<<< назад | зміст | вперед >>>

Мельниченко О.А., Шведун В.О. Особливості розвитку індустрії туризму в Україні

Розділ 2. Стан і проблеми розвитку туризму в Україні

2.1. Українські реалії розвитку індустрії туризму

Україна об’єктивно має всі передумови для інтенсивного розвитку внут­рішнього та іноземного туризму: особливості географічного розташування й рельєфу, сприятливий клімат, багатий природний, історико-культурний та тури-стично-рекреаційний потенціал. Але нині розвиток цієї важливої сфери еконо­міки є недостатнім, значна частина природних територій та об’єктів культурної спадщини непристосована для туристичних відвідувань, туристична інфрастру­ктура в цілому не відповідає якісним параметрам, а туристичні послуги в біль­шості секторів туристичної індустрії - вимогам до якості обслуговування [105].

Україна, як відомо, володіє значним туристичним потенціалом. Зокрема, вона є однією з провідних країн Європи за кількістю об’єктів історико-культурної спадщини. Лише на державному утриманні перебуває 150 тис. нерухомих пам’яток історії та культури, зокрема 57206 пам’яток археології, 51364 - історії, 16800 - архітектури та містобудування [219], близько 200 замків, з яких лише 50-60 об’єктів у відносно належному стані. Більша частина з них потребує ре­конструкції, процес якої можливо організувати за прикладом концесійних та орендних договорів щодо замку "Паланок" й історичних споруд у с. Тартаків і Старому Селі (Львівська область). До того ж, замки, спортивні і транспортні споруди являють собою не повний перелік об’єктів туристичного інтересу та туристично-спортивної інфраструктури, що потребують вдосконалення [13].

Залежно від спеціалізації виділяють природничі, історичні, художні, архі­тектурні, літературні, музичні, театральні та інші музеї. В Україні функціонує 485 таких закладів, кількість експонатів основного фонду яких становить 11,2 млн од. Найбільший інтерес для туристів можуть становити історичні, художні, етнографічні та природничі музеї, які репрезентують довкілля та культуру тієї місцевості чи країни, яку вони відвідують. В Україні їх нараховується 223. Наймасовішими ж є краєзнавчі музеї (155 закладів), які здебільшого мають місце­ве значення. Увагу туристів приваблюють і нетрадиційні музеї, в яких зібрані унікальні колекції (музей писанкового розпису у Коломиї, музей пошти у Ні­жині чи музей однієї вулиці в Києві). Найбільшу кількість музеїв мають м. Київ, Кіровоградська, Полтавська, Чернігівська та Харківська області. Найбагатші музейні фонди знаходяться у м. Київ, Львівській області та АР Крим [113]. Іс­нує особлива категорія музеїв-ансамблів, які створюються на основі пам’яток архітектури, їхніх інтер’єрів і навколишньої території. Особливо цінні з них мають статус музеїв-заповідників. В Україні таких об’єктів понад 50. Статус національних мають заповідники "Софія Київська" та Києво-Печерський історико-культурний заповідник, які увійшли також до об'єктів всесвітньої спад­щини, Шевченківський національний заповідник у Каневі, "Чигирин" в Черка­ської області, "Чернігів стародавній", "Хортиця" у Запоріжжі, "Херсонес Тав­рійський" у Севастополі, "Давній Галич" у Івано-Франківської області. Незва­жаючи на те, що музейна справа в Україні набула значного рівня розвитку, для неї характерна певна традиційність і навіть консервативність. У світі виника­ють й успішно функціонують нові типи музеїв: культурні центри, в яких куль­турно-просвітницька діяльність ведеться за допомогою творів мистецтва, книг, кіно, театру, аудіовізуальних програм, екскурсій та лекцій. Відвідувачі центрів можуть не лише ознайомитись з основною експозицією та тематичними виста­вками, але й мати у своєму розпорядженні книги, фільми, слайди, електронні видання та інші джерела, які допомагають знайти відповіді на різноманітні пи­тання. До нових типів музеїв відносяться інтерактивні дитячі музеї з бібліоте­ками, лабораторіями, кінотеатрами, різноманітними колекціями, у яких відвіду­вачі є не лише спостерігачами, але й активними дослідниками, а також екомузеї, присвячені людині та її природному та культурному оточенню. В Україні таких музеїв поки що немає.

