Туристическая библиотека
  Главная Книги Статьи Методички Диссертации Отчеты ВТО Законы Каталог Поиск отелей Реклама Контакты
Теория туризма
История туризма
Философия туризма
Право и формальности в туризме
Рекреация и курортология
Виды туризма
Спортивный туризм и альпинизм
Агро- и экотуризм
Экскурсионное дело
Экономика туризма
Менеджмент в туризме
Управление качеством в туризме
Маркетинг в туризме
Инновации в туризме
Транспортное обеспечение в туризме
Государственное регулирование в туризме
Туристские кластеры
ИТ в туризме
Туризм в Украине
Карпаты, Западная Украина
Туризм в Крыму
Туризм в России
101 Отель - бронирование гостиниц
Туризм в Беларуси
Международный туризм
Туризм в Европе
Туризм в Азии
Туризм в Африке
Туризм в Америке
Туризм в Австралии
Краеведение, странове-
дение и география туризма
Музееведение
Замки, крепости, дворцы
Курортная недвижимость
Гостиничный сервис
Ресторанный бизнес
Анимация и организация досуга
Автостоп
Советы туристам
Туристское образование
Другие

<<< назад | зміст | вперед >>>

Панкова Є.В. Туристичне краєзнавство

РОЗДІЛ II. Київ - туристичний центр світового значення

2.2. Історико-культурні ресурси Києва

2.2.2. Київ у XIII-XVIII ст.

Наприкінці 1239 р. до Києва впритул наблизилось монголо-татарське військо на чолі з Менгу-ханом. Штурмувати добре укріплене місто ворог не наважився, залишаючись на лівому березі, і оглядаючи Київ з боку "Піщаного містечка" (район сучасної Ви-гурівщини).

Рік по тому до міста підійшов хан Батий. Наближення монголо-татар змусило київського князя Михайла Всеволодовича просити воєнної допомоги від Угорщини. Існує кілька версій щодо його відсутності в Києві у критичний момент. Але, так чи інакше, оборону Києва очолив Дмитро, призначений Данилом Галицьким. Дмитро виявив таку особисту хоробрість, що вороги з поваги до його мужності вирішили залишити йому життя. На жаль, літописні джерела не містять відомостей про подальшу долю цього воєначальника.

В листопаді 1240 р. полчища Батия переправились через Дніпро і обложили місто. Щодо терміну облоги - існує кілька версій: від двох тижнів до двох з половиною місяців.

Врешті решт ворог знайшов слабке місце в обороні в районі Лядських воріт. На руку ворогові виявились морози, що створили для нього природну переправу через заповнений водою кріпосний рів. Батиєві орди, розлючені впертим опором киян, жорстоко розправилися з ними. За літописними свідченнями, місто було спустошене і палало пожежами, його жителі були перебиті або взяті в полон. Це підтверджено археологічними знахідками: в різних кінцях міста виявлено масові поховання - на Подолі (близько 2 тис. чол.), біля валів міста Володимира, де впродовж 14 метрів людські кістки лежали суцільним півметровим шаром.

Після 1240 р. відомості про Київ мають розрізнений і уривчастий характер. Літописання в Києві не велось. Окремі свідоцтва містяться в Галицько-Волинському і північноруських літописах, у записах іноземних мандрівників.

Протягом багатьох років після Батиєвої навали центр Києва, що в літописах іменується Горою (Верхнім, Старим містом), лежав у руїнах. Головним осередком життя міста став Поділ. Населення Києва на цей час не перевищувало 2 тисяч.

Занепали київські ремесла. Багато виробничих секретів було втрачено: технологія виготовлення скла (в тому числі славнозвісних скляних браслетів), перегородчастої емалі та ін.

Письмові джерела не містять відомостей про правління київських князів. Відомо тільки, що після Батиєвої навали у 1243 р. ординці видали ярлик на правління у Києві великому володимирському князю Ярославу Всеволодовичу, який мав у Києві свого намісника - боярина Дмитра Єйковича. З 1249 р. Києвом правив намісник Олександра Ярославича (Олександра Невського).

В останній чверті XIII ст. припинена практика видачі ярликів на князювання в Києві ординськими ханами. Тепер вони управляли київськими землями за допомогою своїх намісників - баскаків, що стягували з місцевого населення непомірну данину. До того ж набіги ординців, які час від часу повторювались, перешкоджали відбудові і розвитку міста.

До кінця ХНІ ст. Київ залишався релігійним центром Русі, резиденцією глави руської церкви. В 1300 р., за свідченням літопису, київський митрополит Максим, не витримавши свавілля татар, переїхав із Києва до Володимира на Клязьмі, а його наступник Петро в 1328 р. поселився в Москві.

У першій половині XIV ст. джерела знову згадують київських князів. Однак з уривчастих літописних свідчень важко скласти уявлення навіть про те, ким вони були і чи постійно перебували в Києві.

