Опанащук Ю.
Матеріали ІІ Міжнар. наук.-практ. конф.
«Перспективи розвитку індустрії туризму
і гостинності в Україні та світі»
(м. Луцьк, 4-5 вересня 2026 р.)
Луцьк: ЛНТУ, 2026. 325 с. С.238-242.

Концепт «культурний туризм» в парадигмі національних державотворчих процесів

Нині розвиток культурного туризму є не тільки економічною необхідністю країни, а й має важливу цивілізаційну, ментальну, комунікативну місію і має стати демонстрацією нашого добросусідства й гостинності. Наразі Україна має значний нереалізований людський, природно-ресурсний, історико-культурний, туристично-рекреаційний та науковий потенціал, вдале географічне розміщення, сприятливий клімат. Водночас особливості існуючої у даний час ситуації в країні, зокрема, економічна і політична нестабільність, військовий конфлікт, свідчать, що у контексті розбудови нашої держави туристична галузь не повинна залишатися поза увагою вирішення гострих соціально-економічних проблем.

З огляду на це, за умови глобалізації сучасного світу культура постає серед пріоритетів соціально-економічного розвитку, а культурна політика розглядається як ефективний інструмент лідерства країни. Так, у процесі глобалізації у конкурентний вир дедалі більше втягуються не тільки економічні фактори, а й ціннісні складові поведінки, властивої одній країні чи цивілізації в цілому. Саме ціннісні фактор, тобто «фактори культури і життєвих сенсів», стали визначати результат конкуренції.

Розглядаючи культурний туризм як симбіоз економіки та сфери культури, варто підкреслити, що він передбачає не тільки знайомство з культурною спадщиною туристичної дестинації, а й включення туриста в сучасне культурне середовище - активну участь у культурних подіях і практиках, характерних для певної території. Це дає право стверджувати, що успіх проектів культурного туризму залежить не тільки від пам’яткоохоронної діяльності, збереження і популяризації культурної спадщини, а й від спроможності культурної політики створювати цінності території, в тому числі на основі культурної спадщини.

Утім, все ж, культурний туризм знаходиться на перетині гуманітарної сфери і сфери бізнесу, і розвивається у цілком прагматичній бізнесовій площині. Йдеться про те, що попит на споживання культурних ресурсів спричинив цілеспрямовану актуалізацію минулого: культурні відмінності територій постали в основі цілком реальних конкурентних стратегій багатьох міст світу.

У цьому сенсі можна стверджувати, що культурний туризм - багатогранний феномен: могутній фактор економіки, соціальний інститут і сфера культури. Так, сучасна філософія мандрів перетворює культуру на найважливіший імператив туристичного розвитку. Автентичність певного регіонального середовища додає цій території неабияких бонусів у рейтингу туристичної привабливості. Отже, створення сприятливого середовища для активізації туристичного продукту європейського рівня постає серед першорядних завдань. Повною мірою це стосується й України.

Звісно, що концепція «культура + соціально-економічний розвиток» не є зовсім незнайомою для України, Проте, як засвідчують українські реалії, культура в нас існує у відокремленому від туризму середовищі. Про це йдеться й у звіті Ради Європи, де відзначається, що «між туризмом і культурою немає жодного реального взаємозв’язку, закріпленого в термінах політики, і що ці дві частини поєднують зовнішні, поверхневі відносини, а не якась спільна програма».

Сьогодні майже кожна держава має свій національний «канон культурних пам’яток», за якими закріплюється статус «святинь», культурних брендів нації. Не можна не погодитися з думкою про те, що на створення такого «канону» пам’яток значною мірою впливає не тільки культурна політика країни, а й національна інтелігенція. Отже, на які базові образи спиратиметься цей «канон», які інтенції продукуватиме, значною мірою залежить саме від національної еліти.

Культурна спадщина, представлена в туристичному просторі країни широкому загалу, не просто генерує конструювання національного історичного наративу, а бере участь в утвердженні історичних схем і мета концепцій. Не випадково у багатьох країнах світу виховання національної ідентичності ґрунтується на освіті спадщиною (heritage education), що стає можливим через ознайомлення з національними туристичними маршрутами. Отже, за умов зростання глобалізації позитивний образ культури, транспортований світовими каналами комунікації, відіграє важливу роль не тільки у розвитку туризму, а й забезпечує конкурентоспроможність всієї країни. У свою чергу, саме проекти культурного туризму слугують дієвим механізмом «віталізації» спадщини, перетворення її на чинник соціально-економічного і культурно-духовного розвитку. Завдяки цьому питання ролі символічного капіталу культурного туризму набуває не абстрактно-теоретичного, а цілком практичного значення. У цьому контексті максимально гостро постає питання комплексної оптимізації взаємодії культури і туризму за рахунок використання культурної спадщини, музеїв, театрів та інших об’єктів, що у більшості країн світу є винятково важливим чинником залучення туристів, генерації міжнародних і локальних туристичних потоків та комплексного формування економічного результату діяльності таких галузей як транспорт, громадське харчування, місцева промисловість тощо. Вирішити поставлені питання, а саме узгодження обсягів туристичних потоків з якістю туристичної інфраструктури, забезпечення діяльності туристичного ринку в рамках чинного українського законодавства й на основі світових туристичних стандартів можливо, якщо інститути туристичної галузі комплексно підійдуть до них. З огляду на це, новітнім інструментом забезпечення розвитку культурного туризму має стати логістика. Завдяки новизні та ефективності логістичного підходу визначена проблематика може бути комплексно й системно вирішена.

