Зінченко Віктор, Руденко Ганна
Матеріали Міжнар. наук.-практ. конф.
«Сакральне та туризм» (м. Київ, 28 квітня 2023 р.)
К.: ТОВ «Геопринт», 2023. 325 с. С.35-41.

Проектування сакрального туризму в Україні

Тематика даного матеріалу зумовлена подіями, що відбувалися в Києві 10 березня 2023 року. У цей день Україна прощалася з одним із своїх Героїв - Дмитром Івановичем Коцюбайло, молодшим лейтенантом Збройних Сил, командиром 1 ОМБ «Вовки Да Вінчі», учасником російсько-української війни, першим добровольцем, якому було присвоєно звання «Героя України» прижиттєво [1].

Легендарний «Да Вінчі» за три дні до цього загинув у бою під Бахмутом. Тоді у скорботі був увесь Майдан Незалежності, а до Михайлівського собору віддати шану хороброму молодому воїну - прийшли керівники Держави і Збройних Сил України. Церемонія прощання була величною і для багатьох співвітчизників не стало несподіванкою навіть його поховання на території парку «Аскольдова Могила», історичної місцевості знаної ще з часів Київської Русі. А згодом, надвечір’я 14 березня подарувало одному із авторів «Проектування сакрального туризму в Україні», незаплановане, але надзвичайно душевне знайомство - зустріч із коханою дівчиною Героя… Аліною Михайловою [2].

Невимушена розмова - біль за Дмитра Коцюбайло, переросла в обговорення ідеї про Національний Пантеон Слави (назва умовна) для увіковічення пам’яті таких, як він героїв, що віддали своє життя за свободу, незалежність і суверенітет України, і який міг би стати, з-поміж інших цілей, і центром сакрального туризму в Україні, і розміститися саме на Аскольдовій Могилі [3].

Ідею українського національного пантеону актуалізувало саме життя. Ще у січні 2015 р. Верховна Рада ухвалила постанову «Про увіковічення пам’яті Героїв України. які віддали своє життя за свободу і незалежність України». Документом передбачено «створення у центральній частині столиці України місті-герої Києві Українського національного пантеону (Меморіального комплексу)».

Новітня російсько-українська війна різко й боляче виявила численні вади нашої держави. Навіть ті з проблем, які суспільству здавалися другорядними або й геть не вартими уваги, раптом нагадали про себе.

Як засвідчують дані засобів масової інформації, в особистому спілкуванні самі бійці ЗСУ найчастіше говорять про обов’язок держави не перед армією, а перед загиблими побратимами. Якось один з українських добровольців сказав: «Коли немає часу на мертвих - виходить, уже немає діла і до живих». Цими простими словами і дотепер керуються США, Велика Британія, Німеччина, Туреччина, Польща, Франція... Безперечно, їхня безпекова політика далека від досконалості, однак повчитися в них є чого.

Молода людина починає своє знайомство з армією не з моменту вручення повістки до війська і не зі вступу на військову кафедру, а, як і всі ми, дізнається про історію боротьби за свободу і незалежність зі шкільних підручників, з розповідей учителів, з кінофільмів і книжок. Та навіть у мирний час почуте в школі, побачене у фільмах і прочитане в книжках різко контрастувало з реальним ставленням до тих, хто власним життям прокладав шлях до незалежної України. З часу падіння більшовицької імперії, українська держава наче соромилася своїх борців і героїв. У кращому разі влада воліла не знати і не пам’ятати полеглих воїнів Армії УНР, Карпатської січі чи УПА [4].

В дні пам’яті Крут і на Покрову, в річниці боїв та військових звитяг - українці несли квіти до … Tapaca Шевченка. Адже в уявному українському пантеоні лише йому (і то тільки в образі старого діда в кожусі) Москва дозволила постати в граніті й бронзі. Цей фольклорний образ стражденного мислителя, санкціонований іще митрополією, чиновники вже незалежної України дбайливо берегли й охороняли. А щоб належно втілити образ сучасної самодостатньої держави, готової захищати свою незалежність від будь-кого, хоч би й від росії, - про це офіційний Київ боявся навіть думати. Вже й після відновлення Україною незалежності, ані Петлюра, ані Бандера з Шухевичем не стали в нашій державі важливими символами національної пам’яті. Прикладом і взірцем тут був образ хитрого хохла-пристосуванця, з дулею в кишені, готового дертися по українських головах до владного корита - «главное, чтобы человек был хороший». Саме цей образ протягом років вбивали в голови громадян. У цій «концепції національного буття» не могло бути місця ані для самодостатньої внутрішньої і зовнішньої політики, ані для сучасного війська. Адже держава, яка не має власних інтересів, не потребує і власної армії для їх захисту.

