<<< назад | зміст | вперед >>>

Семенов В.Ф., Герасименко В.Г., Горбань Г.П., Богадьорова Л.М. Управління регіональним розвитком туризму

Тема 1. Наукові основи управління регіональним розвитком туризму

1.1. Основні уявлення про управління регіональним розвитком

Сьогодні основна господарська діяльність здійснюється в регіонах. Їм надано право самостійно вирішувати певне коло економічних питань, встановлювати міжрегіональні зв’язки й зв’язки з зарубіжними країнами й регіонами цих країн. Розвиток сучасної економіки пов'язаний з необхідністю забезпечення ефективного управління на рівні регіону. У регіонознавстві, науці, що досліджує регіони існують різні напрямки:

- по-перше, це загальний соціально-економічний розвиток регіону, що знаходиться в руслі державної регіональної політики;
- по-друге, соціо-економіко-правовий розвиток регіону, що здійснюється шляхом впровадження загальнодержавних правил, процедур, конкретних норм державного і регіонального поділу власності, природних ресурсів, фінансів;
- по-третє, розвиток здійснюється завдяки державній селективній підтримці регіонів та системи місцевого самоврядування.

Усі ці напрямки тісно пов’язані з поняттям «управління регіональним розвитком».

Управління регіональним розвитком - це управлінська діяльність, в якій об'єктом виступає територія, регіон, суб'єктом - органи місцевого самоврядування, а метою - досягнення високого рівня розвитку даного регіонального утворення у відповідності до Конституції, Законів, статутів територіальних громад, інших законодавчих актів України. Предметом управління регіональним розвитком є регіональна економіка й усі процеси, які її характеризують: суспільного відтворення на регіональному рівні, абстрагованого від міжрегіональних взаємодій; функціонування галузевих і міжгалузевих формувань на регіональному рівні, їхня взаємодія з органами державної влади та місцевого самоврядування; становлення й розвитку ринкових відносин, реформ, у тому числі й в туристичному бізнесі .

До основних понять управління регіональним розвитком відносяться: регіональна економіка - цілісна система закономірностей, зв’язків і пропорцій, здійснення відтворювальних процесів суб’єктами господарської діяльності різних форм власності на адміністративно окресленій території( у регіоні). Регіональна економіка серед галузей наукових знань є єдиною наукою, що вивчає територію останнього рівня узагальнення, тобто регіон, його розвиток, природно-ресурсний та фінансовий потенціал, людські ресурси, й також розміщення продуктивних сил, економічні зв’язки, соціально-економічні та екологічні процеси в регіонах. Регіональну економіку слід сприймати також як економіку оптимального ведення господарства на території регіону. В цілому регіональну економіку слід розуміти як економіку регіонального розвитку, яка надає особливого значення тим аспектам економічного життя, які пов’язані з простором. Регіональна економіка безпосередньо пов'язана з наступними поняттями:

Регіональний розвиток - це, по-перше, переміщення (як по території, так і у часі) продуктивних сил регіону, потоків людей і матеріальних ресурсів, товарів, вантажів, послуг, капіталів, інформації, з'ясування системи зв'язків і відносин; по-друге, це режим функціонування регіональної економіки, який орієнтований на позитивну динаміку параметрів рівня і якості життя населення, забезпечену стійким, збалансованим відтворенням соціального, господарського, ресурсного й екологічного потенціалу території.

Регіон - це, по-перше, територіально спеціалізована й адміністративно визначена частина території країни з природним комплексом, соціумом, безліччю підприємств, галузей і підгалузей економіки, що перебувають у стані динамічного розвитку; по-друге, складна соціально-економічна система, невід'ємна частина єдиної системи продуктивних сил країни і виробничих відносин, яка має прямі та зворотні виробничо-економічні, ресурсні, науково-технічні, фінансово-кредитні і соціальні зв'язки з господарським комплексом країни; втретє, території різного адміністративного рівня (області, райони), що характеризується: комплексністю, цілісністю, спеціалізацією, наявністю політико-адміністративних органів управління, статистичною узгодженістю.

Адміністративно-територіальна одиниця - територія, основними ознаками якої є: чітко визначені адміністративні межі, наявна управлінська діяльність.

Природні, або базові, адміністративно-територіальні одиниці - території, формування яких має глибокі історичні коріння.

