Сем’янчук П.М., Кобилянська А.П.
Інфраструктура ринку. 2026. Вип.89. С.256-264.
Подорожі пізнього Середньовіччя та раннього Нового часу як передумова розвитку сфери туризму й рекреації, організації турів та екскурсій
У статті охарактеризовано океанічні мандрівки й поступове дослідження західного узбережжя Африки, повільно просуваючись на південь. Описано спробу Бартоломеу Діаша віднайти шлях до Індії через Атлянтичний та Індійський океани. Доведено, що саме океанічні подорожі й дослідження у добу Пізнього Середньовіччя стали невідворотною передумовою Великих Географічних відкриттів. Послідовно і повно висвітлено подорожі й відкриття, які здійснили Христофор Колумб, Васко (Вашку) да Ґама, Альберіґо (Амеріґо) Веспуччі, Джованні (Джон) Кабото, Себастьян Кабот, Хуан Діас де Соліс, Вісенте Яньєс Пінсон, Фернан (Фернандо) Маґеллан, Френсіс Дрейк, Віллем Корнеліс Схаутен, Джованні да Верраццано, Віллем Баренц і Генрі Гудзон (Гадсон). Окремо приділено увагу дослідженням Українських земель, які здійснювали Бернард Ваповський і Ґійом Левассер де Боплан. Обґрунтовано думку стосовно практичного застосування описаних маршрутів подорожей Пізнього Середньовіччя та Раннього Нового Часу суб’єктами сфери туризму й рекреації в організації турів і театралізованих екскурсій.
Ключові слова: історія, Середні віки, Новий Час, Великі Географічні відкриття, подорож, туризм, рекреація, тур, театралізована екскурсія, організація.
Постановка проблеми. Історія туризму бере свій початок від свідомих та інстинктивних міґрацій Первісної доби. І навіть у ті часи кожне переміщення людей з однієї території на іншу, незалежно від причини, супроводжувалося пізнанням нових просторів і накопиченням географічно-мандрівних знань. Зародження давніх цивілізацій і тисячолітні мандрівки з господарською, військовою, освітньо-науковою, релігійною, розважальною та иншою метою з одночасним розвитком технічно-технольоґічного проґресу підвели Світ до масових подорожей планетарного масштабу. Ся тривала історична сторінка відома людству як «Великі Географічні відкриття». Говорячи мовою економіко-математичного моделювання, - портуґальський мандрівник Бартоломеу Діаш своєю невдалою подорожжю до Індії став новою та доволі успішною відправною точкою розкручування мультиплікативно-акселеративної спіралі у пізнанні Планети. Самого туризму й рекреації у Великих Географічних відкриттях не надто багато, але дивлячись на сучасне постійно зростаюче розмаїття видів туристично-рекреаційних турів - у кожній подорожі першовідкривачів і дослідників Пізнього Середньовіччя та Раннього Нового Часу є численна кількість вагомих зачіпок. Саме тому, варто розглянути, вивчити і зробити відповідні висновки стосовно того, як тодішні мандри і відкриття вплинули на різновиди й організацію туристично-рекреаційних турів та екскурсій. Усе це актуалізує потребу нового (туристично-рекреаційного та екскурсійного) погляду на значимість мандрівок тієї доби.
Аналіз останніх наукових досліджень і публікацій. Мандрівки й відкриття доби Пізнього Середньовіччя та Раннього Нового Часу широко висвітлені у навчальних та наукових працях з Географії та Історії, а також у низці дослідницьких відгалужень сих двох важливих наукових напрямів. Так, М. Мальська [7], Н. Паньків [7], A. Ховалко [7] в історичному ракурсі розкрили вплив подорожей і відкриттів на розвиток держав у добу Середньовіччя та Нового Часу. О. Заячук [4] і С. Брик [4] зосередили свої дослідження подорожей Пізнього Середньовіччя й Раннього Нового Часу на туристичних і гостинних наслідках. Л. Устименко [9], І. Афанасьєв [9], С. Лиман [6], А. Парфіненко [6], І. Посохов [6] у своїх працях вивчали подорожі Середніх віків і Нового Часу і трактували їх як незворотні передумови туризму.
