Туристическая библиотека
  Главная Книги Статьи Методички Диссертации Отчеты ВТО Законы Каталог Поиск отелей Реклама Контакты
Теория туризма
Философия туризма
Право и формальности в туризме
Рекреация и курортология
Виды туризма
Агро- и экотуризм
Экскурсионное дело
Экономика туризма
Менеджмент в туризме
Управление качеством в туризме
Маркетинг в туризме
Инновации в туризме
Транспортное обеспечение в туризме
Государственное регулирование в туризме
Туристские кластеры
ИТ в туризме
Туризм в Украине
Карпаты, Западная Украина
Туризм в Крыму
Туризм в России
101 Отель - бронирование гостиниц
Туризм в Беларуси
Международный туризм
Туризм в Европе
Туризм в Азии
Туризм в Африке
Туризм в Америке
Туризм в Австралии
Краеведение, странове-
дение и география туризма
Музееведение
Замки, крепости, дворцы
История туризма
Курортная недвижимость
Гостиничный сервис
Ресторанный бизнес
Анимация и организация досуга
Автостоп
Советы туристам
Туристское образование
Менеджмент
Маркетинг
Экономика
Другие

Друк В.В.
Державне управління: удосконалення та розвиток. - 2012. - №5.

Особливості політики держави у сфері гірського туризму

гірський туризм У статті досліджується поняття, ознаки та основні особливості політики держави у сфері розвитку гірського туризму, як однієї з важливих складових державної туристичної політики, та наводяться основні пропозиції щодо її розвитку та подальшого удосконалення.

Ключові слова: державна туристична політика, гірський туризм, державне регулювання розвитку туристичної галузі, механізми регулювання гірського туризму, нормативно-правове забезпечення гірського туризму.

Постановка проблеми. Україна об’єктивно має всі передумови для інтенсивного розвитку внутрішнього та іноземного туризму: особливості географічного розташування та рельєфу, сприятливий клімат, багатий природний, історико-культурний та туристично-рекреаційний потенціал. Однак сьогодні розвиток цієї важливої галузі економіки є недостатнім, значна частина природних територій та об’єктів культурної спадщини непристосована для туристичних відвідувань, туристична інфраструктура в цілому не відповідає якісним параметрам, а туристичні послуги в більшості секторів туристичної індустрії – вимогам до якості обслуговування.

На сьогодні досі нема розробленої єдиної комплексної програми розвитку туризму. Попередня програма була розроблена на термін до 2010 року, а отже є необхідність у розробці нової, адже саме ця програма і має визначити теоретичні засади розвитку туристичної галузі в Україні. А для ефективного використання всіх можливих туристичних можливостей на гірських територіях потрібна розробка державного механізму у сфері управління гірського туризму. Державне регулювання, в даному випадку, потрібне не тільки для ефективного та цілеспрямованого впливу державних органів на розвиток гірського туризму, але, перш за все, з метою розробки цілої системи державних органів, а також заходів, принципів, методів, які б сприяли розвитку гірського туризму в Україні. Саме державне регулювання розвитку того чи іншого виду туризму є єдиним способом, який не тільки допомагає розробити цілу систему, заходів державного впливу, а й втілити їх у життя, а також прослідкувати на прикладі певних досліджень та соцопитувань механізми їх реалізації та їх ефективність.

Стан дослідження проблеми. Питанням про розвиток туризму присвячено ряд праць українських та зарубіжних вчених-теоретиків та практиків. Серед них – М.О. Баймуратов, А.Г. Бобкова, О.Ю. Серьогін, С.Б. Чехович, Я.М. Шевченко, Н.А. Опанасюк, В.І. Цибух, В. Федорченко, І. Черніна, та інші. Вагомий внесок у розвиток туризму на гірських територіях робили відомі українські вчені М.К. Орлатий та П.Т. Каблук. Музика Н. та Самковський Ю. аналізують проблеми активізації рекреаційно-оздоровчої діяльності та подають інформацію про створення у гірських регіонах широкої мережі туристичних маршрутів, описують інфраструктуру туристичних баз та притулків в горах. Разом з тим, питання нормативно-правового регулювання сфери гірського туризму в Україні ще не повністю розв’язані.