Штучні адміністративно-територіальні одиниці, створені „згори" актами державної влади. Так, до „природних" адміністративно-територіальних одиниць в Україні належать села, селища і міста, до „штучних" - області, райони, райони в містах; місцеве самоврядування - право і спроможність органів місцевого самоврядування в межах закону здійснювати регулювання і управління суттєвою часткою суспільних справ, які належать до їхньої компетенції, в інтересах місцевого населення.

Територіальна громада - жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

У повсякденній практиці інколи вживають відсутні в українському законодавстві поняття: муніципалітет (самоврядна громада), під яким розуміють - автономну адміністративну одиницю, яка об'єднує мешканців з певними інтересами, або населений центр з організованим будівництвом, комунальним обслуговуванням і своєю власною адміністрацією; муніципальне управління - діяльність міста (села, селища) в особі його публічних органів, спрямована на задоволення колективних потреб територіальної громади (Європейська хартія міст від 1992 р., ст. 3.1).

Теорії розвитку регіону спираються на досягнення макроекономіки, мезоекономіки, мікроекономіки, інституціональної економіки й інших напрямків сучасної економічної науки. Подібність регіону і національної економіки визначає можливості застосування для регіону макроекономічних теорій (неокласичних, неокейнсіанських і ін.), особливо тих, котрі ставлять в основу виробничі фактори, виробництво, зайнятість, доходи. Мікроекономічні теорії доцільно залучати тоді, коли уявлення про регіон як точку або як однорідний простір недостатньо і необхідно приймати до уваги внутрішні розбіжності (вузловий чи поляризований регіон). Вже давно відомо, що апарату і теорії макроекономіки для досліджень регіонів не достатньо, а мікроекономіка акцентується не на цих проблемах, отже, необхідні власні розробки, які належать до регіонального рівня.

Еволюція теорії регіонального розвитку відображає підвищення ролі нематеріальних цілей і факторів економічного розвитку, можливості міждисциплінарних знань і переходу регіонів на модель сталого еколого-соціо-економічного розвитку. Теорії структуризації й ефективної організації економічного простору спираються на функціональні властивості форм просторової організації виробництва і розселення — промислових і транспортних вузлів, агломерації, територіально-виробничих комплексів, міських і сільських поселень різного типу. Широке визнання одержала теорія полюсів росту, яка удосконалила теорію центральних місць В. Кристаллера, використовуючи більш сучасні досягнення економічної науки (зокрема, метод -витрати - випуск#8214; В. Леонтьева). Разом з тим вона у багатьох відношеннях стикається з теорією територіально - виробничих комплексів Н.Н. Колосовського. В основі ідеї полюсів росту, висунутої французьким економістом Ф. Перру, лежить уявлення про провідну роль галузевої структури економіки, і, в першу чергу, лідируючих галузей, що створюють нові товари і послуги. Ті центри й ареали економічного простору, де розміщаються підприємства лідируючих галузей, стають полюсами притягання факторів виробництва, оскільки забезпечують найбільш ефективне їх використання. Це призводить до концентрації підприємств, формуванню полюсів економічного росту.

Західні економісти показали, що полюси росту можна розглядати не тільки як сукупність підприємств лідируючих галузей, але і як конкретні території (населені пункти), що виконують в економіці країни чи регіону функцію джерела інновацій і прогресу. За їх визначенням, регіональний полюс росту являє собою набір галузей, що розвиваються і розширюються, розміщених в урбанізованій зоні і здатних викликати подальший розвиток економічної діяльності у всій зоні свого впливу. Таким чином, полюс росту можна трактувати як географічну агломерацію економічної активності або як сукупність міст, що володіють комплексом виробництв або послуг, що швидко розвиваються. Теоретичні

положення про полюси розвитку використовуються у багатьох країнах при розробці стратегій просторового економічного розвитку. При цьому ідеї поляризованого розвитку по-різному застосовуються, коли мова йде про господарсько освоєні регіони або про нові регіони господарського освоєння. У першому випадку поляризація відбувається в результаті модернізації і реструктуризації промислових і аграрних регіонів, створення в них передових (інноваційних) виробництв разом з об'єктами сучасної виробничої і соціальної інфраструктури. Такий підхід застосовувався у Франції, Нідерландах, Великобританії, Німеччині й інших країнах з досить високою щільністю господарської діяльності. У сучасній практиці просторового

економічного розвитку ідеї полюсів росту реалізуються у створенні вільних економічних зон, технополісів, технопарків.