Після битви на Синіх водах на Поділлі в середині XIV ст. Київ потрапив під владу великого литовського князя. Включення Києва до складу Литовсько-Руського князівства на правах васала з широкою автономією створило умови для пожвавлення його економічного, політичного і культурного розвитку.

Протягом перших десятиліть політичний і адміністративний устрій міста не зазнав істотних змін. Вони заторкнули головним чином правлячу династію: замість Рюриковичів київський престол посіли Гедиміновичи. Перший з відомих князів литовської доби - Володимир Ольгердович (?-1393), який був на три чверті русичем. Матір'ю Ольгерда була Ольга з роду полоцьких чи туровських Рюриковичів, а матір'ю Володимира Ольгердовича - Марія, вітебська княжна.

У другій половині XIV ст. над Подолом на горі, що пізніше була названа Замковою, підвівся замок, що став резиденцією литовських намісників, а пізніше - воєвод. Дерев'яний замок був надійною фортецею, яку в 1416 р. не змогли взяти ординці. Литовський замок неодноразово руйнувався і відбудовувався. Остаточно він був зруйнований у середині XVII ст. і невдовзі розібраний.

В 1393 р. до стін Києва підійшов литовський князь Вітовт. Від імені Ягайла він зажадав, щоб Володимир Ольгердович залишив Київ. Замість нього він одержав невелику територію уздовж р. Случ із центром у замку Копиль.

Київський престол зайняв Скиргайло Ольгердович (1393-1396), теж на три чверті русин, оскільки його матір'ю була тверська княжна Уляна (Юліана). Але він був отруєний, і Київ протягом кількох десятиліть залишався без князя: управління здійснювалось через великокнязівських намісників. За Вітовта в місті було відкрито католицьку єпископську кафедру (1411), домініканський монастир. Пізніше тут стали діяти й інші католицькі ордени (бернардинський, єзуїтський). Поруч з цим великі литовські князі робили неодноразові спроби відродити київську митрополію, незалежну від московської. Вона була створена в 1415 р.

Великий литовський князь Вітовт вважав Київ однією із своїх головних резиденцій і в 20-і роки, в зеніті своєї слави, майже безвиїзно жив у місті. Союзником Вітовта був хан Тохтамиш, який спалив у 1382 р. Москву, змусивши її знов платити данину. Після поразки 1395 р. в боротьбі з Тамерланом він жив у Києві. За свідченням літописних джерел за угодою між Вітовтом і Тохтамишем Вітовт мав намір оволодіти всіма землями, що входили до складу Давньоруської держави, розширивши її кордони до Чорного моря, а Тохтамиш з його допомогою сподівався повернути собі владу в Орді. У 1397-1398 pp. ряд вдалих походів Вітовта дозволив відсунути кордон Литовської Русі майже до гирла Дніпра. Проте в битві з Тамерланом на березі Ворскли в 1399 р. Вітовт і Тохтамиш зазнали поразки. Відтоді по-частішали татарські набіги на київську землю. В 1416 році місту було завдано страшного удару загоном кримців на чолі з мурзою Едигеєм. Ще більш спустошливим був напад Менглі-Гирея в 1482 p., після якого збереглись лише монументальні споруди. Були сильно пошкоджені Софійський, Видубицький, Михайлівський, Києво-Печерський, Кирилівський монастирі, Золоті ворота.

Після Вітовта Київ залишився без князя до 1440 p., коли київський престол посів Олександр (Олелько), сина Володимира Ольгердовича. Після нього правив Семен Олелькович (1455-1470), правнук Вітовта і Дмитра Донського, останній київський князь. Його мати Анастасія була дочкою Софії Вітовтівни і московського князя Василя Дмитровича. Резиденція Олелька і Семена знаходилась на лівому березі Дніпра. Замок було збудовано на місці згадуваного в Галицько-Волинському літописі "Піщаного містечка". Залишки княжого замку під назвою Олелькового городища в районі сучасної Вигурівщини зберігались до XVIII ст. Село з давньою назвою Милославичі було подароване королем Сигізмундом НІ Станіславу Вигурі і перейменоване, а згодом (у 1613 р.) і подароване новим його володарем Михайлівському Золотоверхому монастирю.

В 1470 p., після смерті Семена Олельковича, князівство було скасоване, а місто перетворене на центр воєводства. Першим київським воєводою став Мартин Гаштовт. Він очолював міське військо, здійснював судовий нагляд, користувався правом дарувати землі Шляхетним. Він розпоряджався збиранням з населення податків, стягненням мита тощо. Одержання містом Магдебурзького права на підставі грамот, жалуваних великим князем литовським Олександром у 1494-1497 pp., значно обмежело функції воєводи на його території.

