Шеремет Л.А.
Наукові записки Київського університету
туризму, економіки і права. Серія:
філософські науки. 2015. Вип.21. С.136-149.
Розвиток ігрової дії в Середньовіччі
В даній статті розглядається історія розвитку гри в період панування християнської ідеології в Європі. Ігровий елемент осмислюється в рамках двох соціальних тенденцій - аристократичної та народної, в яких безпосередньо відображались чуттєві та духовні потреби певних соціальних станів. При цьому відмічається, що розділення на стани було зумовлено саме християнською ідеологією, яка задавала певне життєве призначення кожному з них. Відзначено, що по відношенню до ігрової практики європейського середньовіччя ще непридатний термін «спортивна», оскільки вона все ще не потребувала раціонального відношення до себе, залишаючись заняттям, де основним сенсом було отримання задоволення.
Ключові слова: ігрова практика, лицарські турніри, карнавали, ігрова тенденція, ігрова подія.
Середні віки в Європі характеризуються як перехід до нових, релігійно-соціальних цінностей, що закладаються на основі традицій і свят. Одночасно з цим, Середні віки - це й своєрідне поєднання та зміщення християнської традиції з передуючою їй античною, збагачення першої язичницькими обрядами, культами, віруваннями другої, але через постійне й напружене протистояння між ними. Ми зробимо спробу виявити, розглянути й осмислити, наскільки однаково (і своєрідно) середньовічна думка та культура через своїх представників увібрала матеріал як античної (язичницької) традиції, так і християнського світогляду у сфері ігрової події.
Заслуговують спеціального аналізу відмітна особливість ігрової події, що визначила її подальше існування й розвиток. В середні віки в грі вперше виділилися чисто соціальні тенденції - аристократична та народна. Ми їх називаємо суспільні, так як вони безпосередньо через ігрову подію відображали чуттєві й духовні потреби певних соціальних станів. При цьому важливо відмітити, що поділ на стани було обумовлено християнською ідеологією, що задавала певне життєве призначення кожному з них [5, с.24].
Розпочнемо з аналізу аристократичної тенденції в ігровій події, в якій, власне, продовжила своє безпосереднє існування ритуалізована традиція як засіб відтворення досвіду попередніх поколінь. Аристократична тенденція виразилася в існуванні та культивуванні лицарського (від німецького Ritter - вершник) ідеалу. Даний ідеал досить довго формувався в цілісну структуру, в силу відомих причин (від культурної катастрофи Риму до перемішування різнорідних культурних традицій), і остаточно склався тільки до XII ст., коли лицарство знаходить себе як стан середньовічного суспільства.
Лицарський ідеал безпосередньо формувався в атмосфері християнської ідеології, що зумовило появу в ньому образу християнської святості та смиренності, героїзму віри й сили волі. Враховуючи, що лицар - це воїн, то дані якості були необхідні йому для того, щоб підтримувати благочестиві чесноти в християнському світі та очищати його від гріха й пороку. Праведне життя та справжня чеснота лицарів, як вказує Й. Хейзінга, - рятівний засіб в смутні й неспокійні часи, коли війни між добрими і злими все більше множаться. Від цього залежить благо та спокій християнської церкви й усього королівства, де служить лицар, і забезпечується досягнення справедливості [12, с.69-70].
Власне християнське коріння ідея лицарства знаходила у бойовому подвигу архангела Михаїла, тому лицарі являли собою земний образ ангельського воїнства, що оточують престол Господній. Безумовно, що тим самим визнавалася й підтверджувалася обраність лицарського стану, яку необхідно було нести з усією відповідальністю. Обраність закріплювалася обрядом посвячення в лицарі, який розглядався як певне таїнство, порівнянне з таїнствами хрещення або шлюбу, коли священик благословляв («хрестив») зброю «захисника церкви». Але при цьому безсумнівно, що даний обряд представляв подальший розвиток ритуалізованої ініціації воїнів, яка природним чином продовжувала існувати й характеризувала обряд як відтворення традиції.
Становлення подібного ідеалу також напряму було пов’язано зі створенням спеціалізованої системи виховання - від підготовчого періоду для молодої людини (до 21 року) й до самого обряду посвячення в лицарі. Особливий розвиток в ній знайшли сім «лицарських чеснот» (верхова їзда, фехтування, володіння списом, плавання, мисливство, гра в шашки, складання та спів віршів на честь дами серця). Саме після проходженні всіх ступенів системи лицарського виховання й призначався обряд посвячення, за результатами якого молодий аристократ міг називатися лицарем.