В Україні немає також жодного казино міжнародного класу, подібного до тих, які є в Монте-Карло, Атлантік-Сіті чи Лас-Вегасі. Для того, щоб таке кази­но приваблювало іноземних туристів, потрібно створити цілий гральний ком­плекс з відповідною інфраструктурою, готелями, закладами ресторанного гос­подарства тощо. Таким чином, із закладів розважальної інфраструктури в Укра­їні найбільше значення для розвитку туризму та рекреації мають музеї як інсти­туції, які зберігають, досліджують і популяризують предмети найрізноманітні­шого призначення, виконуючи при цьому пізнавальну, розвиваючу та виховну функції [77].

Засобами розміщення туристів є будь-які об’єкти, які надають туристам епізодично або регулярно місце для ночівлі (звичайно в приміщенні). Як додат­кові умови враховуються такі: загальна кількість місць ночівлі перевищує де­який мінімум, об’єкт розміщення має керівництво, управління об’єктом ґрунту­ється на комерційній основі. Відповідно до рекомендацій Всесвітньої туристсь­кої організації, всі засоби розміщення можна представити двома категоріями - колективними й індивідуальними. До складу колективних засобів розміщення туристів включаються готелі й аналогічні заклади, спеціалізовані установи інші колективні засоби розміщення туристів. Значна кількість засобів розміщення морально і фізично застаріли та мають низьку конкурентоспроможність: щорі­чно ними користується лише 7,5% від загальної кількості іноземних відвідува­чів України. Більшість коштів, що спрямовується на будівництво та реконстру­кцію, - власні кошти підприємств, внутрішні та іноземні інвестиції становлять пише 35%. Проведення робіт з реконструкції приватизованих об’єктів стриму­ється, значною мірою, через відсутність у власників необхідних коштів. Струк­тура закладів готельного господарства України за місткістю і чисельністю пра­цівників не є оптимальною. Останніми роками на туристично-рекреаційних те­риторіях з'явилася значна кількість приватних домоволодінь, що надають пос­луги з тимчасового розміщення. Відсутність затверджених меж округів та зон санітарної охорони курортів унеможливлює визначення кількості таких закла­дів. Водночас, доходи домоволодінь від надання послуг розміщення у більшості випадків належним чином не оподатковуються, a їх діяльність суттєво збільшує навантаження на місцеві бюджети в частині утримання інженерної та транспор­тної інфраструктури, комунального обслуговування [77].

