<<< назад | зміст | вперед >>>

Мосоров В. Малайзія очима українців

Куала Лумпур

У наших найближчих планах була поїздка на північ у го­ри, які знаходяться в центрі Малайзійського п-ова. Проте так склалось, що ми чергову нашу поїздку здійснили до серця Ма­лайзії - її столиці Куала Лумпура. Запаркував я машину просто біля Кафедрального собору св. Івана, який розташований у са­мому центрі міста. Далі пішли дивитись на одні з найбільших споруд у світі - Вежі Петронас (англ. Petronas Towers, мал. Ме-nara Petronas). Ці вежі - це близнюки-хмарочоси кожна заввиш­ки 375 метрів разом із шпилем 451,9 м. їх будівництво розпоча­то в 1995 і завершено у 1998 році. Нині Петронас Тауерс - най­вищі вежі-близнюки в світі.

Загальна площа всіх приміщень будівлі 213 750 м², що відповідає 48 футбольним полям. Швидкісні ліфти піднімають­ся на верхній поверх за 90 секунд. їхні кабіни двоярусні: верх­ня відкривається на парних поверхах, нижня на непарних. Що­денно ці вежі можуть відвідати не більше 1 700 туристів. Від назви державної компанії з видобутку нафти "Петронас" вежі отримали однойменну назву. Одним із найскладніших етапів будівництва веж було встановлення мосту (відомого як Небес­ний міст - Sky Bridge), що з'єднує їх. Він розташований між ве­жами на 41 та 42 поверхах і має у довжину 58 м. Міст також ви­конує роль евакуаційного виходу для евакуації людей з однієї із веж.

Унікальним є 150-метровий фундамент веж (найглиб­ший на планеті). Така глибина пояснюється складом ґрунту на ділянці, де стоять хмарочоси. Загальний об'єм залитого в фундамент бетону склав 13 тисяч м³. На будівництво хмарочоса ви­користано майже 37 тисяч тонн сталі. Вартість будівництва -1,6 млрд. доларів США.

Офіційно вежі-близнюки відкрили 28 серпня 1999 року. Недалеко від Петронасів знаходиться Menara Kuala Lumpur -найвища телевізійна вежа в країні. А відразу біля неї природни­чий резерват Bukit Nanas Forest Reserve. Букіт Нанас є насправ­ді фрагментом первозданного лісу! Тож ми вирішили скорис­татись нагодою, щоб відвідати це місце.

Біля входу в резерват прочитали "грізне" попередження: "Відвідувачі, ви входите в Bukit Nanas Forest Reserve під власну відповідальність. Влада не відповідає за можливі наслідки, такі як нещасний випадок, смерть чи заблукання". Збоку висить плакат, на якому намальовані небезпеки, які чигають на туристів: змії, скорпіони, гусениці та мухи.

Після такого попередження ми несміло ввійшли на те­риторію. Звичайно, кому хочеться мати проблеми, тим паче, коли з нами ідуть діти. Тому ми вирішили скоротити наше пе­ребування в резерваті до мінімуму. Пройшовши до наступно­го виходу, ми щасливо повернулись до цивілізації. Такою вже є Малайзія - тут цивілізація переплітається з природою, а су­часність - з минулим.

На нижніх поверхах Петронасів знаходяться торгові центри, в яких можна купити товари відомих виробників. Ми придбали книжки про історію Малайзії та перекусили кеба-бом. Відвідини торгових центрів зайняли нам практично біль­шу частину дня, тож наступної неділі ми знову вирушили до сто­лиці. Цього разу ми вирушили електричкою з Каджангу Один квиток в обидва боки коштує 6 РМ (це приблизно 15-16 грн.). Білети можна купувати в касі чи в автоматах. їхати треба при­близно 40 хв. до станції Куала Лумпура центрального.