Мета статті полягає в всебічному аналізі теоретичних положень науки державного управління, а також туристичної науки у сфері гірського туризму, сучасного стану державного регулювання туристичної діяльності в Україні, а також політики держави у сфері гірського туризму як однієї з важливих складових державної туристичної політики.

Виклад основного матеріалу. Однією із важливих складових сучасної державної політики є туристична політика. Визначаючи термін «туристична політика» слід у першу чергу наголосити на тому, що це політика органів державної влади, спрямована на розвиток та подальше удосконалення туристичної сфери. Це означає що реалізовують туристичну політику перш за все органи державної влади, а отже туристична політика є складовим елементом державної політики, і має ґрунтуватися також на всіх тих нормативно-правових актах, на яких ґрунтується політика у певній державі. Слід констатувати, що як і в багатьох інших випадках, єдиного, загальноприйнятого визначення поняття державної політики досі не існує. Основні дискусії науковців з цього приводу зосереджені на таких баченнях даного поняття: сукупність цілей і завдань, що практично реалізується державою, і за¬собів, які використовуються при [12, С.132], напрям дії або утримання від неї, обрані державними органами для розв’язання певної проблеми або сукупності взаємопов’язаних проблем [13,С.264], тощо.

Вважаємо за доцільне розглядати державну політику перш за все, як узгоджену та цілеспрямовану діяльність органів державної влади у певній сфері, яка може здійснюватися як безпосередньо, так і опосередковано. Це означає, що реалізовувати державну політику можуть не тільки державні органи безпосередньо, а й інші органи, за дорученнями органів державної влади. Загалом слід сказати, що підкорюватися принципам, засадам, вимогам державної політики повинні всі громадяни певної держави. Державна політика повинна бути реалізована у багатьох сферах суспільного життя, оскільки без належного регулювання з боку держави важко уявити розвиток тої чи іншої галузі.

Туристична сфера є дуже перспективною, однак вона дуже швидко змінюється, оскільки з кожним роком констатуємо появу все нових і нових видів туризму, що, відповідно потребує належного правового регулювання, і успішної і ефективної реалізації прийнятих законодавчих актів на практиці. Саме тому туристична політика має характеризуватися динамізмом і постійним розвитком, оскільки політика у даній сфері має врегульовувати все нові й нові відносини, які виникають. Таким чином, з одного боку констатуємо певну мінливість, швидкоплинність туристичної сфери, а з іншого – подальше закріплення та розвиток тих видів туризму, які існують вже давно. Цікавим є твердження про те, що головне в туристичній політиці – це вплив уповноважених органів на роз¬виток туристичної галузі. Однак, на нашу думку, у цій дискусії, перш за все слід наголосити на понятті «ефективний вплив» органів державної влади, бо тільки тоді, коли органи державної влади будуть ефективно працювати, певна сфера суспільного життя відповідно буде розвиватися.

Пропонуємо при визначенні “державної туристичної політики”, наголошувати на тому, це єдина, цілісна, взаємоузгоджена система методів, способів і засобів соціально-економічного, правового, зовнішньополітичного, культурного та іншого ха¬рактеру, яка здійснюється органами державної влади як безпосередньо, так і опосередковано, з метою ефективного регулю¬вання тури¬стичної галузі.

Однак, визначаючи термін «державна туристична політика» слід наголосити на тому, що така політика може здійснюватися у багатьох аспектах. Це залежить від рівня, на якому вона здійснюється і реалізується. Так, можна роз¬різняти державну туристичну політику, регіональну і туристичну політику окремих підприємств, які займаються туризмом, і в кожному з цих випадків туристична політика буде характеризуватися своїми особливостями. Державна туристична політика - це політика органів державної влади, яка повинна охоплювати всі ті явища та процеси, які відбуваються у всій державі, ефективно їх регулювати, а також враховувати можливу їх динаміку. Регіональна туристична політика - це політика органів державної влади, яка з одного боку повинна ґрунтуватися, та відповідати всім вимогам державної туристичної політики, а з іншого - враховувати певні культурні, демографічні, історичні, географічні особливості певного регіону, у якому вона реалізовується. В.Г. Герасименко розглядає туристичну політику як систему методів, впливів і заходів соціально-економічного, правового, зовнішньополітичного, культурного й іншого характеру, яка здійснюється парламентами, урядами, державними і приватними організаціями, асоціаціями і закладами, що відповідають за туристичну діяльність, з метою регулювання і координації туристичної галузі, створення умов для розвитку туризму [2, С.84].