Залежно від особливостей керування, готелі можуть бути відособленими підприємствами або утворювати готельні ланцюги. Категорії готелям та іншим об’єктам, що призначаються для надання послуг із тимчасового розміщення (проживання), встановлюються за результатами обов’язкової сертифікації пос­луг із тимчасового розміщення, що ними надаються, стосовно рівня безпеки для життя та здоров’я людей, захисту от майна та охорони навколишнього природ­ного середовища в державній системі сертифікації УкрСЕПРО та оцінювання відповідності готелів вимогам певної категорії, що проводиться відповідно до правил обов’язкової сертифікації послуг з тимчасового розміщення (проживан­ня), затверджених Держспоживстандартом. Готелям встановлюються такі кате­горії: "п’ять зірок", "чотири зірки", "три зірки", "дві зірки" та "одна зірка". Ін­шим об’єктам, що призначаються для надання послуг із тимчасового розміщен­ня (проживання), у тому числі мотелям, пансіонатам, будинкам відпочинку, ту­ристичним базам, кемпінгам, категорія встановлюється за рівнем обслугову­вання в них (перший, другий, третій, четвертий та, відповідно, п'ятий рівні). Нині світові готельні бренди представлені в Україні тільки трьома міжнарод­ними операторами: Residor Hоtel Group (готелем Radisson SAS y та Алушті), Global Hyatt Corporation (готель Hyatt Regency Kyіv, у Києві) і Rixos Qroup (готель Rixos Prykarpattya в Трускавці Львівської області). Крім того, згідно із раніше заявленими планами, у найближчі кілька років у країні мають почати роботу готелі таких операторів, як Intercontinental Hоtel Group, Hilton Hotels Corporation, Accor Group, Fairmont Hotels and Resorts та ін. Світові готельні ме­режі виявляють велику зацікавленість до готельного ринку України, що розви­вається, пропонуючи керування готелями та їх брендинг. Нині до послуг туристів пропонують 4341 колективний заклад розміщення (у т.ч. 2478 - готелі), в яких налічується 402,6 (132,5) тис. місць. Зокрема, у 2015 р. в них розміщува­лось 5,8 (4,3) млн. туристів. Також в Україні налічується 309 санаторіїв і пансі­онатів з лікуванням (на 78 тис. ліжок), 79 санаторіїв-профілакторіїв (на 12 тис. ліжок), 76 будинків і пансіонатів відпочинку (на 15 тис. місць), 1399 баз та ін­ших закладів відпочинку (на 165 тис. місць), 9743 дитячих закладів оздоров­лення та відпочинку (на 113 тис. місць) [175].

Варто відзначити, що параметри більшості вищенаведених показників (порівняно з 2013 р.) погіршились у 1,5-2,0 рази через анексію Криму та відчу­ження території проведення антитерористичної операції.

Із закладів розважальної інфраструктури в Україні найбільше значення для розвитку туризму мають музеї як інституції, які зберігають, досліджують і популяризують предмети найрізноманітнішого призначення, виконуючи при цьому пізнавальну, розвиваючу і виховну функції [7].

Згідно з результатами кластерного аналізу, за кількістю іноземних турис­тів можна виокремити три групи регіонів України. Перший кластер утворюють м. Севастополь, м. Київ і Автономна республіка Крим, які є найбільш туристично привабливими для іноземних туристів і мають значний туристичний потен­ціал. До другого кластера доцільно віднести Запорізьку, Львівську та Одеську області, які відомі своїми рекреаційно-оздоровчими ресурсами, що приваблю­ють не лише українських туристів, а й іноземних. До третього кластера нале­жить решта регіонів України, які є менш привабливі для іноземних туристів. Можна припустити, що сильною стороною першого й другого кластерів є історико-архітектурна спадщина, кліматичні та рекреаційні особливості тощо. Та­кож необхідно врахувати те, що Київ є столицею України і це збільшує його можливості займати чільні позиції у першому кластері, додавши до рекреацій­них особливостей ще й професійно-діловий туризм. Таким чином, перших два кластери мають найбільш привабливі умови для розвитку широкого комплексу надання туристичних послуг, тобто туристичного продукту.