На основі теорії поляризованого розвитку виникла теорія економічного ядра. Під «економічним ядром» розуміється сукупність «полюсів зростання», яка набуває ключового значення, особливо в умовах переходу від одного порівняно стійкого стану до іншого. При цьому роль економічного ядра належить, як правило, регіональним центрам та (або) великим індустріально розвинутим міським агломераціям.

Принцип функціональної диференціації економічного простору використовується також у теоріях (концепціях) взаємодії центра (ядра) і периферії. Концепція експортної спеціалізації національного регіону базується на постулатах теорії міжнародної торгівлі,

теорій розміщення та економічного районування. Теоретичні принципи експортної спеціалізації регіону вперше виокремлено в працях класиків англійської політичної економії А. Сміта та Д. Рікардо, а пізніше, також у працях шведських економістів Е. Хекшера та

Б. Оліна. Альтернативою подальшого розвитку теорій розміщення виявилося формування регіональної науки як нової галузі суспільних наук, яка широко використовувала та синтезувала відкриття та досягнення інших сфер суспільних знань. За висловом ідеолога регіональної науки У. Ізарда, регіональна наука спрямована на просторовий аналіз - дослідження регіону не як точки, а як простору. Мета такого аналізу - виявлення просторових взаємозв’язків не лише між окремими особами та їх діяльністю, а поміж людьми та географічним середовищем, виконання конкретних практичних завдань управління регіональним розвитком.

На регіональні дослідження в Україні значною мірою вплинули теорії та погляди часів СРСР. Теоретичні та методологічні дослідження з регіональної економіки в СРСР до переходу до ринкових відносин концентрувались навколо 3-х проблем: виявлення закономірностей, принципів і факторів розміщення продуктивних сил; формування теорії економічного районування; створення методології планування та регулювання територіального й регіонального розвитку.

В Європі, тим часом, були розроблені нові концепції регіональної економіки. Так, з середини XX століття велику популярність набула теорія територіальної дифузії інновацій, що передбачає три типи поширення організаційно-економічних, продуктових,

технологічних, соціальних інновацій: 1) дифузія переміщення в певному напрямку, 2) дифузія розповсюдження (розсіювання) інновацій у різних напрямках від точки виникнення; 3) змішаний тип просторової дифузії. Дана теорія акцентує увагу на тому, що ефективна дифузія інновацій є потужним засобом регіонального розвитку. Концептуальні положення цієї теорії не втратили своєї актуальності і в наші дні, в тому числі і для України.

Теорія життєвого циклу регіону, що поширена в Європі, полягає у тому, що регіони не є застиглими, раз і назавжди вкоріненими системами, а перебувають у постійній зміні, розвитку, оновленні, піднесенні й спаді. Сутність цієї актуальної для сучасної науки також у тому, що кілька періодів еволюції регіонів розглядаються як складні соціально-економічні системи, які характеризуються вільним поєднанням динамізму та інерційності, й також певними внутрішніми суперечностями, проблемами, невідповідностями. У цьому циклі неминуче стикаються колишні і нові економічні, організаційні, соціальні, культурні відносини і процеси, а також старі, традиційні, усталені і нові форми та методи управління регіональним розвитком.

Теорія життєвого циклу регіону пояснює, що розвиток регіональних соціально-економічних систем характеризується стадійністю: спершу вони зароджуються, потім формуються, розвиваються, досягають стадії зрілості, рівноваги, а потім «старіють» і, нарешті, трансформуються. Кожна стадія має свої якісні параметри, причому від стадії до стадій підвищується ступінь збалансованості внутрішньої будови, спряженості

функціонування і організації всіх елементів системи. Досягнувши розквіту (стадії зрілості щодо даного рівня розвитку продуктивних сил, сучасних досягнень науково-технічного прогресу), регіональні соціально-економічні системи починають поступово

трансформуватися, що проявляється у зміні розселення, формах діяльності людей, зміні спеціалізації господарства. Все це виступає передвісником зміни системних факторів регіонального розвитку, переходу на якісно іншу основу територіальної організації господарства, управління регіональним розвитком і всього життя регіональної спільноти. У другій половині минулого століття увагу світової громадськості привернула теорія місцевого зростання, яка стверджує, що успіх розвитку території визначається її здатністю мобілізувати місцеве населення, місцеві ресурси і можливості, стимулювати підприємництво на місцевому рівні, зміцнити місцеве самоврядування, широко залучати місцеве самоврядування до різних питань регіонального розвитку.