Важливо відзначити наступне - створення лицарського образу вказує, що нове, яке зросло на християнському світогляді, аристократичне співтовариство потребувало набуття власних традицій. Вибудовування ж особливої системи виховання лицаря, першою з часів античності, являє собою закріплення язичницько-християнського синтезу в лицарському ідеалі. Виходячи з цього положення, ми можемо говорити про ігрові традиції лицарства в Середні віки.
Соціальна роль лицарського стану формувала особливий спосіб життя лицаря - неодмінна участь у військових діях та розігруванні бойових битв на лицарських турнірах. Останні задумувалися й влаштовувалися насамперед після проходження та на честь ініціації, але при цьому воїни давали клятву, що будуть брати участь у турнірах тільки для оволодіння військовим мистецтвом [2, с.150]. Цей сенс турнірів безпосередньо підтримувався монархами європейських держав (наприклад, укази англійського короля Річарда Левове Серце про проведення турнірів), для яких у XII-XIII ст. турніри - важливий етап військової та ідеологічної підготовки до Хрестових походів. Адже за мету Походів ставилося звільнення гробу Господнього з рук невірних в Єрусалимі. Інакше посвята в лицарі на турнірах, де метою був би турнір, принижувало святу мету лицаря - «бути захисником Господа» (адже сам монарх - лицар).
Але тут необхідно зауважити, що «життя лицаря - наслідування: лицарям чи Круглого Столу або античним героям, або однаково і древнім і сучасникам» [12, с.74]. Відображенням цієї риси лицарського способу був культ «Дев’яти безстрашних»: трьох язичників (Гектор, Цезар, Олександр) , трьох євреїв (Ісус Навин, Давид, Іуда Маккавей), трьох християн (Артур, Карл Великий, Готфрід Бульонський). Про них складалися оповіді і легенди як про самих великих воїнів в історії людства, їм поклонялися (в рамках дозволеного церквою) багато лицарів, маючи намір керуватися у своїх діях так, як це робили «безстрашні» за життя. І ці ж легенди ставали сюжетною основою турнірних уявлень (особливо в XIII-XIV ст. час найвищого розквіту лицарського ідеалу [10, с.99]), де важливим було повторення (відтворення) легенди, але не результати битв учасників.
Лицарство як відносно молодий стан гостро відчувало потребу в таких міфах, які можна було досить часто відтворювати. Ідеалізований турнір, але аж ніяк не військові битви, був для них єдиним ритуалом, на якому вони могли публічно демонструвати вірність християнським цінностям і власним традиціям. Не випадковий лицарський вибір - адже ритуально-ігрове відтворення героїчної дії насправді є архетипічним сюжетом, що переходить від епохи до епохи, які мають однакові корені та майже однаковий зміст [9, с.46].
Звернемося безпосередньо до турнірів. У своїй класичній формі турніри (torneamentum - латинізоване грецьке слово tornos - центр кола) склалися до XII ст., Коли лицарство, як ми вказали, вже остаточно утвердилося як одне з основних станів середньовічного суспільства. Батьківщиною турнірів була Франція, де вони називалися галльською грою. Спочатку вони включали в себе демонстрацію майстерною верхової їзди та інсценований поєдинок між спеціально підібраними воїнами (часто це були родичі королівських осіб і люди благородної крові), в якому чергувалися тактичні напад і відступ. «Батьком» турнірів називають Жоффруа де Прейї, який встановив в XI ст. тверді правила воєнізованих ігор (багато в чому заради безпеки учасників), прийняті потім у всіх європейських державах.