Ні для кого не є новизною, що туризм є однією з найприбутковіших сфер національної економіки, яка з року в рік без значних залучень інвестицій та державних дотацій стабільно нарощує обсяги виробництва туристичного про­дукту в Україні. Очевидно, що під час розроблення ринкових механізмів сти­мулювання й сприяння розвитку туризму, надання пріоритетності цій галузі, ефективного використання грошових коштів і фінансових інструментів, особ­ливо у виділених попередньо двох кластерах, могло б стати джерелом попов­нення місцевих і державних бюджетів. І саме іноземний (в’їзний) туризм є од­ним з пріоритетних видів туризму для України як вагомий чинник поповнення валютними надходженнями та у створенні додаткових робочих місць. Що ж до третього кластеру і регіонів, які входять до нього, то в них є інші пріоритетні галузі, які необхідно виділити і розвивати. Групування регіонів України за кі­лькістю туристів - громадян України, які виїжджали за кордон дозволило від­нести м. Київ в окремий кластер - кластер з найвищою активністю туристів - громадян України, які виїжджали за кордон; до другого кластера відносяться Дніпропетровська, Донецька, Львівська, Одеська, Харківська області; третій кластер формують всі решта областей України. Як бачимо, Київ займає чільне місце, це свідчить про високі заробітки мешканців столиці, які віддають пере­вагу туризму за межами нашої держави, оскільки туристичний продукт, який запропонований в самій державі не відповідає їх вимогам і сподіванням. Що ж до другого кластера, можна тільки припустити, що приблизно половина даного виду туризму припадає на пошук кращої долі та більших заробітків, це звичай­но потребує ґрунтовного дослідження, але статистика цього не відображає і не розглядає як одну з кваліфікаційних груп [90].

Практично відсутні міжрегіональні кластерні утворення у вітчизняній сфері рекреації та туризму, оскільки більшість з них знаходяться на початковій стадії формування та розвитку. Єдиним прикладом кластерного співробітницт­ва в туристичній сфері, в рамках рекреаційного та ділового туризму, є співпра­ця:

1) екотуристичного кластеру "Кримський віночок" (Білогірського району АРК, село Зуя та село Петрово);
2) кластерів зеленого туризму "Таракташська волость" (Судакського району АРК, село Дачне) та "Ярилгач" (Роздольненсько-го району АРК, село Міжводне).

Серед інших відомих вітчизняних кластерів можна виділити лише тема­тичні:

1) сільського ("зеленого") туризму - "ЕКОТУР", "Кам’янець", "Мальов­нича Бережанщина", "Дніпро - транскордонний", "Оберіг", в шести суміжних прикордонних районах Гомельської та Чернігівської областей (розроблений двома громадськими організаціями - гомельською "Оракул" і чернігівською "Сіверянські обереги");
2) пізнавального туризму, що представлений міжрегіо­нальним кластером "Південне туристичне кільце", який охоплює територію Одеської, Миколаївської, Херсонської областей та АРК (сюди ж увійшов тури­стичний кластер "Вознесенськ") [144].

В Україні пріоритетним є сільський туризм як тематичний напрям кластеризації, орієнтований на організацію відпочинку туристів у приватних госпо­дарствах сільської місцевості з використанням майна та трудових ресурсів, особистого селянського, підсобного або фермерського господарства, природно-рекреаційних особливостей місцевості та культурної, історичної, етнографічної спадщини регіону [251]. Основними об’єктами такого відпочинку є:

1) екосферми, екоготелі, екокафе (місця, де надають послуги проживання та відпочинку в екологічно-чистих умовах і харчування, що передбачає вжи­вання екологічно чистих продуктів);
2) агрооселі (житловий комплекс призначений для рекреаційної діяльнос­ті при агротуризмі, що включає і садиби).

Такий тематичний напрям кластеризації розглядається як:

1) засіб подолання бідності й безробіття в сільській місцевості та як аль­тернатива сільському господарству;
2) можливість отримання прибутків від прийому на проживання туристів і надання їм супутніх послуг (харчування, риболовлі, катання на конях, полю­вання та ін.);
3) можливість облаштування туристичних маршрутів й організації екску­рсій;
4) можливість пропонування туристам екологічно-чистих продуктів хар­чування, товарів народного промислу;
5) можливість отримання прибутків від проведення культурно-розважальних заходів (ярмарок, фестивалів) [144].

