<<< назад | зміст | вперед >>>

Мельниченко О.А., Шведун В.О. Особливості розвитку індустрії туризму в Україні

Розділ 3. Шляхи розвитку вітчизняної індустрії туризму

3.1. Адаптація до умов Україні передового світового досвіду щодо розвитку індустрії туризму

Ризик виникнення збитковості туризму вимагає втручання державних ор­ганів у процес просування туристичного продукту на міжнародний ринок. Майже у всіх країнах світу держава бере активну участь у фінансуванні і розви­тку туристичної інфраструктури. Це втручання проявляється у виплаті дотацій туристичній індустрії, участі в експлуатації, підтримці малорентабельних підп­риємств. Держава покривав витрати на негативні явища, що можуть виявитися не одразу (зокрема, погіршення екологічного середовища, стану пам'яток істо­ричного та культурного минулого, антисоціальні явища тощо). Несуть державні органи та місцева влада і частину витрат на організацію соціального туризму, тобто туристичних поїздок для малозабезпечених соціальних верств населення. Найбільшого поширення набули такі види підтримки організації поїздок у пері­од відпусток, як виділення спеціальних фінансових ресурсів і надання щорічних пільг чи знижок на тури та компенсація туристичної індустрії за розміщення за пільговими тарифами. Як правило, в субсидуванні соціального туризму беруть участь, поряд з державними органами, профспілки та громадські організації. Нерідко державні витрати здійснюються шляхом прямої участі державних ор­ганів в експлуатації туристичних об’єктів і підприємств - готельних чи транс­портних компаній: авіаційних, залізничних та морських, що потребують субси­дій і дотацій [1]. За даними Конгресу США, 175 держав, тією чи іншою мірою регулюють сферу туризму. Необхідність координаційної та стимуляційної уча­сті держави підкреслюється і в рекомендаціях міжнародних організацій [75]. Сьогодні в більшості країн світу з метою формування та реалізації туристичної політики на державній основі створені національні туристичні організації, ос­новним завданням яких є загальне управління розвитком туризму, збільшення фінансових надходжень від іноземного туризму, розширення туристичного се­зону і напрямів туристичних потоків у нові туристичні регіони країни тощо. В межах своїх повноважень вищезгадані державні туристичні організації прово­дять рекламну, організаційну та дослідницьку роботу.

За даними Всесвітньої туристської організації, одержаними на основі ви­вчення діяльності майже 100 національних туристичних організацій світу, вста­новлено, що вони займаються представництвом на національних і міжнародних нарадах і конференціях, беруть участь у міждержавних переговорах, здійсню­ють збір та обробку статистичних даних на основі анкет, опитувань і вивчення поведінки туристів, як власними силами, так і за допомогою спеціалізованих фірм [243]. Більшість зазначених туристичних організацій займається регулю­ванням і контролем підприємств туристичної індустрії, зокрема: розробленням і регулюванням діяльності готельного бізнесу, контролем цін, класифікацією, видачею ліцензій та дозволів на будівництво, модернізацію і розширення об’єктів, розробленням правил і регулюванням діяльності турагенцій і туроператорів, питаннями законодавства, здійсненням контролю за його виконанням, ви­дачею ліцензій на відкриття туристичних організацій, їх класифікацією. Майже 70% національних туристичних організацій займаються питаннями, пов’язаними з виконанням рішень різноманітних міжнародних форумів щодо скасування чи послаблення прикордонних формальностей для туристів. У 60 країнах вони беруть участь у підготовці кадрів як шляхом організації семінарів, навчальних курсів, так і за допомогою створення шкіл по готельному господарству, туриз­му. В 67 державах національні туристичні організації беруть участь у заходах, спрямованих на збереження, захист і використання власних туристичних ресур­сів і проводять їх оцінювання. Особливо виділяється участь у кампаніях із захи­сту природи, створення національних парків і заповідників. Обсяг прав і повно­важень національних органів по туризму не є однорідним у різних державах і варіює залежно від рівня розвитку в них туризму. В одних країнах це спеціалі­зовані міністерства по туризму (Італія, Сирія, Пакистан) чи управління по тури­зму, що за своїм статусом прирівнюються до міністерств, а в інших - питання­ми туризму відає департамент визначеного урядом одного з галузевих мініс­терств (Австрія), в деяких країнах - це неурядові комерційні організації, в ос­новному національна асоціація туристичних агентств (Норвегія). Компетенція, завдання і функції національних органів та рівень урядового контролю за ними з боку держави також відрізняються [59].