Магдебурзьке право веде свою історію від X ст., коли германський король Оттон Великий, одружившись із вдовою італійського короля Адельгейдою, вирішив застосувати принцип самоврядування, який сприяв збагаченню і розквіту земель італійських, у своїх землях. Оттон, що був представником саксонської династії, розпочав впровадження нововведень з рідного міста Магдебург. Так Саксонія отримала перше міське законодавство. Воно піддавалось удосконаленню, деталізації, поки у XIII ст. не був виданий правовий документ під назвою "Саксонське зерцало". Він став основою створеного згодом кодексу нормативних актів, що регламентував міське життя, відомого під назвою магдебурзького права. Це забезпечувало містам автономність управління і незалежний суд.

В Києві головним органом влади був магістрат, що складався з двох колегій: Ради, на яку покладались адміністративні і господарські функції, і Лави - судової палати. Управління містом здійснювали 12 виборних осіб: 5 радців (райців, ратманів, ратгерів) і 5 лавників. На чолі міської адміністрації (і одночасно Ради) стояв війт, який мав довічні повноваження. Лаву очолював бурмистр. У її компетенцію входило судочинство, аж до винесення смертних вироків. У місті існувала шибениця. Меч для обезглавлювання до самого початку XIX ст. знаходився в міській ратуші.

Міський бюджет міста складався з ринкових зборів, мита з численних суден, що причалювали до Подолу, платні за оренду будинків. Значною статтею доходу були ремісничі збори. Великі суми надходили від торгівлі вином, медом, пивом, яка давала більшу частину прибутку. Так, у 1761 р. ця стаття забезпечила понад 78% надходжень до міської каси. Це зумовило надання особливих привілеїв на торгівлю міцними напоями Магістрату і київським монастирям.

Магістрат розміщувався в ратуші на Подолі, на давньому Торговищі, яке з XV ст. стало називатись, як у містах Центральної Європи, Ринковою площею (або Ринком). Будинок ратуші спочатку був дерев'яним, а з 1697 р. - кам'яним, і мав два поверхи. Він стояв на місці теперішнього скверу між Контрактовим будинком і Гостинним двором. Головний фасад ратуші, що виходить до фонтану "Самсон", був прикрашений мідною скульптурою богині правосуддя Феміди, а також 30-метровою чотириярусною вежею з годинником. Під час пожежі 1811 р. будинок зазнав серйозних руйнувань. Його залишки пізніше були розібрані і використані для будівництва Контрактового будинку.

З кінця XV ст. кияни стали масово переходити в козацтво. Влітку вони спускалися в пониззя Дніпра, де займалися відхідницькими промислами, а на зиму поверталися до Києва. Міська влада насторожено ставилась до козацької вольниці, і тому забороняла козакам селитися в межах Києва. Через це козаки змушені були споруджувати свої житла - курені - за містом. Звідси назва міського району - Куренівка.

У середньовічний період, на рубежі XV-XVI ст., Київ відродив свою славу одного з найбільших торговельних центрів на перехресті доріг, що з'єднували Західну Європу зі Сходом. Дуже пожвавлено велась торгівля продуктами сільського господарства - передусім зерном, - а також промислів. Київські купці торгували сіллю, яку доставляли з Качибеївських (одеських) лиманів, а також з Галичини. На київському торзі можна було купити: найкращих татарських і турецьких коней, східні прянощі (перець, шафран, мускатний горіх, гвоздику, кардамон тощо), оливкове масло, мигдаль, рис, ізюм, інжир, тютюн, перли, перські килими і багато інших товарів з усього світу. В Києві знаходили збут вогнепальна і холодна зброя з багатим оздобленням, що надходила зі Сходу; біле полотно, шовкові тканини, окуляри, географічні карти, картини, дорогі лати, коси, серпи та інший сільськогосподарський реманент із країн західної Європи; хутра, залізо і вироби з нього та інші ремісничі товари - із Росії.

З Києва все це розвозилося в різні кінці річками Дніпровського басейну.

В Києві вільно конвертувалась будь-яка відома в світі валюта: срібні "празькі" гроші, золоті угорські флорини, німецькі талери, польські злоті, литовські гроші тощо. З XIV ст. в місті карбувались і власні гроші - срібні денарії. Міська торгівля зосереджувалась на Подолі, на Житньому торзі, а також на новому торзі, що виник на території Верхнього міста. У другій половині XVI ст. київський воєвода князь К. Острозький оголосив заснування слободи побли-зу Софійського собору, населення якої звільнялось від повинностей на 24 роки. Це сприяло прискоренню заселення і відбудови Старого міста. Значним був обсяг товарообігу на київських ярмарках. Починаючи з XVI ст. вони відбувалися двічі на рік і діяли протягом тижня (в XVII ст. їх тривалість збільшилася до двох тижнів).

