Бортников Є.Г., Олексенко Р.І.
Матеріали Міжнар. наук.-практ. конф.
«Світові досягнення і сучасні тенденції розвитку
туризму та готельно-ресторанного господарства»
(м. Запоріжжя, 25 листопада 2022 р.). Запоріжжя:
НУ «Запорізька політехніка», 2022. 770 с. С.73-77.

Актуалізація соціальної складової державної політики України в галузі туризму

Зважаючи на загальну зміну пріоритетів управлінських функцій у туристичній сфері в бік активізації публічної складової та надання комплексу туристичних послуг та з огляду на несприятливі соціально-політичні й соціально-економічні реалії, серед ключових моделей державної політики туризму в найближчій перспективі набуватиме особливої значущості соціально орієнтований туризм, насамперед лікувально-оздоровчий та медичний.

Соціальний туризм - це подорожі й відпочинок для соціально вразливих верств населення з метою відновлення працездатності, фізичних і моральних сил. Він базується на трьох основних принципах:

• забезпечення відпочинком і оздоровленням кожного члена суспільства шляхом залучення в середовище туризму людей з низьким рівнем доходів;
• субсидіювання туристських поїздок незаможних громадян;
• участь державних і суспільних структур у розвитку туризму.

У Манільській декларації (1997 р.) вказується, що соціальний туризм - це мета, до якої суспільство повинне прагнути в інтересах менш забезпечених громадян. Однак, незважаючи на всезагальність визнання, значне поширення й уже досить тривалу історію, про єдність у розумінні природи соціального туризму та організаційно-економічних механізмів його здійснення досі не йдеться, що пояснюється змінністю цілей, мети й завдань під впливом змінних соціальних викликів [4, с.445-449].

Про особливе значення розвитку соціального туризму мова йде не вперше - вже неодноразово наголошувалося на необхідності його підтримки та розвитку з боку держави, керуючись положеннями Конституції України про соціальну державу, політика якої спрямована на створення умов, що забезпечують гідне життя людині та вільний розвиток особистості, та зважаючи на загальні тенденції європейської соціальної політики - відмову від раціонально-прагматичного мислення та апеляцію до «масової» людини [3, с.118].

Центральним поняттям нового підходу до суспільного устрою стала соціальна інтеграція, мета якої - створення «суспільства для всіх», в якому кожен індивід, зі своїми правами та обов’язками, відіграє активну роль. Поступове зростання уваги до інтересів окремої людини як об’єкта національних політик у різних сферах увінчалося прийняттям Копенгагенської декларації ООН про соціальний розвиток (1995 р.), яка проголосила турботу про людей основною умовою сталого розвитку, однією з найважливіших цілей європейської соціальної політики [1, c.43]. Відтак туризм, насамперед внутрішній, має бути доступним для всіх верств населення. Закріпленню пріоритету соціального туризму здатне посприяти прийняття спеціального законодавчого акта про соціальний туризм, який має створити реальні гарантії для реалізації людиною (насамперед, незахищеними верствами населення) свого права на туризм. Тим більше, що в сучасних умовах виникли й нові ризики: насамперед маємо на увазі об’єктивну неможливість здійснення державної підтримки функціонування туристичної інфраструктури.

На жаль, доводиться визнати, що в Україні правовий статус соціального туризму досі не визначений. Натомість нівеляція соціального туризму як чинника розвитку українського суспільства спричинює чимало негативних соціальних наслідків. Насамперед мова йде про зростання соціальної напруги в суспільстві, оскільки зростання доходів населення «не встигає» не тільки за зростанням вартості послуг у сфері туризму, а й за зростанням вартості інших складових життєвого рівня населення. Як наслідок, потреба людей у відпочинку є найменш задоволеною серед основного кола соціальних потреб. Тим часом незадоволеність потреби у відпочинку поглиблює, а то й спричинює інші проблеми: збереження та профілактики здоров’я, життєвої активності, здорового дозвілля, задоволення освітніх та культурних потреб тощо. Тож для координації зусиль щодо формування цілісної і системної туристичної політики в умовах соціалізації економіки необхідною є розроблення соціальної доктрини туризму [2, с.152]. Процес розроблення такої доктрини повинен передбачати ґрунтовний науковий аналіз соціально-економічної ситуації, об’єктивну оцінку попереднього досвіду у всіх сферах суспільного життя, вивчення зовнішніх та внутрішніх чинників впливу на перебіг суспільних процесів, аналіз та запозичення ровідних тенденцій світового розвитку з подальшою їх адаптацією для ефективного соціального розвитку держави та регіонів [2, с.155].