Територіальна концентрація туристичних підприємств відбиває територі­альну структуру попиту: максимальною вона є у Києві та в Криму, порівняно високою в Одеській, Херсонській, Волинській, Закарпатській, Тернопільській, а найменшою - у Кіровоградській, Хмельницькій, Донецькій та Луганській обла­стях [138]. Розміщення значної кількості закладів туризму, лікування, оздоров­лення в приморській та прирічковій зоні підтверджує вирішальне (але не єдине) значення акваторій в розвитку туристичної індустрії України. АР Крим має найвищий ("дуже високий") рейтинг серед регіонів України. Київська, Вінни­цька, Одеська, Львівська області мають "високий" ресурсно-рекреаційний рей­тинг, їх територія представляє континуальну S-подібну конфігурацію у центра­льній частині України й "львівський анклав" на заході. Івано-Франківська та Чернігівська області характеризуються "середнім" ресурсно-рекреаційним рей­тингом. "Низький" ресурсно-рекреаційний рейтинг притаманний більшості (14) областей України (7 на заході - Закарпатська, Волинська, Рівненська, Черніве­цька, Тернопільська, Хмельницька, Житомирська області, 7 на сході - Микола­ївська, Черкаська, Полтавська, Сумська, Харківська, Дніпропетровська, Херсонська області). Це найбільш численна та строката група, яка об’єднує контрастуючі території (степові - приморські, лісові - внутрішньоматерикові, лісосте­пові - прирічкові та ін.). Останню групу складає Кіровоградська, Запорізька, Донецька, Луганська області, які характеризуються найнижчим ("дуже низь­ким") рейтингом [17].

Україна об’єктивно має всі передумови для інтенсивного розвитку внут­рішнього та іноземного туризму: особливості географічного положення та ре­льєфу, сприятливий клімат, багатий природний, історико-культурний та турис­тично-рекреаційний потенціал. Однак сьогодні в Україні розвиток цієї важливої сфери національної економіки, яка, за розрахунками фахівців, лише у вигляді податків могла б щороку приносити до державної скарбниці до $ 4 млрд., недо­статній [3]. Доходи від рекреації (в% від сумарного показника по країні): Кар­патський регіон - 22, Причорномор’я - 17, Приазов’я - 13 [207].

Площа освоєних і потенційних рекреаційних територій в Україні розподі­ляється відповідно до природних особливостей семи рекреаційних регіонів: Ка­рпатський, Придністровський, Дніпровський, Донецько-Приазовський, Полісь­кий, Причорноморський, Кримський. При визначенні цих регіонів враховува­лись такі фактори:

- геопопітичне положення (розташування території, наявність трудових ресурсів, транспортних комунікацій, джерел сировини, енергії, історія розвитку території, традиції тощо);
- наявність рекреаційних ресурсів;
- стан тури­стичної інфраструктури;
- попит на рекреацію та туризм;
- туристично-рекреаційна політика регіону [246].

Потенційний фонд природоохоронних, оздоровчих та рекреаційних тери­торій становить 12,1 млн га, тобто 20% площі території України, що відповідає міжнародним показникам раціонального збереження природно-рекреаційних ресурсів. Одноразова місткість ландшафтів України, враховуючи допустимі природоохоронні норми, становить понад 40 млн осіб.

Найбільшу питому вагу територій і об'єктів природно-заповідного фонду мають:

- від 8 до 13% - Тернопільська, Херсонська, Закарпатська, Івано-Франківська, Хмельницька області;
- 5-7% - Сумська, Рівненська, Чернівецька області;
- 3-5% - Чернігівська. Львівська області. Автономна Республіка Крим;
- до 3% - Донецька, Миколаївська, Полтавська області;
- до 2% - Волинська, Житомирська, Запорізька, Одеська, Черкаська об­ласті;
- до 1% - Вінницька, Дніпропетровська, Київська, Кіровоградська, Лу­ганська, Харківська області [110].