В основі такої позиції лежить переконаність у тому, що природно-культурні тренди розвитку є більш значущими і стійкими в порівнянні з штучною модернізацією. Звідси опора держави у розвитку регіонів на культурну місцеву самобутність, облік природних трендів соціальних процесів, а також децентралізація системи регіонального управління та утвердження принципу субсидіарності як наближення до населення органів, що надають їм соціальні послуги від імені держави.

Одночасно регіони в розвинених країнах вступили в конкуренцію за головний ресурс розвитку - людей, що володіють ключовими кваліфікаціями сучасності, а головне -ентузіазмом розвитку. Сьогодні регіональний розвиток спирається не стільки на

господарські та адміністративні, скільки на культурні підстави. Відповідно в західноєвропейських державах і Японії в основу державної політики регіонального розвитку, починаючи з 1970-х років було покладено заохочення місцевих ініціатив, стимулювання активності регіональних резидентів. І вже не зовнішня промислова експансія і великі індустріальні будівництва, а зосередження офісів, шкіл, інноваційних науково-технічних закладів, що постійно модернізують освіту працівників і не порушують культурну

самобутність територій, стало символом регіонального розвитку: масова міграція замінюється точковою міграцією - кадри залучаються не для промислових підприємств, а для високотехнологічних малих і середніх підприємств. Бажаними для територіальної громадськості стають не всякі інвестиції, як це було в попередню епоху, а тільки ті, що сприяли збереженню і поліпшенню середовища життя. Теорія місцевого розвитку,

зміцнення умов життєзабезпечення отримала реальне поширення в багатьох цивілізованих країнах, а тепер приживається і в Україні.

В кінці минулого століття і на початку нинішнього особливий інтерес цивілізованого світу порушила теорія адаптивності до умов постіндустріального суспільства. Як відомо, економічний розвиток проходить три основні стадії: доіндустріальну,

індустріальну та постіндустріальну. Домінуючими галузями доіндустріального розвитку є видобувні галузі, сільське господарство, рибна, лісова, гірничодобувна промисловість. В індустріальній стадії домінують переробні галузі: машинобудування, хімічна, лісова і деревообробна, легка, харчова промисловість та ін У постіндустріальній стадії основними галузями, на яких базується економічний розвиток, стають галузі нематеріального виробництва: наука, освіта, торгівля, фінанси, страхування, охорона здоров'я тощо Характерними рисами постіндустріального суспільства стають відносне зменшення виробництва товарів і відносне збільшення виробництва послуг, зростання наукомістких

виробництв, підвищення рівня кваліфікацій персоналу, що випереджає інтернаціоналізація виробництва.

Сучасний економічний розвиток характеризується головним значенням науково-технічного прогресу та інтелектуалізацією основних факторів виробництва. На частку нових знань, втілених в технологіях, обладнанні, освіті кадрів, організації виробництва, у розвинених країнах припадає від 70 до 85% приросту ВВП. Впровадження нововведень стало ключовим фактором ринкової конкуренції, дозволяючи передовим фірмам домагатися надприбутків за рахунок присвоєння інтелектуальної ренти, що утворюється при монопольному використанні більш ефективних продуктів і технологій. Провідні країни

світу послідовно вибудовують у себе економіку нового типу, перетворюють традиційні суспільні відносини. При характеристиці цього якісно нового етапу розвитку загально планетарних процесів і пов'язаних з ними відносин у науці використовуються різні терміни: «нова економіка», «економіка знань», «економіка інновацій», що, по суті справи, не суперечить одне одному. Незважаючи на наявні термінологічні відмінності дослідники одностайні в тому, що на зміну сформованому образу суспільного виробництва приходить, принципово нова модель - інноваційна економіка, заснована на сучасних знаннях, технологіях і потребах. Їй властива своя форма, структура багатства, власні критерії оцінки ефективності накопичення. Те, що вважається зростанням у традиційній економіці, не є таким в сучасних умовах, оскільки не будь-яке економічне зростання ґрунтується на інноваціях і тому не призводить до інноваційного розвитку.

На сучасному етапі суспільного розвитку все більша частка вартості багатьох видів продукції (товарів, послуг) створюється не стільки на стадії матеріального виробництва, скільки на етапі науково-дослідних, дослідно-конструкторських й дизайнерських напрацювань, маркетингових заходів, рекламно-збутової політики, Якісного сервісу. Характерною рисою сучасного виробництва виступає наявність компонента знань у кожному виді продукції. Інтелектуальна праця, спеціальне знання і комунікації стають не тільки основними факторами створення доданої вартості, а й чинниками конкурентоспроможності та економічного розвитку організацій і цілих регіонів.

