Лиман С.І.
Матеріали методологічного міждисциплінарного Інтернет-семінару
«Щастя у подорожах: реактуалізація духовно-творчої спадщини
і дозвіллєвих практик мандрівного філософа-богослова
Г.С. Сковороди». Полтава: ПУЕТ, 2020. 96 с. C.25-44.

Науковий туризм земляків Г.С. Сковороди у другій та третій чверті XIX ст.: подорожі Німеччиною та Австрійською імперією

Багатогранна постать видатного українського філософа Григорія Савича Сковороди (1722-1794) належить багатьом напрямам національної та світової культури, а його біографія - багатьом регіонам України. Як слушно вказував відомий український дослідник Г.П. Скляр, «важливою проблемою у формуванні постнекласичного прикладного туристичного знання є його синтез з урахуванням феномену філософсько-економічної традиції, який має полтавський вимір» [21, с.161]. Уродженець Полтавщини, Г.С. Сковорода здобув освіту у Києво-Могилянській академії, а викладав переважно у Харківському колегіумі на своїй улюбленій Слобожанщині, якою після свого звільнення з колегіуму постійно мандрував. Вчений-мандрівник зробився своїм для декількох поколінь мешканців Харкова та Харківщини, які з гордістю та небезпідставно називали його земляком. І хоча Г.С. Сковорода не дожив до відкриття імператорського Харківського університету, творчість філософа-мандрівника була добре відома університетським викладачам як і його стиль життя. Цей стиль життя, безумовно, приваблював не всіх, так само як і його творчість, але під час власних подорожей поважні ад’юнкти і професора напевно згадували свого видатного земляка та події останнього року його життя. Так склалася доля, що Г.С. Сковорода цей останній рік свого життя прожив в селі Пан-Іванівка в домі А.І. Ковалівського - вітчима майбутнього засновника Харківського університету В.Н. Каразіна.

Подорожі та університет - ці дві теми були приречені на постійне обговорення серед тих, на кого творчість Григорія Савича мала безпосередній, хоча і різний вплив. Подорожувати і навчатися, щоб потім навчати - хіба не про це мріяли студенти та викладачі перших, ще середньовічних університетів? Відомо, що після відкриття у 1804 р. Харківського університету серед його викладачів переважали іноземці. Проте серед другого та наступних поколінь харківської професури було вже чимало земляків Г.С. Сковороди, яким вдалося здійснити тривалі наукові подорожі.

Серед тих слобожанців, хто у другій та третій чверті XIX ст. подорожував з науковою метою за кордон, до визнаних центрів європейської науки, - славіст І.І. Срезневський, правознавець Д.І. Каченовський, історик М.Н. Петров. Відомі вчені, вони зазнали певного впливу творчості Г.С. Сковороди, а в їхніх наукових мандрах відобразились усі особливості цієї елітної форми туризму того часу. З урахуванням високого загальновизнаного статусу наукових центрів у німецьких державах та в Австрійський імперії, подорожі Німеччиною та Австрією завжди мали домінуюче значення для вітчизняних, зокрема харківських вчених.

Проте аналіз цих подорожей ще не став предметом спеціального історіографічного дослідження. не дивлячись на те, що творчість І.І. Срезневского, М.Н. Петрова, Д.І. Каченовський достатньо відбита в історіографії. Автор цієї статті присвятив деякі зі своїх публікаціям окремо подорожам кожного з трьох згадуваних вчених [13-15], зокрема німецькому та австрійському векторам їх мандрів. Сучасна історіографія поповнилася останніми роками двома дисертаційними дослідженнями, присвяченими творчості М.Н. Петрова: М.К. Кеди «Міхайло Назарович Петров (1826-1887) та його внесок в історичну науку» (2005) [10] й Н.В. Остапова «Становлення викладання усесвітньої історії в університетах Росії: науково-педагогічні погляди і діяльність М.Н. Петрова: 1850-1880 гг.» (2006) [16]. Саме М.К. Кеда на високому професійному рівні розкрила причини, умови, маршрут, пріоритети і значення закордонного відрядження харківського ученого до Німеччини, Франції, Бельгії, Італії, Англії в становленні його наукового світогляду [10, с.36-39]. Проте, на жаль, подорожі М.Н. Петрова та Д.І. Каченовського не знайшли відображення у монографії О. А. Іваненко «Університети України в міжнародніх наукових зв’язках Російської імперії (друга половина XIX - початок XX ст.)». У зв’язку з цим мета даної статті - аналіз тієї частини наукових відряджень І.І. Срезневського, М.Н. Петрова, Д.І. Каченовського, яку вони присвятили німецьким державам та землям Австрійської імперії. Такий підхід зумовлений тим, що саме німецька історична наука вважалася в той час провідною серед вітчизняних медієвістів.

Отже, професійне і кадрове зростання вчених Харківського та інших вітчизняних університетів багато в чому залежало від можливості здійснити закордонне наукове відрядження. Такі відрядження традиційно мали істотне значення в підготовці й вдосконаленні кадрів медієвістів Російської імперії. У загальноросійському масштабі такі закордонні стажування існували вже з 1820-х рр. в Професорському інституті при Дерптському університеті. І після закриття цього інституту міністерство неодноразово посилало молодих учених для поліпшення освіти за кордон [26, с.56].