Держава проголошує туризм одним з пріоритетних напрямів розвитку економіки та культури і створює умови для туристичної діяльності. Реалізація державної політики в галузі туризму здійснюється шляхом: визначення і реалізації основних напрямів державної політики в галузі туризму, пріоритетних напрямів розвитку туризму; визначення порядку класифікації та оцінки туристичних ресурсів України, їх використання та охорони; спрямування бюджетних коштів на розробку і реалізацію програм розвитку туризму; визначення основ безпеки туризму; нормативного регулювання відносин у галузі туризму (туристичного, готельного, екскурсійного та інших видів обслуговування громадян); ліцензування в галузі туризму, стандартизації і сертифікації туристичних послуг, визначення кваліфікаційних вимог до посад фахівців туристичного супроводу, видачі дозволів на право здійснення туристичного супроводу; організації і здійснення державного контролю за дотриманням законодавства в галузі туризму; визначення пріоритетних напрямів і координації наукових досліджень та підготовки кадрів у галузі туризму;участі в розробці та реалізації міжнародних програм з розвитку туризму [4].

Оскільки туристична політика є складовою державної політики, вона реалізується на всій території України, але перева¬жно на рівні окремих регіонів з метою розв’язання соціально-економічних суперечностей між розвитком економіки регіону і туризму в ньому. Основними напрямами державної політики в галузі туризму є захист прав туристів, інтересів виробників вітчизняного туристичного продукту і підтримка внутрішнього і в’їзного (іноземного) туризму. Форми такої під¬тримки варіюються залежно від прямих інвестицій, спрямованих на формування ту¬ристичної інфраструктури, витрат на підготовку кадрів, наукове і рекламно-інформаційне забезпечення, просування національного туристичного проду¬кту на світовому ринку; податкових і митних пільг, що стимулюють при¬плив інвестицій, та ін.

На думку М.П. Мальської одними з найголовніших заходів державної туристичної політики повинні стати наступні заходи: збільшення фінансових витрат на проведення рекламних акцій на основних ринках збуту; створення доброго політичного іміджу країни; створення позитивного інвестиційного іміджу країни; введення системи тимчасових пільг для представників туристичної сфери за такими напрямками: фінансові пільги (знижки й позики під низький відсоток);податкові пільги (тимчасове звільнення від сплати податків чи скорочення їхнього розміру); інші пільги (створення системи підготовки кадрів, розробка програм розвитку туристичної сфери, тощо) [10, С.239].

Цілком правильно вважати, що туристична політика держави як система методів, способів і засобів соціально-економічного, правового, зовнішньополітичного, культурного та іншого ха¬рактеру, яка здійснюється органами державної влади як безпосередньо, так і опосередковано, з метою ефективного регулю¬вання тури¬стичної галузі базується на відповідній стратегії та тактиці.

Туристична стратегія є явищем, якому, на нашу думку приділяється мало уваги у сучасній туристичній доктрині. Туристична стратегія - “це розробка загальної концепції розвитку галузі та цільових програм в її межах, для реалізації яких необхідний час і значні фінансові ресурси. Основною метою концепції є створення сучасної високо¬ефективної та конкурентоспроможної туристичної індустрії, яка забезпечить широкі можливості для обслуговування споживачів (як співвітчизників, так й іноземців) та зробить значний внесок у соціально-економічний розвиток країни” [6, С.344].

