Вишневська Г.Г., Гаєвська Т.І., Булгакова Н.В.
Матеріали Х Міжнар. наук.-практ. конф.
«Гостинність, сервіс, туризм: досвід, проблеми,
інновації» (м. Київ, 6-7 квітня 2023 р.)
К.: КНУКІМ, 2023. 478 с. С.113-116.

Популяризація народного календаря українців в туризмі

Туризм - складне утворення, у якому виявляється система відносин із навколишнім макросередовищем: культурним, економічним, політичним, соціальним, екологічним і технологічним. Зовнішні умови активно впливають на туризм відкриваючи перед ним широкі можливості.

Ядром сучасної туристичної галузі Україні є - народ. При цьому він виступає складною адаптивною системою до навколишнього середовища генеруючи зміни в системі туризму і обумовлює своєю діяльністю сукупність характеристик.

З метою забезпечення стійкого розвитку туризм змушений швидко реагувати на зміни зовнішнього середовища та пристосовуватися до них. Особливо сьогодні в умовах воєнної агресії з боку сусідньої країни. Ступінь адаптивності туризму до змін навколишнього середовища досить високий при певних умовах. Культурно-пізнавальний, рекреаційний, сільський туризм та інші види туризму за своєю суттю є тим ланцюжком який виступає певним етапом адаптації до нових обставин задовільняючи потреби людини у нових враженнях і емоціях. Прикладом адаптації до нових обставин може бути святкова культура нашого народу.

Святкова культура демонструє віковий досвід народу у вигляді звичаїв, обрядів і свят народного календаря, які демонструють безперервну динаміку. Як показують дослідження останніх років святкова культура багатьох народів серйозно модифікується і ці трансформації можна простежити не тільки в індивідуальному сприйнятті святкування, а й в структурі святкових практик календарного року. Практика використання святкових подій в туризмі давно існує. Зрозуміло, що туристичні тури організовуються до певних подій річного кола - Новий рік, Різдво, Троїця тощо. Проте в народному календарі таких подій набагато більше. Хоча деякі з них і загубили свою практичну цінність але для збереження ідентичності народу вони мають не аби якого значення.

Такими прикладами можуть бути звичаї стосовно календарних тижнів так і днів тижня. Тиждень - одиниця рахунку часу, що був засвоєний народом за часів прийняття християнства. У народній традиції тиждень став об’єктом семантизації, символізації та оцінювання, а в деяких випадках міфологічної персоніфікації (наприклад, середа або п’ятниця).

Зауважимо, що етимологічно назви днів тижня тотожні майже у всіх слов’янських мовах. Народний календар українців має ретроспективний і проспективний рахунок тижня, про що свідчить термінологія назв тижня (Вербна неділя, Вербний тиждень, Провідна неділя або Проводи, прові(о)дки). Про це також свідчать приказки, прикмети, ворожіння, заборони, загадки (Курка на яйцях сидить три неділі, гуска і утка - чотири; Курячий срок висиділа, тепер ще на гусячий; Коли до Йвана просо з ложку, буде й в ложку (час сіяти); До святого духа держись кожуха (час приходу тепла) [2, с.189; 4, с.210].

Семантика днів більшою мірою невід’ємна від оцінювання їх це підтверджується мовою у таких епітетах - щасливий, легкий, добрий, «чистий» або нещасний, важкий, «нечистий», слабкий, порожній, яловий, кривий, мертвий, чорний тощо. Стосується це також вибору відповідного (сприятливого) дня для здійснення (або початку) важливих господарських та життєвих подій (а іноді й у побутовій поведінці) у заборонах і приписах, а також у мотивуванні цих дій.

Важливими є й вірування, що лежать в основі трактувань цих днів. Народні вірування містили велику кількість варіацій відносно загального оцінювання їх. Один і той же день був сприятливим для одних дій і подій, і несприятливим для інших. Особливо це стосується загального трактування понеділка та вівторка, середи і п’ятниці. Критерії оцінювання і причини семантизації та символізації днів тижня різноманітні. До найпоширеніших належать дуальні ознаки: чоловічий - жіночий, парний - непарний, пісний - скоромний, перший - останній, початок - кінець, а також різного роду календарні, історичні і навіть мовні асоціації та мотивування: «ділили тиждень на так звані легкі (жіночі - середа, п’ятниця, субота і неділя) та важкі (чоловічі - понеділок, вівторок, четвер) дні. Скажімо, здавен вважалося, що понеділок є надмірно важким днем, і з нього не починали будь-яких важливих справ (до речі, ця традиція збереглася й донині)» [5, с.9].

Цікавими для практикування в туристичній сфері можуть бути сьогодні мало відомі звичаї і обряди з народного календаря. Прикладом може бути цікавий звичай Колодки, що знаменував закінчення зими. На останньому тижні перед Великим постом, сирної, чи сиропусної неділі (тижня), в понеділок - сходились жінки до корчми (сучасний заклад ресторанного бізнесу - прим. авт.). Непомітно одна з жінок клала на стіл сповите полінце й тоді всі враз вигукували: «Народилась, Колодка (чи Колодій) - народилась! Колодка народилась!» Бралися всі за руки й жвавими рухами, з веселими викриками-вигуками та співом відповідних пісень, співаних нині на христинах, на зразок: «А вже наше дитя народилось, а вже дитя на світ Божий та й з’явилось,» - тричі обходили навколо стола. Ко лодка народилась!