Існувала така практика закордонних відряджень й у Харківському університеті. Саме німецькі держави й Австрійська імперія традиційно належали до пріоритетних маршрутів вітчизняних мандрівників XIX ст. У німецькі держави зазвичай прямували для навчання в місцевих університетах майбутні наукові кадри. Австрійську імперію, крім наукових відряджень, відвідували й з медичною метою. До складу цієї імперії входила Чехія з першим в Європі бальнеологічним курортом в Карлових Варах (Карлсбад), а лікування на Карлсбадських водах було нормою життя для вищих верств російського суспільства XVIII-XIX ст. Значна частина з них прибувала в Німеччину й Австрію з українських земель Російської імперії. Серед них - професори Харківського університету. Так, наприклад, в 1844 р. на Карлсбадські води вирушив відомий учений, професор кафедри загальної історії М.М. Лунін, який свого часу стажувався саме у Німеччині.

Чи не найважливіше значення в цьому сенсі мала подорож відомого науковця Ізмаїла Івановича Срезневського (1812-1880). Випускник, ад’юнкт, потім професор Харківського університету (до 1847 р.), він став першим доктором слов’янознавства в Російській імперії. Перед цим, на підставі університетського статуту 1835 р. засновувалися кафедри історії та літератур слов’янських наріч. Рада Харківського університету запропонував зайняти цю кафедру І.І. Срезневскому після його закордонного відрядження 1839-1842 рр.

Це закордонне наукове відрядження відіграло величезну роль у формуванні його наукового світогляду і практичних навичок мовознавства. Такі мандрівки фінансувалися міністерством і зазвичай тривали два роки. Однак, згідно з імператорським указом від 8 липня 1841 р подорож І.І. Срезневського було продовжено ще на один рік.

Як відомо, 1841 г. особлива дата в історії туризму. У цьому році британський баптистський пастор Томас Кук організував першу комерційну туристичну поїздку, в якій взяли участь 570 членів «товариства тверезості», а вже в 1847 році він створив туристичне товариство, яке відправляло англійських туристів за кордон. Саме з 1841 р. організований туризм набуває поширення в Європі і за її межами.

Проте цим же роком датується документ, що дозволяє скласти певне уявлення про особливості вітчизняного наукового туризму того часу - «Донесення» І.І. Срезневського Міністру народної освіти з Відня від 8 (20) лютого 1841 р.» Цей документ опублікований у петербурзькому щомісячному «Журналі Міністерства народної освіти» за 1841 рік [6].

Під час цієї подорожі І.І. Срезневський відвідав Німеччину, Чехію, Польщу, Австрію, Хорватію, Словенію, Чорногорію, Сербію, Словаччину, Галичину, тобто через землі, що входили в той час до складу Прусського королівства, Австрійської та Османської імперій. «Донесення» з Відня, опубліковане в 1841 р, відображало реалії першої половини цієї поїздки. Друга половина відображена відповідно в «Донесенні» із Загреба, що вийшло друком в наступному 1842 році [7].

І.І. Срезневський під час подорожі бачив своє завдання у вивченні зарубіжної слов’янської історії, літератури, особливо мов в «різноманітних змінах в різних країнах і в різні віки», мав намір «йти в народ, вслухаючись в його мову», «в його прислів’я, пісні, перекази» [6, с.10]. При цьому його інформація про етапи відрядження підпорядкована певній структурі:

1. назва місцевості або міст, іноді - вказівка на тривалість перебування в них;
2. пам’ятки та місця, які харківський вояжер вшанував увагою;
3. встановлені контакти з вченими, письменниками, поетами, що мешкають в цих місцевостях;
4. особливості мов, традицій і звичаїв місцевого населення.

Вже на початку подорожі в прусському місті Кенігсберг за допомогою професора місцевого університету Ф.В. Шуберта І.І. Срезневський почав «складання етнографічної карти слов’янської частини Європи» [6, с.12], за кілька тижнів перебування в Берліні вивчав стародавні слов’янські артефакти Кабінету старожитностей в палаці Монбіжу, в Галле зі слов’янськими студентами і професором мовознавства А. Ф. Потті обійшов «слов’янські околиці» міста, де «мова зникла, звичаї змінилися, все онімечилося» [6, с.14], а в Лейпцигу оглянув середньовічні рукописи і зблизився з членами Лужицько-Сербського товариства.

Головною метою подорожі І.І. Срезневського стала Прага - науковий і культурний центр всіх слов’ян Австрійської імперії. Він встановив тут контакти з великими вченими-славістами - П.І. Шафаріком, Ф. Палацьким, В. Гайкою та ін. Проте високий авторитет цих вчених не дозволяв І.І. Срезневскому тоді й пізніше поставити під сумнів наукові фальсифікації В. Ганки - Краледворський і Зеленогорський рукописи, що стали символом чеського національного відродження.

За 4 місяці перебування в Празі І.І. Срезневський вивчив чеську мову, носіїв народних діалектів якого вирушив шукати в чеську провінцію. Він відзначав особливості одягу, обрядів, пісень, забобонів, і, не дивлячись на своє слов’янофільство - відсутність гострої національної ворожнечі між чехами і австрійськими німцями: «там, де німці і чехи суміжні, чех змушує сина вчитися по-німецьки, а німець - по чеськи» [6, с.23].