Не випадковий факт поширення даного захоплення по середньовічній Європі з Франції - адже в Галлії, країні франків, ще довго зберігався вплив античної культури, у тому числі й в ігровій сфері. Так, ще в епоху королівської династії Меровінгів там влаштовувались ігри на давніх аренах [10, с.88]. З іншого боку, в якості відмінної риси, як турнірів, так і аристократичної тенденції в ігровій події європейського Середньовіччя в цілому, потрібно розглядати наступний факт - в турнірах приймали участь виключно вершники на конях (що як ми відзначали, і дало ім’я стану). Наявність у своєму особистому розпорядженні бойового коня в Середні віки вважалося ознакою знатності. У цьому виявляється як спеціалізація лицарських ігор (далеко не кожен вільний громадянин міг стати лицарем - власне, цього не дозволяв і соціально-політичний устрій багатьох європейських королівств), так і відмінність їх від античних змагань (так, там були гонки на колісницях, але як різновид атлетичних ігор і зовсім не відображали специфіку епохи).
Протягом XII в. проведення турнірів утвердилося на території Англії та Німеччини. Турніри знаходили чітку ігрову програму - поєдинки на списах (тьост) і групові битви (в основному, двох загонів, що формувалися за «націями» або областями). Але при цьому лицарські турніри не були утилітарною підготовкою аристократичного стану як стану професійних воїнів. Турніри піддавалися потужному соціальному впливу, тому всяка сутичка, якщо вона обмежена певними правилами, має - вже в силу самого цього обмеження - формальні ознаки ігри, особливо напруженою, рішучою, але в той же час і надзвичайно наочною. Турніри викликали непідробний інтерес у тих, заради кого вони і проходили - глядачів, яких з кожним турніром ставало все більше і більше. Враховуючи обмеженість розваг в той час і нав’язану християнською церквою смиренність в мирському житті, зрозуміло, чому приваблювала учасників і глядачів присутність на подібних ігрових подіях. Турніри в певній мірі для багатьох європейських аристократів були засобом проти елементарної нудьги від вимушеної через нескінченні війни самоти і неможливості якимось певним способом проявити й показати себе.
Життя як наслідування (відтворення традиції) і мирська обмеженість зумовили й іншу важливу обставину аристократичної ігрової події: середньовічний турнір - це змагання, перевантажене прикрасами, де драматичний і романтичний елементи підкреслюються настільки явно, що виконують функцію драми. Реальність, що оточувала лицаря не могла бути прекрасною - вона була суворою, жорстокою, підступною. У придворній або військовій кар’єрі не так вже багато знаходилося місця для емоцій мужності через кохання - адже на війні треба вбивати. Однак вони переповнювали душу, їм хотіли дати вихід - в результаті чого і творилося прекрасне життя, влаштовувались пишні ігри.
Зауважимо, що вже з середини XII ст. турніри проводилися в рамках різних свят (у тому числі християнських, наприклад, на Трійцю). Блиск і пишність події, величезна кількість людей (так, у травні 1184 німецький імператор Фрідріх Барбаросса влаштував змагання для 70000 лицарів [5, с.263]), урочистий церемоніал, ігри та забави задавали особливу атмосферу на турнірах. Тут переривався одноманітний хід повсякденного життя.
Саме тому з ростом глядацьких симпатій лицарський турнір знаходив додатковий сенс. Адже серед глядачів тепер повноправно знаходилася жінка (дружини, дочки, придворні дами багатих аристократів-організаторів), увагу та симпатію якої хотів заслужити практично кожен лицар-учасник. Дана подія призвела до появи ще одного відмітного моменту лицарської ідеї в Середні віки. Цим моментом став культ любові до Прекрасної Дами (адже більшість лицарів дійсно були молодими людьми!) -до образу хоча й збірного, але не менш привабливого. Саме культ благородної та чистої любові до Прекрасної Дами знаменував безпосередній перехід чуттєвого потягу в моральну самовідданість, що природно випливає з необхідності перед лицем дами своєї мрії виявляти мужність, наражатися на небезпеку, демонструвати силу, терпіти страждання, спливати кров’ю. Прекрасній Дамі присвячувалися перемоги на полі бою. Вона була додатковою мотивацією на турнірах.
Культ Прекрасної Дами - не що інше, як сублімація сексуального потягу відважних воїнів до улюблених дам своїх сеньйорів, уперше чітко проявилася в історії ігрових змагань. Забираючи бойового коня й обладунки поваленого супротивника в турнірному змаганні за правом війни, лицар-переможець усував тим самим суперника в коханні до Прекрасної Дами. Хоча, в підсумку, міг задовольнитися лише її поцілунком і залишеним на пам’ять предметом гардеробу [12, с.87].