B. Федорченко [10] та Т. Дьорова [10] акцентували увагу на мандрівках Середньовіччя й Нового Часу в межах України та їхньому впливі на розвиток туризму. В. Абрамов [1] і М. Тонкошкур [1] вбачали у Великих Географічних відкриттях поштовх до розвитку матеріяльної цивілізації, економічних зрушень, міжнародних зв’язків та причин подальших подорожей із туристично-рекреаційною метою у планетарному вимірі. О. Джеджора [3] структурувала цивілізаційні зрушення внаслідок Великих Географічних відкриттів. О. Бартошук [2], К. Колоднюк [5], М. Рутинський [8] та Е. Щепанський [11] у своїх працях обґрунтовують доцільність дослідження історико-географічних тенденцій розвитку туристично-рекреаційної діяльності в Україні та світі. Всі дослідження в царині подорожей і відкриттів у добу Пізнього Середньовіччя та Раннього Нового Часу безумовно є цінними, позаяк дають цікаві зачіпки для подальшого наукового пізнання.
Постановка завдання. Метою цієї статті є детальне дослідження у хронольоґічній послідовності подорожей Пізнього Середньовіччя та Раннього Нового Часу з первісними назвами географічних відкриттів, що дозволить більш реалістично сприймати Історію мандрів і розкриє додаткові можливості для сучасної організації туристичних і рекреаційних турів (у тому числі з театралізованими екскурсіями) на основі прокладених у той період маршрутів.
Виклад основного матеріалу дослідження. Історія туризму цікава та багата на різноманітні подорожі, які сприяли пізнанню, вивченню, ознайомленню та подальшому розвитку мандрівництва, що поволі перетворювалося у туристично-рекреаційну сферу. Безумовно, найвідомішими мандрівками планетарного масштабу були Великі Географічні відкриття. Саме останні, будучи наймасштабнішими подорожами освітньо-науково-дослідницького характеру, здійснили значний вклад у розвиток глобального, континентального, національного і реґіонального туристично-рекреаційного сектору з його готельно-ресторанним та екскурсійним супроводженням і наповненням.
Розпочнемо зі значущої передумови Великих географічних відкриттів, а саме - з океанічних подорожей, що здійснювали портуґальські мореплавці. Кінець доби Середньовіччя знаменувався розвитком великих морських держав, які вбачали у географічному розширенні торговельно-економічних операцій істотні вигоди. Портуґалія, зокрема, націлювалася на дослідженні берегової лінії Африки, віднайденні царства пресвітера Йоанна десь углибині північно-східної частини материка (поблизу Ефіопії), а також шляху до Індії, яка віддавна вабила европейців переказами про нечувані багатства. Хочемо підкреслити, що назва «Індія» в тодішній Європі асоціювалася не так із конкретною країною, як із Південною та Південно-Східною Азією й інколи вживалася у множині - саме з цих реґіонів через складну мережу сухопутно-морських шляхів до европейців потрапляли дорогі східні товари, в основному спеції. Тут варто відзначити вклад Принца Енріке (відомого як Енріке Мореплавець) [1, с.38], в часи якого успішно розроблені моделі кораблів - каравела (мала, швидка, маневрена) і карака (велика, містка, добре озброєна). Дослідження капітанами Принца Енріке вітрів і течій Північно-Східної Атлянтики були доволі успішними - серед низки вдалих досягнень відомий маневр «повернення з моря». За його вказівкою портуґальські кораблі запливли південніше відомої середньовічним европейцям найпівденнішої африканської точки - мису Буджур (теперішня Західна Сахара). Вперше це здійснив Жил Іаніш у 1434-му році. У 1441-му році капітан Нуну Тріштан досягає найпівденнішої точки півострова Рас-Нуадібу (теперішня Західна Сахара й Мавританія) - Білого мису. Ця історична подія також знаменується початком работоргівлі африканцями. В 1444-му році Нуну Тріштан допливає до затоки Арґен. У 1444-му році дослідник-море-плавець Дініш Діаш відкрив знамениту «Золоту річку» імперії Малі - Сенеґал і доплив до найзахіднішої точки Африки - Зеленого мису (теперішній Сенеґал). У 1455-му році капітан Альвізе Кадамосто відкрив річку Ґамбія, а в 1456-му - річку Геба. У 1456-1460-му роках Альвізе Кадамосто та Діоґу Ґоміш де Сінтра відкрили острови Кабо-Верде (острови Зеленого мису). У 1460-му році мореплавець-дослідник Педру де Сінтра відкрив Сьєрра-Леоне. Дослідницько-мореплавний маховик, запущений Принцом Енріке, набував обертів і після його смерти. У 1469-1471-му роках купець Фернан Ґоміш де Міна відкрив острови Сан-Томе і Принсіпі. Король Жуан II, вступивши на Портуґальський трон у 1481-му році, продовжив цілеспрямовану організацію плавань уздовж західного берега Африки з особливим акцентом віднайти морський шлях до Індії. Діоґу