Андрій Ковальчук, Андрій Манько
Вісник Львівського університету. Серія
географічна. 2018. Вип.52. C.132-142.

Язичництво в Україні як потенціал для розвитку релігійного туризму

Проаналізовано особливості функціонування організаторів релігійно-паломницького туризму. Висвітлено особливості язичництва в Україні як потенціалу для розвитку релігійного туризму.

Штучний термін «язичник» позначає вірного своєї автентичної релігії, відмінної від авраамічних релігій: іудаїзму, християнства, ісламу. У світі налічується 400-500 млн. язичників. Їх поділяють на такі групи:

1. первісні, чи автохтонні, культи - поширені переважно серед корінних народів Азії, Африки, Америки, Австралії та Океанії й вирізняються глибокими історичними коріннями, зберегли цілісність політеїстичного релігійного світогляду свого етносу;
2. представники «побутового» язичництва, що в більше чи менше поєднують окремі елементи давніх вірувань (ворожіння, магію, культ предків, культ природи та ін.) з певною авраамічною релігією;
3. групи прихильників здорового способу життя в гармонії з природою, для язичницьких вірувань характерний значний синкретизм з природоохоронними вченнями;
4. конфесії, що поєднують автохтонну релігію свого народу з його теперішніми політичними цілями. Загалом язичництво є однією з найменш агресивних релігій світу.

Для поінформованості суспільства потрібно організувати рекламно-інформаційну кампанію з цього питання. Необхідно припинити упереджене, часто вороже ставлення до язичництва представників окремих релігій, винищування язичницьких святинь і впорядкувати їх для туристичної доступності. Неодноразове висвітлення етнічно-релігійного та культурно-цивілізаційного значення українських язичницьких святинь підсилюватиме вже відому про них інформацію і додаватиме до потоку мандрівників релігійних туристів та збільшуватиме кількість паломників.

Ключові слова: язичництво, поганство, авраамічні релігії, організація релігійного туризму, язичництво в Україні, організація паломництва, релігійний туризм в Україні.

У релігієзнавстві під язичництвом (від церковнослов’янського «язики» - народи), або поганством (від лат. paganus - житель сільської місцевості, ідолопоклонник), розуміють традиційну релігію певного народу, що не вписується у рамки авраамічних релігій. Термін «авраамічні (аврамічні, аврамістичні) релігії» походить від назви родоначальника стародавніх євреїв - біблійного Авраама, що разом із родиною вирушив із Месопотамії (сучасний Ірак), щоб назавжди оселитися на землях сучасного Ізраїлю. Крім власне іудаїзму, до аврамічних релігій належать дві світові релігії: християнство та іслам, а також похідні від них (іудео-християни, друзи, караїми, єзиди та ін.), що в основі є монотеїстичними. Монотеїзм - релігія, що передбачає віру в одного бога, на відміну від політеїстичних релігій (віра в багатьох богів), яких власне й називають язичницькими. Хоча не всі язичницькі течії є політеїстичними. Наприклад, Рідна Українська Національна Віра (РУНВіра) є монотеїстичною неорелігією на чолі з Дажбогом.

Представники групи авраамічних релігій, зазвичай, є досить агресивними у справах поширення своїх релігійних догм та у стосунках з навколишнім світом. На підтвердження останнього ствердження досить згадати про таке:

• знищення цілих міст та етносів старозавітними євреями (див., наприклад, Біблія: Ісуса Навина, 8:24-26 та багато ін.);
• християнську інквізицію та інші гріхи Середньовіччя, часів Великих географічних відкриттів та пізніших епох;
• масові вбивства сучасними мусульманськими терористами мирних жителів та дуже багато іншого.

На противагу аврамічним релігіям, дхармічні (дгармічні) релігії (індуїзм, буддизм, джайнізм, сикхизм та ін.) є менш агресивними, тому уподібнюються власне язичницьким віруванням. Язичницькі вірування є найменш агресивними, хоча можна згадати про завоювання монголо-татар у часи їхнього вірування у добуддистського та доісламського бога Тенґрі. Масакри та геноциди супроводжують людство впродовж усієї історії, але релігійно-ідеологічне підґрунтя цих масових явищ практикують якраз авраамісти. У монголо-татар чи інших язичників релігійні причини насильства не простежуються як визначальні. З історії відомо немало прикладів, коли завойовники-язичники, підкоривши певний етнос, не лише не втручалися в його релігійно-світоглядні традиції, а й часто самі переймали їх.