Тут же, навколо «колодки», що лежала посеред стола, розкладали принесені вареники, сир, масло, яєчка, ставили пляшку й веселились. Кожна з жінок мала з собою маленькі колодочки. Коли приходили в той час до корчми чоловіки - тут же їм чіпляли колодку, а вони мусіли ставити викуп-горілку, чи мед [3, с.33].

Також варте уваги організаторів туристичних маршрутів «гукання» весни. Акцентом (родзинкою туристичного туру) може бути понеділок. Адже у понеділок масляного тижня «гукали», «запрошували» Весну. Так наприклад, на Чернігівщині дівчата, зібравшись на веснянки, обирали серед себе старшу - матір - персоніфіковану Весну. Супроводжувалося це піснями та іграми. Багато пісень відомі й сьогодні, але мало зрозумілі для сучасної людини: «Ой весна, весна, весняночка» (весно, де твоя дочка паняночка) весна виступає в ролі старшої, матері. На Житомирщині існувала думка, що це пісня-звертання до Весни, що начебто «несе життя».

На особливу увагу організаторів заслуговують веснянки-гаївки записані етнографом П. Чубинським. С. Килимник твердить, що одна із веснянок перейшла в дитячу гру «Подоляночка». На його думку вона: «... була чільною дівочою веснянкою-гаївкою. Ця веснянка є також цілком синкретична, поєднує рухи-ритми, хоровод, міміку, співи та особливу, відповідно слів, вібрацію голосу. Спів її то сумно-надійний, то втішно-веселий. Варіантів «Подоляночка» має чимало».

Гра проводилася так: дівчата утворюють коло на площі серед села, як в Закарпатті, біля церкви, на лузі чи в іншім відповіднім місці, беруться за руки, а в коло входить одна дівчина у вінку з барвінку та стьожках (биндах). Коло починає поволі, але в такт, рухатись, співаючи спочатку піяніссімо, потім піяно, врешті форте й фортиссімо... Дівчина, що всередині робить рухи, відповідно співу [3, с.74-75].

Перший день Великого посту «замикають душі мертвих». В Україні вважали цей день поминальним [5, с.21]. В останній тиждень перед Великоднем (Білий, Жильний, Чистий та Вербний, в Галичині - Вербний або Шутковий). «Уранці мати будила доню, коли така була, милися сами й починали «водою» очищати хату - білили стелю, стіни, піч, вимазували у печі, в челюстах, на припічку, та долівку вимазували жовтою глинкою, а підводили червоною навколо. Далі мили стіл, лави, мисник, сволок, гради, вікна, двері, одвірки. Решту часу витрачали на працю в городі. Деякі городні рослини мусіли бути до великого четверга посіяні, грядки впорядковані. Господар основне мусів до великого четверга закінчи ти з головними польовими роботами. Так проходив понеділок чистого тижня» [3, с.56-57].

Перший понеділок після Великодня в Україні у народі називався «поливаним понеділком»: у цей день дівчата і хлопці збиралися біля криниці і обливали одне одного [3, с.137-148].

Хоча, зауважимо, що в Україні цей день називався ще й «Волочильним» понеділком, оскільки в цей день відбувалися обходи будинків з великодніми привітаннями, частуванням обхідників [3, с.125-127; 1, с.205-207].

Особливої уваги потребують поминання померлих-загиблих у війні. Адже сьогодні ці дні актуальні. Свято Проводів завжди було в нашій країні загально-громадським святом. Сьогодні ми розуміємо: проводи Великодня, це не тільки проводи зими («проганяти зиму»). А головним чином це увага до покійників, які, згідно з віруваннями наших предків, на Великдень перебувають на землі, у своїх родичів. Проте із закінченнями свят повертаються додому. Головними виконавцями звичаю були жінки здебільшого старшого й середнього віку. Проводи здебільшого в України здійснювалися у так звану Томину неділю, лише де-не-де в інші дні Великоднього, чи Томиного тижня. Бабський же Великдень відбувався в одних місцевостях у провідну суботу, а в інших - у понеділок, чи вівторок Томиної неділі. С. Килимник стверджує: «Бабський Великдень на Поділлі - в повітах Вінницькому, Літинському, Лятичівському та Гайсинському - відбувався в понеділок Томиної неділі; на Київщині - в одних місцевостях у провідну суботу, а в других - у понеділок Томиного тижня» [3, с.231-235; 1, с.208-209].

Висновки. Отже, народні вірування, обряди, свята і далеке минуле українського народу можуть знову ожити завдяки популяризації святкових практик в туристичній сфері. Зберегти і навіть оновити народні традиції, у яких міститься глибока проблема духової живучості українців, їхньої творчої здібності до розбудови нових культурних цінностей. Так у глибинах внутрішнього життя національного духа розкривається духовний розвиток нації, що губляться в культурному просторі: минуле і майбутнє, як якесь пророче заглиблення в минуле, щоб віднайти спонуку й сили творчого життя в майбутньому.

Список використаних джерел

1. Грушевський М. Історія української літератури. Т.1. К., Львів, 1923. 360 с.
2. Дикарев М. Народний календар Волуйського повіту. Матеріали до українсько-руської етнології / за ред. Хв. Вовка Т.VI. Львів. 1905. С.189.
3. Килимник С. Український рік: у народних звичаях в історичному освітленні. Т.ІІІ. Весняний цикль. Вінніпег-Торонто, 1962. 374 с.
4. Орандаренко Н. Записки Полтавской губернии в трех частях. Ч.ІІ. Полтава. 1849. С.210.
5. Скуратівський В.Т. Місяцелік. Укр. нар. календар. К.: Мистецтво, 1992. 208 с.