Майже у всіх країнах світу держава бере активну участь у фінансуванні і розвитку туристичної інфраструктури. Це втручання проявляється у виплаті до­тацій туристичній індустрії, участі в експлуатації, підтримці малорентабельних підприємств. Держава покриває витрати на негативні явища, що можуть вияви­тися не одразу. До них належать погіршення екологічного середовища, стану пам’яток історичного та культурного минулого, антисоціальні явища тощо. Не­суть державні органи та місцева влада і частину витрат на організацію соціального туризму, тобто туристичних поїздок для малозабезпечених соціальних верств населення. Найбільшого поширення набули такі види підтримки органі­зації поїздок у період відпусток, як виділення спеціальних фінансових ресурсів і надання щорічних пільг чи знижок на тури та компенсація туріндустрії за роз­міщення за пільговими тарифами. Як правило, в субсидуванні соціального ту­ризму беруть участь, поряд з державними органами, профспілки та громадські організації. Нерідко державні витрати здійснюються шляхом прямої участі державних органів в експлуатації туристичних об’єктів і підприємств - готель­них чи транспортних компаній: авіаційних, залізничних і морських, що потре­бують субсидій і дотацій [1].

Світовий досвід доводить, що оптимальної формули, яка б створила ідеа­льну систему державного регулювання розвитку індустрії туризму, не існує, але послідовна, продумана та цілеспрямована політика держави у вибраному на­прямі у тісній співпраці з саморегулюючими організаціями в туризмі приводить до значних успіхів.

Виходячи з сучасного стану розвитку країни, вважаємо, що найбільш прийнятними є дві моделі. Перша - це "європейська" (змішана) модель держав­ного регулювання туризму, що найбільше поширена у європейських країнах (Швейцарія, Германія, Данія, Фінляндія, Австрія, Франція, Монако, Португалія, Сербія, Македонія, Словаччина, Словенія, Латвія, Литва). Україна вже зробила крок до європеїзації туристичної сфери, необхідно продовжити цілеспрямова­ний та чіткий рух у вибраному напрямі. Так, створений у рамках Міністерства економічного розвитку та торгівлі України Відділ розвитку туризму повинен бути розширений та наділений відповідними повноваженнями, щоб формувати і реалізовувати стратегію розвитку туризму. Відповідно до "європейської" мо­делі, Відділ повинен мати два чітко поділених напрями роботи - "адміністрати­вне" і "маркетингове". Перше має займатися питаннями глобального державно­го управління, проведенням наукових досліджень з залученням провідних фахі­вців, аналізом статистичної інформації, розвитком співробітництва на міжнаро­дному рівні, координуванням діяльності регіонів. Маркетинговий напрям має розвивати в’їзний та внутрішній туризм, створюючи привабливий туристичний імідж країни, розробляти конкурентоспроможний туристичний продукт, рекла­муючи його на туристичних ярмарках і виставках й створюючи мережі пред­ставництв за кордоном, розвивати багатомовні Інтернет портали.

Друга модель (кейнсіанська), яка є більш жорсткою, але дієвою, це ство­рення окремого Міністерства туризму. Керування таким великим туристичним потенціалом, що має Україна, має виконуватися централізовано, через окремий орган. Саме через потужні Міністерства туризму за короткий термін досягли успіху такі провідні країни у наданні туристичних послуг і гостинності як Ту­реччина, Туніс, Єгипет, Мальта, Хорватія [9].