Таким чином, можемо зробити висновок про те, що туристична політика є особливим видом державної політики, спрямована на ефективний розвиток туристичної сфери. Разом з тим, що туристична політика є невід’ємною складовою державної політики, існують і деякі специфічні фактори, які формують туристичну політику, а саме: економічні, правові, природні умови країни, транспортні умови, соціальні фактори. Під економічними факторами мається на увазі: економічні макроекономічна та валютна стабільність, можливість залучення капіталів для реалізації цієї мети, зацікавленість інвесторів. Правові фактори включають: наявність належної правової бази, реальну можливість для втілення нормативно-правових актів у життя, відповідність нормативної бази до європейських стандартів. Природні умови країни – це наявність унікальних природних ресурсів, культурно-історичних пам’яток, творів мистецтва, архітектури, живопису, тощо. Соціальні фактори включають сприятливі умови життя людей, можливість для реалізації туристичних потреб, тощо

Разом з тим, відомий науковець, М.І. Кабушкін виділяє такі елементи, що впливають на туристичну політику як: економічна полі¬тика, політика пасажирських перевезень, соціальна політика, територіальна політика, політика культури та політика дозвілля [5,С.148]. Сутність економічної політики полягає, перш за все, у створенні позитивного економічного середовища, яке б забезпечило надійну базу для розвитку туристичної сфери. Важливість політики пасажирських перевезень зумовлена необхідністю туриста дістатися конкретного місця через певне транспортне сполучення. Слід наголосити на існуванні нерозривного зв’язку у системі турист - транспортна мережа, оскільки без існування транспортного сполучення туристу буде важко дістатися місця туристичної подорожі, а залучення туристів до відвідання тієї чи іншої держави сприяє розвитку як економіки вцілому, так і транспортних сполучень, як її складової.

Деякі дослідники виділяють у політиці пасажирських перевезень три складові: по-перше, по¬літику шляхів сполучення, яка визначає розширення і розбудову залізнич¬них мереж, автомагістралей та авіаційних шляхів сполучення, а також інди¬відуальні маршрути пересування ріками; по-друге, політику транспортних засобів, яка може позитивно впливати на туризм шляхом цілеспрямованого розвитку транспортного парку країни; по-третє, тарифну політику, яка визначає стратегію фо¬рмування ціни на проїзд у громадському транспорті та сприяє розвитку тури¬зму шляхом встановлення диференційованих цін (наприклад, молодь та сту¬денти можуть купувати квитки на поїзд та літак за пільговими тарифами) [5] .

Соціальна політика полягає у створенні цілого комплексу заходів державного та недержавного характеру, спрямованих на виявлення, задоволення і узгодження потреб та інтересів певних верств населення. Виділяють наступні елементи соціальної політики: законодавче регулювання робочого часу та відпу¬сток, перерозподіл доходів та стимулювання розвитку соціального туризму. Результатом реалізації ефективної соціальної політики є залучення широких верств населення до спожи¬вання туристичного продукту (дітей, студентів, людей похилого віку, інвалідів, тощо).

Територіальна політика є ефективною тоді, коли в певній державі створено найкращі умови для розвитку туризму. У країнах зі слабкою економікою до завдань територіальної політики належить контроль за використанням землі та формуванням туристичної інфраструктури [5]. Деякі науковці ототожнюють територіальну політику із транспортною, однак це різні поняття.

Політика культури полягає не тільки у формуванні такої державної політики, яка б сприяла розвитку культурного потенціалу певного народу, та, як результат, залучення туристів, а й забезпечення збереженню культурної ідентичності, традицій та звичаїв народу.

Політика дозвілля реалізовується шляхом організації таких заходів, які спрямовані на ефективне, корисне та цікаве проведення вільного часу та дозвілля. Деякі дослідники вирізняють 2 основні елементи у системі організації політики дозвілля, а саме – кількісний та якісний. Кількісний показник характеризується тим, скільки часу громадянин може бути повністю вільним від роботи, а отже й займати своє дозвілля.