Зауважимо, що в Законі України «Про туризм» про соціальний туризм навіть не згадується. Лише в Стратегії розвитку туризму і курортів 2008 р. постає завдання розробити механізм державної підтримки впровадження туристичного продукту соціального характеру. У Стратегії розвитку туризму та курортів на період до 2026 р. у розділі стратегічного планування розвитку видів туризму на основі їх чіткої класифікації та визначення пріоритетних на державному та регіональному рівні про соціальний туризм знову не згадано. Натомість у розділі Стратегії «Розвиток туристичної інфраструктури» говориться про забезпечення доступності об’єктів туристичної інфраструктури для осіб з інвалідністю та інших маломобільних груп населення. З урахуванням цілей на 2020-2022 рр., визначених Міністерством соціальної політики, які може вирішити туризм, це:

• створення сприятливого середовища для людей з інвалідністю;
• забезпечення захисту прав дітей та підтримка сімей з дітьми;
• соціальна підтримка сімей, що опинилися у складних життєвих обставинах та інших категорій населення;
• створення умов для забезпечення достойної старості громадян похилого віку (Наказ МСПУ 2020-02-07.) та ін.

До пріоритетних напрямів розвитку соціального туризму в Україні слід віднести насамперед лікувально-оздоровчий та медичний туризм. Належність функціонування лікувально-оздоровчого та медичного туризму залежить від низки зовнішніх і внутрішніх факторів, а саме: глобалізації; рівня соціально-економічного розвитку України; її іміджу на міжнародній арені, інвестиційного клімату, а також стану цифровізації, бюрократизації та корупції державної політики тощо. З метою зниження негативного впливу зазначених факторів рекомендовано закріплення в Законі України «Про туризм» (1995 р.) норми щодо здійснення стратегічного планування (середньо-і довгострокового), а також актуалізації заходів щодо забезпечення розвитку лікувально-оздоровчого і медичного туризму. Тим часом досі більше винятком, ніж правилом залишається певне субсидіювання оздоровлення дітей, реабілітація військових, осіб з особливими соціальними потребами тощо.

Відтак державна політика туристичної сфери України мусить передбачати підвищення ефективності функціонування й організації медичного та лікувально-оздоровчого туризму, тобто мікрорівня туристського ринку. На цій підставі очевидна необхідність ураховувати сучасні світові тенденції, а також можливості цифровізації і впровадження інноваційних технологій.

Література

1. Олексенко Р., Бортников Є. Маркери й чинники соціальної інтеграції: інструментальний потенціал туризму в соціально-філософському вимірі // Versus. 2017. №2(10). С.42-49.
2. Підвальна О.Г., Феленчак Ю.Б. Соціальні аспекти інноваційного розвитку туризму в регіоні // Вчені записки Університету «КРОК». 2020. №2(58). С.152-158.
3. Bortnykov Y., Oleksenko R., Chuieva I., Konoh O., Konoh A. Facets of the Hospitality Philosophy: Filotexnia // Philosophy. 2021. Vol.30(2). pp.117-125.
4. Oleksenko R., Rybalchenko N., Bortnykov Y., Konoh A., Namliieva N. Organizational and Economic Mechanism of the Ukrainian State Policy in the Tourism and Hospitality Sector: State and Innovative Prospects // Cuestiones Políticas. 2022. Vol.40. №72. pp.435-455.