Кан, здійснивши дві подорожі у 1482-1486-му роках, перетнув Екватор, відкрив річку Конґо й узбережжя Анґоли та Намібії. У 1986-му році його справу продовжив Бартоломеу Діаш, який у 1487-1488-х роках зі своєю командою обігнув Атлянтичне узбережжя Африки, дійшов до мису Штормів (Доброї Надії) і перед ним відкрилися води Індійського океану. Крайньою точкою дослідження Африки було гирло річки Великої риби. Подальша подорож, попри упевненість у правильності здогадок щодо океанічного шляху до Азії, загалом, та Індії, зокрема, була припинена через наполягання команди повернутися до Портуґалії. Хоча Бартоломеу Діаш не досяг кінцевої мети, але на кінець XV сторіччя це було істотним досягненням у Географії Атлянтичного узбережжя Африки з переходом до Індійського океану. Проте, так звана «проблема золота» була ключовим економічним стимулом здійснювати подальші океанічно-дослідницькі подорожі [7, с.46]. Можна уявити якими були відчуття першовідкривачів незвіданих водних просторів за різних атмосферних умов та океанічних течій. Ті відомості, які отримали сучасники мореплавця, допомогли наступникам у недалекому майбутньому здійснити більш успішні плавання. Сучасна сфера туризму й рекреації зусиллями кількох країн може відтворити подорож Бартоломеу Діаша у формі тривалого театралізованого туру-екскурсії. Туристи й рекреанти зможуть відчути тодішню атмосферу знайомства з Атлянтичним та Індійським океанами, а також із місцями висадки на Африканському узбережжі.
Ґенуезець Христофор Колумб довгі роки відстоював теорію, що допливти до Азії, а відповідно й до Індії можна весь час прямуючи на захід через Атлянтичний океан. Моряк неодноразово звертався й зустрічався із правителями різних держав, арґументуючи свої переконання і просячи допомоги у реалізації задуму. Таку підтримку Колумбу надали еспанський король Фердинанд ІІ Араґонський і королева Ізабелла І Кастильська. 3-го Серпня 1492-го року експедиція Христофора Колумба на малій трищогловій караці «Санта-Марія» та двох каравелах (легких вітрильниках) «Пінта» і «Нінья» під еспанськими прапорами вирушили в історичну океанічну подорож. Тривале плавання без натяку на суходіл зумовило певні суперечки стосовно реальності здійснення задуму, але плавання продовжили і 12-го Жовтня 1492-го року на горизонті з’явилася земля. Більшість думок сходяться на тому, що це був один із Багамських островів - Волтінга, названий Колумбом Сан-Сальвадор (Святий Спаситель). Після спілкування з тубільцями, експедиція Колумба в пошуках золота й коштовностей вирушила на південний захід, відкриваючи нові острови, в тому числі найбільші - Хуана (Куба - Місце, де родюча земля рясна або Прекрасне місце) й Еспаньола (Гаїті - Гірська країна). Саме тут «Санта-Марія» розбилася і мореплавець-відкривач заклав форт Навідад («Різдво»), а потім «Нінья» і «Пінта» з певними труднощами повернулися до Еспанії (спершу припливши до острова Санта-Марія і виконавши свою обітницю перед Богородицею, а потім вимушено причаливши до Портуґалії). Упевненість у відкритті нового шляху до Індії, закріпила назву тубільців - індіянці, а відкритих земель - Вест-Індія. Упродовж 1493-1496 років Колумб очолив другу експедицію, що 15-ма або 17-ма кораблями (стосовно кількости відсутня єдина думка) відпливла з Кадіса до Вест-Індії уже південнішим маршрутом. Він відвідав уже відомі з попередньої подорожі землі та відкрив численну кількість островів - серед них Домініка, Ґваделупа, Монтсеррат, Антиґуа, Невіс, Сент-Круа, Острови Одинадцяти тисяч дів (теперішня назва Вірґінські острови), Сан-Хуан-Баутіста (теперішня назва Пуерто-Рико), Сантьяґо (теперішня назва Ямайка), Еванхеліста (теперішня назва Пінос). Друга подорож була більш господарсько-пізнавальною, містобудівною, військово конфліктною і споглядальницькою за набігами карибів на великих човнах на араваків. Третій експедицій Христофора Колумба до Вест-Індії упродовж 1498-1500-го років передувала низка проблем, яка вплинула на чисельність експедиції з шести невеликих кораблів, що випливли з річки Ґвадалквівір і взяли іще південніший курс. Окрім відвідання раніше відкритих земель, було досягнуто берега Південної Америки південніше річки Ориноко й відкрито острів Тринідад. Ситуація ускладнювалася відсутністю очікуваних джерел багатства, бунтом колонізаторів і віднайдення шляху до справжньої Індії у 1498-му році портуґальцем Васко да Ґамою. Третя подорож завершилася арештом Колумба, але його спостереження моряка та переконання в існуванні дешевшого й безпечнішого Західного шляху до Індії уможливили Четверту подорож упродовж 1502-1503-го років іще менш