Через Моравію, яка «зберегла в більшій мірі свою народність» [6, с.24] і Вроцлав І.І. Срезневський досяг Лужиць. Ці поїздки супроводжувалися вивченням середньовічних слов’янських рукописів, зокрема рукописів творів Яна Гуса в Баутцені (Будішині) [6, с.34]. Через Дрезден і Прагу І.І. Срезневський прибув до Відня, де і було написано його перше «Донесення» міністру народної освіти.

Хоча в цьому «Донесенні» немає даних про місця розміщення, харчування, транспорт, ціни, в цілому, звіт І.І. Срезневського представляє безперечний інтерес для вивчення історії міжнародного туризму середини XIX ст., перш за все німецькими землями та землями Австрійської імперії. Інше його «Донесення» із Загреба (1842) [7] не надає такого повного уявлення про подорож Німеччиною та Австрією через стислий обсяг та через ту обставину, що частина відрядження відбувалася землями Османської імперії. Проте його подорож Істрією, Далмацією, Чорногорією, Сербією, Галичиною, Польщею була надзвичайна корисна у науковому відношенні.

Зібраний ним під час подорожі матеріал і встановлені контакти з передовими діячами зарубіжного слов’янознавства мали величезне значення для розвитку вітчизняної науки. У 1846 р. І.І. Срезневський захистив дисертацію «Святилища та обряди язичницького богослужіння стародавніх слов’ян за свідченнями сучасників і переказами» і став першим за часом доктором слов’янознавства в Російській імперії [10, с.584].

Інший яскравий представник історико-філологічного факультету Харківського університету, який здійснював тривалі закордонні подорожі - Михайло Назарович Петров (1826-1887). Він народився у Вільно в родині офіцера [5, с.2]. У 1844 р. майбутній учений закінчив Віденську гімназію, а в 1848 р. історико-філологічний факультет Харківського університету [8, с.277]. Учень професора А.П. Рославського-Петровського, М.Н. Петров був залишений на кафедрі загальної історії для приготування до ступеня магістра (1848-1849). У 1850 р. він захистив магістерську дисертацію «Про характер державної діяльності Людовика XI», після чого у 1851 році отримав звання ад’юнкта кафедри загальної історії [25, л.187 (зв.)].

Захист магістерської дисертації М.Н. Петрова співпав за часом з новими тенденціями у практиці закордонних відряджень. У зв’язку з революціями 1848-1849 рр. наукові контакти із Заходом були припинені, закордонні відрядження заборонені [20, с.994] і поновилися лише в 1855 р. після коронації Олександра II [26, с.46, 107]. Більшість істориків України, як і представників інших університетських центрів Росії, з другій половині 50-х рр. побували з науковою метою закордоном. Згідно міністерським правилам такі відрядження зазвичай продовжувалися два роки.

М.Н. Петров був направлений в дворічне наукове відрядження в червні 1858 р. Маршрут ученого охоплював п’ять європейських країн: Німеччину, Францію, Бельгію, Італію і Англію. Мету відрядження він виразив досить чітко: «приготувати себе до можливо-ґрунтовного виконання обов’язків університетського викладача Загальної історії» [19, с.1]. Це викладання було пов’язане зі звертаннями до минулого перш за все західноєвропейських країн.

Наміри М.Н. Петрова цілком зумовлені реаліями вітчизняного університетського викладання XIX ст.: за відсутності вузької спеціалізації ад’юнкти і професори кафедр загальної історії зазвичай викладали всі її розділи - стародавню, середньовічну й нову, незалежно від наукових інтересів. Ось чому М.Н. Петров дуже широко визначив три головні завдання свого відрядження:

1. познайомитися з літературою загальної історії;
2. з викладанням цієї науки в закордонних університетах;
3. з її головними допоміжними галузями і «найближчими спорідненими науками» [19, с.2].

«Звіт» М.Н. Петров про його відрядження є цінним джерелом для вивчення історії вітчизняної медієвістики на етапі зародження вітчизняного наукового туризму. Проте ми не знайдемо в його «Звіті» звичайних для сучасних туристів вражень про ціни, особливості національної кулінарії, рівні обслуговування в кафе і ресторанах, умовах мешкання в готелях, зручностях або незручностях транспортних засобів, яскравих фарбах народних свят, вуличних і театральних виставах, враженнях від пам’ятників архітектури. Немає сумніву, що М.Н. Петров обговорював все це в приватних бесідах після повернення додому, однак жанр «Звіту» цілком зумовив його строгий науковий зміст, автор якого - в першу чергу учений, і лише після цього - турист.

За словами дослідника творчості М.Н. Петрова М.К. Кеди, він провів в Німеччині «багато часу» [10, с.37]. Уточнимо: основну частину свого часу у відрядженні М.Н. Петров стажувався в німецьких державах і Австрійській імперії й присвятив цей час вивченню саме німецької історичної літератури.

Учений пояснював це тим, що німецька історична наука більш універсальна, ніж французька та англійська, а її представники охоплюють своїми дослідженнями історію «всіх часів і народів» [19, с.3]. На його справедливу думку, кожен німецький університет має свої слабкі сторони, але рідкісний німецький університет не має якої-небудь європейської знаменитості [19, с.24].

