризму. Урахування зарубіжного досвіду і наша вітчизняна практика роблять актуальним дослідження розвитку інклюзивного туризму.

Світова спільнота вже давно активно пропагує розвиток «інклюзивного туризму для інвалідів», розуміючи його незрівнянний внесок у процеси соціалізації осіб з особливими потребами у суспільство. Набираючи обертів в усьому світі, попит на пропозиції щодо туристичних подорожей для туристів з інклюзією буде зрости на туристичному ринку вже в найближчі роки (майже 7% туристів країн світу - люди з інвалідністю) [2].

Довідник із туризму для осіб з фізичними вадами, який було випущено у Німеччині у 1993 році, налічує близько 1500 фірм по всьому світу, які надають послуги для людей з інвалідністю в сфері туризму [1]. На даний момент кількість таких фірм зростає з кожним роком, розширюючи кількісні показники туристичних послуг та географію їх впровадження.

Більшість країн світу, протягом майже двох століть, проходили етап суспільного переосмислення в плані сприйняття людей з інклюзією як собі рівних, і тому помилки й позитивні рішення є спільними для них. Проведений аналіз зарубіжних наукових джерел дозволяє виділити певні віхи, які найбільш яскраво показують домінуюче в суспільстві ставлення до людей з обмеженими можливостями, особливо в країнах Європи і США.

Так, у Стародавній Спарті, яка відома своїм культом здорового тіла і військового мистецтва, проголошеного на багато століть, немовлят, з яскраво вираженими відхиленнями від норми здорової людини, просто знищували. А в середньовічному європейському законодавстві, не звертались до питань інтеграції людей з інклюзією до «здорового» суспільства і не переглядався юридичний статус людей-інвалідів. Зазвичай до людей, що мали фізичні чи розумові вади, вживали термін «ідіот» (від грец. idiotos - невіглас; особа, що не бере участі в суспільному житті).

Політичні та соціально-економічні зміни в країнах Європи та США в XVIII-XIX ст. мали величезний вплив на процеси вдосконалення і розширення державної політики, перш за все, в галузі освіти дітей з обмеженими можливостями здоров’я. Ухвалення низкою європейських країн Закону «Про обов’язкову загальну безкоштовну початкову освіту», поклало початок створення системи спеціальних установ для навчання дітей-інвалідів різних нозологій. Були чітко прописані джерела фінансування таких закладів, що сприяло послідовній і ґрунтовній розробці цілей, методів та форм навчання.

Яскравим прикладом щодо розробки різноманітних методик для соціалізації став досвід засновника першого у Німеччині Інституту для глухонімих С. Гейнике, який у 1778 р. у Лейпцигу розробив і запропонував «чистий усний метод» адаптації людей з інвалідністю. Його земляк - німецький тифлопедагог А. Цейне у співпраці з французьким педагогом В. Гаюї, у 1806 р. відкрили перший навчальний заклад для сліпих дітей у Німеччині, а вже у 1873 р. з’явився другий навчальний заклад для незрячих у Саксонії. Окрім того, в Німеччині (1832-1834 рр.) були організовані курси, які охопили більше ста педагогів-наставників по роботі з особливими дітьми в народних школах. В наступні десятиліття спеціальні школи для навчання та виховання сліпих і глухонімих дітей з’явилися практично на всій території Німеччини [3, с.147-155].

Ідея розробки актуальних методик та практик поведінки й соціалізації людей з інвалідністю захопила практично всі країни Західної Європи [1]:

• у Відні (1779 р.) відкривається Інститут глухонімих, в якому мімічний метод (автори І. Майєм і Ф. Шторки) був замінений на тактильну абетку, а жестова мова слугувала допоміжним засобом; М. Менус доповнив та удосконалив цей метод і ввів у навчання глухих, усне мовлення; Ф.М. Гіль видозмінив усний метод спілкування на метод читання з губ, письма та читання, створивши ряд посібників із навчання глухих дітей усному мовленню (у сучасній науково-довідниковій літературі позиціонується як природний метод навчання глухих дітей);
• у Лондоні, у 1865 р. була організована перша школа для хлопчиків із порушеннями опорно-рухового апарату, а з 1878 р. в Англії почалася цілеспрямована підготовка сурдопедагогів, а вже у 1893 р. парламент Англії приймає рішення про обов’язкове навчання глухих, що було поштовхом для поступового відкриття спеціальних (сегрегаційних) навчальних закладів для дітей із порушеннями зору, розумового та фізичного розвитку [4, с.59-64];

На початку ХІХ сторіччя (1817 р.) у США (Бостон) відкрився перший Інститут (школа) глухих, засновником якого був Т. Галлоде, а у 1878 р. у Клівленді були відкриті перші «денні класи» для глухих дітей [4].

У СРСР інвалідний туризм почав формуватися на початку 1970-х рр. у рамках діяльності Всесоюзних інвалідних організацій сліпих (ВОС) і глухих (ВОГ), в яких головною формою заходів були змагання 1 класу і походи вихідного дня. Наприкінці 1980-х років було створено Всесоюзне товариство [2, c.131-134].

У багатьох країнах туризм став важливим сектором економіки, займаючи в загальному світовому експорті третє місто. Разом з тим, туризм досі залишається мало дослідженим і мінімально вивченим у напрямку інклюзивного туризму, який динамічно розвивається і значущість якого зростає, внаслідок безперервного зростання відносного і абсолютного числа людей маломобільних груп і осіб з інвалідністю за різними нозологіями у всьому світі, в тому числі в Україні.

Ще 5-7 років тому, інклюзивний туризм в Україні був представлений у вигляді окремих напрямів, як-то: інвалідний, адаптивний, пенсійний, оздоровчо-лікувальний. Враховуючи міжнародний туристичний досвід, ми схиляємось до узагальненого розуміння проблеми надання туристичних послуг у вигляді практичного впровадження інклюзивного туризму для маломобільних груп українців. Сьогодні вже розроблена та запропонована типізація людей з інклюзією, соціально-економічна концепція розвитку регіонів, алгоритми та науково-практичні моделі розвитку даного напрямку [1], що допоможе створити базис для повноцінного розвитку та впровадження інклюзивного туризму.

Список використаних джерел

1. Бєлоусова Н.В. Інклюзивний туризм у системі реабілітаційної географії: від теорії до практики: монографія. К.: ТАЛКОМ, 2018. 346 с.
2. Заярнюк О.В. Соціальний захист уразливих верств населення: вітчизняний та зарубіжний досвід // Наукові праці Кіровоградського національного технічного університету. Серія «Економічні науки». 2004. Вип.6. С.131-134.
3. Кальченко О. Теоретичні аспекти інноваційної діяльності підприємств туристичної галузі // Вісник Чернігівського державного технологічного університету. 2015. №4(54). С.147-155.
4. Феоктистова В.А. Очерки истории зарубежной тифлопедагогики и практики обучения слепых и слабовидящих детей: учеб. пособие. Л., 1973.