Отже, язичники значно менше, ніж віруючі інших релігій, відстоюють (а головне - поширюють) винятковість свого світогляду як єдино правильного та унікального у цілому Всесвіті. Язичникам майже невідомі такі добре розвинуті в авраамістичних релігіях та буддизмі процеси, як місіонерство та прозелітизм. На тлі світової історії найменш агресивними є власне українські язичники, що робить тему нашого дослідження актуальною у світлі відродження української національної самобутності.

Терміни «язичник» чи «поганин» не тільки є неправильними для позначення особи, що має традиційний релігійний світогляд свого народу, а й дещо образливим. «Язичник» - це штучний (книжний) термін (на зразок терміна «Київська Русь»), що етимологічно означав людину, яка говорить мовою, чужою для єврея (засновниками християнства є саме євреї) чи грека (спершу християнство поширювалося саме серед цих жителів Римської імперії). «Поганин» не був мешканцем великого міста, у хаосі якого власне поширювалися перші християнські ідеї. Поганин (паганин) дотримувався консервативних поглядів і вшановував прадавніх капітолійських (римських) чи олімпійських (грецьких) богів, як і його предки.

Предки українців розуміли язичництво не тільки і не стільки як релігію, а як свій природний спосіб життя, ототожнюючи богів із тим середовищем, у якому вони самі проживали. Українці вірили у Даж(дь)бога і Хорса - богів сонця; Ярила і Ладу - бога і богиню родючості; Сварога і Сварожича - богів ковальства і вогню; Рода, який породив усе суще і відділив Яв (світ видимий) від Наву (світу невидимого), а також дав закон (Прав); пізніше у Перуна - бога небесного вогню і покровителя варязької дружини та багатьох інших богів та богинь. Із запровадженням християнства язичницькі вірування й обряди трансформувалися в християнські з елементами язичництва, що ми спостерігаємо донині: елементи анімізму, фетишизму, тотемізму, культу предків тощо перемішалися із привнесеними християнськими догмами. Українські язичники називають себе «рідновірами», «родовірами», іноді - «нативістами» (від лат. nativus - природжений) тобто, віруючими корінної (автохтонної) релігії України.

Ми погоджуємося з авторами, що поділяють сучасне язичництво на кілька складових, зокрема, виділяють такі язичницькі напрями.

1. Первісні (чи автохтонні) культи - поширені переважно серед корінних народів Азії, Африки, Америки, Австралії та Океанії і відзначаються не лише глибокими історичними коріннями, що сягають первіснообщинного ладу, зберегли цілісність політеїстичного релігійного світогляду свого племені чи народу. Це «справжні» язичники, також до їхніх релігій застосовують терміни «первісні», «племінні», «примітивні», «корінні», «локальні», «регіональні», «етнічні» та інші подібні.
2. Осібно стоять представники «побутового» язичництва, які більше чи менше поєднують окремі елементи давніх вірувань (ворожіння, магію, культ предків, культ природи та ін.) з певною авраамічною релігією, що панує в данім регіоні. Це найчисленніший напрям, проте його представники є найменш відданими язичництву внаслідок впливів інших, більш агресивних релігій.
3. Групи прихильників здорового способу життя в гармонії із природою, язичницькі вірування яких вирізняються значним синкретизмом з природоохоронними вченнями. Це «екологічні» язичники, яких можна зустріти чи не в кожній країні світу, однак не всі вони є відданими нащадками свого етносу.
4. Організації, що поєднують автохтонну релігію свого народу з його теперішніми політичними цілями. Така синкретика ще більше, ніж у попередньому напрямі відводить віруючих від фундаментальних основ історичної релігії, спонукаючи спотворювати ці основи (або й навіть докорінно міняти!) для досягнення певних суспільно-політичних інтересів нашого часу. Такі «політичні» язичники (разом з «екологічними») є найбільш виразними представниками сучасної релігії - неоязичництва.