Досвід європейських країн доводить, що без державних інвестицій розви­ток туризму неможливий або вкрай утруднений [115]. У більшості країн світу державна туристична політика впроваджується безпосередньо через центральні органи виконавчої влади - національні туристичні організації, інші інститути, а також опосередковано за допомогою правових важелів, підтримки туристичної інфраструктури й міжнародної політики. Туристична політика має характерні риси загальної політики держави. Разом з тим існують і деякі специфічні фак­тори, що впливають на її формування: природні умови країни, розвиненість транспортної індустрії, соціальні фактори (умови життя людей, система відпус­ток), фактори, пов’язані зі створенням економічної основи для розвитку туриз­му (стабільні валютно-фінансові, зовнішньоекономічні відносини), правові фа­ктори, пов’язані із створенням і функціонуванням туристичного законодавства [3]. При цьому успіх розвитку туризму безпосередньо залежить від того, як на державному рівні сприймається ця сфера національної економіки, наскільки вона користується державною підтримкою. Будь-яка цивілізована держава для того, що б отримувати від туристичної індустрії доходи до бюджету, має вкла­дати кошти в дослідження своїх територій для оцінки туристичного потенціалу, підготовки програм розвитку турбізнесу, необхідної інфраструктури курортних регіонів і туристичних об’єктів, а також до інформаційного забезпечення [10].

З огляду на польський досвід, перш за все, потрібно змінити структуру галузі за рахунок розвитку висококатегорійних готелів у складі мережі і малих готелів сімейного типу. Зростання продуктивності праці стало б результатом завантаження готелів до 55-60% і вдосконалення організації праці. Поліпшен­ня показників по цим двом позиціям дозволить підвищити продуктивність пра­ці з 16 до 50% середнього рівня провідних готелів світу [77].

У світі виникають й успішно функціонують нові типи музеїв: культурні центри, в яких культурно-просвітницька діяльність ведеться за допомогою тво­рів мистецтва, книг, кіно, театру, аудіовізуальних програм, екскурсій та лекцій. Відвідувачі центрів можуть не лише ознайомитись з основною експозицією та тематичними виставками, але й мати у своєму розпорядженні книги, фільми, слайди, електронні видання та інші джерела, які допомагають знайти відповіді на різноманітні питання. До нових типів музеїв відносяться інтерактивні дитячі музеї з бібліотеками, лабораторіями, кінотеатрами, різноманітними колекціями, у яких відвідувачі є не лише спостерігачами, але й активними дослідниками, а також екомузеї, присвячені людині та її природному й культурному оточенню. В Україні таких музеїв поки що немає [113].

Огляд зарубіжних практик здійснення маркетингових досліджень у сфері туризму засвідчує про позитивні результати розробки й реалізації маркетинго­вих стратегій розвитку туризму багатьох держав світу, серед яких і країни ЄС. Зарубіжний досвід розробки й реалізації маркетингових стратегій розвитку туризму на рівні держав і їх туристичних регіонів доводить про важливість й не­обхідність активізації маркетингової діяльності у сфері туризму в кризовий та посткризовий періоди, необхідність диверсифікації туристичного продукту, ро­зробки нових туристичних дестинацій з метою залучення туристів і підтримки економіки [62].

Туристична політика ЄС спрямована на координацію розвитку туристич­них політик держав - членів ЄС, в т.ч. на:

- захист туристів та їх вільного перемі­щення (спрощення поліцейського та митного контролю на кордонах; підвищен­ня безпеки туристів і захист від недоброякісної реклами; гармонізація страху­вання туристів та їх автотранспорту; інформування туристів про їхні соціальні права);
- гармонізацію правил діяльності у сфері туризму (гармонізація податко­вої політики; взаємне визнання рівня кваліфікації і дипломів професійної підго­товки; розмежування в часі відпусток для зняття навантаження на туристичну індустрію в сезони "пік");
- регіональний розвиток туризму (його поширення в регіони, які мають потенціал, але в яких через певні причини туризм перебуває на низькому рівні розвитку).

Одним з основних завдань розвитку туристичної політики ЄС на сучас­ному етапі є зміцнення конкурентоспроможності європейського туристичного ринку та вирішення проблеми зайнятості. Пріоритетними напрямами розвитку туристичної політики ЄС стали:

- захист прав туристів, задоволення потреб осіб з обмеженими фізичними можливостями;
- сприяння високоякісній освіті та про­фесійному навчанню працівників сфери туризму;
- надання інформаційної та фі­нансової підтримки туристичним підприємствам, особливо малому й середньо­му бізнесу;
- інформаційне забезпечення сфери туризму та використання новітніх технологій [122].

