Тютюнник Ю.М., Шуліка Е.Ю.
Матеріали XIX Міжнар. наук.-практ. конф.
«Управління розвитком соціально-економічних
систем» (м. Харків, 6-7 березня 2025 р.)
Харків: ДБТУ, 2024. Ч.3. 656 с. С.271-275.

Правові аспекти регулювання діяльності у сфері сільського і зеленого туризму

У більшості країн світу сільський і зелений туризм розглядається як невід’ємна складова комплексного соціально-економічного розвитку територій, розбудови інфраструктури населених пунктів, наповнення місцевих бюджетів, зростання добробуту територіальних громад. Вигідне геополітичне розташування, наявність значного туристично-рекреаційного потенціалу, сприятливий клімат, багаті флора і фауна, чисельні культурно-історичні пам’ятки світового рівня - це фактори, які сприяють активному розвитку сільського і зеленого туризму в Україні. Ці види туризму позитивно впливають на відродження, збереження та розвиток місцевих народних звичаїв, промислів, пам’яток історико-культурної спадщини.

сільський (зелений) туризм

Стосовно термінології, то в статті 4 Закону України «Про туризм» зазначено, що залежно від категорії осіб, які здійснюють туристичні подорожі (поїздки, відвідування), їхніх цілей, об’єктів, що використовуються або відвідуються, чи інших ознак існують такі види туризму як екологічний (зелений) і сільський [1].

Сільський туризм - це форма відпочинку в сільській місцевості у приватній садибі сільського господаря з широкими можливостями використання природного, матеріального і культурного потенціалу певного регіону. Організатором виступає сільська родина, яка надає відпочиваючим власне житло та забезпечує їх продуктами харчування, виробленими в особистому селянському господарстві.

Екологічний туризм - це вид сільського туризму, що передбачає відвідування туристами територій, які мають природну, культурологічну, етнографічну цінність. Екотуризм - це форма подорожі, сприятлива для навколишнього середовища і відбувається на територіях, що мають природну цінність (національні та ландшафтні парки). Синонімами поняття «екотуризм» є зелений туризм (green tourism), природний туризм (nature tourism). Виділяються такі форми екологічного туризму: активний екотуризм (пішохідний, велосипедний, водний, кінний, рибальський), фауністичні та флористичні поїздки (орнітологічні спостереження, полювання, тематичні поїздки), культурологічні й етнографічні поїздки.

У кожного, хто прагне розвивати сільський і зелений туризмом, виникають питання:

  • чи законна така діяльність;
  • чи необхідно реєструвати приватне підприємство;
  • чи потрібно отримувати ліцензії або інші дозволи від державних структур;
  • які саме податки і збори та куди їх платити;
  • як припинити за необхідності діяльність у сфері сільського і зеленого туризму?

Сільський і зелений туризм визнані окремими видами туризму, розвиток яких є пріоритетним напрямом державної політики, що регламентований статтями 4 і 6 3акону України «Про туризм» [1]. Право особистих селянських господарств займатися сільським туризмом визначено також у статті 1 Закону України «Про особисте селянське господарство» [2]. Діяльність господаря садиби, пов’язана з використанням майна особистого селянського господарства у сфері сільського туризму, в тому числі і надання туристам житла, є законною.

Сільський і зелений туризм як види діяльності, що не відносяться до підприємницької, включають, зокрема, надання послуг з розміщення та забезпечення сільськогосподарськими продуктами власного виробництва та переробки. Ці послуги може надавати будь-яка особа без додаткових дозволів. Якщо необхідно показати туристам певні місцеві природні чи культурні пам’ятки, то надання цих послуг регламентується Податковим кодексом та передбачає підприємницьку діяльність [3].

Власник садиби має право отримувати інформацію, необхідну для своєї діяльності, в державних органах та сільських і селищних радах, а також брати участь у розробці місцевих програм розвитку туризму. Окремою формою підтримки власників садиб є надання державною службою зайнятості дотацій безробітним, які висловили намір започаткувати власну справу в сфері сільського туризму і згодні зареєструватися як приватні підприємці. Обов’язковість сертифікації готельних послуг та послуг харчування стосується тільки зареєстрованих приватних підприємців. Власник садиби може звернутися із заявкою про сертифікацію послуги або надання категорії туристичного об’єкту своїй садибі добровільно. Це його право, а не обов’язок (стаття 19 Закону України «Про туризм» [1]). Власник садиби, щоб надавати послуги з розміщення і харчування туристів, не зобов’язаний мати освіту за спеціальністю «Готельно-ресторанна справа».

Договори з розміщення туристів (оренди житла) можуть бути укладені письмово або усно. Бажано, звичайно, користуватися письмовими зразками, адже у випадку нанесення шкоди буде легше домогтися задоволення вимог власника. Договори з розміщення туристів підлягають нотаріальному посвідченню, якщо строк дії договору три і більше років (ст.793 Цивільного кодексу України [4]). На вимогу туриста власник садиби може видавати заповнений власноруч документ, який містить інформацію про туриста та власника садиби (ПІБ) з переліком послуг, строком розміщення, вартістю основних і додаткових послуг. Важливо, що власники садиб, які не зареєструвалися як приватні підприємці, можуть укладати договори саме на розміщення туристів, а не на їхнє туристичне обслуговування. Власник садиби може укласти договори про розміщення туристів з туристичною фірмою.

Існує два варіанти надання послуг сільського і зеленого туризму:

  • власниками особистого селянського господарства;
  • приватними підприємцями.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про особисте селянське господарств» ведення особистого селянського господарства - це господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі у сфері сільського зеленого туризму [2]. Діяльність, пов’язана з веденням особистого селянського господарства, не відноситься до підприємницької діяльності. Члени особистих селянських господарств є особами, які забезпечують себе роботою самостійно і відповідно до законодавства належать до зайнятого населення за умови, що робота в цьому господарстві для них є основною. Для зайняття сільським і зеленим туризмом чинне законодавство не вимагає від особистого селянського господарства наявності спеціальних дозволів (ліцензій).

На початковому етапі провадження бізнесу у сфері сільського і зеленого туризму найзручнішим способом вважається підприємницька діяльність суб’єкта підприємницької діяльності-фізичної особи. Це не вимагає складання статуту або установчого договору, не потребує формування статутного фонду, а отже, й великого початкового капіталу. Не потрібно мати окрему юридичну адресу, оскільки у суб’єкта підприємницької діяльності є домашня адреса. Не обов’язково відкривати рахунок у банку й виготовляти печатку - це можна зробити за власним бажанням. Якщо діяльність із надання послуг у сфері сільського та екологічного (зеленого) туризму буде здійснюватися суб’єктом малого підприємництва, то оподаткування доходів відбуватиметься з урахуванням обраної ним системи оподаткування.

Державна реєстрація юридичних та фізичних осіб-підприємців проводиться за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи-підприємця через центри надання адміністративних послуг.

Література

1. Про туризм: Закон України від 15 вересня 1995 р. №324/95-ВР. URL: https://tourlib.net/zakon/pro_turyzm.htm.
2. Про особисте селянське господарство: Закон України від 15 травня 2003 р. №742-IV. URL: https://tourlib.net/zakon/pro_selgosp.htm.
3. Податковий кодекс України від 2 грудня 2010 р. №2755-VI. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2755-17.
4. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. №435-ІV. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15.