В останні роки в зарубіжних країнах помітно змінюються погляди на процеси регіонального розвитку: регіональні проблеми, регіональний розвиток вже не

розглядаються з точки зору матеріального підходу. Будівництво нових фізичних об'єктів, таких як фабрики і дороги вже не визнаються найважливішим внеском в розвиток даного регіону - більш значущим є нематеріальний підхід. Концепція регіонального розвитку, орієнтована на знання та інновації, домінує не тільки в науковій, але також і в практичній сферах у все зростаючій кількості країн.

В останні півтора-два десятиліття для багатьох високорозвинених країн світу стала характерна тенденція зміни провідних факторів територіальної організації суспільства, що реалізувалася в деконцентрацію виробництва та розселення. Це обумовлено тим, що з виникненням телекомунікацій, багаторазовим прискоренням переробки інформації та низкою інших нових явищ, пов'язаних з науково-технічним прогресом, перестає діяти ефект агломерації в економіці, заснований на економії транспортних витрат. Наявність можливостей підключення до мережі комунікацій набуває більш важливе значення, ніж

транспортно-географічне положення. У високорозвинених країнах економічна активність у центрі і на периферії практично однакова, оскільки відбувається будинкустікація праці, переміщення робочих місць у житлові приміщення. Якість середовища життєдіяльності людей саме стає ресурсом виробництва.

Сучасне виробництво все меншою мірою ґрунтується на фізичній роботі, тобто на матеріально-речовинному впливі! Сучасне виробництво - це передусім інтелектуальний, переважно нематеріальний внесок, який здійснюють технологи, конструктори, дизайнери, інженери, експерти, маркетологи, програмісти, фахівці з інформатики, менеджери. Дана закономірність особливо чітко проглядається в наукомістких галузях економіки. Вважається, що тенденції економічного розвитку сучасного суспільства дозволяють зробити висновок про те, що нематеріальне виробництво являє собою переважну сферу зайнятості, переважний напрямок інвестицій і фактор процвітання сучасного суспільства. Іншими словами, нематеріальне виробництво - це парадигма сучасного регіонального розвитку.

Дана наукова позиція цілком вписується в позначену вище теорію адаптоване до умов постіндустріального суспільства, яка в розумінні зарубіжних і вітчизняних дослідників робить акценти на таких пріоритетах, як: Розвиток загальної та професійної освіти; створення умов для активізації інновацій та підвищення якості продукції; створення наукових і технологічних парків та підприємницьких зон; створення загальнодоступних телекомунікаційних систем; сприяння розвитку підприємництва як на регіональному, так і на місцевому рівні; поліпшення стану навколишнього середовища, розвиток рекреаційних галузей, культурного оточення і подібної інфраструктури; підвищення кваліфікації менеджерів; а також «розвиток сфери послуг, В тому числі для зовнішніх споживачів (що приверне в регіон висококваліфікованих фахівців і підвищить конкурентоспроможність місцевих фірм); підвищення ролі регіональних влад (оскільки вони краще знають місцеві специфічні особливості, конкурентні умови і обставини).

Серед європейської наукової громадськості вже загальноприйнятою є точка зору, що, окрім вирішення традиційної дилеми держави „загального добробуту#8214;, Європа ще на зламі тисячоліть була вимушена впритул зайнятися проблемою збалансування просторового розвитку континенту, зменшення разючої різниці у рівнях розвитку „центру#8214; та „периферії#8214;.

Заслуговує на увагу концепція #8214;децентралізації бідності#8214;, тобто пояснення регіоналізму як свідомого передання національними урядами на регіональний та місцевий рівень функцій, які держава не спроможна була задовольнити, зокрема з огляду на її зобов’язання, передбачені доктриною „держави загального добробуту#8214;.

Водночас, концепція „нового регіоналізму#8214;, яку досить часто називають „третім шляхом#8214; регіональної політики, пропонує об’єднати централізований („зверху-вниз#8214;) та децентралізований („знизу-вверх#8214;) підходи до вирішення проблем управління регіональним розвитком. Поширенню таких поглядів сприяє концепція „контрактної культури#8214; та „партнерства#8214; як специфічних рис політико-соціальних процесів, які відбуваються на місцевому та регіональному рівнях. Якщо на початку 90-х рр.. створення партнерств розглядалося виключно у вимірі передання владою повноважень неурядовим інститутам щодо надання послуг, то вже за декілька років основним стимулом для формування партнерських відносин з’явилося залучення громадськості у процеси прийняття рішень:

щодо стратегічного планування розвитку території, реалізації складних програм та вирішення локальних політичних проблем.