Якість організації вільного часу покращується, якщо в рамках комунальної політики особлива увага приділяється розвитку бібліотек, музеїв, теат¬рів, створенню басейнів, інших спортивних споруд, зелених зон [5]. Туристична політика має на меті ефективне управління туристичними процесами на певній території. Туристична політика є правильною тільки тоді, коли вона ґрунтується не тільки на законодавстві певної держави, а й на світових туристичних стандартах, які вже давно є сформованими (вони, в такому випадку, переважно виявляються у формі принципів, правил, звичаїв, тощо.) Туристична політика повинна бути спрямована на регулювання таких відносин, які виникають у туристичній сфері. Це означає, що вона не тільки має охоплювати всі ті суспільні процеси, як вже виникають у туристичній сфері, а й ті які можуть виникнути за певних умов. Особливістю туристичної політики на даному етапі розвитку суспільства є також те, що вона повинна враховувати сучасні туристичні відносини, тобто такі, які є актуальними в даний час. Учасниками таких відносин можуть бути як особи, які мають відношення до туристичної сфери, так і особи, зайняті в інших сферах суспільного життя, однак які є зацікавленими у досягненні певної мети (наприклад туристи). Туристична політика також повинна бути виваженою та послідовною. Це означає, що ті рішення, які приймаються державними органами для вирішення тих чи інших питань мають по-перше - враховувати всі попередні рішення щодо даного питання, по-друге - ґрунтуватися на вимогах законності, по-третє – бути спрямованими на реальне вирішення проблеми, та недопущення повторного її виникнення. Реалізовують державну туристичну політику органи державної влади, на які законом покладені такі функції.

Слід зауважити, що елементів туристичної політики можна вирізняти дуже багато, оскільки є багато факторів, які її формують, впливають на неї та допомагають досягати поставлених завдань та функцій. Можна також розглядати екологічну, інвестиційну, регіональну по¬літику, політику засобів масової інформації, політику реклами туристичного продукту, тощо.

Реалізація туристичної політики – це дуже складний та багатоаспектний процес, він включає в себе не тільки цілу систему принципів, завдань, функцій, а й заходів щодо їх втілення. Для позначення цих елементів варто вживати термін «механізм реалізації туристичної політики». Механізм реалізації туристичної політики держави включає: складання, прийняття, та ефективне застосування цільових програм з розвитку туризму на державному і регіональному рівнях; формування такого законодавства, яке б ґрунтувалося на даних програмах, загальновизнаних міжнародних нормах та принципах, та створення заходів, які спрямовані на реалізацію завдань туристичної політики, тощо. Однак, реалізація принципів, завдань та функцій державної політики є неможливою без належного механізму державного управління у тій чи іншій сфері, який би не тільки ґрунтувався на останніх правових, економічних, соціальних тенденціях у країні, а й враховував їх подальший можливий розвиток.

На думку французького вченого Анрі Кульмана, який наголошував на існуванні величезного числа механізмів, які на його думку, являють собою систему елементів (цілей, функцій, методів, організаційної структури і суб’єктів) та об’єктів управління, в якій відбувається цілеспрямоване перетворення впливу елементів управління на необхідний стан або реакцію об’єктів управління, що має вхідні посилки і результуючу реакцію [9, С.132] .

Вітчизняні дослідники Н.Р. Нижник і О.А. Машков пропонують таке визначення механізму управління: “це складова частина системи управління, що забезпечує вплив на фактори, від стану яких залежить результат діяльно¬сті об’єкта, яким управляють” [11, С.37].

Різні погляди науковців і щодо механізмів державно-правового регулювання туристичною сферою. Так, Р.Р. Ларіна, А.В. Владзимирський, О.В. Балуєва зазначають, що механізм управління є складовою, але найактивнішою частиною системи управління, яка забезпечує дію на чинники, від стану яких залежить результат діяльності керованого об'єкту. На їх погляд, механізм управління є достатньо складною категорією управління і включає такі елементи: цілі управління; критерії управління – кількісний аналог цілей управління; фактори управління – елементи об'єкту управління і їх зв'язку, на які здійснюється дія на користь досягнення поставлених цілей; методи дії на чинники управління; ресурси управління – матеріальні і фінансові ресурси, соціальний і організаційний потенціали, при використовуванні яких реалізується вибраний метод управління і забезпечується досягнення поставленої мети [3, С.121].

М.І. Круглов трактуючи механізм державного управління як сукупність економічних, мотиваційних, організаційних і правових засобів цілеспрямованого впливу суб’єктів державного управління на діяльність об’єктів, що забезпечує узгодження інтересів учасників державного управління, які взаємодіють, вважає, що оскільки фактори державного управління можуть мати економічну, соціальну, організаційну, політичну і правову природу, то комплексний механізм державного управління повинен являти собою систему економічних, мотиваційних, організаційних, політичних і правових механізмів [8, С.233].