Ситуація різко змінилася після Революції Гідності і з початком російсько-української війни. Суспільство усвідомило потребу в сильній і боєздатній армії. Людина в однострої почала асоціюватися з захистом Батьківщини [5]. Жертви, понесені в боях у Донбасі, ятрять нашу пам’ять, і ми просто зобов’язані вшанувати всіх тих, хто власне творив Україну і в усі часи ставав на її захист. Ідею українського національного пантеону актуалізувало саме життя. В січні 2015 р. Верховна Рада ухвалила постанову №97-VIII «Про увіковічення пам’яті Героїв України, які віддали своє життя за свободу і незалежність України». Документом передбачено «створення у центральній частині столиці України місті-герої Києві Українського національного пантеону (Меморіального комплексу)». Вже у серпні президентом України був виданий указ №508/2015 «Про заходи щодо створення меморіалу українських героїв», яким Кабміну доручено розробити і затвердити конкретні заходи зі створення в столиці України меморіалу українських героїв. І, нарешті, 25 листопада 2015 р. парламент ухвалив постанову №831-VIII «Про відзначення 125-річчя від дня народження Євгена Олексійовича Коновальця (16 червня 2016 року)», якою, серед іншого, передбачено перепо-ховання на території України останків лідера Організації українських націоналістів, який загинув від руки агента НКВД Павла Судоплатова у Роттердамі 1938 р. Отже, і парламент, і президент розуміють необхідність появи в Україні сакрального місця пам’яті. Однак який вигляд воно матиме і яким змістом буде наповнене?

Ідея спорудження в Києві національного пантеону не нова і має щонайменше десятилітню історію, але досі не була реалізована за браком політичної волі перших осіб держави. Ухвалення цілої низки нормативно-правових актів, які стосуються вшанування пам’яті загиблих захисників України, дає надію на те, що пантеон буде споруджено вже найближчим часом. Надзвичайно важливо, щоб, з одного боку, заявлений намір не залишився «прожектом на папері», а з іншого - не був би зведений до політичної піар-акції: встановлення пам’ятного знака у Парку Слави або окремого перепоховання в центрі столиці.

Світовий досвід демонструє, що практично всі сучасні європейські держави створили власні національні пантеони, які не лише відіграють роль усипальниці видатних державників, а й слугують одним з незримих чинників національної інтеграції і державного самоствердження [8].

Польща. В країні є дві усипальниці видатних поляків - у Кракові й Варшаві. Краківський пантеон започатковано похованням 1173 р. князя Болеслава Кучерявого в Кафедрі на пагорбі Вавель. Тут спочивають представники польських королівських династій, державні діячі й діячі культури (зокрема обидва начальні вожді Польщі Тадеуш Костюшко і Юзеф Пілсудський, поет Адам Міцкевич) і багато інших. У квітні 2010 р. тут урочисто поховали президента Польщі Леха Качинського і його дружину Марію Качинську, які загинули у Смоленській авіакатастрофі.

У Варшаві Пантеон великих поляків влаштовано у крипті (нижній частині) Храму Божого Провидіння і призначено для поховання «найвидатніших польських патріотів, а також людей культури і науки». Серед похованих тут - менш знані, порівняно з Вавелем, особистості, такі як Ришард Качоровський (останній президент Польщі в екзилі), Кшиштоф Скубишевський (міністр закордонних справ Польщі у 1989-1993 рр.), Зофія Корбонська (громадська діячка), Здзислав Круль, Здзислав Пешковський і Юзеф Йонєц (католицькі священики).

Крім цих двох пантеонів, у Польщі є ще одне сакральне для поляків місце - варшавська могила Невідомого солдата. Призначення могили-пам’ятника - бути місцем ушанування на державному рівні всіх тих, хто віддав життя в боротьбі за незалежну Польщу. Ідея цього символічного місця своєрідна й неповторна. Прах невідомого солдата, перенесений до Варшави, було обрано жеребкуванням. Сама могила, в якій перепоховали невідомого воїна, розташована не на алеї чи площі, а в колонаді Саксонського палацу, точніше - в основі трьох середніх аркад колонади. На надгробку викарбувано: «Тут лежить польський вояк, полеглий за Вітчизну». В голові поховання - чаша Вічного вогню. З усіх сторін колони обрамлено вісімнадцятьма щитами з назвами найвідоміших битв Війська Польського. Покладання квітів до могили Невідомого солдата -невід’ємна частина дипломатичного протоколу. Всі іноземні делегації обов’язково відвідують це сакральне для поляків місце.

Франція. Усипальниця видатних французів - у Парижі, в Соборі святої Женев’єви. Ця помпезна пам’ятка класицизму, збудована у XVIII ст., кілька разів змінювала своє призначення. Спершу вона слугувала місцем вічного спочинку святих і королів. Потім, у часи Великої французької революції, культову будівлю перетворили на громадське місце, позбавлене релігійного змісту, і центральними постатями пантеону стали видатні діячі революції Вольтер, Руссо і Марат. За правління Наполеона пантеон знову став храмом, у крипті якого імператор розпорядився ховати видатних воїнів і державних мужів. 1830 року, після чергової революції, пантеон уже вдруге перестає бути храмом і до сьогодні залишається місцем спочинку видатних французів і одним з головних туристичних об’єктів французької столиці. Крім згаданих вище діячів революції, тут поховані полководці періоду наполеонівських війн (Жан Лан і Лазар Карно), вчені (П’єр і Марія Кюрі, Жозеф-Луї Лагранж і Поль Ланжевен), письменники (Віктор Гюго й Еміль Золя), президент Французької Республіки Саді Карно, винахідник шрифту для сліпих Лу Брайль. Французький пантеон, як і польський Вавель, функціонує і дотепер. Так, 2002 року до пантеона було пере-поховано видатного письменника Олександра Дюма-старшого.