Регіоналізм. У розвитку теорії регіональної економіки спочатку поняття «регіон» не було визначальним, - головним чином створювались теорії розміщення, а регіон сприймався як простір для розміщення виробництва, й не виступав як суб’єкт економіки, як суб’єкт економічних процесів. Положення кардинально змінилося у повоєнний період, коли у більшості цивілізованих країн посилився регіоналізм - політика, спрямована на підвищення ролі регіонів у різноманітних сферах життя країни, на підтримку прагнення регіонів до своєї політичної та економічної самостійності. Регіоналізм сприяє осмисленню населенням регіонів своїх особливих інтересів й надає науці потужних імпульсів для дослідження регіонів як суб’єктів економічних процесів.

Принципово важливим для розробки теоретико-методологічних засад регіонального розвитку країни є правильний методологічний підхід до проблеми державного втручання в регіональний розвиток економіки. Згідно з неокласичною теорією втручання держави має бути мінімальним або взагалі не застосовуватись, оскільки ринкові механізми самі здійснюють потрібне регулювання, а будь-яке втручання їх спотворює. З точки зору неокейнсіанства, втручання держави до регіонального розвитку є необхідним, особливо у періоди економічних криз. Зважаючи на світовий досвід, неокласична теорія більше

застосовується в розвинених економіках та у стані довгострокової стабільності. Неокейнсіанська - більш ефективна у періоди економічних криз та під час зміни економічних циклів.

Зараз в регіоналізмі найбільше розповсюдження мають чотири парадигми регіонів:

Регіон як квазідержава. Це відносно відокремлена підсистема національної економіки. В більшості країн регіони акумулюють все більше функцій та фінансових ресурсів, що раніше належали центру. Практично у всіх країнах йдуть процеси децентралізації або федералізації. У Європі, здавалося б, вже сформовані усі держави разом з мережами внутрішніх регіонів. Але ні - з точки зору процесу взаємодії регіонів і цілого відбуваються великі зміни. В більшості країн - в цивілізованій формі. В європейському просторі немає прикладів, коли держава ставала більш централізованою. Головною функцією регіону як квазідержави стає регулювання економіки. Регіон як квазідержава, бере на себе багато функцій центру в регулюванні економіки.

Регіон як квазікорпорація. В цій якості регіон являє собою великий суб’єкт власності та економічної діяльності. Регіону потрібно керувати своєю власністю, крім того, регіони займаються економічною діяльністю, особливо, у відносинах між регіонами, це різні договори, домовленості про купівлю-продаж. це вступ в міжнародні відносини, як суб’єкт міжнародно-економічний. Це захист торгової марки регіону, боротьба за більш високий інвестиційний та підприємницький рейтинг, що важливо для приваблення капіталу в певний регіон.

Регіон як ринок. Ринки мають визначені, але розрізнені кордони, і вплив регіону як квазідержави та як квазікорпорації впливає на те, що ареали багатьох ринків зближуються з межами регіонів - ринки товарів, капіталу та праці. Зараз навіть дослідження регіональних ринків виділяється в окрему дисципліну - регіональне ринкознавство.

Регіон як соціум. В цьому підході на перший план виходять інтереси різних груп населення. Згідно цієї парадигми розвиток регіону здійснюється по семи основних

напрямках:

1. Розвиток муніципального господарства (культура, освіта, медицина, житлово-комунальне господарство, будівництво, промисловість): ефект управління муніципальною власністю.

2. Удосконалення земельних відносин (продаж землі під приватизованими об’єктами для підприємництва, будівництво житла). Розробка мінімальних соціальних нормативів: удосконалення фінансового законодавства й міжбюджетних відносин; балансування видатної та доходної частин бюджету.

3. Позабюджетні фонди, спонсорство, меценатство.

4. Створення умов для залучення інвестицій й розвитку підприємництва в інтересах муніципального утворення: розвиток міжмуніципальних економічних зв’язків; створення зон вільного економічного розвитку; легалізація тіньового капіталу й залучення його в економіку.

5. Удосконалення нормативно-правової бази муніципального утворення, в тому числі щодо організації й функціонування органів місцевого самоврядування.

6. Удосконалення організаційних форм: ефективна взаємодія зі структурами державної влади; оптимізація структури управління муніципального утворення; підвищення відповідальності органів місцевого самоврядування перед населенням; локалізація зон відповідальності;взаємодія з місцевою громадськістю й підвищення його інформованості; підвищення кваліфікації муніципальних управлінців.