В своєму «Звіті» М.Н. Петров не робив геополітичних відмінностей між університетами німецьких держав і Австрійської імперії. Мовні, наукові та національно-ідеологічні реалії цих країн вплинули на те, що він в своєму «Звіті» називає ці університети загальним терміном «німецькі». Крім університетів Берліну, Лейпцигу, Бонну, Мюнхену, Відня тощо, він підводив під це визначення університети чеської Праги і польського Бреславля (Вроцлава). М.Н. Петров знайомився з навчальним процесом кожного з них й з викладачами всесвітньої, зокрема середньовічної історії [19, с.14]. Найдовше й притому в учбовий час М.Н. Петров пробув в чотирьох німецьких університетах - Берлінському, Віденському, Мюнхенському, Гейдельберзькому.

М.Н. Петров класифікував німецьку історіографію на декілька наукових шкіл (філософсько-історична, стара філософська, ораторсько-романтична, суб’єктивно-прагматична, реакційна, патріотична, нова філософська, критико-об’єктивна), підкреслив характерні особливості і значення кожної з них, німецької науки в цілому.

Особливу увагу він приділяв діяльності критико-об’єктивної школи, представники якої найбільш скрупульозно досліджували історичні джерела. М.Н. Петров вважав «зразковим» їх критичний текст у виданій під редакцією Г. Пертца відомій збірці джерел «Monumenta Germaniae historica» [19, с.5].

Важливе значення М.Н. Петров приділяв методам історичних досліджень. Серед цих методів він виділяв критичний метод Б.Г. Нібура, який, за словами харківського ученого, був перенесений співробітниками «Monumenta Germaniae historica» «в дослідження історії середнього віку» і «утворив в сучасній Німеччині цілу категорію відмінних письменників» [19, с.6].

Серед них М.Н. Петров заслужено виділяв дослідника історії першого хрестового походу Г. Зібеля, автора багатотомної «Історії Німецької імперії» В. Гізебрехта, дослідника бенефіційної системи раннього Середньовіччя П. Рота, дослідника німецької общини Р. Л. Маурера, творця школи німецьких медієвістів-джерелознавців Р. Вайца. Всі ці історики були корифеями європейської історичної науки, зокрема медієвістики.

У тісних особистих контактах з такими ученими проходило наукове відрядження М.Н. Петрова. При цьому, за його словами, праці деяких з них «більш менш відомі були мені і раніше; інших я вивчав на місці» [19, с.6]. Таке визнання дає істотне уявлення про ступінь наукової підготовки харківського ученого.

Центром наукових занять М.Н. Петрова в Німеччині був Берлінський університет [19, с.22]. На його справедливу думку, Берлін посідав серед німецьких міст перше місце, а «викладання історичних наук, якщо не формою, то по суті, тут вище і досконаліше, ніж в інших, відвіданих мною краях» [19, с.3]. В даному випадку йшлося не лише про німецькі держави, але й також про Англію, Францію, Бельгію.

У Берлінському університеті харківський учений стажувався спочатку майже весь зимовий семестр 1858/1859-го року, а потім частину літнього, 1859/1860-го [19, с.17]. За словами М.Н. Петрова, з сорока викладачів, що читали в Берлінському університеті історико-філологічні науки, «найцікавішою особою міг би бути для мене Ранке, нинішній глава історичної школи в Німеччині» [19, с.17]. Хоча з роками лекції Л. Ранке ставали все більш важкими для розуміння не тільки іноземців, але і німців, проте зміст його лекцій М.Н. Петров назвав «зразком історичного викладання» [19, с.17].

Виключно цінними він вважав відомі у Німеччині практичні заняття Л. Ранке. Мету цих занять М.Н. Петров убачав в підготовці фахівців для самостійних робіт з джерелами. «Критика документів й вміння ними користуватися суть найголовніші до того засоби», - указував М.Н. Петров [19, с.17].

У Берліні, який у той час заслужено вважався центром німецької освіти, М.Н. Петров відвідував заняття учнів Л. Ранке.

Серед них - Р. Кепке, автор першого фундаментального дослідження відомої хроніки Відукинда Корвейського «Діяння саксів» (X ст.), заслуги якого згодом високо оцінювалися у вітчизняній медієвістиці.

Як турист, М.Н. Петров відзначав в своєму «Звіті» чудові музеї Берліна, різноманітність різних публічних лекцій, але головну увагу він присвячував науковим заняттям. Стажування М.Н. Петрова в столиці Пруссії значною мірою полегшувало те, що тут знаходилася, за словами М.Н. Петрова, краща бібліотека в Німеччині, «дуже доступна і влаштована так ліберально, що в цьому відношенні тільки імператорська паризька може бути поставлена вище за неї...» [19, с.23].

Після Берлінського другим за науковим значенням М.Н. Петров вважав Мюнхенський університет. Цей університет, за словами харківського ученого, «в даний час зробився центром розумового руху південної Німеччини і одним з найважливіших пунктів Європи» [19, с.24]. Кращим з мюнхенських істориків М.Н. Петров вважав медієвіста Г. Зібеля [19, с.24], автора відомої книги «Історії першого хрестового походу», яка стала результатом його скрупульозної критичної роботи з джерелами на практичних заняттях Л. Ранке [4, с.111]. М.Н. Петров використовував зміст цієї книги Г. Зібеля ще до відрядження. «Навколо нього зосереджується значна частина сучасної вченої і літературної діяльності Німеччини» [19, с.25], - вказував харківський учений, і цей відгук навряд чи можна вважати завищеним в світлі оцінок творчості Г. Зібеля у вітчизняній історіографії пізнішого періоду [1, с.3, 33].