Відразу біля вокзалу знаходиться головна мечеть країни - національна мечеть - Масджид Негара (мал. Masjid Negara), збу­дована в 1965 році. Головний зал мечеті може вмістити 8 тис. лю­дей. Комплекс мечеті містить саму мечеть, яку увінчує ребриста баня, і мінарет висотою 73 м. Вісімнадцять кутів бані символізу­ють 13 штатів Малайзії і 5 засад ісламу. Коли Малайзія здобула незалежність, виникла ідея збудувати національну мечеть як по­дяку малайзійців за здобуття незалежності без кровопролиття.

У 1987 мечеть піддано реконструкції і змінено колір бані. Тепер він є обкладений зеленими і синіми плитками. У ви­значений час мечеть Масджид Негара відкрита і для іноземців. Вирішили зайти туди і ми. При вході на територію мечеті жінки-немусульманки повинні одягнути широкі балахони. Якщо одяг чоловіка не відповідає нормам, він так само мусить одягти цей ба­лахон. Звичайно, біля входу всі залишають своє взуття. Оглядати можна весь комплекс, але заходити в саму мечеть немусульманам заборонено. Проте можна зазирнути у широко відчинені двері. Зазираємо. Величезний зал практично порожній. Немає жодних рисунків, лише написи арабською в'яззю - цитати з Корану.

Але Масджид Негара - це лише одне з цікавих туристич­них місць Куала Лумпура, до яких належать:

- Тасік Пердана (Центральний озерний парк) (мал. Та-man Tasik Perdana). Це комплекс парків, які займають по­над 92 гектари площі і які містять Парк метеликів, оранже­рею орхідей, вольєр для птахів, Парк гібіскусів, Парк оле­нів, Національний монумент, спортивні й дитячі майданчи­ки, станції, де можна прогулятись та поплавати на човні.
- Стадіон Merdeka - це місце, де 31 серпня 1957 проголо­шено незалежність.
- Площа Dataran Merdeka, де відбувались події, пов'язані зі здобуттям незалежності країни. Неподалік є Клуб Royal Selangor Club і Палац султана Абдул Самада (Sultan Abdul Samad Building).
- Музей Держави (Muzeum Negara) - головний музей країни.

Попрямували до Тасік Пердана - Центрального пар­ку. Це зовсім недалеко від мечеті Масджид Негара. Проходимо повз Музей ісламської культури, й ось ми в цьому гігантському парку Спочатку пішли відвідати Парк метеликів. Квиток кошту­вав 60 РМ (150 грн.). Територія парку невелика і він весь зго­ри накритий сіткою, щоб метелики не змогли вилетіти з нього. Всередині дерева, а в повітрі літають тисячі різних метеликів! їх можна роздивлятись, коли вони сидять на листках і махають час до часу тендітними крильцятами. Є тут також струмки і не­величкі водойми з рибами й черепахами.

Насолодившись оглядинами, придбали сувеніри та піш­ли далі. Поряд відкритий парк з птахами. Далі Парк орхідей. Знову було замало часу, щоб все докладно оглянути. Терито­рія Парку орхідей, як половина Стрийського парку у Львові. Мільйони різних квітів. Людей мало. Ось і Парк оленів. Парк цікавий - бачили мавпу, якісь ящірки. За сіткою були лані. Знову величезна територія. Тропічна фауна буяє. Час до часу трапляються ставки. Знаходимо величезний дитячий майдан­чик - найбільший, який я бачив у своєму житті, з величезни­ми гірками. Сонце палило немилосердно. Проте ми хотіли від­відати Національний монумент, який знаходиться на верши­ні невеликого пагорба. Монумент є поставлений для вшану­вання полеглих малайзійців, які віддали своє життя в бороть­бі проти японських загарбників під час Другої світової війни.

На пам'ятнику вирізьблено слова: "Полеглим за свободу, і не­хай Аллах має їх в своїй опіці".

У голові почало паморочитись від побаченого. Треба від­почити. Продовжимо оглядини міста наступного разу. А тепер поспішили у тінь насолоджуватись смакотами місцевої кухні!