7. Створення умов для соціальної комунікації: підвищення зацікавленості населення (місцевої громадськості) у розвитку муніципального утворення; розвиток міжмуніципальних зв’язків у різних сферах діяльності, активізація місцевих товариств в інтересах муніципального утворення;ефективний вплив місцевого населення на вирішення питань місцевого значення; розвиток і балансування внутрішніх муніципальних зв’язків між соціальними групами.

Що об’єднує ці чотири парадигми або підходи до визначення місця і ролі регіону і сучасній економіці й політиці, управлінні національною економікою? Це пошук розв’язання ринкового саморегулювання, державного регулювання, управління регіональним розвитком і соціального контролю в межах регіону. Як спільну закономірність можна виділити те, що серед регіоналістів немає радикалів, радикал-лібералів, радикал-соціалістів. Всі

регіоналісти приречені на пошук компромісів між різними формами регулювання і саморегулювання економіки, пошук методів державної участі. Їхня увага спрямована на розвиток неринкового сектора (суспільного сектора), виробництво ринкових та суспільних або публічних благ, вивчення впливу зовнішніх ефектів, регулювання природних монополій тощо. З точки зору регіональної економіки, державне регулювання необхідне, але головні питання: хто повинен цим займатися - регіон чи державний центр, де головні інтереси регіону.

Для управління регіональним розвитком важливим питанням є така проблема регіоналізму, як розміщення діяльності. Сьогодні найбільш характерним є не тільки досконале вивчення розміщення галузей, що створюють матеріальні продукти, а й підвищена увага до нематеріальних факторів розміщення: якість життя, кваліфікація персоналу, прив’язаність людей до своєї місцевості, інновації, розповсюдження нових знань та

технологій (дифузія інновацій). Інтенсифікація глобалізаційних процесів значно розширює спектр суб’єктів міжнародної конкуренції, перетворюючи окремі території - регіони, міста, локальні утворення - на стратегічних гравців світового ринку. У процесі глобалізації конкуренції зміцнюють свої позиції окремі регіони певних держав, які в результаті володіння потужною ресурсною базою та ефективною системою управління локальною економікою представляють власні країни вже на міжнародному рівні і фактично проводять самостійну політику (Силіконова долина в штаті Каліфорнія в США, Іль-де-Франс у Франції, Баварія в Німеччині, Каталонія в Іспанії, Ломбардія в Італії, Махараштра в Індії, Шотландія у Великій Британії, Сан-Паулу в Бразилії, Че Янг у Китаї, Сколково в Росії), причому більшість із них посіла у рейтингу кращі позиції ніж країни в цілому (Баварія - 18, Німеччина - 23; Че Янг - 20, Китай - 31; Каталонія - 32, Іспанія - 38; Ломбардія - 41, Італія - 53; Сан-Паулу - 43, Бразилія - 51).

Окремі аспекти локального розвитку дістали своє відображення ще в класичній економічній теорії (теорія абсолютних переваг А. Сміта та порівняльних переваг Д. Рікардо), агломераційній економіці (теорії індустріальних дистриктів А. Маршала, полюсів зростання Ф. Перру, промислових штандортів А. Вебера тощо), теорії внутрішнього економічного зростання (класична теорія М. Портера), теорії інноваційного розвитку Й. Шумпетера. Водночас необхідно зазначити, що перетворення окремих регіонів на самостійних суб’єктів багаторівневої просторово-економічної світогосподарської системи вимагає розробки нових теоретичних підходів до дослідження регіонального розвитку. Тенденція автономізації та підвищення конкурентоспроможності субнаціональних регіонів в умовах загострення

глобальної конкуренції була зафіксована ще у 80-х рр. ХХ століття Дж. Нейсбітом, одним із засновників теорії „інформаційного суспільства#8214;. Так, відомий „парадокс Нейсбіта#8214; констатує: „чим вищим є рівень глобалізації, тим потужнішим стають її найдрібніші учасники#8214;.

