Тимуш О.М.
Матеріали III Міжнар. наук.-практ. конф.
«Туристично-рекреаційна сфера: виклики
сучасності» (м. Хмельницький, 22 квітня 2026 р.)
Хмельницький: Хмельницький: Хмельницький
університет управління та права імені
Леоніда Юзькова, 2026. 231 с. С.28-29.
Роль публічно-приватного партнерства у розбудові інклюзивної туристичної інфраструктури
Інклюзивність туристичної інфраструктури перестає бути виключно соціальним зобов’язанням держави і перетворюється на вагомий чинник конкурентоспроможності дестинацій у системі сталого розвитку. Згідно з положеннями Всесвітньої туристичної організації (UN Tourism), доступність середовища для осіб з інвалідністю та інших маломобільних груп населення є фундаментом «туризму для всіх», проте реалізація відповідних інфраструктурних проєктів потребує значних капіталовкладень, які часто є надмірними для місцевих бюджетів [4]. У цьому контексті механізм публічно-приватного партнерства постає ефективним інструментом інтеграції приватного капіталу в сектор інклюзивного туризму, дозволяючи поєднати державне регулювання з інвестиційними можливостями бізнесу. Відповідно до Закону України «Про публічно-приватне партнерство», такий формат співпраці передбачає залучення приватного партнера до будівництва, реконструкції та експлуатації об’єктів, що дозволяє оптимізувати розподіл ризиків та підвищити якість сервісних послуг [2].
Теоретико-методологічне підґрунтя застосування публічно-приватного партнерства базується на синергії ресурсів. Держава виступає гарантом дотримання соціальних стандартів та забезпечує нормативно-правове поле, тоді як приватний сектор вносить управлінський досвід, інноваційні технології та мобільні фінансові ресурси. У сучасних умовах трансформації туристичної галузі України, публічно-приватне партнерство стає не просто фінансовим інструментом, а стратегічним вектором відновлення територій, що постраждали від воєнних дій або потребують глибокої модернізації згідно з європейськими стандартами безбар’єрності.
Дослідники та експерти, вказують, що успішні кейси впровадження публічно-приватного партнерства у туристичній сфері базуються на інтеграції принципів «універсального дизайну» безпосередньо в технічні умови концесійних договорів. Це дозволяє уникнути формального підходу до облаштування доступності та сприяє створенню цілісних туристичних екосистем. Практика інших країн демонструє, що приватний сектор, реалізуючи проекти через публічно-приватне партнерство, швидше впроваджує інноваційні рішення, такі як навігаційні системи для слабозорих туристів або адаптивне обладнання для закладів розміщення, що робить бізнес-модель більш привабливою через відповідність критеріям ESG. Яскравим прикладом є успішна реконструкція історичних об’єктів у Барселоні, де в рамках публічно-приватного партнерства було реалізовано проект «Accessible Heritage», що передбачає встановлення тактильних маршрутів та аудіогідів у межах приватно-публічного управління історичними пам’ятками [3]. Також варто відзначити досвід готельного сектору Скандинавії, де державні субсидії у поєднанні з приватними інвестиціями через механізми публічно-приватного партнерства дозволили переобладнати 100% номерного фонду готелів-партнерів для потреб людей на кріслах колісних.
Особливу увагу слід приділити інструментарію реалізації публічно-приватного партнерства, який в умовах інклюзивного туризму може включати не лише прямі інвестиції, а й податкові преференції, пільгову оренду земельних ділянок під будівництво безбар’єрних готельних комплексів або державні гарантії за кредитами для малого та середнього бізнесу, що працює в інклюзивному сегменті. Такий підхід стимулює створення мультимодальних транспортних вузлів, де кожен елемент, від аеропорту до локального музею, пов’язаний єдиним стандартом доступності.
Важливим аспектом, який потребує окремого розгляду, є класифікація ризиків у таких партнерствах. Окрім стандартних фінансових та операційних ризиків, проекти інклюзивного туризму стикаються з ризиками соціальної адаптації та технічної невідповідності стандартам Державних будівельних норм [1]. Саме тому ефективна модель публічно-приватного партнерства повинна базуватися на тристоронній системі контролю: державний орган, приватний інвестор та представники громадських організацій людей з інвалідністю. Це дозволяє не лише перевірити якість виконаних робіт, а й урахувати специфічні потреби користувачів на етапі проектування.
Крім того, необхідно враховувати ризик «комерційної ізоляції» інклюзивних проєктів. Держава повинна забезпечувати інформаційну підтримку та просування інклюзивних дестинацій на національному рівні, створюючи попит на послуги, які надає приватний партнер. Це мінімізує побоювання бізнесу щодо низької окупності вузькоспеціалізованої інфраструктури та перетворює інклюзивність на стандарт масового ринку.
Більше того, європейські практики показують, що використання публічно-приватного партнерства для відновлення історичних центрів міст дозволяє зберігати автентичність об’єктів, одночасно забезпечуючи їх фізичну доступність, що є критично важливим для сталого розвитку територій. Аналіз поточного стану інфраструктури показує, що без залучення приватного сектору розвиток інклюзії часто обмежується точковими заходами, тоді як стале партнерство забезпечує системну модернізацію об’єктів. Приватний партнер зацікавлений у розширенні аудиторії клієнтів, тому інвестування в доступність стає маркетинговою перевагою, що підвищує загальний рівень задоволеності туристів. Таким чином, публічно-приватне партнерство є оптимальною моделлю для розвитку інклюзивного туризму, оскільки вона трансформує соціальне навантаження на інфраструктуру у стійкий бізнес-кейс.
Література
1. ДБН В.2.2-40:2018. Інклюзивність будівель і споруд. Основні положення. URL: https://e-construction.gov.ua/laws_detail/3192362160978134152.
2. Про публічно-приватне партнерство: Закон України від 19.06.2025 р. №4510-IX. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4510-20
3. Accessible Barcelona. URL: https://thisisbarcelona.com/accessible-barcelona
4. Recommendations on Accessible Tourism. UNWTO, 2013. 20 p. URL: https://www.e-unwto.org/doi/book/10.18111/9789284415984