До найбільш вагомих чинників, які формують процес розвитку туристич­них регіонів Польщі, віднесені: зовнішнє оточення, господарська (економічна) ситуація, розвиток функціональних інститутів держави, формування політичної системи, наявність політичної культури. Встановлено, що якщо зовнішня небе­зпека в різних країнах переважно погіршує перспективи економічного розвит­ку, зокрема у сфері торгівлі, зарубіжних інвестицій, то в польських умовах спо­стерігається зворотна тенденція: зовнішня загроза обумовлює в суспільстві ви­сокий рівень консолідації [33].

Згідно з французькою практикою функціонування системи відпускних че­ків, можна виділити такі її основні особливості: відпускні чеки використову­ються як платіжний засіб транспортних послуг, засобів розміщення, харчуван­ня, розваги людей, що вирушають у подорож на відпочинок тільки на території Франції; перевагою для роботодавця в придбанні відпускних чеків є те, що він звільняється від податку; внесок роботодавця звільняється від податків у фонд заробітної плати; працівник може придбати відпускні чеки тільки при щомісячному перерахуванні від 4 до 20% фонду оплати праці; термін придатності від­пускних чеків - 2 роки; чеки, які після закінчення цього періоду не були подані до відшкодування їх вартості підприємствами турбізнесу, стають недійсними і використовуються агентством для соціальної допомоги галузі туризму для ма­лозабезпечених категорій громадян у формі виплат на відпочинок; для емісії ві­дпускних чеків створено Національне агентство відпускних чеків [76].

У 1967 р. урядом Франції був прийнятий план спільного розвитку сільсь­кої місцевості і туризму в Аквітанії. Фінансування плану здійснювалося прива­тним сектором, а координація розвитку покладалася на урядову комісію. Згідно з цим планом прибережний район розділявся на 16 секторів, з яких дев’ять по­винні були розвиватися для туризму, тобто обладналися пляжі, зони відпочинку на озерах і місця розміщення для водних видів спорту. В останніх семи секто­рах, так званих зелених зонах, передбачалося зберегти ландшафт і дику приро­ду. По цьому плану передбачалося: збереження вже існуючих курортів, таких як Аркашон і Біаріц, оновлення й розширення існуючих поселень (наприклад, Лакано), і, нарешті, побудова нових курортів (наприклад, Молієц). Планування і будівництво нових засобів розміщення вироблялися з метою задоволення пот­реб внутрішнього туризму країни.

За конкурентних умов, що склалися на міжнародному ринку, перед Фран­цією постало завдання завоювати нові категорії туристів, у т.ч. транзитних ту­ристів які слідують до Іспанії, Португалії, Італії через територію Франції. У програмах розвитку туристичного напряму Франції опиняється потужна держа­вна підтримка і відбувається сприяння органів державної влади в просуванні національного туристичного продукту за кордоном. Для досягнення цих цілей вже були зроблені заходи: визначені туристські ринки, на які країна планує орі­єнтуватися, розробляються і застосовуються заходи їх освоєння, а також значно розширився асортимент пропонованих туристичних послуг. Так, до відповідних регіонів належать: Південна Америка, Центрально-східна Європа і Росія, Азія (Китай, Індія, країни Південно-східної Азії) Ближній Схід, ПАР, до продуктів - діловий туризм, природо-орієнтований туризм, культурно-пізнавальний туризм, спеціальні види туризму [180].

Ключові інструменти державної підтримки соціального туризму Франції, зокрема такі, як розробка національної програми "Туризм для інвалідів", а та­кож відповідних нормативних актів, спрямованих на:

- підтримку і регулювання сфери туристичних послуг для людей з обмеженими фізичними можливостями;
- затвердження національного стандарту якості туристичного продукту для сі­мейного відпочинку як найбільш поширеного в країні;
- контроль цін на окремі туристичні продукти;
- введення системи відпускних чеків, введення та підтрим­ка системи "культурних карток";
- створення спеціальної туристичної інфрастру­ктури для молоді.

Французький досвід свідчить, що максимального ефекту в розвитку туризму можна досягти лише за умов співпраці органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, громадських і професійних організацій та пі­дприємницьких структур. Для зміни ситуації на краще необхідним є вдоскона­лення механізмів регулювання господарської діяльності з урахуванням досвіду країн з розвиненою сферою туризму, зокрема Франції, формування нових соці­ально-економічних підходів до стратегії розвитку національного туристичного комплексу й системи управління туристичними процесами як на державному, так і на регіональному рівнях [3].

