Роман Пастух
Галицька зоря. 2016. №57(13825). C.3.
Дрогобич: місто, яке з тобою. Одвіку й довіку
Уздовж підніжжя мальовничих Карпат у сиву давнину виникла ціла низка міст. Серед них є і Дрогобич, що лежить над невеличкою річкою Тисменицею, котра впадає у більшу річку Бистрицю, вона - у велику ріку Дністер, а та - у Чорне море. Найближчими сусідами Дрогобича є Борислав, Трускавець і Стебник, що майже злилися і утворили своєрідний чотирикутник. Борислав широко знаний відкритими вперше у Європі багатими покладами нафти і земного воску - озокериту, Трускавець - знаменитою лікувальною водою «Нафтуся», а Стебник - родовищем калійної солі.
І жителів, і гостей часто цікавить, звідки в міста така назва. На жаль, питання про її походження залишається відкритим. Легенда виводить її від невідомого історії містечка Бича, спаленого ординцями, але згодом відродженого на нинішньому місці під назвою Другий Бич, Дрогобич. Не існує однозначного потрактування складного топоніма (Дрог+о-бич) і в науці, яка фіксує до десяти версій. Одна з найцікавіших зводиться до можливого виникнення назви від ґотського слова «драген», тобто дракон, змій, та іранського «обе(и)ч» на означення священної книги язичницьких віруючих-зороастрійців Авести, по-іншому - Обичі (існують однойменні населені пункти і мікротопоніми Обич(і)). Та це, підкреслюю, лише одна з версій. З огляду на сказане безпідставно надавати перевагу будь-якій версії, тим більше легенді.
Археологічні знахідки в історичній частині Дрогобича, найдавніші з яких учені датують VIII ст. до н.е, вказують на ймовірне існування тут поселення, яке впродовж довготривалого часу поступово переросло у місто. В такому разі логічно припускати, що насправді Дрогобич є далеко старіший від першої відомої письмової згадки про нього. Його вік може сягати не багатьох сотень, а кількох тисяч років. Не брати це до уваги, а тим більше ігнорувати чи й заперечувати означає ніщо інше, як науковий нігілізм і відсутність справжнього патріотизму. Започаткований у 1991 р. 900-річний відлік віку міста прийнятий умовно, але став традиційним.
Не виникає дискусій у питанні щодо причини виникнення міста. Дослідники дотримуються думки про його пов'язаність із невичерпними донині покладами солоної ропи на теренах Дрогобича. Виварену з неї на Дрогобицькій солеварні тоді дорогу кухонну сіль продавали не лише на внутрішньому, але й на зовнішньому ринках, переважно на Захід. Тому сіль незмінно присутня у вигляді бочок або топок на міському гербі та хоругві міста. Їх там традиційно дев'ять. Розташовані вони на геральдичному щиті, обрамленому барочним картушем, згори донизу і налічують відповідно чотири, три і дві топки.
Обабіч солеварні височіють, немов її духовні вартові, дві дерев'яні українські церкви - Святого Юра і Воздвиження Чесного Хреста, їх датують XV-XVII ст. і зарахували до пам'яток сакральної архітектури національного значення, а перша з них внесена до всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Історично Дрогобич утворили вісім давніх передмість: Задвірне, Завіжне, Зварицьке, Війтівська Гора, Плебанія, Лан, Лішнянське і Міські Загороди, що колись існували окремо. Більшість цих мікротопонімів збережені у сучасних назвах дрогобицьких вулиць. Знесення у 1825 р. оборонних валів та засипання ровів довкола центральної частини Дрогобича прискорило розбудову міста, і передмістя злилися з ним.
Про початковий період історії міста, що губиться в мороці століть, майже нічого невідомо. Перша письмова згадка про Дрогобич у міському акті Львова датується 6 листопада 1387 р. За княжої доби воно перебувало в складі Русі зі столицею в Києві, відтак Галицько-Волинської держави. Коли вона перестала існувати, місто разом з її землями у 1339 р. захопила королівська Польща. Вона передала напливаючим до Дрогобича полякам-католикам на костел чи не найдавнішу українську дерев'яну церкву Пречистої Діви Марії. У 1392-1511 pp. колоністи спорудили мурований Готичний парафіяльний костел Святого Бартоломея. Сусідує з ним середньовічна мурована оборонна вежа, яку в XVI ст. надбудували і перетворили на костельну дзвіницю. Юдейське населення міста, що появилось у Дрогобичі на початку XV ст. і згодом виросло у значну етнічну громаду, молилось у невеличких божницях. У 1842-1868 pp. вона побудувала на передмісті Лан велику муровану хоральну синагогу.