О.Б. Коротич у складі державних механізмів управління виділяє конкретні державні механізми управління, механізми здійснення процесу державного управління, а також механізми формування та взаємодії складових систем державного управління. На її думку, конкретні механізми управління (зокрема державного) – це певне знаряддя для здійснення цілеспрямованих перетворень; це сукупність способів, методів, важелів через які суб’єкт управління впливає на об’єкт управління для досягнення певної мети. Кожний конкретний механізм управління – це насамперед сукупність взаємопов’язаних методів управління, через використання яких здійснюється практичний вплив держави на суспільну життєдіяльність людей для забезпечення досягнення конкретної мети, що сприятиме розвитку країни в обраному стратегічному напрямку із додержанням низки визначальних принципів [7, С.311].

Г. Атаманчук стверджує, що механізм управління – це складова частина системи управління, що забезпечує вплив на фактори, від стану яких залежить результат діяльності управлінського об’єкта. Механізм державного управління, на його думку, це складна система державних органів, організованих відповідно до визначених принципів для здійснення завдань державного управління; це інструмент реалізації виконавчої влади держави. Механізм формування та реалізації державного управління - це сукупність і логічний взаємозв’язок соціальних елементів, процесів та закономірностей, через які суб’єкт державного управління «схоплює» потреби, інтереси і цілі суспільства в управляючих впливах, закріплює їх у своїх управлінських рішеннях та діях і практично втілює в життя, зважаючи на державну владу [1, С.296].

Аналізуючи позиції вітчизняних та зарубіжних науковців можемо констатувати, що сталого по¬няття механізму державного управління у науці досі не розроблено. Єдиною спільною рисою, яка охоплює всі підходи сучасних дослідників, щодо вивчення даного питання, є спільна спрямованість механізмів державного управління на досягнення результату, а саме розвитку тієї чи іншої сфери.

Висновки. Отже, механізм державного управління туристичною сферою є дуже складним та багатоаспектним явищем. Єдиних понять «механізм державного управління» та «механізм державного управління туристичною сферою» досі не розроблено, більше того, і в науці, і в практиці дуже часто ототожнюються такі дефініції. Механізм державного управління гірським туризмом є однією з складових механізмів державного управління туристичною сферою.

Аналізуючи положення теорії державного управління можемо констатувати, що механізм державного управління гірським туризмом являє собою єдину, взаємоузгоджену систему органів державної влади, які здійснюють управління в даній сфері, а також її завдань, функцій, повноважень, відповідно до закону. Елементами даної системи виступають: органи державної влади, система нормативно-правових актів, яка регулює діяльність даних органів, а також ті рішення, які ними приймаються в межах їхньої компетенції. Для правильного функціонування всієї системи необхідним є ефективна робота кожного її елементу, спрямована на досягнення єдиного результату.

Аналіз наукової літератури, узагальнення вітчизняного та зарубіжного досвіду дають підстави стверджувати, що галузь туризму вимагає безпосереднього державного регулювання з метою підтримки пріоритетних напрямів туристичної діяльності, зміцнення матеріально-технічної бази туризму, підвищення рівня життя громадян, створення додаткових робочих місць та умов для реалізації інвестиційних проектів, збільшення надходжень до державного бюджету, підвищення іміджу держави на міжнародному рівні.

Сучасний етап розвитку туристично-рекреаційної галузі в Україні характеризується постійними динамічними змінами, в тому числі і в правовому полі, що призводить до того, що ряд положень із законодавства не відповідає вимогам і потребам туристичної галузі і потребує вдосконалення і уточнення окремих правових норм і положень. Не зважаючи на велику кількість нормативно-правових документів, деякі сфери діяльності підприємств туристично-рекреаційної галузі і далі залишаються неврегульованими. Законодавче поле потребує, насамперед, значних доопрацювань у сфері ліцензування, стандартизації і сертифікації туристичних послуг, інформаційного, фінансового та матеріального забезпечення туристичної галузі. В Україні необхідно гармонізувати національне законодавство з європейським, визначитися з понятійними категоріями у сфері туризму, зорієнтувати власників готельних та туристичних підприємств на суворе дотримання міжнародних стандартів, зокрема, проводити подальшу сертифікацію послуг вітчизняних туристичних підприємств та організацій відповідно до міжнародних стандартів ISO або окремих їх положень.