Ураховуючи досвід державної підтримки розвитку соціального туризму радянських часів і зарубіжний, зокрема досвід Франції, Росії, Німеччини, ви­значено найбільш дієві механізми соціалізації туристичної галузі України:

- забезпечення умов для залучення до активного споживання туристичних послуг інвалідів, пенсіонерів, військовослужбовців, малозабезпечених і багато­дітних громадян та їх родин, у т.ч. через розвиток спеціалізованої туристичної інфраструктури для відпочинку людей з обмеженими фізичними можливостя­ми, побудова пансіонатів і санаторіїв для сімейного відпочинку, розвиток недо­рогих видів відпочинку: турів вихідного дня, екскурсій, сільського зеленого ту­ризму, агротуризму тощо;
- створення дієвих дисконтних систем для молоді та студентів, впровадження системи "культурних карток", підтримка міжнародних дисконтних кар­ток і студентських посвідчень, формування системи пільг для іноземних студе­нтів і молоді, що прибули до України з метою навчання, подорожей чи за про­грамою культурного обміну (наприклад, введення диференційованих тарифів на транспортні послуги для іноземних студентів, знижки на розміщення, харчу­вання, страхування, туристичні послуги);
- підтримка культурного обміну між молоддю та дітьми різних країн, зок­рема через створення літніх міжнародних таборів, центрів екологічного туриз­му (волонтерських таборів), літніх університетів і мовних шкіл в туристично привабливих регіонах України, проведення міжнародних конкурсів, олімпіад, фестивалів;
- розробка, впровадження та популяризація системи відпускних чеків для працівників комерційних структур, які потребують додаткового захисту, на зра­зок профспілкових туристичних путівок для працівників бюджетних установ;
- сприяння розвитку спеціалізованої інфраструктури й супутніх послуг, розрахованих на потреби молодіжного туризму та культурного обміну (кемпін­ги, інформаційні служби, довідкова література, табори, хостели тощо). Пріори­тетним напрямом може стати розбудова системи недорогих готелів - хостелів у туристичних центрах України;
- законодавчі - розробка та прийняття комплексної державної Програми розвитку соціального туризму в Україні, розрахованої на 10 років, основними етапами якої мають стати: прийняття Законів України "Про соціальний ту­ризм", "Про молодіжний та дитячий туризм", Концепції розвитку спеціалізова­ної туристичної інфраструктури (для інвалідів, родинного відпочинку, студен­тів тощо);
- створення умов для сезонного працевлаштування молоді в туристичній галузі (сезонні біржі праці, сприяння залученню молоді до сезонних робіт та їх оплата тощо), системи пільгового кредитування для студентів і молоді з метою участі в туристичних та обмінних програмах (пільговий відсоток на кредит, не­велика застава тощо);
- залучення до розвитку соціального туризму органів місцевого самовря­дування і впровадження механізмів стимулювання підприємців щодо розвитку соціального туризму (наприклад, наданням певних податкових пільг, префере­нцій) [3].

Світові тенденції розвитку рекреації спрямовані на створення умов кож­ному громадянину країни використовувати свої здібності у створенні суспіль­ного продукту через постійне заохочення власників і керівників підприємств та їх працівників до вдосконалення своїх фізичних, психічних, духовних, інтелек­туальних якостей. У регулюванні рекреаційної діяльності громадян наявний не тільки мотиваційний аспект, а й примусові заходи. Наприклад, введення влас­никами та керівниками підприємств обов’язкового тестування рівня здоров’я громадян перед прийняттям на роботу з метою його підвищення шляхом залу­чення до участі в оздоровчих заходах підприємства, видача премій працівни­кам, які систематично займаються в рекреаційних закладах підприємства, ви­плати державою премій керівникам підприємств за краще створення умов для рекреаційної діяльності працівників (США); створення в штаті підприємств та­ких посад, як: інструктор-методист з фізкультурно-оздоровчої роботи, фахівець з харчування, тренер, психолог, діяльність яких спрямована на профілактику захворювань і стресів, перелічені спеціалісти розробляють рекреаційні програ­ми, що затверджуються керівниками підприємств і передбачають їх здійснення всіма працівниками (Японія).