Проте, не дивлячись на високий науковий авторитет Г. Зібеля, М.Н. Петров критично оцінював його лекторські дарування: «Як більша частина німецьких професорів, викладач Зібель - далеко не блискучий», а його «курс середньовічної історії Західної Європи до кінця літнього семестру перетворився на такі збіглі нариси, що по ним важко було скласти вірне поняття про викладання професора» [19, с.25-26].

З інших викладачів Мюнхенського університету М.Н. Петров заслужено виділяв Г. Ріля і К.А. Корнеліуса, теж учнів Л. Ранке. З ім’ям Г. Ріля в історіографії традиційно пов’язують появу культурно-історичного напряму німецькій медієвістиці [4, с.120]. На його лекціях розглядалася епоха Гуманізму і Реформації в Європі «в літературному і суспільному відношенні», але, як відзначав М.Н. Петров, не дивлячись на назву, це був курс історії не стільки загальноєвропейської, скільки німецької культури [19, с.26-27]. Спецкурс з історії Тридцятирічної війни іншого фахівця з епохи Реформації К.А. Корнеліуса, привернув увагу М.Н. Петрова тим, «це була не військова історія, але події розглядалися з боку політичного і етичного впливу, яке вони мали на Європу, і особливо на Німеччину» [19, с.27]. Самі лекції базувалися на ретельному і об’єктивному вивченні джерел.

У Боннському університеті викладав професор Ф. Лоренц. Колись він перебуває на російській службі і був автором підручника із загальної історії. Завдяки Ф. Лоренцу відбулося знайомство М.Н. Петрова з Лобелем і Дільманом, який здобув популярність завдяки критичним виданням відомої «Хроніки» Дітмара (Тітмара) Мерзебурзького і «Діянь данів» Саксона Граматика.

Близько місяця М.Н. Петров провів у Відні, відвідуючи заняття у Віденському університеті. Особливістю курсів історії в цьому університеті М.Н. Петров вважав їх не науковий, а учбовий характер. Хоча на відміну від професорів інших німецьких університетів «віденські професори - всі відмінні педагоги, читають ясно, ґрунтовно..., з рівномірною увагою до всіх частин і відділів науки», проте, самостійним дослідником зі всієї маси віденських викладачів М.Н. Петров вважав лише О. Ієгера [19, с.28]. Він мав репутацію відомого знавця австрійської історії. Що стосується лекцій з історії давніх германців професора І. Ашбаха, автора кращих в німецькій історіографії праць з історії середньовічної Іспанії, а також діяльності імператора Сигізмунда I, то в цьому курсі, як відзначав М.Н. Петров, «не було ніяких самостійних досліджень викладача» [19, с.29].

М.Н. Петров не був істориком-славістом: його цікавила західноєвропейська історія, проте під час відрядження він не залишив поза уваги й творчість фахівців з історії зарубіжних слов’ян. Три тижні М.Н. Петров провів в Празі. «Так довго, - відзначав він, - мене утримав в цьому місті не стільки університет, - як всі провінційні австрійські університети для тих, що займаються історичними науками він не представляє особливого інтересу, - скільки бажання дізнатися близький сучасний рух слов’янської думки» [19, с.16]. Прага вважалася в той час «гніздом панславізму», й харківський дослідник мав намір створити уявлення про чеську наукову літературу (Ф. Палацький, П.И. Шафарик, В. Танка, К. Ербен). В Празі М.Н. Петров познайомився й з професором К.А.К. Геффлером, автором праць з історії середньовічної Баварії, Чехії і гуситських воєн. Харківський учений не вказав на гострі ідеологічні розбіжності німецького націоналіста К.А.К. Геффлера із слов’янськими ученими Праги. Можливо, ці розбіжності не цікавили М.Н. Петрова, як фахівця з історії Західної Європи.

У Бреславському (Вроцлавському) університеті він познайомився з професором протестантської кафедри загальної історії, автора численних робіт з історії Польщі Л. Роппелем. Цікаві у зв’язку з цим коментарі М.Н. Петрова: «релігійна терпимість прусського уряду простягається так далеко, що в університетах тих областей, в яких існує змішане за віросповіданням народонаселення для кожного релігійного культу дозволено мати особливі кафедри - історичних наук і філософських, не кажучи вже про теологічні» [19, с.14].

Високий авторитет німецьких учених не заважав М.Н. Петрову робити критичні зауваження щодо методики їх викладання. «З дуже рідкісним виключенням, - указував харківський учений, - не тільки університетські, але навіть публічні, тобто популярні курси, читаються по записках» [19, с.32]. Така манера істотно контрастувала з блискучою артистичною манерою викладання у французьких університетах, які М.Н. Петров відвідав під час цього ж відрядження. В той же час однією із специфічних рис викладання в німецьких університетах М.Н. Петров вважав значне учбове навантаження викладачів. «Найдосвідченіші з них читають по 6, 8 і навіть 10 годин на тиждень», - указував М.Н. Петров, - а молоді доценти «читають протягом декількох років одні спеціальні курси» [19, с.23]. На думку харківського ученого «переважання спеціальних курсів над загальними є одна з причин успішного розвитку історичної і взагалі вченої літератури в Німеччині» [19, с.32]. Ці реалії не відповідали реаліям загальноросійського університетського викладання середини XIX ст.