Після Люблінської унії (1569) Київ став королівським містом. При цьому збереглося традиційне міське управління. Поляки, чисельність яких значно зросла, селились переважно в північній частині Подолу, поблизу резиденції католицького єпископа - біскупа, що знаходилась неподалік від Житнього ринку. Це польське містечко увійшло в історію під назвою Біскупщини. В першій половині XVII ст. в Києві було 4 костьоли і домініканський монастир. Після Берестейської унії частину православних храмів і монастирів було закрито, а частину (в тому числі Михайлівський Золотоверхий, Софійський, Видубицький) передано уніатам. Але під впливом антипольських повстань уряд був змушений піти на поступки, в тому числі й у релігійній політиці. Так, у 1633 р. сеймом були затверджені "Статті для заспокоєння руського народу". Ними, зокрема, передбачалось закріпити вищу духовну владу в Україні за київським митрополитом, який обирався православними ієрархами. Цим документом православному духовенству поверталися всі київські монастирі (крім Видубичів) і церкви.

В середині XVI ст. населення Києва становило 5-6 тис. чол., а на кінець століття збільшилось до 10-12 тис. чол. Протягом XVII ст. чисельність київського населення зазнавала різких коливань, що обумовлювалися історичними подіями: визвольною війною, Руїною, масовими епідеміями. Якщо у 20-і роки XVII ст. воно досягло 20 тис, то в 60-і роки в киян було не більше 10 тис, а у 80-і - близько 15 тис.

У середині XVII ст. Київ увійшов до складу Московської держави. Паралельно з магістратським управлінням впроваджувалось російське воєводське і козацьке сотенне управління. Київські воєводи координували діяльність воєвод в інших українських містах, стежили за судовими процесами, які зачіпали інтереси Московської держави, контролювали ситуацію в Україні, інформуючи з усіх питань Малоросійський приказ. Засобом зв'язку київських воєвод з урядом була кінна пошта. На них покладався також ряд інших обов'язків: нагляд за станом укріплень, командування російським гарнізоном, контроль за збиранням хліба і стягненням податку на утримання російських військ. 5-тисячний російський гарнізон був розквартирований на території Верхнього міста. В 90-і pp. для його потреб розпочато спорудження житлових будинків. У результаті виросли Стрілецька і Рейтарська слободи, про які нагадують назви сучасних вулиць.

В 1654 р. у Верхньому місті, по лінії оборонних укріплень XI ст., зведено нову фортецю. Для забезпечення будівництва необхідними матеріалами вирубували ліси, що примикали до міста з південного заходу. Укріплення були оточені підземними ходами, заповненими порохом. Ці галереї - потерни споруджувалися з фортифікаційною метою,через них під час облоги можна було вийти з ворожого кола оточення.

Печери розкидані по всій території стародавнього Києва - від Кирилівських висот на півночі до урочища Церковщина на півдні. Виявлено близько 300 підземних, порожнин штучного походження. В середні віки вони обростали легендами, формуючи у киян уявлення, що міські підземні галереї тягнуться на сотні кілометрів, з'єднуючи Київ з іншими руськими містами.

Наприкінці XIX ст. в ході спорудження будівлі управління Південно-Західної залізниці (нинішня вул. М. Лисенка) було виявлено підземний хід, що вів від Золотих воріт. Такий хід розкопаний також на території, прилеглій до Національного історичного музею. Система підземних галерей висотою 2 м і шириною - 1,5 м знайдена на Печерську, на території колишнього іподрому (нині вул. Суворова). Печерними ходами була прорізана підземна територія в районі Десятинної вулиці, Михайлівського Золотоверхого собору, Аскольдової могили, Інституту шляхетних дівчат (нині Міжнародний центр культури і відпочинку). Найдавнішими з київських підземель вважаються печери на території Кирилівського монастиря, викопані 4 тис. років тому.

У функції сотенного управління входило формування сотні, навчання козаків військовій справі, забезпечення їх зброєю, боєприпасами, одягом, продовольством, а також організація сторожової служби, розгляд судових позивів козаків тощо.

Історія Києва ХУП ст. тісно пов'язана з історією Києво-Могилянської академії. Садиба на Подолі була пожертвувана Гальшкою Гулевичівною. У 1615 р. була заснована Братська школа, де вивчали "сім вільних наук", як і в усіх школах Західної Європи. В 1631 р. Петро Могила відкрив школу в Лаврі. А вже в 1632 році ці дві школи об'єдналися в Братсько-Лаврський (згодом - Києво-Моги-лянській) колегіум, Протягом усього існування колегіуму змінювалась його структура, вдосконалювалася програма.

В граматичних класах викладалися латинська (на той час - міжнародна), грецька, українська (книжна), польська, церковнослов'янська мови, класична грецька і римська література, арифметика, катехізис, нотний спів.