Щодо фінансових аспектів, то в багатьох країнах рекреаційна сфера отри­мує значну фінансову підтримку за рахунок волонтерів, які надають рекреацій­ні послуги протягом одного-двох років в обмін на рекомендації щодо працев­лаштування та кар’єри (США та країни Європи). Доцільним є надання субсидій населенню на сплату рекреаційних послуг і впровадження системи пільг у сплаті податків фізичним особам у разі використання ними визначеної суми на рекреаційні послуги (Канада). Щодо організаційного регулювання, то варте уваги оцінювання якості роботи суб’єктів, які створюють умови для рекреації, за бальною системою, що не дає змоги нераціонально використовувати кошти застрахованих осіб і страхових фондів (Німеччина) [249].

Узагальнення зарубіжного досвіду управління міжнародною туристич­ною діяльністю дозволяє визначити основні напрями регулятивного впливу ор­ганів державного управління на підтримку розвитку міжнародного туризму ві­дповідно до засад сталого поступу суспільства, серед яких законодавче забез­печення, фінансова підтримка (створення системи різноманітних податкових пільг, субсидій, дотацій), інфраструктурна, кадрова, адміністративна, інформа­ційна підтримка, забезпечення безпечного розвитку туризму (стимулювання за­цікавленості у збереженні та відновленні історико-культурної спадщини та еко­логічного стану рекреаційних територій) [182].

Передові практики державної підтримки розвитку індустрії туризму, імп­лементація яких вбачається корисною для України:

- удосконалення законодавчої та нормативно-правової бази з питань діяльності курортів, курортних районів і курортно-туристичних регіонів;
- розширення асортименту і кількості курортно-туристичної продукції;
- активне впровадження методів менеджменту і маркетингу на курортах;
- створення союзу польських курортів;
- організацію рекламної кампанії курортно-туристичних регіонів [33];
- забезпечення сталих темпів розвитку національної економіки й реаль­них доходів населення у поєднанні з контрольованою інфляцією та зміною кур­су валют;
- проведення потужної рекламної кампанії щодо популяризація країни як туристично привабливої території;
- поширення програм (у т.ч. щодо харчування) "усе включене";
- активізація розвитку туристичного кластера, що передбачає інтеграцію представників туристичної індустрії, науки, освіти, органів державного управ­ління, органів місцевого самоврядування та громадських організацій;
- розширення асортименту туристичних послуг і вдосконалення націона­льного стандарту їхньої якості, відповідно до запитів сучасного ринку;
- надання пільгових кредитів для молоді, які є учасниками програм з освітнього й культурного туризму, а також податкових пільг суб’єктам госпо­дарювання, які інвестують у збереження та відновлення історико-культурної спадщини та екологічного стану рекреаційних територій;
- проголошення політики "відкритих дверей", за якої скасовуються в’їзні візи для туристів з ряду країн;
- організаційна підтримка розвитку об’єктів індустрії туризму на депре­сивних (у т.ч. промислових) територіях;
- спрощення процедури землевідведення для нових курортів та їхнього підключення до комунікацій;
- підтримання сприятливої криміногенної ситуації, а також порівняно ни­зьких витрат туристів на трансферти, харчування, проживання;
- сприяння залученню приватних інвестицій і бюджетне фінансування розвитку транспортної та соціальної інфраструктури (у т.ч. з урахуванням пот­реб осіб з обмеженими фізичними можливостями);
- створення літніх міжнародних таборів, центрів екологічного туризму (волонтерських таборів), літніх університетів і мовних шкіл, проведення міжна­родних конкурсів, олімпіад, фестивалів тощо [45].

Отож, передовий світовий досвід переконливо засвідчує, що державна пі­дтримка розвитку вітчизняної індустрії туризму здійснюється за такими напря­мами: забезпечення сталих темпів розвитку національної економіки; регулю­вання діяльності суб’єктів господарювання, які надають туристичні чи спорід­нені послуги, а також виробляють товари для туристичної індустрії; сприяння підвищенню реальних доходів населення як споживачів туристичних послуг.

<<< назад | зміст | вперед >>>