чисельною експедицією з чотирьох кораблів. Рухаючись на захід уздовж Еспаньйоли (Гаїті) та Ямайки, Колумб дістався узбережжя Північної Америки й рухався уздовж узбережжя від Країни мая (теперішній Гондурас) до Вераґуа (теперішня Панама), відкривши Москітовий берег (теперішня Нікараґуа) та «Золотий берег» (теперішня Коста-Рика). Дізнавшись, що океанічний шлях до Індії перекриває вузька Вераґуанська (Панамська) смужка суходолу завширшки 65 кілометрів і що безуспішні пошуки протоки відносно нещодавно здійснила інша група європейських моряків - хворий Колумб повернувся до Кастилії, так і не знаючи, що відкрив новий континент Західної півкулі. Варто додати, що Христофор Колумб відвідав, а фактично відкрив, сотні островів [4, с.79] - інколи цифра сягає до 700. Анальоґічно за нашою попередньою рекомендацією, за сучасних умов міжнародними туристично-рекреаційно-організацій-ними зусиллями можна театралізовано відтворити кожну з подорожей Христофора Колумба, починаючи з підтримки Еспанської корони. Позаяк ці подорожі були тривалими з численними географічними відкриттями і конфліктами - організувати ту чи іншу цілісну подорож доволі проблематично. Тоді можна просто подрібнити на низку яскравих театралізованих турів-екскурсій і тим самим за рахунок здешевлення залучити більшу чисельність туристів і рекреантів.
Портуґалія не полишала своїх давніх намагань і мореплавець Васко (Вашку) да Ґама першим у Всесвітній історії упродовж 1497-1499-го років здійснив подорож з Європи до Індії через Атлянтичний та Індійський океани на чотирьох кораблях, застосовуючи відомий маневр «повернення з моря». Ця подорож відбулася за прямого сприяння портуґальського короля Мануела І - як бажання звільнитися від тодішньої торгівельної олігополії (Ганзейська унія та морські республіки: Ґенуезька, Венеційська, Пізанська й Амальфійське герцоґство), що сформувалася в Европі. До «Індійської» флотилії Васко да Ґами входили караки-двійники «Сан-Ґабрієль» і «Сан-Рафаель», каравела «Сан-Міґель» («Берріо») і допоміжне Вантажне судно, яке в затоці Сан-Брас розібрали. 16-го Грудня 1497-го експедиція Васко да Ґами перетнула крайню точку, якої досяг Бартоломеу Діаш. Незвідане африканське узбережжя отримало назву Натал (Різдво). Відтак, навесні 1498-го року експедиція зупинялася на рейді біля важливих торгових центрів Південно-Східної Африки (вузька і довга смужка узбережжя Суахілі) - це острів Мозамбік, місто Момбаса («Острів війни»), місто Малінді.
Наступна зупинка була 20-го Травня 1498-го року в індійському місті Каппад, а потім у місті Калікут, який полишила 29-го Серпня 1498-го року за конфліктних і несприятливих морських умов. Опісля, була вимушена сорокаденна зупинка на островах Святої Марії та Анджедіва. Проте, плавання через Індійський океан відбувалося за важких несприятливих з великими людськими втратами упродовж 132-х дів, супроти 23-х днів, що знадобилися для досягнення Індійських берегів. 2-го Січня 1499-го року допливли до міста Моґадішо, а 7-го Січня команда частково відновила сили в місті Малінді. Проте, 13-го Січня, трохи південніше Момбаси, команді довелося прийняти важке рішення - розібрати і спалити караку «Сан-Рафаель». Оминувши острів Занзібар, зупинившись біля острова Мозамбік, обігнувши мис Доброї Надії - в Липні 1499-го року обидва кораблі повернулися до Портуґалії, а Васко да Ґама, залишившись із хворим братом на Азорських островах, прибув на Батьківщину 31-го Серпня із грудою золота, прянощами і тридцятикілограмовим золотим ідолом з дорогоцінними каміннями [7, с.47]. Друга подорож Васко да Ґами до Індії упродовж 1502-1503-го років була значно спорядженішою військово і мала на меті у силовий спосіб схилити Індію до вигідних для Портуґалії торгівельних угод - проте, навіть військове втручання не дало повноцінно бажаного результату. Третя й остання подорож Васко да Ґами до Індії у 1524-му році відбулася за погодження короля Жуана III і була не менш жорстокою, ніж друга. Смерть мореплавця стала на заваді остаточного досягнення мети, але його відкриття мали глобальне торгівельне значення як для розвитку Портуґалії, так і для подальшого згасання значимости олігополії Морських республік. Сучасна організація туристичних турів маршрутом Першої подорожі Васко да Ґами буде фінансово витратною для туристів і рекреантів, позаяк точне відтворення потребує перебування тривалого часу у відкритому океані. Тому спочатку слід прорахувати вартість і доцільну тривалість (без урахування майже піврічного поневіряння в Індійському океані) та проаналізувати попит на таку театралізовану туристично-екскурсійну мандрівку.