Після повернення до Харкова М.Н. Петров зумів не тільки розкрити в «Звіті» особливості європейської науки, але й надрукувати капітальну монографію «Новітня національна історіографія в Німеччині, Англії і Франції» (1861). Через 4 роки М.Н. Петров захистив на цю тему докторську дисертацію. Це була перша у вітчизняній історіографії наукова робота з повним аналізом європейської історичної науки. Є всі підстави погодитися з твердженням М. К. Кеди про те, що «знайомство з новітньою європейською історіографією справило величезний вплив на теоретико-методологічні погляди М. Петрова» [10, с.39].

Після захисту докторської дисертації М.Н. Петров отримав звання екстраординарного (1866), потім ординарного (1867) професора кафедри загальної історії Харківського університету. По закінчені ним 25-річної служби Рада університету двічі (у 1876 і 1881 рр.) залишала М.Н. Петрова на нові п’ятирічні терміни викладання [12, с.13; 18, с.134]. Він був не тільки дослідником і популяризатором середньовічної історії, але й автором першого в українських землях Російської імперії університетського навчального посібника з історії середніх віків. Своїм студентам навіть у останні роки життя він запам’ятався як неабиякий педагог. За словами В.П. Бузескула, «лекції М.Н. Петрова подобалися і нам своєю стислою мовою, прекрасною літературною формою, а головне тим, що він висував не стільки самі факти, скільки їх сенс і зв’язок, причини і наслідки, прагнучи представити, вживаючи його вираз, «механізм історичного руху» [2, с.5].

Одночасно з М.Н. Петровим у закордонну наукову подорож вирушив інший науковець Харківського університету, відомий правознавець Д.І. Каченовський (1827-1872).

Дмитро Іванович Каченовський народився в м. Карачев Орловської губернії. Ще в ранньому дитинстві він переїхав з родиною до Харкова. Тут у 15 років Д.І. Каченовський закінчив 1 гімназію, а вже в дев’ятнадцятирічному віці - юридичний факультет університету [23, л.85 (зв.)-86; 22, с.3].

З цим факультетом пов’язана вся його подальша науково- педагогічна діяльність. У 1849 р., вчений захистив магістерську дисертацію «Про владицтво над морями», яка була представлена в рукописі і, на жаль, не збереглася. У цьому ж році Д.І. Каченовський почав працювати ад’юнктом кафедри загальнонародного права і дипломатії [23, л.85 (зв.)-86; 24, л.88 (зв.)-89], яку згодом перейменували на кафедру міжнародного права. У 1855 р. він захистив докторську дисертацію «Про каперів і призове судочинство у відношенні до нейтральної торгівлі», що дозволило Д.І. Каченовському здобути звання екстраординарного (1855), а незабаром ординарного професора (1858) [24, л.91 (зв.)-93]. Докторська дисертація Д.І. Каченовського стала значним явищем у науці того часу, як вітчизняній, так і зарубіжній. Згідно зі словами його факультетського колеги А. М. Стоянова, «посилання на книгу «Про каперів» можна знайти в багатьох новітніх творах західноєвропейських публіцистів» [22, с.8].

На думку В. Грабаря, перебування в Москві під час захисту докторської дисертації сприяло тому, що дисертант тісно спілкувався там з гуртком західників, «заповітам яких залишився вірним до кінця життя» [1, с.808]. Західницькі ідеї Д.І. Каченовського, особливо поширені в Росії після невдалої Кримської війни, характерні для всієї його творчості, а в науці, згідно з твердженням того ж В. Грабаря, він «тримався практичного напряму англійської й голландської шкіл» [3, с.808].

Енергія та компетентність Д.І. Каченовського зумовлювали його затребуваність в університеті. У 1850-1851, 1853, 18671870 рр. він був секретарем юридичного факультету [24, л.89 (зв.)-91], а в 1870 р. його обрали деканом [17, с.211]. Як зазначається в його «Формулярному списку», Д.І. Каченовський «...За відмінно старанну службу удостоєний отримати Високе Його Імператорської Величності благовоління» (1853) [24, л.90 (зв.)-91].

Головними предметами, які викладав Д.І. Каченовський, були «Загальнонародне право і дипломатія», «Міжнародне право» і «Державне право європейських держав». Саме завдяки лекціям з означених предметів та докторській дисертації учений став відомим не лише в Харкові, а й у всій Російській імперії. Видатний медієвіст М.М. Ковалевський, який навчався з кінця 60-х рр. у Харківському університеті, так пояснював у мемуарній літературі свій вибір на користь саме цього факультету: «Історії в цей час легше було навчитися на юридичному факультеті, де тон викладання задавав незабутній Д.І. Каченовський... У Росії я не чув кращого професора» [11, с.64].

Блискуча викладацька діяльність Д.І. Каченовського завершилася в 45 років. Уже із середини 60-х рр. почали виявлятися ознаки сухот, які призвели до смерті. Закордонні поїздки, зокрема до Італії, лише відстрочили цей кінець.