Транспортна та комунальна інфраструктура більшості туристично-рекреаційних територій характеризується:

1) низьким рівнем розвитку єдиної транспортної мережі та просторової (дорожньої) сполучності придорожнього сервісу та інформаційного облашту­вання, незадовільним станом дорожнього покриття та безпеки дорожнього ру­ху, що погіршує доступність туристичних ресурсів, знижує мобільність насе­лення та якість національного туристичного продукту. Автомобільні дороги за­гальнодержавного значення першої категорії (з чотирма і більше смугами руху та шириною проїзної частини понад 15 м) мають протяжність 2254 км, тобто лише 1,4% загальної протяжності мережі автомобільних доріг України з твер­дим покриттям У сільській місцевості майже 30% доріг внутрішньогосподар­ського підпорядкування не мають твердого покриття і в період несприятливих погодних умов стають непридатними для експлуатації, Для досягнення забез­печеності України автомобільними дорогами європейського рівня необхідно побудувати і модернізувати майже 200 тис. км, у т.ч. 60% у сільській місцевос­ті. Для налагодження міждержавних зв’язків необхідна будівництво автомагіст­ралей міжнародного рівня;
2) занедбаністю технічного стану інженерної та комунальної інфраструк­тури, дефіцитом води, нерозвиненістю каналізаційних мереж, що негативно впливає на санітарно-епідеміологічний стан туристично-рекреаційних терито­рій. Житлово-комунальне господарство є однією а тих галузей, рівень розвитку яких безпосередньо впливає на розвиток туризму. Найгострішою проблемою залишається забезпеченість доброякісною питною водою. Середній показних споживання води становить 320 л на добу на одну людину, що у 2-3 рази пере­вищує аналогічні показники країн ЄС. Результати аналізу сучасного стану во­догосподарської галузі свідчать, що екологічні проблеми набувають усе більш масштабного характеру, спостерігається різке погіршення стану основних дже­рел питного водопостачання;
3) відсутністю надійних джерел енергії, недостатнім використанням енер­гоощадних технологій, значною кількістю автономних котелень, що мають ни­зький коефіцієнт корисної дії та забруднюють навколишнє середовища;
4) нерозвиненістю сучасних технологій утилізації та переробки побутових відходів, наявністю звалищу межах туристично-рекреаційних територій, що створює значну екологічну небезпеку тощо [77].

Проаналізувавши стан розвитку культурно-дозвіллєвих закладів України, можна констатувати, що:

- розважальний сектор української туристичної індустрії є практично не-сформованим;
- в Україні не поширено практику створення та функціонування таких ін­новаційних типів розважальних закладів, як тематичні парки, що значною мі­рою сприяють зміцненню туристичного потенціалу країни;
- найбільш поширеним типом культурно-дозвіллєвих закладів, які корис­туються туристичним попитом в Україні, є музеї;
- незважаючи на потужний ресурсний потенціал українських музеїв, вони мають низький рівень конкурентоспроможності на ринку музейних послуг че­рез значну консервативність і традиційність організації обслуговування турис­тів;
- матеріально-технічна база проведення виставкової діяльності теж пот­ребує значного удосконалення [113].

Світова фінансово-економічна криза вплинула на туристичну діяльність як у світі, так і в Україні, зокрема, відобразилася у скороченні кількості плато­спроможних туристів, подорожчанням низки туристичних і готельних послуг, гальмуванні розвитку суміжних із туризмом видів діяльності, внаслідок чого туристична сфера зазнала значні збитки. Разом з тим, туризм є важливою бюд-жетоформуючою сферою економіки й підтримка його функціонування в склад­них умовах посткризового розвитку є завданням як держави так і регіональних владних та управлінських органів [62].

