Русавська В.А.
Тези доповідей ІІІ Міжнар. наук.-практ.
конф.-фестивалю «Нематеріальна культурна спадщина
як сучасний туристичний ресурс: досвід, практики,
інновації» (м. Київ, 14-15 листопада 2019 р.)
К.: Вид. центр КНУКіМ, 2019. 279 с. С.11-16.

Гостинність в міжкультурному діалозі

Зумовлені інтенсивним розвитком інформаційно-комунікативних технологій глобалізаційні процеси в сучасному світі актуалізують значення міжкультурного діалогу, в якому суттєва роль належить гостинності, що особливо важливо в контексті входження України в Європейський простір.

Органічне входження української культури в контекст світової культури є надзвичайно важливим, як взаємоінтеграція українських та європейських культурних цінностей, підсилення значення українських культурних цінностей у загальноєвропейському контексті, що є одним з найвагоміших та найбільш значущих для діалогу культур в інтеграційних процесах Україна - Європа.

Крім того, криза національної ідентичності на вітчизняних теренах зумовлює підвищення суспільного інтересу до історії, духовного життя, прагнення осмислити власне минуле, зрозуміти сенс актуального буття і віднайти орієнтири на майбутнє задля припинення збройного протистояння на Сході України. А гостинність, як особливий спосіб сприйняття, розуміння і відображення внутрішнього світу людини, її способу мислення, толерантним ставленням до іншої людини, групи, народу, нації в цілому, сформована під впливом багатовікових культурно-історичних, природно-кліматичних, соціально-політичних, економічних та геокультурних чинників, на нашу думку, спроможна сприяти подоланню цього протистояння. Виходячи з цього, актуальним є звернення до традицій гостинності в контексті міжкультурного діалогу.

Саме тому назріла потреба зосередити увагу на аналізі явищ, які відтворюють спектр відносин, пов’язаних з буттям української спільноти, що в свою чергу потребує рефлексії щодо її історії, матеріальних і духовних набутків.

Гостинність уособлює не тільки матеріальні, а й духовні цінності нації, відіграє особливу роль у збереженні і відтворенні національного та є одним із чинників формування національної ідентичності, оскільки забезпечує збереження і трансляцію соціально-побутових зразків поведінки, демонструє наявність колективної пам’яті, представленої традиціями гостинності.

Пошуки оптимальної взаємодії традицій та інновацій забезпечують перехід від одного соціально-політичного й духовно-культурного стану до іншого та адаптацію соціальних, політичних, культурних інститутів до нових соціальних умов. Здійснюючи зв’язок минулого з сучасним, традиції не тільки акумулюють в собі соціально-культурний досвід предків, а й відображають сьогодення.

Нерозривність соціально-культурної наступності робить можливим як збереження всього багатства надбань культури, науки, духовності, суспільних ідей, так і їх повноцінне відтворення та подальший розвиток. В такому контексті важливого значення набуває розуміння традицій національної культури як основи системи цінностей української нації.

Гостинність - це не лише традиція, а й реальність в якій навіть у латентному вигляді й на ментальному рівні відчувається її присутність у звичаях, способі діяльності й моделях поведінці людини. Саме тому, не залишаючись в суто домашньому колі, вона виконує різноманітні функції, допомагає піднятися над повсякденністю реального життя. Традиції формуються саме в рамках процесу спадкування ключових культурно-історичних цінностей, знань, образів, національних символів та світоглядних орієнтирів, а гостинність в цьому процесі відіграє центральну роль, створюючи спеціалізоване середовище передачі означених феноменів наступним поколінням.

Гостинність, як реальність, видимо і невидимо присутня у звичаях, способі діяльності й поведінці людей. Звичаї, традиції, обряди гостинності виступають у ролі моральних приписів, народної мудрості і формують на основі суспільної системи ціннісних орієнтацій особистісну культуру і самодисципліну.

Аналіз історичної, етнографічної, культурологічної, філософської літератури, присвячений в тій чи іншій мірі феномену гостинності, засвідчує, що гостинність, як одна з фундаментальних характеристик людської цивілізації, на різних етапах розвитку набула специфічних рис, потребує використання як класичної, так і посткласичної методології [1].

Вивчення гостинності як явища побутової культури розпочинається в межах інституалізації етнографії, її становлення як самостійної галузі наукового знання в кінці ХVІІІ - початку ХІХ ст., де головним стає дескриптивний метод. Осмислення гостинності в такому ракурсі дозволило накопичити значний фактичний матеріал, що стосувався особливостей культури і побуту в конкретному геопросторовому локалі та який, в свою чергу, потребував узагальнення, систематизації й відповідного тлумачення зібраних відомостей. Що в свою чергу вимагало використання інших методів наукового пізнання, і в першу чергу, історичного та логічного.