Інші політеїстичні релігії (індуїзм, джайнізм, синтоїзм, даосизм та ін.), деякі монотеїстичні (наприклад, сикхизм) та монотеїстично-політеїстичний буддизм; хоч їх і називають представники авраамічних релігій «язичницькими» чи «поганськими», насправді такими не є. Їх здебільшого зачисляють до групи національних чи етнічних релігій, за винятком буддизму, який є однією зі світових релігій. Сучасне українське язичництво не має достатнього впливу та поширення, щоб стати етнічною чи національною релігією всього українського народу, як, зрештою, будь-яка конфесія в Україні. Загалом після занепаду давньої Римської держави в жодній західно- чи південноєвропейській країні язичництво ніколи не набуло рис етнічної релігії, хоч приклади ідей застосувати тут язичництво як державну чи хоча б національну релігію відомі. Інша річ - вся інша частина Європи, починаючи від германських племен, що не підкорилися Римові, і закінчуючи надбалтійськими краями, де язичництво процвітало ще протягом 10-13 століть від часу появи християнства. Українсько-слов’янське язичництво за віровченням якраз є найближчим до скандинавсько-германського язичництва.

Сучасне українське язичництво повільно посилюється. Постійно зростає кількість релігійних організацій різних язичницьких конфесій. Якщо на початку 1990-х років у нашій державі діяло два десятки язичницьких громад (0,12% усіх релігійних громад України), то у 1999 р. їх було вже понад півсотні з 21 843 всіх релігійних організацій України (0,26%). У 2011 р. язичники становили 0,32% всіх громад України (114 із 34,5 тис.). Унаслідок окупації Криму та частин Луганської й Донецької областей кількість релігійних організацій під фактичною юрисдикцією України дещо зменшилась і сьогодні становить майже 36 тис., із яких релігійних громад - 34 тис. З них язичницькими були 151 релігійна організація: у тому числі - 138 громад, 7 управлінських центрів, 3 духовні навчальні заклади загальноконфесійного рівня і кільканадцять низових шкіл, 2 братства, 1 місія, 107 священнослужителів (з них немає жодного іноземця, що малохарактерно для інших українських конфесій, - не кажучи вже про неукраїнські конфесії в Україні), розвинута інша організаційна структура, зокрема, діє декілька засобів мас-медіа.

Як бачимо з табл. 1, за останні чверть століття кількість язичницьких громад зростала майже у три з половиною раза швидше, ніж громад усіх інших релігій. Тому в Україні постійно збільшується питома вага язичницьких громад. Хоч загалом ця питома вага не є великою - менше 0,5%. У світі ж (за різними методиками дослідження) язичники становлять 5-10% усього населення, - приблизно півмільярда віруючих, переважно це автохтонні народи Азії, Африки, Америки, Австралії та Океанії.

Таблиця 1. Динаміка зростання язичницьких релігійних організацій/громад в Україні

Розраховано авторами за даними державних органів зі справ релігій (у 2017 р. - Департаменту у справах релігій та національностей Міністерства культури України).

Українські язичники зазнають і територіального поступу. Геопросторовий аналіз, виконаний нами ще у 1990-х роках, засвідчив, що спершу язичницьких громад не було на території Закарпатської, Чернівецької, Івано-Франківської, Тернопільської, Рівненської, Хмельницької, Кіровоградської, Черкаської, Полтавської, Сумської, Миколаївської, Херсонської, Луганської областей та Криму [1, рис.3.20б) на с. 130]. Уже за п’ять років релігійних організацій корінної релігії України не було лише у восьми із 27-ми регіонів [1, табл.3.5, рис.3.20а)].

Сучасні язичницькі громади діють у всіх областях України (табл. 2), про тимчасово окуповані території не маємо даних.

Таблиця 2. Розташування язичницьких релігійних структур в областях України у 2017 р.

Складено авторами за даними Департаменту у справах релігій та національностей України й даними язичницьких Інтернет-сайтів.

Язичницькі конфесії відродили свої структури у всіх сакральних регіонах України: Києві, Поділлі, Карпатах, о. Хортиця. Саме на Поділлі (Вінницька і Хмельницька області), а також Подніпров’ї (м. Київ, Запорізька і Дніпропетровська області), Полтавщині, Львівщині діє найбільше язичницьких релігійних громад. Крім столиці, організаційні структури діють у Вінницькій та Хмельницькій областях.

В Україні сучасні язичники сповідують нові вірування, реконструйовані в другій половині ХХ ст. на засадах догм, пантеону божеств, символів, практик та інших елементів праукраїнського релігійного світогляду. Тому релігієзнавці зачисляють їх до нових релігійних організацій - до т.зв. «неорелігій». Причому простежується подальший розвиток релігійних уявлень, що з часом може привести до появи нових язичницьких конфесій.