Серед цих поїздок, першим і, безумовно, головним стало наукове відрядження 1858-1859 рр. Завдання цієї подорожі Д.І. Каченовський пов’язував з «потребами університетського викладання» [9, с.1]. Він мав ознайомитися в зарубіжних університетах зі станом науки міжнародного права, а незадовго до від’їзду рада Харківського університету повідомила Д.І. Каченовському про те, що після повернення науковець викладатиме державне право європейських країн. Нові інструкції істотно скорегували завдання вченого. Він повинен був розширити коло занять, саме: «вивчити політичне життя, робити спостереження над установами принаймні передових народів західного світу» [9, с.1].

Відрядження Д.І. Каченовського тривало півтора роки. За цей термін він відвідав декілька держав роздробленої в той час Німеччини, Австрію, Францію, Англію, Бельгію, Нідерланди, Швейцарію, П’ємонт, Іспанію. За географічним охопленням це відрядження перевершило інші, здійснені харківськими медієвістами в цей період. Наприклад, відрядження ад’юнкта кафедри загальної історії Харківського університету М.Н. Петрова в 1858-1860 рр. передбачало відвідання Німеччини, Англії, Франції, Бельгії й Італії.

Наукове відрядження Д.І. Каченовського розпочалося саме з Німеччини. «Її вчена діяльність, - зазначав він, - природно зупинила мою цікавість набагато більше, ніж її політичне життя, ледь доступне для іноземця і повчальне переважно з негативної сторони» [9, с.3]. Радше за все, професор мав на увазі політичну роздробленість німецьких держав. Утім, об’єктом його критики стала не лише політична система, але й програми викладання на юридичних факультетах. «В університетах Пруссії і Саксонії політичним наукам дано мало місця», - вказував Д.І. Каченовський і пояснював це тим, що юридичні факультети готують «більше адвокатів, ніж державних людей» [9, с.3]. Саме тому він уважав «даремним» слухати курси міжнародного і державного права в Лейпцигу і Берліні. Водночас Д.І. Каченовський з великою користю для себе відвідував заняття з історії німецького права лейпцігського професора Альбрехта і лекції із загальної історії відомого історика, професора Берлінського університету Л. Ранке. Харківський учений цілком погоджувався з тим, що «історія права, на думку Альбрехта, багато виграє в ясності, якщо поєднати її і викладати разом з історією самого суспільства» [9, с.4]. Лекції й особисті бесіди з Л. Ранке становили для Д.І. Каченовського інтерес, оскільки Л. Ранке «з усіх істориків надає особливої важливості міжнародним питанням» [9, с.6]. Зауважимо, що значна частина творчості Альбрехта і фон Ранке присвячена історії середніх віків.

Більше місяця свого наукового відрядження Д.І. Каченовський провів у Гамбурзі, де особисто познайомився й щодня зустрічався з істориком і публіцистом X.Ф. Вурмом. Згідно зі словами Д.І. Каченовського, X.Ф. Вурм «розробляв міжнародне право з більшим знанням справи і тактом, ніж багато юристів» [9, с.6]. Гамбург хоча і «не відзначався вченим напрямом», усе - таки мав «багаті зібрання книг і документів» [9, с.7]. Харківський мандрівник регулярно відвідував міську бібліотеку, зібрання якої цікавили переважно істориків середньовічної Ганзи. Серед них особливо цінними були ганзейські рукописи XIV-XV ст. На думку Д.І. Каченовського, «відносини Новгорода і Пскова до Ганзи не можуть бути визначені з точністю до перегляду архіву в Любеку і міській бібліотеці в Гамбурзі ким-небудь з російських мандрівників» [9, с.8]. У Гамбурзі мешкав в той час відомий медієвіст І. Лаппенберг. Саме він видав одні з найцитованіших медієвістами середньовічних джерел: «Діяння архієпископів Гамбурзької церкви» Адама Бременського і «Слов’янську хроніку» Гельмольда. Особисте знайомство з І. Лаппенбергом дозволило Д.І. Каченовському назвати його «одним з найглибших знавців ганзейської старовини» [9, с.8].

«Звіт про подорож по Західній Європі в 1858-1859 рр.» був опублікований незабаром після повернення Д.І. Каченовського з відрядження. В його заключенні автор зазначав: «Як би оригінальні не були наші установи, досвід старих народів може послугувати нам на користь» [9, с.42]. Харківський учений доклав максимум своїх зусиль до того, щоб кращі елементи суспільно-політичного побуту країн Західної Європи були запозичені реформаторами його країни.

Таким чином, наукові відрядження І.І. Срезневського, М.Н. Петрова, Д.І. Каченовського до Німеччини та Австрійської імперії становять значний інтерес для історичної, філологічної, юридичної наук. Ці відрядження були здійснені на етапі зародження вітчизняного наукового туризму, а звіти про них є цінним джерелом для вивчення цього процесу. Харківські дослідники вивчали не лише стан викладання в зарубіжних університетах відповідних наук, але й звичаї, менталітет, повсякденні реалії в різних країнах. Наукові подорожі безумовно сприяли становленню наукових і суспільних поглядів І.І. Срезневського, М.Н. Петрова, Д.І. Каченовського, які хоча й народилися поза межами України, але, з урахуванням свого внеску в розвиток відповідних наук у Харківському університеті повною мірою можуть вважатися земляками Г.С. Сковороди.