У класі піїтики оволодівали мистецтвом віршування, основами теоретико-літературних знань. У класі риторики учні здобували, крім теоретичної підготовки, практичні навички у сфері панегіричного, судового, церковного красномовства.

Спудеї (так називали учнів з класу піїтики) в класі філософії протягом двох років слухали лекційні курси І. Гізеля, С Яворського, І. Галятовського, Г. Кониського, М. Коза-чинського та інших відомих професорів, що містили відомості з різних галузей знання - фізики, біології, ботаніки, зоології, хімії, медицини, мінералогії та інших наук. Учні знайомилися також із філософією Р. Декарта, Дж. Локка, Ф. Бекона, системою М. Коперника, вченням Г. Галілея та ін.

У 1689-1693 р. професором І. Кроковським був прочитаний чотирирічний курс богослов'я.

Перелік навчальних дисциплін, що вивчалися в колегіумі, не відрізнявся від програми Кембріджського, Краківського та інших західноєвропейських університетів. Обсяг знань, одержуваний його учнями, постійно розширювався за рахунок введення нових предметів: історії, географії, сільської і домашньої економії, медицини, німецької і французької мов та ін. У 1751 р. було введено російську мову, а з 1784 р. викладання стало вестись виключно російською мовою.

У граматичних класах класна робота відразу перевірялась учителями. Домашню роботу перевіряли аудитори, що призначались учителями з числа найкращих учнів. Щосуботи підводились підсумки вивченого протягом тижня. Недбале ставлення до навчання і незадовільна поведінка передбачили неминуче покарання: за таку провину учнів били різками і лінійками. Екзекуції чинились калефакторами, що призначались учителями з числа найгірших учнів.

Заняття проводились як у першій, так і в другій половині дня. По завершенні кожної третини навчального року учні складали екзамени вчителям, у клас до яких вони переходили наступного року.

У вищих класах не було ні домашніх завдань, ні екзаменів: спудеї писали дисертації, а щосуботи брали участь у диспутах, які називались домашніми і вимагали серйозної підготовки. Мовчання під час диспутів не припускалося. Ліниві і бездарні учні просто відсіювалися.

Наприкінці навчального року проводились публічні диспути, про які заздалегідь сповіщали оголошення. І домашні і публічні диспути проводились латинською мовою, якою вільно володіли учні. На той час в Україні знання латині вважалось обов'язковим для кожної освіченої людини. Нею користувалися в діловодстві, листуванні.

Києво-Могилянську колегію очолював ректор, який обов'язково мав бути професором богослов'я. Префект, що здійснював нагляд за навчальним процесом, поведінкою учнів, опікувався питаннями їх матеріального утримання, був професором філософії. Статутом академії висувалися суворі вимоги до викладачів і вихователів. Вони стосувались навіть зовнішнього вигляду викладачів, не кажучи вже про моральні якості. Не меншою мірою це стосувалось і учнів.

Більшість слухачів академії мала дуже скромне матеріальне забезпечення: їм не вистачало того мінімуму, який вони одержували від Братського монастиря. Обід вони часто заробляли співами під вікнами киян. Спудеї ж збирали публіку на майданах, виконуючи написані ними кантати. Підробляли вони й уроками, а під час літніх вакацій їздили на сільськогосподарські роботи.

Навчальний рік починався 1 вересня і закінчувався в середині липня. Зарахування ж до академії проводилося протягом усього року за результатами співбесіди з префектом. Він з'ясовував рівень знань і вирішував, до якого класу направити новачка. Вікових обмежень не існувало і в одному класі навчались учні різного віку. Невстигаючих не відраховували: вони могли залишатися в одному класі по кілька років. Після закінчення повного курсу навчання випускник одержував атестат. Ті, хто покинув навчання, виходили з академії з посвідченням, де зазначалось, які предмети він вивчав.

З Києво-Могилянською академією пов'язаний розвиток українського театру. Шкільна драма призначалася для навчання студентів акторській майстерності. Згодом вона стала основою для створення шкільного театру, що здобув популярність серед киян. Авторами п'єс були викладачі і спудеї академії. Феофаном Прокоповичем була написана перша історична драма "Володимир". Ф. Прокопович здобув освіту в Києво-Могилянській православній колегії, Во-лодимир-Волинському уніатському колегіумі, Римській католицькій академії. Він працював у Ватиканській бібліотеці. Петро І запросив Ф. Прокоповича до Москви, де він допомагав йому у здійсненні реформ.

Вихованці Києво-Могилянської колегії сприяли розвитку освіти в інших країнах. Наприкінці 1630-х років молдавський господар запросив Софронія Почаського, ігумена Братського монастиря, для організації в Яссах школи на зразок київської.