Наразі язичництво в Україні представляють такі конфесії: Рідна Українська Національна Віра (РУНВіра), Родове Вогнище Рідної Православної Віри, Об’єднання Ріднові-рів України, Собор Рідної Української Віри, Руське Православне Коло, Слов’янська Духовна Течія «Великий Вогонь», Духовний Язичницький Центр «КРУК», Церква Українських Язичників та інші. Більшість із цих конфесій сповідують власне українське язичництво (синоніми: рідновірство, нативізм), деякі підтримують тісні контакти з язичниками Росії, Польщі та інших слов’янських країн.

Половину всіх язичницьких громад (70 із 138) об’єднує Рідна Українська Національна Віра. Зародившись серед українців діаспори, РУНВіра із проголошенням незалежності, закріпилася в Україні. Праця засновника РУНВіри Лева Силенка «Мага Віра» є Священним письмом для рунвірівця. Віровчення РУНВіри апелює до національних почуттів українців: кожний народ має своє розуміння Бога, для українців Бог явлений під іменем Дажбога, Трисуття якого закладені у символ тризуба в обрамленні сонця. Давні предки українців - оріани, маючи вищий рівень розвитку матеріальної і духовної культури, дали початок білій расі індоєвропейців, заклавши в цю расу першооснови релігійних понять, першооснови культури. Зрада Дажбожої віри й насильницьке запровадження чужої для українців релігії - християнства призвели до втрати національної ідентичності та започаткували багатовікове поневолення українців.

Паралельно із громадами РУНВіри на початку 1990-х років виникли громади Рідної Української Православної Віри. Відродження рідновірства і всього українського нео-язичництва започаткував у 1930-1940-х роках філософ, релігієзнавець та громадський діяч Володимир Шаян зі Львова. Головною його послідовницею нині є відомий етнолог та релігієзнавець Галина Лозко - Верховна волхвиня рідновірів Зореслава. Крім праць В. Шаяна та Г. Лозко, вчення православних рідновірів ґрунтується на Велесовій книзі, яка містить опис історії, міфології та релігії русів-слов’ян із ІХ ст. до н. е. до ІХ ст. н. е. Рідновіри використовують автентичні українські співи та молитви, визнають Поділля за духовний регіон України, оскільки тут найдовше протрималося язичництво в протистоянні з християнством.

Туристично цікавими є святині українських язичників.

За даними Департаменту у справах релігій та національностей Міністерства культури України, із близько 80 приміщень, якими розпоряджаються язичники, жодне не належить до пам’яток архітектури. За нашими підрахунками, забезпеченість у 2016 р. культовими будівлями (власними, орендованими та пристосованими) громад різних язичницьких конфесій становила 37-64%. Тобто від 1/3 до 2/3 громад язичників змушені провадити обряди просто неба. Однак суть у тому, що будівництво язичницьких святинь має особливість бути розташованими серед природи: із максимальним використанням природних компонентів ландшафту та мінімальним антропогенним втручанням.

Поділля, Подніпров’я, Карпати, Полісся вирізняються найбільшою концентрацією язичницьких святинь - культових об’єктів антропогенно-природного та природного походження: святилищ, капищ, жертовників, требищ, печер, скель, мегалітів (дольменів, кромлехів, менгірів), петрогліфів, курганів, дерев, джерел, ідолів, пантеонів тощо.

В Україні, за нашими підрахунками, відомо понад 100 язичницьких святинь: діючих чи давніх, більш чи менш збережених та впорядкованих, більш чи менш атрактивних для туристів й екскурсантів. Більше половини з них (десь близько 80) досить детально описав М. Рутинський [3, с.261-377; 4, с.320-419]. Тому ми наведемо лише кільканадцять більш значимих центрів неязичницького паломництва та релігійного туризму в Галичині (табл. 3).