Однак тут необхідно повернутися до того, що європейське Середньовіччя - це влада такого соціального інституту, як християнська церква. Її ставлення до лицарських турнірів не відрізнялася постійністю й часто змінювалася. З одного боку, церква рішуче вела боротьбу проти турнірів. Адже в них з усією очевидністю проявлялися певні моменти поганських ритуалів та ігор (а гра, за християнським віруванням, від диявола). Більше того, ієрархи церкви не могли не бачити, що турніри викликали в учасниках пристрасть, емоційну насамперед. Вони були впевнені, що пристрасть не просто відволікала від культових практик з порятунку душі - пристрасть вела душу до загибелі. Турніри, починаючи з XII ст., неодноразово заборонялися церковними соборами і спеціальними папськими розпорядженнями.
Священики складали і читали повчальні проповіді про те, що лицарські турніри сприяють розвитку в правовірному всіх семи смертних гріхів відразу, повністю позбавляли смертельно поранених на турнірах допомоги церкви, про загиблих не дозволяли ховати на церковних цвинтарях [7, с.304-328].
Була й економічна сторона напруженості у відношенні церкви до турнірів - церква боролася проти марнотратство (на амуніцію, на подарунки тощо), що відпускалися на влаштування й проведення турнірів. Адже дана практика складала конкуренцію фінансовим пожертвам церкви, і, на думку церковних ієрархів, являла приклад витрачання коштів даремно. Гроші, що збираються на проведення турнірів, краще було б пустити на війну з невірними [7, с.312].
З іншого боку, саме фінансове питання підштовхнув церкву до ідеї відправити лицарів на «звільнення» власних символів віри - на участь у хрестових походах. Турніри як умова підготовки до походу, отримували тимчасове схвалення, а самим лицарям було обіцяно прощення всіх гріхів. Тим не менше, і церковнослужителі, і монархи розуміли, що назавжди заборонити святкування неможливо, і що за допомогою указів можна домогтися не більше ніж перерви у проведенні турнірів.
Подальший розвиток турнірів однозначно свідчив про повторення тих тенденцій, через які пройшли античні змагання. У міру того як зростала популярність турнірів, і збільшувалася кількість учасників, замки, де вони спочатку проводилися, ставали тісними і для лицарів і для глядачів. Турніри переміщалися в міста й влаштовувалися або на міській площі, або за містом на відкритій рівній місцевості (ристалище), де на одній зі сторін будувалися трибуни, що призначалися в основному для знатних дам. Тим самим практика турнірів також підтверджує дійсне існування невикорінної, сутнісної потреби людини у встановленні, затвердженні та багаторазовому відтворенні певної ігрової традиції, в якій вона реалізує свої потреби. Лицарські турніри та лицарські спільноти стали в Новий Час зразком для подальшого розвитку аристократичної тенденції в грі.
Зміна соціальних умов примушувала до заперечення лицарського ідеалу. Військове мистецтво давно вже відмовилося від кодексу поведінки, встановленого для турнірів: у війнах XIV і XV століть непомітно підкрадалися та нападали зненацька, влаштовували набіги, не гребували й мародерства. Заперечення лицарського ідеалу відбувалося і в культурно-ідеологічному плані. Обновлювана культура Нового Часу прагнула до того, щоб колишні форми були позбавлені від непомірно високих помислів. Як зауважує Й. Хейзінга, «лицаря змінює французький дворянин XVII ст., який, хоча й дотримується станових правил і вимог честі, більше не вважає себе борцем за віру, захисником слабких і пригноблених. Тип французького дворянина змінився «джентльменом», що також веде свій родовід від стародавнього лицаря, але що є більш стриманим і витонченим [12, с.116].
Значення цих трансформацій ми додатково розглянемо. Зараз же відмітимо ось яку тонкість. В античному світі ми виявили професіоналізацію гри, тобто мета й сенс гри змушували учасника переглядати свою роль у грі - вона ставала для нього професією. У Середні століття ми маємо справу з зворотним боком ігрової події: лицарські змагання - це спочатку заняття аристократичне, яке вироджувалося в (як назвали б ми їх зараз) аматорські ігри.