Багато викладачів і випускників академії були запрошені до Росії для організації освітньої справи. В 1649 р. до Москви прибула перша група київських учених. Є. Слави-нецький був засновником і ректором першої в Москві гре-ко-латинської школи в Чудовому монастирі. С. Полоцький заснував у Москві у Спаському монастирі школу, на основі якої пізніше була створена Слов'яно-греко-латинська академія. Реорганізацію Заіконноспаської школи за зразком Києво-Могилянської академії здійснив у 1701 р. колишній її ректор Стефан Яворський (з 1700 р. - блюститель патріаршого престолу, з 1721 р. - президент Святішого Синоду). Протягом кількох десятиліть Московська академія перебувала під впливом київських освітніх традицій. З 1701 до 1763 р. на посаді ректора Московської академії змінився 21 чоловік, з яких 18 - були київськими вченими. Вихідцями з Києва було засновано також понад 30 училищ в інших російських містах - Астрахані, Вологді, Володимирі на Клязьмі, Іркутську, Костромі, Пскові, Рязані, Твері, Тобольську та ін.

Перший посібник з етики, що вийшов російською мовою, - "Юності чесне зерцало", - переклав з німецької і упорядкував Г. Бужинський, теж вихованець Могилянки.

Вихованці академії посідали високі державні посади в царському уряді. Г. Козицький був статс-секретарем Катерини II, О. Безбородько - секретарем Катерини II і канцлером за Павла І. Головою комісії у справі організації народних училищ у правління Катерини II, головою Державної ради і першим міністром народної освіти при Олександрі І був П. Завадовський. Посаду статс-секретаря Катерини II і першого російського міністра юстиції займав Д. Трощинський.

Випускниками Могилянки були також талановиті композитори - М.С. Березовський і А.Л. Ведель. М. Березовський після дев'ятирічного перебування в Болонській академії отримав звання капельмейстера і титул академіка. Там його ім'я вибито золотом на мармуровій дошці поруч з ім'ям Моцарта. Він також був обраний почесним членом багатьох музичних академій Італії.

В академії здобув освіту відомий письменник і мандрівник В. Григорович-Барський.

Російська знать, що з тих чи інших причин оселялася в Києві, віддавала своїх дітей на навчання в київську академію (А. Шереметев, Г. Гордон та ін.). З Могилянкою пов'язане також ім'я М. Ломоносова, який у 1734 р. перебував у Київській академії.

Зі створенням у 1708 р. Київської губернії Київ став губернським містом. До складу губернії увійшли такі міста, як Ніжин, Переяслав, Чернігів, а також значна частина території сучасних Чернігівської, Орловської, Курської і Брянської областей. На чолі губернської адміністрації стояв губернатор (пізніше - генерал-губернатор).

Адміністративні перетворення мало вплинули на життя міста. Як і раніше, кожний його район мав свою адміністрацію, що підпорядковувалася губернським властям.

На рубежі XVII-XVIII ст. Київ простягався уздовж Дніпра приблизно на 17 км.

Київ XVIII ст., як і раніше, складався з трьох частин: Нижнього (Поділ), Верхнього міста (Старе місто) і Печерська.

З середини XVII ст. Київ являв собою прикордонне місто і у зв'язку з цим особливою турботою властей було будівництво міських укріплень. У 1706 р. розпочато спорудження нової фортеці в районі Києво-Печерської Лаври. Вона являла собою складну систему земляних валів з редутами, бастіонами, що були оточені глибокими ровами.

У 1750 р. навпроти головного входу в Лавру були збудовані майстерні для виготовлення боєприпасів, і окремих деталей для гармат, їх складання і ремонту - Арсенал (старий), приміщення якого збереглося до сьогодні. Раніше на цьому місці стояв Вознесенський жіночий монастир, у якому доживали віку знатні жінки. З 1705 р. ігуменею монастиря була Марія Магдалина, мати гетьмана Мазепи. У зв'язку з необхідністю побудови фортеці монастир був перенесений на Поділ і об'єднаний із Фролівським.

Фортеця мала троє воріт: Київські, Московські, Васильківські (залишки двох останніх збереглися).

В 1711 р. було прокладено дорогу, що з'єднала фортецю з Подолом.

Наприкінці XVII ст. в місті виросло чимало мурованих споруд. На кошти І. Мазепи збудовано собори в стилі українського бароко на території Братського і Микільського монастирів (обидва знищені в 1935 p.), церкву Всіх святих над Економічною брамою Печерської Лаври (1698), що збереглася до наших днів. Протягом 1698-1702 pp. навколо Києво-Печерського монастиря з оборонною метою зведено кам'яний мур. Він оточує все нагорне подвір'я головної частини монастиря площею в 10,5 га. Довжина муру - 1190 м, товщина стін - близько 3 м, висота - 7 м. На території Нижньої Лаври були споруджені церкви Різдва Богородиці (1696), Аннозачатіївська (1679) та Хрестовоздвиженська (1700). Поруч з Лаврою в 1696 р. побудовано Феодосіївську церкву (вул. Цитадельна, 4).