Велика Британія. Одним з головних місць пам’яті для британців стало Вестмінстерське абатство, споруджене майже тисячу років тому. Тут, у крипті храму, спочивають ті, хто прославив британську корону: письменник Чарлз Діккенс, учитель Ньютона Ісаак Барроу, поет і драматург Роберт Браунінг, а на території абатства поховано королів Едуарда III і Річарда ІІ та багатьох інших. Крім реальних поховань, на території абатства розташовано чимало кенотафів (символічних поховань). Тут проводжають в останню путь найвидатніших британців.

Пантеони у храмових криптах - досить поширені і в європейських, і латиноамериканських державах. Наприклад, усипальницями видатних громадян Португалії, Парагваю, Венесуели та інших також стали римо-католицькі собори.

Логічно виникає питання - яким буде український пантеон?

Безперечно, давня традиція європейських усипальниць дуже далека від реалій нашого сьогодення. Україна потребує сакрального місця пам’яті, що символізуватиме прагнення нації до свободи і незалежності [6]. Національний пантеон мав би стати не просто військовим меморіалом, не полем почесних поховань і не кладовищем у центрі міста, а символом державності, місцем ушанування тих, хто присвятив життя Україні, хто уславив її в мистецтві і науці, віддав за неї життя у бою. Пантеон повинен відображати тяглість нашої історії: від княжої Русі і до сьогодення. Осердям цього сакрального місця може бути могила українського воїна, загиблого в сучасній російсько-українській війні. Тут мали би постати як кенотафи найвидатніших українців, так і реальні поховання, перенесені до пантеона.

Пантеон - це не алея почесних поховань, як на Байковому кладовищі, не місце вічного спочинку депутатів та урядовців. Це не цвинтар. Головне призначення пантеону - об’єднати живих, стати місцем, де пересічна людина відчуватиме гордість за свою країну, причетність до історії великого народу.

Значення такого місця для національної консолідації та утвердження ідей державності і соборності важко переоцінити. Пантеон стане важливим і дієвим інструментом виховання української молоді, місцем найважливіших церемоній урочистостей: вручення високих державних нагород, складання присяги військовими, відзначення Дня незалежності, Дня Конституції, Дня Державного прапора тощо [7]. Біля могили Невідомого солдата цілодобово нестимуть почесну варту бійці окремого полку президента України, а зміна почесної варти стане одним з ритуалів столиці, споглядати який приходитимуть і кияни, і туристи.

Чи потрібен українцям власний національний пантеон, чи потрібно увічнювати пам’ять захисників України як з минулих часів, так і з близького сьогодення? Практично будь-який задум, що потребує клопіткої праці і волі до реалізації, часто наражається на українське «не на часі». Чимало задумів, реформ і важливих для держави починань так і не реалізовуються зовсім не через брак коштів чи суспільного консенсусу, а через відсутність бажання і волі до змін: «не на часі» триває роками... Саме тепер, коли точиться збройна боротьба за суверенітет нашої держави і недоторканність її кордонів, коли ми переосмислюємо історію наших визвольних змагань, як ніколи на часі вшанувати національних героїв - поставити їх за приклад тим, для кого головним моральним мірилом завжди була любов до України і свого народу.

Література

1. Маловідомі факти про легендарного воїна-символа з Івано-Франківщини Да Вінчі. URL: https://www.tochkazoru.pp.ua/malovidomi-fakty-pro-legendarnogo-voyina-symvola-z-ivano-frankivshhyny-da-vinchi/.
2. Аліна Михайлова пішла на фронт у 22 роки. До цього вона брала участь у Революції Гідності, а згодом волонтерила. URL: https://fb.watch/uVRTCcCR3w/.
3. Зінченко В.А. Невипадкова зустріч. URL: https://www.facebook.com/photo/?fbid=5678965675565083.
4. Ровенчак І.І. Географія культури: проблеми теорії, методології та методики дослідження: монографія. Львів: ВЦ ЛНУ ім. І. Франка, 2008. 240 с.
5. Мальська М.П. Туризм у міжнародному і національному вимірах. Історія і сучасність: монографія. Львів: ВЦ ЛНУ ім. І. Франка, 2008. 265 с.
6. Божук Т.І. Поняття, функції та завдання релігійного туризму // Вісник Львівського університету. Серія географічна. 2010. №38. С.37-44.
7. Ковальчук А.С. Географія релігії в Україні: монографія. Львів: ВЦ ЛНУ ім. І. Франка, 2003. 308 с.
8. Кифяк В.Ф. Організація туристичної діяльності в Україні. Чернівці: Книги-XXI, 2003. 300 с.