Ринок туристичних послуг виявив значний "запас міцності", який ґрунту­ється на сталості туристичної мотивації населення, що забезпечив йому стій­кість, консолідацію і керованість, здатність до регенерації в умовах кризи, ви­кликаної як політичною, так і економічною нестабільністю, внаслідок чого на­мітились такі тенденції:

а) посилення державної підтримки галузей індустрії туризму;
б) інтеграція суб’єктів туристичного ринку всіх рівнів;
в) переважання в діяльності суб’єктів ринку пропозиції маркетингових стратегій, спрямованих на диверсифікацію ринків;
г) посилення уваги до дослідницької діяльності в сфері туризму як для ак-візиції потенційних ресурсів задля інтенсифікації внутрішнього туризму, так і запровадження "нішових" стратегій на міжнародному туристичному ринку;
д) посилення ролі інформаційної складової в діяльності ринку.

Ці тенденції призведуть до перерозподілу міжнародних туристичних по­токів в бік зростання внутрішніх регіональних переміщень, які будуть значно перевищувати міжрегіональні переміщення, що поглибить територіальну дифе­ренціацію в рівнях споживання туристичних послуг і позначиться посиленням поляризаційних процесів на фоні динамічної інноваційності туристичних рин­ків високоінтенсивного та стабілізованого типів. Україна належить до країн, де туризм як активний спосіб проведення дозвілля заохочувався державою, пропа­гувався та стимулювався шляхом соціалізації туристичних послуг і тому був сприйнятий більшістю населення як складова способу життя.

Поліпшення рівня та умов життя вводить туризм до споживчої моделі, особливо міського населення, стимулюючи попит і формуючи ринок туристич­них послуг. Тривале домінування внутрішнього туризму за соціалістичної доби обумовило сплеск попиту на міжнародні подорожі, позначившись зміною ста­тусу та розширенням участі України на ринку міжнародного туризму, де вона з країни-реципієнта перетворилась на країну-генератора туристичних потоків. Тенденція перевищення виїзного потоку над в’їзним у структурі міжнародного туризму залишається стабільною, хоча намітилось певне падіння темпів виїзно­го туризму і його мотиваційний та географічний перерозподіл, що позитивно характеризує зміни на національному туристичному ринку. Частка в’їзного ту­ризму за останні роки залишається практично незмінною і становить майже п`яту частину в загальному обсязі туристичної діяльності. Основною метою приїзду в Україну іноземних туристів є відпочинок (понад половину всіх відвідувань) і бізнес (майже третина). Водночас зростає чисельність туристів, які прибувають з курортно-лікувальною, спортивно-оздоровчою та паломницькою метою, хоча частка цих сегментів залишається порівняно незначною. Відповід­но до мотивації потік іноземних туристів розподіляється й територіально: май­же половина спрямована на Крим, третина - до Києва, п’ята частина - до Оде­ської і біля 7% - до Львівської області [138].

Масштаби туристичних потоків (табл. 2.1) істотною мірою залежать від макроекономічної ситуації (передусім, інфляції, зміни курсу валют), реальних доходів населення, наявності об’єктів туристичної інфраструктури та іміджу туристичних об’єктів.

Таблиця 2.1. Масштаби туристичних потоків, тис осіб [175]

Упродовж останніх п’яти років в Україні (табл. 2.1) мали місце такі тен­денції: зростання виїзного туризму на 11,7%, за істотного (на 42,0%) скоро­чення інтересу іноземців до туристичних принад України; зростання (на 31,8%) числа наших співвітчизників, котрі скористався послугами вітчизняних підпри­ємств індустрії туризму для подорожі закордон, за одночасного двократного скорочення тих, хто віддає перевагу внутрішньому туризму; жителі України у 6,6 рази зменшили свій інтерес до екскурсій; істотне (у 15,4 рази) скорочення числа іноземців-організованих туристів обумовлене, передусім, анексію Криму. Нині на тлі зростання конкуренції на світовому ринку туристичних послуг і внаслідок дії ряду чинників, відставання України від провідних туристичних країн збільшується, переміщуючи її в "периферію" туристичних потоків. Не­зважаючи на широку "географію" туристів, які приїздять до нашої країни, їх бі­льшу частину (78%) становлять туристи з колишнього СРСР, насамперед з Ро­сії, Білорусі й Молдови. Щодо інших країн, найбільше Україну відвідують ту­ристи з Угорщини, Словаччини й Польщі. При цьому частина іноземних турис­тів, які подорожують у туристичних групах, досить незначна - лише 1,2% [105]. Динаміка розвитку сфери послуг туризму вказує на підвищення активно­сті туристичних потоків в Україні та демонструє перевагу частки приватних ві­зитів в Україну над діловими й організованими поїздками, а також істотне пе­ревищення кількості виїздів за рубіж українців із приватними й організованими колективними поїздками в порівнянні зі службовими поїздками, що характери­зує формування структури українського туризму у межах європейського турис­тичного простору [236].