На території Видубицького монастиря збереглися Георгіївський собор і Трапезна, збудовані в 1696-1701 pp.

В XVIII ст. в місті пожвавилось цивільне будівництво. Численні архітектурні пам'ятки цього періоду і сьогодні прикрашають Київ. Зберігся навчальний корпус Києво-Могилянської академії на Контрактовій площі. Перший його поверх зведений у 1703 p., а другий надбудований Й. Шеделем у 1740 р. Вистояв двоповерховий будинок на вул. Костянтинівській, який називають будинком Петра І.

Багато київських будівель споруджено за проектами І. Григоровича-Барського, що був одним із зачинателів українського бароко. Ним побудовані церкви Миколи Притиски, Миколи Набережного, Покровську, на Подолі, приміщення бурси, магістратської хлібної лавки тощо.

В 1740-х pp. на Контрактовій площі грецькою громадою засновано грецький Свято-Катерининський монастир, підпорядкований безпосередньо монастиреві св. Катерини на Сінайській горі. Напередодні першої світової війни його архітектурний ансамбль був суттєво видозмінений. Споруджено п'ятиповерховий прибутковий будинок у стилі модерн (1912), що здавався монастирем в оренду, і багатоярусну дзвіницю(1914). З усього комплексу лише ці дві будівлі збереглися до наших днів.

У XVIII ст. розпочато зведення архітектурного ансамблю, ядром якого був Софійський собор. Протягом 1699-1706 pp. споруджено триярусну дзвіницю. Після землетрусу два верхніх яруси були розібрані і відбудовані Й. Шеделем у 1748 р. В середині XIX ст. був надбудований четвертий ярус. Й. Шеделем були побудовані також митрополичий будинок (1748) і брама Заборовського (колишній західний портал; 1746), яку можна оглянути лише з Георгіївського провулку. До цього періоду відноситься також спорудження трапезної, братського корпусу, приміщення бурси, консисторії.

Серед пам'яток архітектури XVIII ст., що збереглися до наших днів - Андріївська церква, зведена в 1747-1753 pp. І. Мічуріним за проектом Б.Ф. Растреллі.

Відбудова архітектурного ансамблю Лаври після пожежі 1718 р. здійснювалась у стилі бароко. На її території споруджувались також нові будівлі. Й. Шедель у 1744 р. збудував головну дзвіницю, висотою 96 м. Тоді ж були встановлені і перші куранти. У 1768, 1788 pp. встановлювалися нові годинники. Тепер працює четвертий, встановлений 13 грудня 1903 р.

Дзвіниці біля Дальніх і Ближніх печер побудовані С. Ковніром, що теж стояв біля витків українського бароко в архітектурі. На місці дерев'яних келій, що були знищені пожежею, збудовано кам'яний корпус (1722). Зведені митрополичі покої (1727). У 1745 р. С.Ковнір об'єднав різні частини, зведені на рубежі XVII-XVIII ст., у єдину споруду. Тепер у ковнірівському корпусі розташований Музей історичних коштовностей України.

У XVIII ст. за Києвом зберігалася слава значного ювелірного центру. В місті на цей час працювало більше 200 майстрів. Серед найвідоміших - І. Равич, якого вважають основоположником українського бароко в ювелірному мистецтві. Збереглося понад 60 його виробів, більшість яких експонується в Музеї історичних коштовностей.

У середині XVIII ст. в Києві розгортається будівництво палацово-паркових комплексів. Серед них - Кловський палац, споруджений П. Неєловим і С Ковніром (1756) в липовому гаю на місці давнього Кловського монастиря.

В цей самий період І. Мічуріним і П. Неєловим побудований Царський (государів) палац, що являв собою копію підмосковного палацу, спорудженого за проектом Б.Ф. Растреллі. Палац був дерев'яним, зведеним на кам'яному цоколі із кам'яними флігелями. Поруч було розбито великий парк і закладено фруктовий сад з виноградником. У 1819 р. другий поверх палацу був знищений пожежею, і з 1834 р. до кінця 1860-х років це приміщення орендувалось акціонерним товариством, що виробляло штучні мінеральні води. В головному корпусі було обладнано 10 кімнат для прийняття ванн, приміщення для виробництва і продажу мінеральних вод.

У флігелі були кімнати для приїжджих. У 1870 р. палац було відреставровано у зв'язку з приїздом до Києва імператора Олександра II. Тоді ж на честь імператриці Марії Федорівни палац одержав назву Марийського.

Наприкінці XVIII ст. в місті налічувалось біля 100 цегляних будівель, здебільшого церковних і монастирських. Житлових цегляних будинків було всього 12, а дерев'яних - 2692. Як і в попередні періоди подільський ринок був головним центром міської торгівлі різними товарами і продуктами.