Таблиця 3. Найвідоміші центри неязичницького паломництва та релігійно-етнокультурного туризму у галицьких областях, за М. Рутинським

Більшість із цих об’єктів невідома широкому загалу, або відома не як язичницькі святині, а як природні чи історико-культурні об’єкти. Наприклад, назви «Урич», «Скелі Довбуша», «Писаний Камінь» у Карпатах асоціюються з геоморфологією, геологією, історією, військовою реконструкцією, етнографією, легендами тощо, і найменше - з релігієзнавством, релігійним туризмом чи паломництвом. А саме ці природні об’єкти для вузького кола фахівців відомі як прадавні язичницькі святині та сучасні паломницькі центри неоязичників.

Для того, щоб такі факти були відомі для широкого загалу, треба організувати рекламно-інформаційну кампанію з цього питання. Неодноразове висвітлення етнічно-релігійного та культурно-цивілізаційного значення українських язичницьких святинь посилюватиме вже відому про них інформацію і додаватиме до потоку мандрівників релігійних туристів, збільшуватиме кількість паломників.

Язичницькі культові об’єкти засновували у значимих місцях, серед мальовничої природи, у ландшафтах, де найвиразніше виявлялися місця сили зі значною енергетикою, яку використовували волхви та відуни. Пізніше у цих же місцях часто появлялися християнські об’єкти, частково через беззаперечну значимість цих місць, а частково, щоб «заглушити» пам’ять про дохристиянські часи. І сьогодні ми дуже добре пам’ятаємо, наприклад, про козацький Трахтемирівський монастир чи монастир у Підкамені, проте майже нічого не згадуємо про прадавні язичницькі святилища у цих же місцях. Можна припустити, що майже всі давні християнські святині з’явилися на місці ще давніших праукраїнських культових центрів.

Гори, окремі скелі, ріки, джерела, ліси, окремі дерева та інші місця сили, у яких виявляються сакральні явища чи ефекти, з давніх-давен притягували і притягують вірних різних релігій та конфесій. Тому такі святі місця насправді є полірелігійними, незважаючи на спроби деяких конфесій «приватизувати» їх. Показовим прикладом може бути язичницький скельно-печерний храм із дольменом-жертовником у с. Монастирок Борщівського р-ну на Тернопільщині, у якому нині розміщена християнська каплиця. Незважаючи на таке малозвичне поєднання, цей культовий об’єкт є паломницькою святинею як для християн, так і для язичників. Це мальовниче і віддалене поганими дорогами місце сили добре відоме сакральним туристам. Поширенню інформації про це місце серед українських рідновірів, можливо, сприяла назва пам’ятки природи місцевого значення - печера Язичницька. А також наявність неподалік печери Вертеби (із давньослов’янського «вертеп» - печера, яр), широковідомої серед «екологічних» язичників.

Однак такі приклади релігійної толерантності є винятком, зазвичай, українські язичники стикаються скоріше з негативним ставленням з боку представників інших конфесій, а нерідко - з боку всього суспільства. Відомі непоодинокі випадки спалення (Київ, Хортиця, Тернопільщина та ін.) язичницьких святинь християнами - наочний приклад «толерантності» та «неагресивності» представників авраамічної релігії! Якщо представники панівних релігій руйнуватимуть об’єкти, то що ж тоді показувати туристам чи екскурсантам?

Язичницькі громади становлять менше 0,5% усіх релігійних громад України. Вони є поділені на декілька конфесій. Проте на місцевому рівні кожна нативістська громада може не лише побудувати і зберегти свою місцеву святиню, а й сприяти поширенню інформації про національно-культурну самобутність українського народу. Українському суспільству треба змінити своє байдужо-вороже ставлення до власної історії та корінної релігії, заглибившись в етнічне коріння. Як урядовцеві будь-якого рівня, так і пересічному громадянину України потрібно дбати про тисячолітні святині, що мають світову славу, наприклад, про давньослов’янський Збручанський релігійний центр із багатоликим ідолом (вивезений поляками у Краків); острів Хортицю з мегалітичними обсерваторіями - «український Стоунхендж» (див. рисунок 1), індоарійську Кам’яну Могилу…

Рис. 1. Давнє (скіфське) язичницьке святилище у Національному заповіднику «Хортиця» [5]

Як зазначено вище, на території сучасної України є понад 100 більш-менш відомих язичницьких релігійних об’єктів. А скільки ще є маловідомих чи невідомих? Майже всі вони можуть стати релігійно-туристичними за належної спільної праці як язичників, так і органів влади та всього суспільства. Язичницькі релігійні центри за природою невибагливі, передбачають максимальне ненашкодження природі і мінімальне антропогенне втручання. Тому їхня реставрація чи побудова копій прототипів не потребують багато коштів, часу і зусиль. Головне - створити добре обдуману стратегію.