З іншого боку, необхідно розглянути народну тенденцію в ігровій події, що стала наслідком існування народної культури в Середні століття. Відзначимо, що саме в цей час ми вперше говоримо про народну культуру як самостійний і окремий (від аристократичної культури) феномен. Адже в античності такий розподіл в силу соціально-економічних та соціокультурних умов не був настільки явний. Там, як ми пам’ятаємо, чітко виділялися «свій» - «не-свій», тобто приналежний громаді чи ні. У Середні століття, поряд із збереженням даної норми, з’являється, як ми вже вказували, уявлення про особливе призначення кожного стану перед особистим і єдиним Богом. Для народних мас, що також складали певний стан, основним життєвим призначенням була праця, що мала дві мети: одна - практична: підтримання земного існування людини, інша - моральна: праця як засіб виховання і самоприборкування. Неробство розглядалося як ворог душі, що загрожує їй всіма пороками [3, с.25-42].
До представників народної культури слід відносити сільських жителів (селян), а потім - містян. Саме вони зберігають традиційність укладу соціального життя, що формується століттями, і в їх життєдіяльності насамперед зберігалася й підтримувалася язичницька релігійність, перевага язичницьким святам (в певному поєднанні з християнськими), де основним моментом була участь у ритуально-ігрових діях, що славлять богів-покровителів народу. Сильний вплив християнської ідеології безумовно змінював пантеон богів і форми ставлення до них, але ні в якому разі не міг скасувати самої можливості та актуальності ритуально-ігрової події.
Найяскравішим власне ігровим вираженням соціального буття народного стану був карнавал. Дослідники середньовічної культури вказують, що карнавал будувався як специфічний вид гри - він був свідомим переіначуванням (перевертанням) існуючих соціальних норм і відносин (наприклад, жебрак стає принцом) на певному просторовому і певному часовому відрізках [1, с.14]. З іншого боку, специфіка саме народної тенденції в ігровій події Середньовіччя виявляється в тому, що на карнавалі відсутні глядачі. Дана відміна також обумовлена збереженням язичницької традиції. Дійсно, як і в античності, карнавал (ритуально-ігрова дія) не споглядають, в ньому живуть, і живуть усі, адже ніхто не має права абстрагуватися від даної події. Карнавал був типово народною формою участі в ігровій дії, коріння якого виявляються ще в античності [1, с.11].
Зовні карнавальні уявлення прив’язувалися до перерв в землеробських роботах народного стану і одночасно до великих релігійних, тобто християнських свят - Трійця, вівторок перед Великим Постом, Масляна, Різдво. Але слідом за М.М. Бахтіним відзначимо, що аж ніяк не в цьому лежить всенародне визнання карнавалу - карнавал в цілому, як і народні ігри, не просто гралися. Всі вони відображали світогляд народних мас - в образах гри бачили стислі образи кризових, переломних моментів життя природи, суспільства, людини: щастя-нещастя, падіння-піднесення, втрата-придбання, смерть-відродження і т.д. Це відрізняло й виділяло карнавальні подання від буденності та офіційності [1, с.13]. При цьому можна сказати, що особливістю карнавальних сюжетів і дій зміни та оновлення від аристократичної ігрової події варто назвати те, що вони були ворожі всякому увічненню, завершенню, кінцю. Карнавал завжди дивився в незавершене майбутнє.
У певному виді користь від карнавальних свят бачили і служителі християнської ідеології: «Всі ми, люди, - погано збиті діжки, які луснуть від вина мудрості, якщо вино буде знаходитись в безперервному бродінні благоговіння й страху Божого. Потрібно дати йому повітря, щоб воно не зіпсувалося. Тому ми й дозволяємо собі в певні дні блазнювання (дурість), щоб потім з більшою ретельністю повернутися до служінню Господу» (з циркулярного послання паризького факультету богослов’я, сер. XV ст.) [4, с.151].
Через карнавальну подію отримали свій розвиток народні ігри. Так, саме тут ми вперше зустрічаємо футбол - гру в м’яча, який б’ють переважно ногами. Ця ігрова подія, що не вимагала професійної підготовки, в силу свого неспеціалізованого характеру, доступності в будь-якому віці надзвичайно захоплювала максимальну кількість учасників під час проведення карнавальних свят. На наш погляд, саме дана гра - одна з найбільш яскравих характеристик народної тенденції в ігровій події європейського Середньовіччя.