Корінні жителі краю - українці, які терпіли і національний, і соціальний, і духовний гніт, і регулярні грабіжницькі навали ординців, все більше витіснялись на околиці. Ось чому згадані дерев'яні церкви Святого Юра, Воздвиження Чесного Хреста і Параскеви-П'ятниці розташовані поза історичними межами міста. За припущеннями, поблизу солеварні та згаданих церков народився перший український вчений, доктор медицини та філософії, перший український і східнослов'янський автор друкованої латино мовної книги «Прогностична оцінка...» з віршованим вступом Юрій Дрогобич (бл. 1450-4.02.1494). Справжнє прізвище - Юрій Котермак. На підставі цієї книги і віршованого вступу до неї відлік української поезії та науки починається саме від Юрія Дрогобича. Позаяк портрета цього діяча не існує, на бронзовому пам'ятнику поряд з костелом, як і на різних малюнках, його зображено з уяви скульптора та художників.
Завдяки наданому Дрогобичу в 1422 р. і затвердженому в 1460 р. магдебурзькому праву на самоуправління, на чолі якого стояв маґістрат, місто поступово розвивалося. Однак на заваді ще довго стояли часті епідемії чуми та холери, напади кочівників і сарани, повені, неврожаї, пожежі тощо. Дрогобич багато разів разів затоплювався і горів. Городяни також терпіли від поборів чужоземних військ, окупаційної влади і численних лихварів. Короткочасне звільнення міста військами Богдана Хмельницького у листопаді 1648 р. невдовзі обернулось для дрогобичан новими бідами. Коли в 1772 р. ослаблу Польщу взялися ділити між собою сусідні держави, а Галичина потрапила під владу Австрії, край лежав у запустінні, занепаді та руїнах.
Позаяк австрійська монархія Габсбурґів була освіченою, вона вдалася до реформ у Галичині, що охопили всі галузі життя і посприяли зростанню економіки, освіти, науки, торгівлі, розвитку духовного і культурного життя, збільшенню чисельності населення і т.д. У 1775 р. у Дрогобичі замість трьох маленьких у поблизьких селах засновано більший монастир ЧСВВ. При ньому відкрили першу початкову («нормальну») школу, де в 1864-1867 pp. навчався І. Франко, а в 1858 р. - першу міську гімназію, в якій протягом 1867-1875 pp. він здобув середню освіту. Однією з найбільш зримих і навіть болючих реформ була для городян ліквідація давніх кладовищ біля храмів і заснування у 1790 р. на пагорбі на вул. Трускавецькій міського кладовища. Юдеї мали окреме кладовище на своєму передмісті Лан.
Наступний період історії міста характеризується появою в 1860 pр. заводів з переробки бориславської нафти. Там, хоча і в умовах нещадної експлуатації, відкривалися нові робочі місця, а в Дрогобичі розвивалися супутні ремесла. За прибутки від продажу нафтопродуктів розбагатілі власники бориславських нафтопромислів переважно інонаціонального походження будували собі вілли і палаци в Дрогобичі, а деякі навіть у Відні та Парижі. Формувались нові вулиці. Розвивалися промислове виробництво, торгівля, фінансово-банківська система тощо. У 1872 р. прокладено залізницю, що з'єднала Дрогобич з Бориславом і Стриєм, а через рік - зі Львовом. Вона дуже прискорила рух робочої сили та капіталу в реґіоні і в краї. До Першої світової війни місто набуло європейського вигляду. Але надалі найважче на рідній землі жилося українцям. Наслідком воєнного лихоліття 1914-1918 pp. став розпад Австро-Угорської імперії і поява нових незалежних держав. Протягом листопада 1918 - травня 1919 р. Дрогобич перебував у складі незалежної Західно-Української Народної Республіки. У наступні два десятиліття місто знову опинилось під польською окупацією. Далі була перша комуно-російська (1939-1941), німецько-фашистська (1941-1944) і друга комуно-російська окупації (1944-1991). Вони завдали дрогобичанам таких незчисленних бід, горя, руйнування, репресій, людських й матеріальних втрат, котрі важко уявити. Лише людські втрати перевищили половину всієї чисельності жителів Дрогобича.