Сучасні моделі ендогенного розвитку базуються на максимальному використанні місцевих ресурсів - робочої сили, акумульованому на місцевому рівні капіталу, підприємницького потенціалу, специфічних знаннях виробничого процесу і можливостях виконання специфічних професійних завдань. Іншим елементом моделі є здатність місцевої економіки контролювати процес накопичення на локальному рівні. Підґрунтям для розвитку стає наявність системи виробничих можливостей або схильність місцевого

підприємницького співтовариства до розвитку коопераційних зв’язків між окремими секторами і в середині секторів виробництва, а також здатність місцевого виробничого і економічного потенціалу до оновлення та інновацій. Концепція ендогенного розвитку як

нова парадигма регіоналізму з'явилася в період глобалізації економіки. Процес глобалізації здавалося б знецінив головні постулати регіональної економіки. Глобалісти стверджують, що традиційні детермінанти локалізації виробничої діяльності перестали бути домінуючими.

Глобалізація на їх думку могла б зробити різні території рівноцінними. Насправді ж нічого подібного не відбувається - географічна наближеність залишається визначальним фактором економічної динаміки, і існує безліч аргументів, які підтверджують цю гіпотезу.

Регіональне середовище не є нейтральним, воно відіграє свою роль за рахунок якості фізичних інфраструктур, які у свою чергу являють собою зовнішні статичні фактори, що використовуються окремо. Роль регіонального середовища залежить також від динаміки зовнішніх факторів, які стимулюють інноваційну діяльність, тобто рушійну силу економічного зростання. Зовнішні фактори пов'язані зі здобуттям та розповсюдженням знань, кваліфікацією кадрів, із локальними інформаційними та технологічними мережами. Якість життя, яка пропонується певною територією, обумовлює привабливість цієї території для інвестицій та інвестиційної діяльності, в якій використовуються висококваліфіковані людські ресурси. Оптимізація структури господарства регіону сьогодні є однією з найважливіших науково-прикладних проблем, що потребує відповідного вирішення. У концепції оптимізації господарства регіону основну увагу приділяється не лише локалізації суб’єктів підприємницької діяльності, але й побудові стійких економічних взаємозв’язків між ними. Цей процес передбачає посилення конкурентоспроможності розміщених на певній території підприємств, нарощування їх потужностей за рахунок технологічних нововведень, що викликані зміною структури попиту, еволюцією старих галузей та виробництв.

Регіон як центр експортної спеціалізації. За даних умов особливої актуальності набуває розробка концепції міжнародної конкурентоспроможності національних регіонів, яка має включати аналіз взаємодії регіонів як самостійних економічних агентів - учасників глобальних конкурентних відносин.

Міжнародна конкурентоспроможність національного регіону - це його здатність в умовах глобальної конкуренції на основі ефективного використання наявних традиційних та створення унікальних ресурсів локального розвитку стимулювати підвищення ефективності виробництва та рівня життя місцевого населення і відповідно, своїм експортом забезпечувати високий конкурентний статус у геоекономічному просторі в довгостроковій перспективі.

Регіон як джерело збільшення прибутків. Формування напряму концепції міжнародної конкурентоспроможності національного регіону починається в 80-х роках ХХ століття. Саме цей період характеризується збільшенням масштабів регіоналізації, що виявилося у збільшені автономності та підвищенні ролі окремих регіонів у розвитку національних економік у цілому, та як наслідок виявлення феномену „нового регіоналізму#8214;. Новому регіоналізму (за М. Кітінгом) притаманні дві пов’язані між собою особливості: він не обмежується кордонами національного господарства; він стикає між собою регіони у конкурентній боротьбі, а не надає їм нові ролі у системі міжнародного поділу праці. Новий регіоналізм об’єднує низку різнорідних процесів, суть яких в утворенні регіонів, які не пов’язані з офіційними адміністративними кордонами та характеризуються високим міжнародним конкурентним статусом. Розвиток нового регіоналізму спричинив розвиток низки теорій, об’єктом дослідження яких були окремі національні регіони саме як самостійні учасники глобальних конкурентних відносин. До цих теорій, зокрема, ми відносимо такі:

теорію #8214;гнучкої спеціалізації#8214; М. Піоре та Ч. Сейбола; теорію кумулятивної конкурентоспроможності регіону МакКомбі та Сеттерфілда; теорію регіонального внутрішнього зростання Р. Мартіна та П. Санлея.

Регіон як епіцентр акумуляції знань. Інтенсифікація процесу глобалізації модифікує механізм конкурентної боротьби: зменшує роль матеріально-речових та енергетичних засобів виробництва й перетворює інформацію на фундаментальний ресурс. В теорії регіонів існують й інші спеціалізовані підходи, наприклад, регіон розглядається як підсистема інформаційного суспільства або як безпосередній учасник інтернаціоналізації і глобалізації економіки.

<<< назад | зміст | вперед >>>