У Середні віки футбол спочатку з’являється в сільській місцевості. При цьому власне сама гра має ритуальне походження, сутністю якої була віра в те, що можна позбутися небезпеки, якщо при відповідному обряді «запхнути» її в шкіряний вузол і виштовхати з села. А в певних випадках аналогічним чином виганяли й голову вбитого ворога чи злочинця [6, с.101].
У XIII і XIV ст. з’являються точні дані, що у футбол грають і городяни, особливо у Франції та Англії. У місті грали вулиця проти вулиці, цех проти цеху. Кількість учасників також була довільною - від 10 до 200 чоловік в одній команді. Тут вже метою було - якнайшвидше доставити м’яч до воріт. Причому у кожної граючої сторони були свої ворота, в якості яких використовувався, наприклад, або в’їзд на млин або в місто, або ворота собору чи монастиря.
У міському футболі було тільки одне правило - ніяких правил! Гра починалася вкиданням м’яча на площі в центрі міста, перед собором або на базарі. Будь-який гравець міг доторкнутися до м’яча будь-якою частиною тіла, а його суперник в змаганні намагався будь-яким способом вирвати м’яч у нього і також попрямувати до воріт - і так до нескінченності протягом 2-3-х годин (звичайна тривалість «матчу»). Тому і виходило, що гра являла собою натуральну бійку, де досить просто було отримати травму або навіть каліцтво, але задоволення від якої отримували всі.
Як і у випадку з лицарськими турнірами, важливу роль у захопленості футболом городянами зіграло наявність достатнього вільного часу і регулярний характер святкувань. Невгамовне бажання і зростаюча популярність гри у футбол приводили до того, що вже з кінця XIII в. матчі влаштовувалися щонеділі. У свою чергу, це вже поступово вело до вихолощення священності ритуального сенсу, який переходив у зовнішнє оформлення. У підсумку, ми можемо констатувати як факт наступне положення - будь-яке захоплююча ігрова дія приречена на профанацію (переорієнтацію), на втрату священності. Безладна регулярність -ось що виявлялося згубним для істинної священності ритуалу-ігри.
Але з іншого боку, гра у футбол майже відразу стала піддаватися найжорсткіших репресій з боку верховної влади, аж до повної заборони. Особливо в середині XIV ст., коли розгорілася Столітня війна, і державі потрібні були сильні й навчені воїни, які вміли поводитися як мінімум з луком, але не з шкіряним м’ячем. Указ 1365 забороняв «порожні й марні гри» під загрозою тюремного ув’язнення, і наказував, що всім без винятку слід зайнятися соціально необхідною стрільбою з луку та арбалету, «вчитися та тренуватися як індивідуально, так і групами» [13, с.117]. В результаті ігри або знову переміщалися в село, де контроль за виконанням указів був менш слабкий, або вони влаштовувалися й у місті, але набагато рідше - в масляний тиждень або цеховий день (міське недільне святкування, приурочене до виборів керівника гільдії на майбутній рік).
Слід уточнити, що іграми в м’яч активно захоплювався й аристократичний стан. Однак це були насамперед ігри, де не передбачався фізичний контакт суперників - наприклад, теніс. Більш того, дана гра розглядалася як спосіб встановлення єдності духовного і фізичного виховання людини. Вона навіть стала необхідною приналежністю більшості європейських університетів, на території яких будувалися тенісні корти [11, с.42-51]. Однак підсумком розвитку таких ігор в м’яч був наступ часу «впорядкування» - їм відводилося місце в основному в спеціально створюваних залах, які з’являлися у всіх великих містах Європи та утримувалися за рахунок або королівської влади, чи багатих городян.
На закінчення звернемося до проблеми відсутності правил у вивчені періоди командних ігор. Уточнимо одну деталь - вони були відсутні з формальної точки зору. Адже глядач ні в Олімпії, ні в Колізеї, ні на феодальному лицарському турнірі не відчував себе пасивним і байдужим. Він був таким же повноправним гравцем священного дійства, яке безпосередньо виконували ті, хто пройшов спеціальний відбір, тобто кращі з кращих (і середньовічний карнавал - це теж продовження язичницьких традицій). У традиційному суспільстві в цілому не було ще потреби у формальній вибудуваності ігрового дійства, яку в першу чергу вимагають командні ігри. Адже для них, в силу великої кількості учасників, необхідно більш чітке закріплення правил. У цих умовах футбол як гра зародився скоріше всупереч потреби в ньому - адже в Середні століття він остаточно так і не оформився в командну гру, в якій соціальна реальність не бачила необхідності.