Складність цих методів дослідження при з’ясуванні сутності гостинності, її розуміння як форми об’єктивної і суб’єктивної реальності пояснюється тим, що гостинні форми побутування, їх специфіка та кардинальні трансформації в переломні епохи повинні враховувати соціокультурні детермінанти останніх. Лише за такої умови історичний і логічний методи постають як єдність протилежностей в гегелівському розумінні, а функціонування й еволюція гостинності як об’єкта історичної реальності, досліджується синхронно і діахронно, тобто в просторово-часовому континуумі. В цьому плані логічний метод розкриває рух типів і форм гостинності переважно в просторі, «по горизонталі», а історичний метод дозволяє дослідити їх рух в часових інтервалах, «по вертикалі». Змістовний аспект, як прерогатива історичного методу, розкриває конкретний світ явищ гостинності, їх характерні особливості, а логічний - внутрішнє наповнення.

Системний аналіз як один із загальнонаукових методів, дозволяє проаналізувати гостинність як динамічну систему, в межах якої постійно відбувається взаємодія старих, нових і змішаних форм, трансформацію звичаїв, традицій і обрядів, поступовий перехід інновацій у розряд традицій, з’ясування причин появи нових інтеграційних якостей.

З системним аналізом пов’язані структурний і функціональний: перший спрямований на розкриття структури системи, другий - на виявлення їх функцій. А всебічне пізнання будь-якої системи, в тому числі і гостинності, передбачає розгляд її структури і функцій в органічній єдності. Крім того системність гостинності характеризується подієвістю, ситуативністю, мінливістю, у зв’язку з цим її дослідження вимагає поєднання системного і структурно-функціонального аналізу, покликаного розкрити структуру та виявити функціональний діапазон гостинності.

Гостинність, як самостійний і самодостатній феномен української культури, її структурний елемент, є тією ланкою, що пов’язує соціальні процеси й структури, матеріальну культуру і духовне життя, сприяє цілісному баченню вітчизняної історії [1].

Виступаючи уособленням особистісних форм народного буття і відображення світу, гостинність є одним із структурних елементів ментальності народу як сукупності психічних, інтелектуальних, ідеологічних, релігійних, естетичних та інших особливостей мислення певної людської спільності, соціальної групи чи окремого індивіда, що виявляються в культурі, мові, поведінці і т.ін. Саме тому гостинність нації, народу виявляється в життєвих настроях, національному характері, темпераменті, у формах взаємин між людьми.

Тому гостинність українського народу, як будь-яка інша, постає результатом соціокультурних процесів впродовж тривалого історичного періоду, відображення моральних, естетичних цінностей, способу життя, типу поведінки. Саме тому українська гостинність, хоч і має, з одного боку, глибинні витоки спільні для всіх, принаймні, східних слов’ян, але з іншого - вирізнялась особливими, специфічними рисами [2].

Історія вітчизняної гостинності, її знання та розуміння дозволяє зрозуміти роль гостинності як важливого чинника міжкультурної комунікації, попри всю складність перебігу культурно-історичного процесу на вітчизняних теренах в умовах сьогодення [3].

В сучасному світі актуалізуються проблеми міжкультурної взаємодії, як складного, суперечливого та амбівалентного процесу в аспекті розуміння «іншого». Гостинність сприяє міжкультурному спілкуванню - як зустрічі з «іншим», не чужим, як ворогом, а представником іншої культури, цивілізації, людиною, яка зростала в іншому культурному і цивілізаційному середовищі.

Тому основою такого спілкування і досягнення позитивного результату завжди є гостинність, що в свою чергу зумовила необхідність пошуку найбільш безконфліктних шляхів такої взаємодії, знаходження спільної мови з «чужим», основу і стабільність взаєморозуміння багатомірного соціокультурного простору.

Таким чином, гостинність, як динамічна система в межах якої постійно відбувається взаємодія старих, нових і змішаних форм, обумовлює трансформацію звичаїв, традицій і обрядів, забезпечує поступовий перехід інновацій у розряд традицій. Гостинність українського народу, як фундамент духовного життя для наступних поколінь, сприяє збереженню його етнічної ідентичності, спрямовує на виховання високої духовності. Тому в процесі спільної діяльності людей гостинність є обов’язковою умовою засвоєння індивідом культурних надбань людства і виступає посередником між поколіннями.

Поступальний суспільний розвиток, пов’язаний з інноваційними змінами, з пошуками оптимальної взаємодії традицій та інновацій, власне, і забезпечує перехід від одного соціально-політичного й духовно-культурного стану до іншого та адаптацію соціальних, політичних, культурних інститутів до нових соціальних умов, а культура гостинності українців значною мірою здійснює духовний та інтелектуальний зв’язок чисельних поколінь та сприяє міжкультурному діалогу.

Список використаних джерел

1. Русавська В.А. Гостинність в українській традиційній культурі: навч. посібник. К.: Видавництво Ліра-К, 2014. 280 с.
2. Украинцы / Рос. акад. наук. М.: Наука, 2000. 535 с. (Народы и культуры. Кн.3).
3. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. 2-е вид. К.: Критика, 2005. 584 с.