Провідним регіональним ринком, що спеціалізується на прийомі органі­зованих іноземних туристів, є Південноукраїнський, частка якого становить 45,8%. Дещо поступається за обсягами обслуговування в’їзних туристів Центральноукраїнський ринок - 45,6%. Невідповідно до туристичного потенціалу низькою є частка Західноукраїнського ринку - 8,6%. У регіональній структурі обслуговування виїзного туризму майже дві третини операцій припадає на Центральноукраїнський регіон, а фактично - на місто Київ. В цілому для всіх регіональних туристичних ринків України характерне зменшення частки в’їзного організованого туризму й зростання - виїзного. Якщо Центрально- та Схід­ноукраїнський ринки в основному спеціалізуються на виїзному туризмі, то на Південноукраїнському ринку частка іноземного туризму залишається порівня­но високою. На Західноукраїнського ринку спостерігається тенденція до перео­рієнтації на внутрішній туризм. Позитивне сальдо балансу організованих тури­стів характерне лише для Південноукраїнського регіону [182].

Попри наявний значний потенціал туристичної індустрії України, впро­довж достатньо тривалого періоду часу спостерігається збільшення розриву між обсягами доходів і надходжень до бюджету і відтоком грошових коштів з країни, прямо або побічно спровокованих імпортом туристичних послуг - від переказів платежів іноземним туроператорам та іншим суб’єктам приймаючої сторони до особистих витрат туристів, що не враховуються офіційною статис­тикою. При цьому Україна відноситься до групи країн із незначним впливом туристичної галузі на національну економіку, оскільки її частка у ВВП не пере­вищує 5-7%. Проте, ефект від діяльності галузі оцінюється експертами як вкрай негативний, особливо через надвисокі обсяги витоку коштів за кордон як результату неконтрольованої діяльності операторів виїзного туризму. За малих обсягів споживання туристичних послуг названі процеси не є критичними, але поступове збільшення імпорту туристичної продукції (товарів і послуг) без урі­вноваження від експортних операцій здатне призвести до структурних диспро­порцій у економіці країни [82].

На сьогодні прямий внесок галузь складає близько $ 1,3 млрд. що є суттє­во низьким показником для країни із багатомільйонним населенням. Україна займає лише 75 місце за внеском іноземних туристів в галузь.

Таким чином можна стверджувати, що Україна не може бути експортною країною в туризмі на сучасному етапі розвитку. Більш того, галузь потребує скорочення виїзного туризму та збільшення потоків внутрішнього, що допомо­же зменшити відтік іноземної валюти до економік інших країн. Також, частка прямого внеску у зайнятість туристичної галузі майже не зміниться у 2024 р. Це говорить про те, що ринок туристичних послуг достатньо насичений та ство­рення нових робочих місць є малоймовірним [24]. Таке низьке місце України є результатом як занедбаності більшості історико-культурних об’єктів і проблем із екологією, так і відсутність інформації про різноманіття наших природних ресурсів та історико-культурної спадщини [36].

Отож, проте, попри істотний її потенціал та очевидні здобутки останніх років, вітчизняна індустрія туризму не вважається в Україні пріоритетною, а тому не створює можливого позитивного соціально-економічного ефекту.

<<< назад | зміст | вперед >>>