Після Другої світової війни спостерігався значний наплив зі сходу комуно-російських колонізаторів, що дуже змінив національний склад населення Дрогобича. Але, всупереч суворим політичним вітрам і подіям, місто як центр Дрогобицької області (1939-1941, 1944-1959) продовжувало розвиватись економічно і культурно. Нафтопереробка зосереджувалась на двох найбільших заводах, традиційно званих «першим» і «другим» (нині «НПК-Галичина»), Появились нові виробничі, автотранспортні, будівельні, торгові, комунальні, кооперативні підприємства й організації. Велася забудова старих і нових вулиць багатоповерховими будинками, в результаті чого сформувались великі житлові масиви на східній і західній околицях міста. Головним осередком освітньої галузі став педагогічний університет ім. І. Франка, культури - музично-драматичний театр ім. Юрія Дрогобича, Заслужений ансамбль «Верховина», музей «Дрогобиччина», Народний дім ім. І.Франка. Підготовка кадрів покладена на музичне училище ім. В.Барвінського, коледжі механіко-технологічний і нафти й газу, кілька вищих професійних училищ. Для учнів працюють півтора десятка шкіл.
З Дрогобичем пов'язано народження, життя, навчання, проживання і діяльність, крім згаданих вище, багатьох видатних і відомих діячів минулого. Серед них - художник Стефан Медицький (XVII ст.), священик і художник Василь Глібкевич (XVIII ст.), церковний поет Дмитрій Левковський (XVIII - поч. XIX ст.), природознавець і філолог Іван Верхратський, письменники Василь Стефаник і Лесь Мартович, єпископ Сотер Ортинський, монах ЧСВВ, редактор Платонід Філяс, політик і військовик Григорій Коссак, військовик і педагог Іван Чмола, політики Семен Вітик та Іван Макух, письменник і політик Володимир Бирчак, політик і Президент УНР в екзилі Степан Витвицький, письменники і педагоги Стефан Ковалів, Петро Карманський і Осип Турянський, Президент УГВР Кирило Осьмак, політик і військовик Дмитро Грицай, художник Фелікс Ляхович, лікар і письменник Володимир Чапельський, письменник і художник Любомир Рихтицький, десятки інших діячів. У різний час місто відвідала велика група інших діячів, про що можна прочитати в краєзнавчій літературі.
Нову сторінку історії міста започаткували перші демократичні вибори 1990 р. і підняття на вежі ратуші 2 квітня 1990 р. національного, а невдовзі державного синьо-жовтого прапора, що ознаменував перехід влади від КПСС до народу. Національно-демократичне відродження охопило всі терени і 24 серпня 1991 р. увінчалось проголошенням державної незалежності України. Для дрогобичан, як і всіх українців, кажучи словами І. Франка, нарешті прийшла «пора для України жить».
Яким є місто нині? Попри економічний спад і скруту, еміграцію значної кількості жителів у пошуку роботи за кордон, інші труднощі та негаразди, воно з надією дивиться у майбутнє. Найінтенсивніше розвивається торговельна галузь економіки, головно малий і середній бізнес. Поволі оживає промислове і будівельне виробництво. Споруджуються нові храми різних релігійних конфесій, число яких перевищило два десятки. Створено Самбірсько-Дрогобицьку єпархію УГКЦ, Дрогобицько-Самбірську єпархію УПЦ КП. Відкрито духовну семінарію УГКЦ. Відновлено чоловічий монастир ЧСВВ. За часів незалежності України споруджено, не рахуючи раніших, пам'ятники видатним діячам - Тарасові Шевченкові, Юрієві Дрогобичу, Степанові Бандері, В'ячеславові Чорноволу, Папі Іванові Павлові II, пам'ятний знак з нагоди 2000-ліття Різдва Христового, Колону свободи на честь Помаранчевої революції, встановлено багато меморіальних і пам'ятних таблиць. Працюють кілька видавництв і друкарень.
Діють осередки багатьох політичних партій і громадських організацій національно-патріотичного спрямування, осередки Національних творчих спілок. Регулярно відзначаються державні, національні, релігійні свята, пам'ятні дати і ювілеї. Письменники, вчені, митці видають свої книги, виходить друкована преса, здійснюють мовлення місцеве телебачення і радіостудія.
Наступні покоління дрогобичан розвинуть здобутки і примножать славу міста Юрія Дрогобича і юного Івана Франка. І нехай так ведеться з року в рік одвіку й довіку.