На нашу думку, логістика культурного туризму має розглядатися як системний механізм узгодження культурних, соціальних, економічних та просторових інтересів території. Її завдання полягає у формуванні цілісного туристичного ланцюга «культурна спадщина - туристичний продукт - туристичний потік - локальна економіка - соціокультурний ефект». Такий підхід дозволяє перейти від фрагментарного використання окремих пам’яток до комплексного формування культурно-туристичних дестинацій, у межах яких об’єкти спадщини взаємодіють із закладами культури, засобами розміщення, ресторанним господарством, транспортною інфраструктурою, креативними індустріями та місцевим бізнесом.

Особливого значення ця проблематика набуває для України в умовах війни та майбутнього післявоєнного відновлення. Культурна спадщина сьогодні є не лише ресурсом туристичної діяльності, а й важливим елементом національної безпеки та державотворення. Збереження, документування, відновлення і представлення світові українських культурних надбань формує своєрідний «культурний фронт», на якому відбувається утвердження самобутності українського народу та його права на власний історичний і культурний простір. Тому культурний туризм може розглядатися як один із механізмів протидії стиранню національної пам’яті, спотворенню історичних наративів і культурній асиміляції.

У цьому аспекті важливо розмежувати поняття культурної спадщини як сукупності матеріальних і нематеріальних надбань та культурного туризму як способу їх актуалізації в сучасному суспільному просторі. Туристична діяльність здатна перетворити об’єкт спадщини з пасивного носія історичної інформації на активний елемент комунікації між минулим і сучасністю [1]. Через туристичні маршрути, музейні експозиції, фестивалі, культурні події, гастрономічні практики, ремесла, локальні традиції та креативні продукти формується безпосередній досвід взаємодії людини з культурою території. Важливим результатом такого підходу є формування національного туристичного наративу, у якому окремі культурні об’єкти, персоналії, історичні події та традиції об’єднуються у цілісну систему образів України. Через туристичну інтерпретацію культурної спадщини відбувається її включення у сучасний інформаційний простір та формування міжнародного образу держави. У цьому сенсі культурний туризм набуває рис інструменту «м’якої сили», оскільки забезпечує комунікацію України із зовнішнім світом не лише через офіційні дипломатичні канали, а й через особистий досвід відвідувачів, культурні контакти та міжлюдську комунікацію.

Ефективність культурного туризму значною мірою залежить від того, наскільки органічно культурна спадщина інтегрується в сучасну економіку територій. Відвідування музею, історичного комплексу чи культурного заходу створює додатковий попит на транспортні послуги, проживання, харчування, торгівлю, екскурсійне обслуговування, сувенірну продукцію та послуги креативних індустрій. Таким чином, один культурний ресурс може генерувати мультиплікативний ефект для широкого кола суб’єктів місцевої економіки. Це особливо важливо для малих міст і сільських територій, де культурна спадщина часто є одним із небагатьох ресурсів, здатних сформувати унікальну спеціалізацію території.

На нашу думку, концепт «культурний туризм» у парадигмі національних державотворчих процесів доцільно розглядати через взаємодію чотирьох ключових складових: культура - ідентичність - туризм - розвиток територій. Культура формує зміст і ціннісне наповнення туристичного продукту; ідентичність забезпечує його автентичність та відмінність; туризм перетворює культурні ресурси на канал комунікації й економічної активізації; розвиток територій забезпечує соціально-економічний результат такого використання культурного потенціалу. Взаємодія цих складових формує своєрідний замкнений цикл: збереження культурної спадщини створює ресурс для туризму, туризм генерує економічні та соціальні стимули для її збереження, а отриманий культурний та економічний ефект посилює ідентичність території та її конкурентоспроможність. Таким чином, культурний туризм в Україні доцільно трактувати не як вузький сегмент туристичного ринку, а як комплексний суспільний механізм, що поєднує економічні інтереси, культурну політику, національну пам’ять, територіальний розвиток та міжнародну комунікацію. Його стратегічне значення полягає у здатності одночасно створювати економічну цінність, підтримувати локальні громади, забезпечувати збереження культурної спадщини та формувати позитивний образ України у світі. Тому, розвиток культурного туризму має стати складовою державної політики відновлення України, а логістичний підхід - одним із практичних інструментів координації культурних ресурсів, туристичних потоків, інфраструктури та суб’єктів туристичної діяльності.

У перспективі це передбачає формування національної системи культурно-туристичних маршрутів, інтегрованих із транспортною та туристичною інфраструктурою, розвиток міжрегіональних і транскордонних культурних маршрутів, активне залучення громад та представників креативних індустрій, цифровізацію культурної спадщини, а також створення єдиних принципів її туристичної інтерпретації. Така модель дозволить перейти від окремих локальних проєктів до системної політики використання культури як ресурсу розвитку та зміцнення держави. Отже, культурний туризм може стати одним із важливих інструментів післявоєнної відбудови України, зміцнення національної ідентичності та утвердження її культурної суб’єктності в європейському та глобальному просторі.

Список використаної літератури

1. Зубехіна Т. Інституційна інфраструктура збалансованого розвитку суб’єктів культурного туризму у повоєнний період // Інновації та технології в сфері послуг і харчування. 2025. № 4(18). С.91-97.
2. Про культуру: Закон України від 14.12.2010 р. №2778-VI. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2778-17.