Войтович Н.М.
Тези доповідей ІV Міжнар. наук.-практ.
конф.-фестивалю «Нематеріальна культурна спадщина
як сучасний туристичний ресурс: досвід, практики,
інновації» (м. Київ, 20-21 травня 2021 р.)
К.: Вид. центр КНУКіМ, 2021. 426 с. С.320-323.

Сфера традиційної гостинності та її значення для туризму

Досліджуючи норми поведінки різних народів, А. Байбурін і А. Топорков дійшли висновку, що пізнати культуру перших, не знаючи специфічних правил їх поведінки, майже неможливо: «Знання традиційної культури поведінки не лише дає нам можливість нормально спілкуватися з представниками інших національностей, але і вчить поважати чужі звичаї». Ці слова є актуальними і щодо норм гостинності.

Туризмознавці вважають, що гостинність передбачає виконання наступних умов:

1. знайти спільну мову з гостями, проявивши свої найкращі навики у спілкуванні;
2. передбачити потреби гостей і вчасно на них реагувати;
3. демонструвати позитивне ставлення до гостей;
4. створювати у гостя уявлення про гостинну садибу як про одне з найкращих у світі місць для відпочинку.

На нашу думку, перелік вище зазначених умов майже повністю корелює із давніми традиціями гостинності.

Традиційна культура українців регламентувалася певними стереотипними правилами поведінки. Ці правила стосувалися і гостинності, яка сформувалася на основі міфологічних уявлень, моральних принципів доброзичливого ставлення до ближнього. Вона передавалася від батька до сина, від матері до дочки, завдяки чому й сьогодні добре відома у всьому світі. Свідчення іноземців це підтверджують. Ще київський князь Володимир Мономах у своїх «Повчаннях…» зазначав, що русичі завжди з повагою ставились до мандрівника-чужоземця.

Гостинність є не тільки обов’язковим компонентом способу життя, а й частиною світогляду, вірувань і повір’їв. За уявленнями східних слов’ян, Бог, а найчастіше його посланець, тобто гість ходив по землі поміж людей, прийнявши людську подобу. Отож, незнайомих перехожих сприймали з певною настороженістю: «Хто ти - чужинець або гість?».

Міфологічна основа гостинності з плином часу ритуалізувалася, зберігшись у багатьох звичаях, обрядах тощо. Зокрема, і дотепер подекуди побутує давній обряд «полазника» - зустріч першого відвідувача хати (чоловіка!) напередодні Нового року або Різдва, свого роду провісника добробуту чи негараздів на весь наступний рік. В Українських Карпатах цей обряд побутує і досі.

Народна медицина рекомендувала хворому, крім інших засобів, спробувати задобрити гостя, розтопивши для нього лазню. У західних слов’ян, зокрема чехів, побутував такий звичай: усі, хто проводжав тіло померлого, після похорону купалися в парній купелі (у так званій задушній лазні); купання в такій лазні оплачували також для непрошених гостей - жебраків.

Із давніх-давен було заведено, що той, хто відвідає оселю, тривалий час вважається своїм, оскільки прилучається до духів цього дому, скуштувавши трапези або обігрівшись біля вогнища. Тому природно, що господарі робили все, щоб почастувати прибульця. З часом це переросло у звичай обов’язкового пригощання (частування) гостей. Зокрема, на столі завжди й неодмінно мали лежати кусень хліба та щіпка солі. Хлібосольство як синонім гостинності не раз згадується в документах і билинах: «Напоите, накормите оуне ина, и боле же чтите гость аще не можете даром - брашьном и питьем».

Поширеним правилом прийому гостя, котрий прийшов хоча б у звичайній справі, залишалося обов’язкове запрошення зайти до хати «хоча б на хвилинку». Гість повинен був переступити поріг хати, тобто виявити повагу до домочадців та їхніх предків, які, за повір’ям, мешкали під порогом. Гість так чи інакше мусив присісти, бо інакше «старостам не сидіти у цій хаті». На Закарпатті гостю відразу ж пропонують сісти, на що він відповідає: «Дякую, най все добре сідає»; якщо ж не сяде, то «відбере» сон і спокій у дітей.

Спорадично і досі у деяких гірських районах України гість, прохач сприймається як носій долі, що здатний впливати на всі сфери людського життя, навіть більше - потойбічного. Частування таких непроханих гостей є проявом вищого ступеня гостинності, яка в майбутньому, за народними уявленнями, може навзаєм принести господарю добробут і достаток.

Давні слов’яни вірили, що гість, якого не прийняли за всіма етикетними правилами, може спричинити відповідні збитки господарству та «забрати» за собою бджіл і худобу. Отож гостя намагалися прийняти якнайкраще, сподіваючись забезпечити собі щасливе майбутнє.

Ритуал прийому значно ускладнювався, коли приводом для гостини були великі свята: Різдво, Трійця, Великдень, храмові свята, іноді недільні дні, а також сімейні урочистості - весілля, народини тощо. Саме тому прояви гостинності як давньої традиції, як збереження архаїчних її форм можна простежити сьогодні в українських різдвяно-новорічних обрядах колядування, щедрування, посівання.

Обов’язковий компонент української святкової гостини - трапеза. Під час трапези гостей садовили на найзручніші місця, а найдорожчих - на почесне місце, покуть. Господарі, як правило, не сідали за стіл, а прислуговували, постійно запрошуючи гостей їсти.

Незважаючи на сучасні цивілізаційно-урбанізаційні процеси, традиційні етнічні стереотипи, зокрема і народна гостинність, залишаються основою сучасного спілкування, щоправда, виступаючи системою етикетних норм та правил поведінки без їх колишньої міфологізації. Натомість акцент зміщується на загальнолюдські цінності, закріплення яких у свідомості людей можливе тільки через національні форми їх виявлення. Звісно, що деякі рецепти гостинності втратили первісне смислове навантаження. Проте більшість із них залишаються унікальними духовними інвестиціями, в тому числі у сфері туризму.

Список використаних джерел

1. Агапкина Т.А., Невская Л.Г. Гость. Славянские древности: этнолингвистический словарь в 5-ти томах. М.: Международные отношения, 1995. Т.1: А-Г. С.531-533.
2. Байбурин А.К., Топорков А.Л. У истоков этикета: Этнографические очерки. Ленинград, 1990. 165 с.
3. Білинський П. О уживаню парних купелів у народів славянских. Причинок до історії культури. Тернопіль, 1896. 47 с.
4. Глушко М. Походження "полазника" як звичаю зимової календарної обрядовості українців (нова концепція) // Народна творчість та етнографія. 2003. №3. С.84-85.
5. Горішевський П., Васильєв В., Зінько Ю. Сільський зелений туризм: організація надання послуг гостинності. Івано-Франківськ: Місто НВ, 2003. 148 с.
6. Макушев В. Сказания иностранцев о быте и нравах славян: Рассуждение Викентия Макушева. СПб, 1861. 178 с.
7. Повчання Володимира Мономаха. Історія української культури: зб. матеріалів: документація / за ред. С.М. Клапчука, В.Ф. Остафійчука. К.: Вища школа, 2000. С.59-64.
8. Полное собрание русских летописей. Ленинград, 1926-1928. Т.1. Лаврентьевская летопись. Вып.1. 379 с.
9. Пономарьов А. Українська етнографія: Курс лекцій. К.: Либідь, 1994. 317 с.
10. Седакова О.А. Погребальная обрядность восточных и южных славян. Поетика обряда. М.: Индрик, 2004. 320 с.