Нарешті, необхідно сказати, що стосовно ігрової практики європейського Середньовіччя теж не варто застосовувати термін «спортивна», адже вона як і раніше не вимагала раціоналізованого ставлення до себе, залишаючись заняттям, де основним сенсом було отримання задоволення. Аристократична і народна тенденції в ігровій події в більшій мірі виявляли збереження античного ритуально-ігрового сенсу, хоча з іншого боку, фактом свого існування чітко вказували на неоднорідність самої ігрової події в цей час.
Таким чином, розглянувши подальший розвиток ігрових дій, виявили причини появи даних тенденцій, проаналізували їх характерні приклади - лицарські турніри і народний футбол, відповідно. Аристократична ігрова тенденція закріпила архетипний сюжет ініціації, в ній продовжує існування потреба в ритуально-ігровому повторенні. Народна тенденція в грі характеризується тією ж безпосередністю, з якою виникає будь-яка ритуальна дія - це очевидно в карнавальних святкуваннях, у футбольних іграх. Більше того, народна тенденція виділялася можливістю в ігровій дії відображати світогляд народного стану як ворожий всякому завершенню і увічненню, що відрізняло її від аристократичної. У період Середньовіччя ще раз було підтверджено положення про єдність гри й ритуалу.
Література
1. Бахтин М.М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура Средневековья и Ренессанса. М., 1990. 543 с.
2. Виолле-ле-Дюк Э. Жизнь и развлечения в Средние века. СПб.: Евразия, 1997. 384 с.
3. Гуревич А.Я. Средневековый мир. Культура безмолвствующего большинства. М., 1990. 396 с.
4. Даркевич В.П. Народная культура средневековья: светская праздничная жизнь в искусстве IX-XVI вв. М., 1988. 344 с.
5. Дюби Ж. Трехчастная модель, или представление средневекового общества о себе самом. М., 2000. 320 с.
6. Кун Л. Всеобщая история физической культуры и спорта. М., 1982. 400 c.
7. Ле Гофф Ж. Средневековый мир воображаемого. М.: Прогресс, 2001. 440 с.
8. Мазаев Л.И. Праздник как социально-художественное явление. М.: Наука, 1978. 393 с.
9. Мелетинский Е.М. Аналитическая психология и происхождение архетипических сюжетов // Вопросы философии. 1991. №10. С.41-48.
10. Оливова В. Люди и игры: у истоков современного спорта. М., 1985. 240 с.
11. Шестаков В.П. Философия и теннис // Вопросы философии. 2002. №8. С.42-51.
12. Хейзинга Й. Осень Средневековья. М., 1988. 544 с.
13. Dunning Е., Elias N. Folk Football in Medieval and Early Modern Britain // Sports: readings from a sociological perspective. Toronto, Buffalo, 1972. P.117.
Шеремет Л.А. Развитие игрового действия в Средневековье
В данной статье рассматривается история развития игры в период господства христианской идеологии в Европе. Игровой элемент осмысливается в рамках двух социальных тенденций - аристократической и народной, в которых непосредственно отражались чувственные и духовные потребности определенных социальных сословий. При этом отмечается, что разделение на сословия было обусловлено именно христианской идеологией, которая задавала определенное жизненное предназначение каждому из них. Отмечено, что по отношению к игровой практики европейского средневековья еще непригоден термин «спортивная», поскольку она все еще не нуждалась в рациональном отношения к себе, оставаясь занятием, где основным смыслом было получение удовольствия.
Ключевые слова: игровая практика, рыцарские турниры, карнавалы, игровая тенденция, игровое действие.
Sheremet L. Development of Game Actions in the Middle Ages
This article discusses the history of the game during the reign of Christian ideology in Europe. The gaming element is interpreted in two social trends - the aristocratic and popular, which directly reflects the sensual and the spiritual needs of certain social classes. It is noted that the division into estates was due precisely to the Christian ideology that define specific mission in life to each of them. It is noted that with respect to the playing of the European Middle Ages is still unfit, the term «sport» because it still needed a rational attitude towards themselves, drop out, where the primary meaning was having fun.
Key words: match practice, jousting tournaments, carnivals, games trend game action.