На Подолі проводились великі ярмарки - Соборний (на другий тиждень після великого посту), Миколаївський (у травні) і Успенський (у серпні). У 1797 p., після входження Правобережної України до складу Київської губернії, із міста Дубно на Волині був переведений Хрещенський контрактовий ярмарок. Цей останній, у свою чергу, був пе-реведений до Дубно зі Львова, що після першого поділу Польщі в 1772 р. відійшов до Австрії.

Київські контракти тривали три тижні (з 15 січня до 1 лютого). Тут можна було купити все. Для участі в ярмарку з'їжджалося до 5 тисяч чоловік, і значна їх частина - заради розваг. Під час ярмарку відбувались бали і концерти. У місті гастролювало багато відомих виконавців. Під час одного з таких ярмарків у Києві виступав знаменитий угорський композитор і піаніст Ференц Ліст. Серед гостей київського ярмарку в 1798 р. був принц Конде.

У XVIII ст. продовжувався розвиток промислів, передусім виноробства. Великим попитом користувалася продукція кондитерських підприємств, що знаходила збут не лише в Києві, Москві, Петербурзі, а й за кордоном. Найбільш відомими кондитерами були Балабухи і Григоровичі-Барські, на фабриках яких вироблялися славнозвісне сухе варення, пастила, цукати тощо.

На схилах Андріївської гори, від урочища Чортове бе-ремище (неподалік від фунікулера) і майже до самої Дитинки (над Гончарами і Кожум'яками), вирощували лікарські рослини для забезпечення сировиною аптеки міста, вивезення до Москви і Петербурга.

З XVIII ст. в Києві набуває розвитку виробництво шовку. На Подолі і у Кловській долині були закладені великі тутові сади. З 1725 р. на Подолі почав діяти державний шовковий завод.

Київ славився виробництвом художнього скла. На початку XVIII ст. тут було відкрито один із перших державних заводів кришталю.

У XVIII ст. продовжується розвиток мистецтв. З XVII ст. поруч з іконописом, яким переважно було представлене давнє українське малярство, починає розвиватися портретний живопис. Відомий ряд ктиторських портретів (ктитор - покровитель монастиря чи церкви). В Кирилівській церкві збереглись портрети сотника Сави Туптало, а також Іно-кентія Монастирського, ігумена Кирилівського (1681-1697), зусиллями якого монастир із бідної обителі перетворився на другий за значенням серед усіх київських монастирів, поступаючись тільки Лаврі.

Портретний жанр набуває більшого поширення у XVIII ст. Художнім достоїнством виділяється портрет князя Дмитра Долгорукого роботи ієромонаха Самуїла (1769 p.). Майст-ром написані також портрети Н.Б. Долгорукої та її брата СБ. Шереметева, які пожертвували кошти на відновлення Трьохсвятительської церкви. Портрет княгині знаходиться в Чернігівському історичному музеї, а портрет СБ. Шереметева - в Національному художньому музеї в Києві. Тут експонуються й інші портрети цього періоду - київського міщанина Івана Гудими (1755), Наталії Розумихи, Василя Гамалії (1750-і pp.), Івана Сулими (бл. 1721 p.), Параски Сулими (бл. 1754 р.) та ін.

Значного розвитку набуло в Києві мистецтво гравюри. Відомими майстрами цієї справи були Антоній (Олександр) і Леонтій Тарасевичі, Інокентій Щирський та ін. Збереглось чимало гравюр того періоду, серед яких 40 гравюр з видами Києва (переважно Києво-Печерської Лаври), виконані Л. Тарасевичем для "Патерика Печерського".

Статус Києва у XVIII ст. був обумовлений наступом царського уряду на автономію України, що особливо посилився в період правління Петра І. Воєводи, а потім і губернатори (з 1708 р.) все частіше втручались у справи магістрату. Губернська канцелярія була прилучена до управління міським господарством. Управлінський апарат складався з російських чиновників. У 1754 р. було скасовано митниці між Росією і Україною, а Київ виведено з гетьманського підпорядкування. В 1775 р. Указом Сенату Київ було включено до складу Малоросійської губернії, а в 1780-1796 pp. пін був центром намісництва. З 1797 р. Київ було перетворено на центр новоствореної Київської губернії, що включала землі Правобережжя, переданого Росії після другого поділу Польщі. Крім того, він став головним містом Київського генерал-губернаторства.

<<< назад | зміст | вперед >>>








© 2002-2019 Все о туризме - образовательный туристический портал
На страницах сайта публикуются научные статьи, методические пособия, программы учебных дисциплин направления "Туризм".
Все материалы публикуются с научно-исследовательской и образовательной целью. Права на публикации принадлежат их авторам.