Частина з цих прадавніх центрів уже є релігійно-туристичними чи паломницькими, проте не як язичницькі, а як православні, католицькі чи загальнохристиянські. Чи внаслідок відновлення поряд з авраамічними святинями язичницьких об’єктів посилюватиметься їхня паломницька цінність, чи, навпаки, це призведе до конфліктів і спільного занепаду, - покаже час. Наведений вище приклад зі скельно-печерним храмом у с. Монастирок дає надію на перемогу любові до ближнього та готовність до компромісу заради спільної вигоди, процвітання Батьківщини. Чому німці, які завжди притісняли слов’ян, нині активно реставрують праслов’янські релігійно-етнокультурні центри на своїй території? Бо, крім елементарного засобу порозуміння між народами, Грос Раден, Украненлянд, Дюппель та інші дають непогані прибутки від відвідування їх туристами, а також (із часом), можливо, й паломниками.

Традиція проведення паломництва неоязичників України не настільки розвинута, як в авраамічних релігіях. Та й саме паломництво як явище у світовому язичництві не стало активним. Вірних язичницьких конфесій у нашій державі порівняно небагато. Тому в разі відродження язичницьких паломницьких об’єктів, збільшення кількості цих об’єктів та пропагування їхнього значення кількість паломників-язичників зросте ненабагато. Натомість у випадку заходів, спрямованих на язичницький «ренесанс», повинна значно збільшитися кількість релігійних та сакральних туристів, а також екскурсантів, що, відповідно, збільшить надходження від туризму і дасть змогу реставрувати релігійно-туристичні ресурси, зокрема язичницькі релігійні етнокультурні центри в Україні.

Список використаної літератури

1. Ковальчук А.С. Географія релігії в Україні: монографія. Львів: Вид. центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2003. 308 с.
2. Ковальчук А. Формування понятійно-термінологічного апарату релігійного туризму і паломництва // Вісник Львів. ун-ту. Сер. міжнар. відносини. 2012. Вип.29, ч.2. С.86-92.
3. Ковальчук А., Каднічанський Д., Рутинський М., Завадовський Т., Манько А. Релігійний туризм в Україні: навч. посібник. Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 2013. 420 с.
4. Ковальчук А., Рутинський М., Манько А. Завадовський Т., Каднічанський Д. Географія релігійного туризму в Україні: навч. посібник. Львів: ТОВ Дизайн-Студія «Папуга», 2016. 474 с.
5. Моя Україна. Пізнавальний інтернет ресурс. URL: https://myukraine.org.ua/ostriv-hortica/.

Andriy Kovalchuk, Andriy Manko. Paganism in Ukraine as a Potential for the Development of Religious Tourism

An artificial term «pagan» is used to denote someone who believes in his/her authentic religion different from Abrahamic religions: Judaism, Christianity, and Islam. There are 400-500 millions of pagans in the world. They are divided into such groups:

1. aboriginal or autochthonous cults are widespread mostly among indigenous peoples of Asia, Africa, America, Australia and Oceania, and have not only deep historical roots, but also have kept the polytheistic religious worldview of their ethnos;
2. representatives of «vernacular» paganism, which combines some elements of ancient beliefs (magic, cult of nature, cult of ancestors, fortune telling etc.) with a specific Abrahamic religion;
3. groups of supporters of healthy lifestyle and living well in the harmony with nature, pagan religions characterized by substantial syncretism with environment-oriented teachings;
4. religious denominations, which combine an autochthonous religion of its people with its current political aims. Overall paganism is one of the least aggressive religions in the world.

In order to make those facts well known, it is necessary to organize an advertising campaign in support of this issue and to stop an adversary, biased attitude of the whole society or some representatives of separate religions towards paganism. In addition, it is important to stop destroying pagan sacred places and to turn them into touristic spots. Multiple highlights of the ethnical religious and cultural significance of Ukrainian pagan sacred sites will augment already known information about them and will add religious tourists and pilgrims to the general flow of travelers.

Key words: paganism, Abrahamic religions, organization of religious tourism, paganism in Ukraine, organization of pilgrimage, religious tourism in Ukraine.

DOI: 10.30970/vgg.2018.52.10179.