Наступного разу поїхали до Куала Лумпура громад­ським транспортом, сюди можна дістатись автобусом або по­їздом. Поїздка до КаеЛа, як скорочено називають столицю ма­лайзійці, власним авто, - це для провінційного шофера вели­кий ризик. Система доріг дуже розвинена, місцеві шофери їз­дять дуже-дуже швидко. Головне правило - втиснутись на віль­не місце. Багато шоферів не мають терпцю вичікувати в черзі і стараються проїхати якнайшвидше. Велику небезпеку станов­лять мотоциклісти, які ризиковано маневрують між машинам.

Ціна поїздки автобусом і поїздом (електричкою) при­близно така сама. Вирішили поїхати поїздом. Спочатку тре­ба було дістатись до зупинки поїзда. Це нескладно - посідали в місцевий екзотичний автобус (такі автобуси показують в філь­мах про Азію) і вирушили в путь. Їхати приблизно 3 км. Ціна квитка - 0,8 РМ. Дітям до 12 років проїзд безкоштовний. І ось ми знову в Куала Лумпурі.

Треба зазначити, що незважаючи на величезний потік пасажирів протягом всього дня в місті немає корків та непередбачуваних ускладнень руху. Крім автострад, які пронизу­ють місто наскрізь, існує добре розвинений залізничний тран­спорт. Одним з крупних вузлів, де сходяться транспортні ар­терії міста є вокзал Куала Лумпур центральний. Звідси мож­на розпочати знайомство із столицею, наприклад винаймаючи таксі. Але є і цікавіші види транспорту, а саме трирівневий ко­лійний транспорт: надземний, наземний і підземний.

Наземний - це електричка, підземний - метро. Ме­тро рухається по монорейковій дорозі (англ. monorail), яка діє в Куала-Лумпурі з 2003 року і має загальну довжину ко­лії близько 9 км. Монорейкова дорога складається з довгастих в одну нитку відрізків, двотаврових балок або рейок, що сполу­чені між собою, якими рухаються вагончики. Цікаво, які капі­таловкладення потрібні, щоб збудувати таке чудо?!

Вибираємо екзотику - моноколію. Ціна квитка зале­жить від відстані. Квитки - це пластикові карти. Вкладаєш таку карту, електронний пристрій зчитує дані і відкриває дверця­та на платформу для посадки. Варто зазначити, що паперових квитків у Куала Лумпурі не існує.

Моноколія дає змогу туристові досхочу надивитись на пейзажі столиці. Ось тому - це не тільки транспорт, але і роз­вага. Щоправда, місцеві жителі, мабуть, рідко їздять цим тран­спортом, зважаючи на невелике покриття. Це транспорт зде­більшого для туристів.

І ось перед нами відкривається панорама міста - спле­тіння хмарочосів, мечеті та веж! Намилувавшись краєвидами, ми знову прямуємо до головної будівлі столиці - Веж Петронас. їх видно з кожної точки міста. Неподалік від них знахо­диться парк з чудовим озером, фонтанами, маленьким басей­ном для дітей.

Після короткої подорожі по торговому центрі, розмі­щеному на перших поверхах Петронасів, ми вирішили огля­нути район, що називається Чайна Таун (англ. China Town), у якому мешкають китайці. Ми скористалися таксі. Ось цьо­го разу за кермом сидить старший індієць віком за сорок, який відразу почав з нами розмовляти - звідки ми, чи у дітей зараз канікули. Потроху розповів і про себе. Він має велику родину,батько дев'ятьох дітей. Вони всі проживають у Західній Індії, а він уже 20 років працює в Малайзії. Раз на три роки він їздить у тритижневу відпустку до родини. На долю не дуже нарікає, йому допомагає його божок - маленька статуетка, що стоїть на щитку приладів автомобіля. Видно, він любить побалакати. Його світогляд - це молитва до свого божка, який дає йому все потрібне. Він знає, що не в грошах щастя, бо багаті мають ба­гато проблем. Він перераховує щомісяця 1500 РМ додому. Це менше ніж 500 доларів, проте цих грошей вистачає на утриман­ня всієї його сім'ї в Індії. Хоча він і каже, що має "бед лайф" (пога­не життя), але вірить в те, що вже так йому призначено.