Література

1. Атаманчук Г.В. Теория государственного управления. – М.: Юридическая литература, 1997. – 400 с.
2. Герасименко В.Г. Основы туристического бизнеса: учеб. пособ. / В.Г. Герасименко. – Одесса: Черноморье, 1997. – 160 с.
3. Державний механізм забезпечення інформатизації системи охорони здоров`я: Монографія / Ларіна Р.Р., Владзимирський А.В., Балуєва О.В. - Під заг. ред. В.В. Дорофієнко. - Донецьк: ТОВ“Цифровая типография”, 2008. - 252 с.
4. Закон України „Про туризм” // Відомості Верховної Ради України – 1995. - №29. – С.6.
5. Кабушкин М. Менеджмент туризма. – Минск: Экоперспектива, 1999. – 303 с.
6. Квартальнов В.А. Стратегический менеджмент в туризме: современный опыт управления. – М.: Финансы и статистика, 1999 г. – 496 с.
7. Коротич О.Б. Методологічні засади державного управління регіональним розвитком // Теорія та практика державного управління. – Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2005. – Вип. 3 (12). – 316 с.
8. Круглов М.И. Стратегическое управление компанией. – М.: Русская деловая література, 1998. – 356 с.
9. Кульман А. Экономические механизмы: Пер. с франц. / Под общ. ред. Н.И.Хрусталевой. - М.: Прогресс; Универс, 1993. - 192 с.
10. Мальська М.П. Міжнародний туризм і сфера послуг: підруч. [для студ. вищ. навч. закл.] / М.П. Мальська, Н.В. Антонюк, Н.М. Ганич. — К. : Знання, 2008. — 661 с.
11. Нижник Н.Р., Машков О.А. Системний підхід в організації державного управління: Навч. посіб./ За заг. ред. Н.Р. Нижник. – К.: Вид-во УАДУ, 1998. – 160 с.
12. Органи державної влади в Україні: структура, функції та перспективи розвитку. Навч. посіб./ Кол. авт.: Нижник Н.Р., Дубенко С.Д., Плахотнюк Н.Г. та ін.; За заг. ред. Н.Р. Нижник. – К.: ЗАТ “НІЧЛАВА”, 2003. – 288 с.
13. Пал Л.А. Аналіз державної політики/ Пер. з англ. І. Дзюб. - К.: Основи, 1999. - 422 с.

Друк В.В. Особенности политики государства в сфере горного туризма как составляющей механизма государственного управления туристической сферой

В статье исследуются понятие, признаки и основные особенности политики государства в сфере развития горного туризма, как одной из важных составляющих государственной туристической политики, а также приводятся основные предложения по ее развитию и дальнейшему совершенствованию.

Ключевые слова: государственная туристическая политика, горный туризи, государственное регулирование развития туристической отрасли, механизмы регулирования горного туризма, нормативно-правовое обеспечение горного туризма.

Victoria V. Druk. Features of policy in the field of mountaineering as a component of the mechanism of government tourism

The article describes the concept, characteristics and main features of state policy in the development of mountain tourism as one of the important components of the state tourism policy, and are the main proposals for its development and further improvement.

Key words: state travel policy, government policy in the field of mountain tourism, State regulation of the tourism industry, the mechanisms of regulation of mountain tourismthe, regulatory and legal framework for mountain tourism.

Присоединяйтесь к нам в Контакте, Фейсбуке, Твиттере, Одноклассниках и Google+








© 2002-2017 Все о туризме - образовательный туристический портал
На страницах сайта публикуются научные статьи, методические пособия, программы учебных дисциплин направления "Туризм".
Все материалы публикуются с научно-исследовательской и образовательной целью. Права на публикации принадлежат их авторам.