Туристическая библиотека
  Главная Книги Статьи Методички Диссертации Отчеты ВТО Законы Каталог Поиск отелей Реклама Контакты
Теория туризма
История туризма
Философия туризма
Право и формальности в туризме
Рекреация и курортология
Виды туризма
Спортивный туризм и альпинизм
Агро- и экотуризм
Экскурсионное дело
Экономика туризма
Менеджмент в туризме
Управление качеством в туризме
Маркетинг в туризме
Инновации в туризме
Транспортное обеспечение в туризме
Государственное регулирование в туризме
Туристские кластеры
ИТ в туризме
Туризм в Украине
Карпаты, Западная Украина
Туризм в Крыму
Туризм в России
101 Отель - бронирование гостиниц
Туризм в Беларуси
Международный туризм
Туризм в Европе
Туризм в Азии
Туризм в Африке
Туризм в Америке
Туризм в Австралии
Краеведение, странове-
дение и география туризма
Музееведение
Замки, крепости, дворцы
Курортная недвижимость
Гостиничный сервис
Ресторанный бизнес
Анимация и организация досуга
Автостоп
Советы туристам
Туристское образование
Другие

<<< назад | зміст | вперед >>>

Легендарні села України

Немішаєве

Немішаєве - селище міського типу в Бородянському районі Київської області. Населення становить більше б 000 осіб. У 1950 році Немішаєве отримало статус селища міського типу. Перша писемна згадка виникає у вересні 1900 року у зв'язку з будівництвом залізниці Київ-Ковель. Населений пункт названий на честь начальника Південно-Західної залізниці Клавдія Семеновича Немішаєва, що посприяв виділенню на 39-й версті залізничної гілки земельних ділянок для працівників залізниці. До цього територія селища належала селу Мироцьке.

Мироцьке - старовинне село в Україні, у Києво-Святошинському районі Київської області. Населення становить 1 535 осіб. Село розташовано на кордоні Києво-Святошинського та Бородянського району. У XVII ст. до Андрусівської угоди воно належало до Київського Кирилівського монастиря.

Історія палацу, який зараз знаходиться на території сучасного смт Немишаєве, починається за часів, коли власником цих земель був граф Карл Сакен. Роду Сакенів належали землі із селами Мироцьке, Микуличі, Пилиповичі, Бабинці, Пороскотень. Представник давнього роду Карл Сакен був цереймонестром двору, а до цього вихователем Великого князя Костянтина Павловича. У 1797 р. він за власним бажанням пішов у відставку і переїхав у Естляндію, в Мироцькому практично ніколи не жив. У тому ж році він отримав титул графа, який чотирма роками пізніше було розповсюджено на його племінників. Після смерті його володіння під Києвом переходять у власність Івана Христофоровича фон дер Остен-Сакена, який помер у 1853 p., a після нього - його сину генерал-майору графу Карлу Івановичу фон дер Остен-Сакену. Граф володів вищезазначеними землями до 1861 р. Дізнавшись про ліквідацію кріпосного права, він зібрав мешканців сіл Мироцьке, Микуличі, Пилиповичі, віддав їм свою землю під банківську заставу в 40 тисяч крб., після чого виїхав за кордон. З банку ці землі викупив пан Оштахов і володів нею близько 15-20 років, згодом збожеволів і помер. Після його смерті керувала господарством його дружина. Через деякий час вона продала землі німцеві Варгену, а він графові Воронцову-Дашкову, який у 1899-1900 pp. побудував там винокурний завод. Граф Іларіон Іванович подарував 157 десятин землі своєму помічникові Антону Йосиповичу Красовському. Межею між їх землями була невелика річка Топірець, яка впадала в річку Рокач. Згодом на землях Красовського, у зв'язку з будівництвом залізниці Київ-Ковель, наприкінці 1900-1901 pp. виникає селище Немішаєве.

У 1904 р. землі та маєток Воронцова-Дашков вирішив продати. Граф організував торги й продав усе частинами різним людям. Новим власником став Андрій Мойсейович Кулик, який купив 1000 десятин землі, центральну частину маєтку разом із кінним заводом, землею та лісом. Він був простим селянином із села Миронівки (Біла Церква) і маючи там 300 десятин землі, побудував собі магазин. Він був звичайною людиною, купував волів і товари цілими обозами у п'яних чумаків і таким чином збагачувався. Решта земель, які лежать на південь від залізниці, були продані графом поміщикові Страдецкому.

За переказами, А.М.Кулик знайшов бочку золота, приховану поляками під час втечі з України. За це золото Кулик купив маєток і почав там господарювати, закрив неприбутковий кінний завод, викорчовував багато лісу для обробки землі.

У цей період у маєтку поміщика Кулика було достатньо велике господарство. У нього були коні, корови, птахи та навіть павичі. Упорядкувати роботу на такому великому масиві він самостійно не міг. Запрошений ним управляючий Здановський, а пізніше й Сестер-Животовський не поліпшили хід справ, і тоді Кулик вирішив здати свою землю разом із маєтком в оренду на вигідних умовах. Орендаторів Здановського та його племінника Сестер-Животовського зобов'язали через деякий час побудувати цегляний завод, кам'яні хліви, на віддаленій від маєтку ділянці (між с Козинці й сучасним смт Немішаєве). Після того, як Кулик здав маєток із землями в оренду, оселився в маленькому будиночку біля продовольчим магазином, на території сучасного біохімзаводу.

Виконуючи умови договору, поміщики-орендатори заснували спиртозавод (у 1905 -1906 pp.)

У 1911 p. під натиском голови Київської земської управи Демченко, Кулик власними коштами почав будівництво школи. І за півтора року була побудована сільськогосподарська школа майже повністю на гроші Кулика.

У 1912 р. відбулося освячення сільськогосподарської школи, якій було привласнено ім'я Столипіна (П.А.Столипін, голова Ради Міністрів Росії).

До 1917 р. на території колишнього спиртозавода залишився в парку колишній графський палац, майстерно викладений цеглою з баштою на правому розі будівлі. Поряд із палацом були розташовані жилі квартири, одноповерхова контора, підвал, комора, казарма, де жили робочі. Зліва від палацу був фруктовий сад, в якому стояли два дерев'яні будиночки. У саду росли груші, яблуні, черешні рідкісних, на той час, сортів.

Від будівлі маєтку з північного його боку вела стежина через парк до річки, а через річку Орлянку був побудований пішохідний дерев'яний навісний міст, ширина якого дозволяла пройти поряд утрьох. На протилежному березі Орлянки, поряд із мостом, знаходилася скляна поміщицька теплиця. Біля теплиці також ріс фруктовий сад, захищений частоколом. Тут був ставок, де ловили в'юнів. Парк навколо палацу був дуже красивий. Там завжди було чисто й затишно. Також там знаходилася альтанка, що формою своєю нагадувала гриб.

Після 1917 р. графський палац відносився до території смт Немішаєве. Тут розташувався клуб Немішаєвського біохімзаводу. Але одного разу вночі заводський клуб охопила пожежа, в полум'ї загинула вся будівля. Після пожежі маєток не відбудовувався.

Нині руїни, які залишилися від графського маєтку, знаходяться в смт. Немішаєве по вул. Біохімічній і є власністю Української Православної Церкви.

<<< назад | зміст | вперед >>>








© 2002-2018 Все о туризме - образовательный туристический портал
На страницах сайта публикуются научные статьи, методические пособия, программы учебных дисциплин направления "Туризм".
Все материалы публикуются с научно-исследовательской и образовательной целью. Права на публикации принадлежат их авторам.