Мурза І.С.
Матеріали IV Всеукр. наук.-практ. конф.
«Сучасні проблеми і перспективи економічної динаміки»
(м. Умань, 30 листопада - 1 грудня 2017 р.)
Умань: ВПЦ «Візаві», 2017. 364 с. C.301-303.
Соціальний туризм та детермінанти реалізації
Міжнародна спільнота визнає, що соціальний туризм є механізмом забезпечення права на відпустку і свободу подорожей незабезпечених верств населення при реалізації їхнього права на відпочинок.
Програми соціального туризму, як правило, охоплюють наступні категорії громадян, як:
- діти, молодь, що навчається (школярі, студенти);
- діти з неблагополучних сімей;
- ветерани війни;
- інваліди, пенсіонери, ветерани праці;
- малозабезпечені верстви населення [2].
Для літніх людей такі програми є поза сезонними (цілорічними), для молоді - мають інституційні обмеження (переважним терміном реалізації є канікули).
Програми соціального туризму охоплюють:
- спортивно-оздоровчий, лікувально-оздоровчий, зелений, екологічний, сільський і культурно-пізнавальний туризм;
- сімейні подорожі;
- туристські поїздки Україною зарубіжних співвітчизників;
- міжнародні обміни по лінії соціального туризму.
Фінансують програми соціального туризму (на умовах повного або часткового відшкодування вартості):
- держава;
- недержавні фонди;
- доброчинні організації;
- роботодавці [1].
Чинними сьогодні в Україні є механізми розподілу пільгових санаторних путівок й курсівок пенсіонерам і ветеранам, пільгового відшкодування - учням і студентам. Крім того, позабюджетні фонди, некомерційні організації а рамках адресних програм частково або повністю відшкодовують вартість туристичних путівок малозабезпеченим верствам населення, інвалідам, тощо. Держава фінансує програми соціального туризму в тому числі з коштів, що виділяються в рамках державної соціальної допомоги. Як конструктивний міжнародний досвід розвинений країн можна виділити державні програми грантів на організацію соціальних турів (як правило, орієнтованих на дитячу й молодіжну аудиторію).
Доступний відпочинок своїм співробітникам створюють роботодавці. Частина українських підприємств утримує відомчі бази і табори для відпочинку працівників і членів їх сімей. Крім того, великі підприємства реалізовують в області туризму добродійні адресні програми в контексті інтеграції в бізнес практик корпоративної соціальної відповідальності, що зумовлює доступність і можливість відпочинку для людей, що обмежені в засобах (студенти, випускники дитячих будинків, члени багатодітних сімей, сім'ї з невеликим рівнем доходів) або потребують особливих фізичних умов і доступного середовища (інваліди).
Опосередковано соціальна туристська пропозиція реалізується через систему акцій, знижок та спеціальних пропозицій [2].
Проте, забезпечення загальної доступності туристського відпочинку незахищеним верствам населення потребує розробки цільової державної соціальної туристської політики, направленої на створення законодавчої бази, ухвалення нормативних актів. Нагальним завданням в Україні також є розвиток соціальної інфраструктури, підготовка кваліфікованих кадрів для організації інформаційної роботи і надання допомоги різним верствам населення в реалізації їхніх прав на відпочинок.
Таким чином, соціальний туризм як система, є сукупністю контрагентів, економічних, соціальних і культурних чинників, інфраструктурних об'єктів, а також цілей, регламентів, принципів, засобів, включаючи пільги (що дозволяє малозабезпеченим верствам населення реалізувати право на туризм і відпочинок).
Враховуючи практики міжнародного досвіду, система соціального туризму має окреслювати не тільки надання окремим категоріям населення пільгових путівок, але й істотних знижок в засобах розміщення, харчування, а також пільг на придбання квитків на різні види транспорту при самостійній організації подорожі. Наприклад, в усьому світі сьогодні функціонує система молодіжних хостелів, яка дозволяє істотно заощаджувати на розміщенні; міжнародний студентський квиток гарантує знижки на транспортні послуги.
Враховуючи викладене, слід підкреслити, що розвиток соціального туризму в Україні потребує нагального розроблювання чітких локальних програм (що охоплюють територію міста, регіону), які мають ґрунтуватися на державній туристській політиці та враховувати конструктивний досвід реальних міжнародних практик туріндустрії. Локальні програми соціального туризму в Україні мають бути розрахованими на самофінансування, що зумовить певну міру незалежності у виборі стратегії й тактики роботи.
Крім того, соціальний туризм є не тільки механізмом забезпечення права на відпустку і свободу подорожей малозабезпечених верств населення, але й ресурсом забезпечення продуктивної зайнятості населення території, інструментом регіонального розвитку, механізмом формування позитивного іміджу й популяризації дестинації.
Список використаних джерел
1. Бейдик О.О. Рекреаційно-туристські ресурси України: методологія та методика аналізу, термінологія, районування. К: ВПЦ «Київський університет», 2001. 395 с.
2. Про затвердження Державної цільової соціальної програми розвитку в Україні спортивної та туристичної інфраструктури у 2011-2022 pp.: Постанова КМУ від 29.06.2011 р. №707. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/707-2011-п.