Індус пропонує заїхати до салону шоколадної фабрики, де можна спробувати справжнього малайського шоколаду. Ми погодились на таку пропозицію. Дегустація безкоштовна, але незручно покинути цей шоколадний рай без покупки. Купили набір шоколадних цукерок, які тут досить дорогі.

Поїздка таксі коштувала 25 РМ - це 70 грн. Порівнюю­чи з ціною малайзійського бензину, це дорого, але, зіставляючи з ціною в Польщі чи в Україні, це нормально.

І ось перед нами місто в місті - китайський район. Пе­ред входом величезна арка, яка сповіщає, що ви входите в China Town. Це закритий для проїзду транспорту квартал. Зверху є тент від дощу і повно магазинчиків. Уздовж вулиці повно від­критих столиків, де продають все - від китайських ліхтариків до сумок і взуття. Перші поверхи будинків так само займають магазини, кафе. Вибір товарів великий - все, що продається, - це підробки відомих світових марок, щоправда, їхні ціни відповіда­ють базарним. Спробували щось купити й торгуватися, позаяк продавці - молоді хлопці - відразу пропонують знижки. Ціна па­дає утричі від стартової, не витримали їхніх переконувань і купили якісь непотрібні речі, які скоро вийдуть з ладу і ми їх вики­немо. Але ми все одно роздивлялися навкруги і дивувались цьо­му світу. Неподалік смажили каштани, ми їх скуштували. Далі попробували запашного китайського чаю, розглядали тваринок і птахів, яких продають у зоомагазині. Життя навкруги вирує! Зловив себе на думці, що подібні до цього базари є в багатьох країнах. Тутешні товари та сувеніри, зазвичай вироблені в Ки­таї, ви можете побачити і в інших країнах - через це Китайське місто (China Town) не настільки унікальне.

Головною екзотикою тут є люди, їхні обличчя. У Китай­ському місті поєднуються різні культури та національності. Ін­дійці та китайці працюють разом. Малайців тут менше. У кафе тут можна випити пива і скуштувати свинини. Багато туристів, їх можна розпізнати за кольором шкіри.

Покинувши China Town, прямуємо до Головного база­ру. Це критий величезний павільйон, де продають малайзійські речі й сувеніри. Це немовби міні-музей народної творчості або картинна галерея. Нас цікавить "батік" - національний малай­ський художній промисел. Батік (мал. batik від ba "бавовна" + tile "крапка" або "краплина") - це техніка розпису по тканині за допомогою воску та барвників, поширена особливо в Малай­зії, Індонезії та на Філіппінах. Роздивляємося сорочки і різний одяг, виготовлений за допомогою цієї техніки. Все дуже гарне і самобутнє.

Далі прямуємо ще до однієї визначної споруди малай­ської столиці - Палацу султана Абдула Самата. Будівлю спору­джено у 1897 році, це однин з урядових будинків колоніальної епохи. Палац побудований у мавританському стилі з мідними банями у формі цибулин. У центрі будинку - дві вежі з Гвин­товими сходами і посередині велика вежа з годинником. Її висота 43 метри. Розташований він у страшенно рухливому місці, навкруги багато машин і мотоциклістів. Зайти всередину нам не вдається. Сьогодні в палаці знаходиться Музей текстилю.

На метро повернулися на вокзал. Доступ до колії є за­критий. Коли вагони під'їжджають, відкриваються скляні двері на пероні й у вагонах одночасно. Це дуже безпечно, тому що не можна ненароком впасти на рейки.

<<< назад | зміст | вперед >>>