Інформаційнії джерела

1. Бузескул В.П. Генрих Зибель как историк-политик. Харків: Тип. и литограф. Зильберберга, 1896. 35 с.
2. Бузескул В.П. Из истории Харьковского университета второй половины 70-х гг. // Наукові записки науково-дослідницької катедри історії української культури. X., 1927. №6. С.1-14.
3. Грабарь В.Д. И. Каченовский // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. СПб., 1895. Т.28. С.808.
4. Гутнова Е.В. Историография истории средних веков. М.: Наука, 1985. 480 с.
5. Деревицкий А. Михаил Назарович Петров. Биографический очерк (Страницы из истории Харьковского университета. Харьков: Изд. книжного магазина Полуехтова, 1887. 36 с.
6. Донесение адъюнкта Срезневского Е. Министру Народного народного просвещения, из Вены от 8(20) февраля 1841 г. // Журнал Министерства народного просвещения. 1841. №7-9. С.9-36.
7. Донесение адъюнкта Срезневского Е. Министру Народного народного просвещения, из Загреба от 2(15) августа 1841 г. // Журнал Министерства народного просвещения. 1842. Ч.33. С.11-20.
8. Историко-филологический факультет Харьковского университета за первые 100 лет его существования (1805-1905) / под ред. М.Е. Халанского, Д.И. Багалея. Харьков: Тип. А. Дарре, 1908. V, 558, XII с.
9. Каченовский Д И. Отчёт о путешествии по Западной Европе в 1858-1859 гг. Харьков: Тип. университета, 1860. 47 с.
10. Кеда М.К. Михайло Назарович Петров (1826-1887) та його внесок в історичну науку: дис... к.і.н.: 07.00.06 «Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни». Чернігів, 2005. 228 с.
11. Ковалевский М. Моё научное и литературное скитальчество // Русская мысль. 1895. №1. С.61-80.
12. Краткий отчёт о состоянии и деятельности Харьковского университета, читанный в торжественном собрании университета 17 января 1877 г. профессором Л. Владимировым // Записки Харьковского университета. 1877. Т.1. С.1-73.
13. Лиман С.І. З історії вітчизняного туризму й медієвістики: Німеччина і Австрія 1858-1860 рр. очима ад’юнкта Харківського університету М. Н. Петрова // Проблеми історії країн Центральної та Східної Європи. 2015. Вип.4. С.119-129.
14. Лиман С.І. «Звіт про подорож Західною Європою в 1858-1859 рр.» професора Харківського університету Д.І. Каченовського як джерело з історії вітчизняного туризму // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Історія. 2016. Вип.1(34). С.126-130.
15. Лиман С.И. «Донесение адъюнкта Срезневского г. Министру народного просвещения из Вены» (1841) как источник по истории международного туризма // Туристичний бізнес та екзистенційний пошук особистості: матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Харків, 3-4 квітня 2019 р.). Харків: ХДАК, 2019. С.8-10.
16. Остапов Н.В. Становление преподавания всемирной истории в университетах России: научно-педагогические взгляды и деятельность М.Н. Петрова: 1850-1880 гг.: дисс... к.и.н.: 07.00.02 «Отечественная история». Сыктывкар, 2006. 191 с.
17. Протоколы заседаний совета императорского Харьковского университета и приложения к ним. Харьков: Тип. ун-та, 1870. №8. С.209-248.
18. Протоколы заседаний совета [Харьковского] университета 8 октября 1881 г. // Записки Харьковского университета. 1881. Т.4(1883). Отд.2. С.133-160.
19. Петров М.Н. Отчет о занятиях адъюнкта императорского Харьковского университета М.Н. Петрова в Еермании, Франции, Италии, Бельгии и Англии в 1858-1860 гг. Харків: Тип. ун-та, 1861. 76 с.
20. Сборник распоряжений по министерству народного просвещения. СПб.: Тип. имп. АН, 1866. Т.2. 1102, 74, 58 с.
21. Скляр Г.П. Особистість і благо туризму: постнекласичні студії // Науковий вісник Полтавського університету економіки і торгівлі. Серія «Економічні науки». 2017. №5(84). С.160-166.
22. Стоянов А.Н. Воспоминание о Д.И. Каченовском. Харьков, 1894. 24 с.
23. Формулярный список о службе адъюнкта Харьковского университета 8 класса, Каченовского (1852) // Центральний державний історичний архів України в м. Київ. Ф.2162. Оп.2. Сир.94. Л.85-87 (зв.).
24. Формулярный список о службе экстраординарного профессора Харьковского университета, надворного советника Каченовского // Центральний державний історичний архів Украйни в м. Київ. Ф.2162. Оп.2. Спр.94. Л.88-93.
25. Формулярный список о службе адъюнкта Харьковского университета 8 класса Михаила Назаровича Петрова (1854) // Центральный государственный исторический архив Украины (г. Киев). Ф.2162. Оп.2. Д.94. Л.187-188.
26. Эймонтова Р.Г. Русские университеты на грани двух эпох. От России крепостной к России капиталистической. М.: Наука, 1985. 350 с.