Флорентійський мореплавець Альберіґо Вес-пуччі, який відомий нам як Амеріґо Веспуччі, був учасником кількох експедицій до Південної Америки. Перша подорож Альберіґо Веспуччі здійснена впродовж 1499-1500-го років - цю еспан-ську експедицію очолив адмірал Алонсо де Охеда до берега теперішнього Суринаму та кількох островів Вест-Індії. Варто додати, що продовженням цієї експедиції, за сприянням портуґальського короля Мануела І, було відкриття острова Вера-Круш (який пізніше виявився територією Південної Америки - теперішньою Бразилією) у 1500-му році очоленою мореплавцем-дослідником Педру Алварішем Каб-ралом Другої портуґальської Індійської Армади (де одним із капітанів-дослідників був Ґашпар де Лемуш). Друга подорож Альберіґо Веспуччі, яка відбулась унаслідок запрошення Мануела І, здійснена впродовж 1501-1502-го років - цю портуґальську експедицію очолив капітан Ґонсалу Коелью (за іншими версіями Ґашпар де Лемуш) на трьох каравелах. Досліджуючи уздовж бразильське узбережжя, експедиція відкрила Затоку Всіх Святих; запливла у водойму, яку прийняла за гирло великої річки та назвала її Січневою (теперішня затока Ґуанабара, на березі якої розташоване місто Ріо-де-Жанейро, що зберегло давню помилкову назву «Січнева річка»); відкриття острова Сан-Вісенте (теперішній штат Сан-Паулу). Окремо хочемо підкреслити іще один важливий результат цієї експедиції - привезене до Європи дерево пау-бразіл (теперішня загальновживана назва - фернамбукове дерево) фактично дало назву країні. Третя подорож Альберіґо Веспуччі, яка описана ним і не вся наукова спільнота поділяє версію про його участь, здійснена впродовж 1503-1504-го років - цю портуґальську експедицію очолив капітан Ґонсалу Коелью (серед дослідників також був Ґашпар де Лемуш). Команда продовжила дослідження берегів Бразилії й Альберіґо Веспуччі вперше у Всесвітній історії зробив опис архіпелагу Фернанду-ді-Норонья - хоча більша чисельність дослідників переконана, що цю групу островів у 1501-1503-му роках відкрила експедиція під керівництвом Фернандо-де-Нороня. Попри низку версій, досі залишається загадкою за яких обставин Альберіґо Веспуччі стали називати «Амеріґо». Зате беззаперечним фактом є те, що німецький картограф Мартін Вальдземюллер у своїй праці «Вступу до космографії» (1507) зобразив землі Західної півкулі під назвою «Америка» і пов’язав це з латинським варіянтом імени Амеріґо Веспуччі. Його праця ґрунтувалася також на відкриттях італійського мореплавця та купця Джованні Кабото, відомого на анґлійській морській службі як Джон Кабот [4, с.79-80]. Саме під анґлійськими прапорами корабель «Метью» (збудований коштом бристольського купця та судновласника Річарда Америка) під командуванням Джона Кабота у 1497-му році відплив із Бристоля у напрямі Північної Америки й досяг узбережжя теперішньої Канади, відкривши острів Ньюфаундлянд і Велику Ньюфаундляндську банку. Тут варто звернути увагу не теорії, згідно якої саме на честь власника «Метью» з’явилася назва «земля Америка». У 1498-му році до Північної Америки вирушила експедиція у складі п’яти кораблів, які заглибились на південний захід уздовж узбережжя Північної Америки. Джон Кабот, за припущеннями, помер під час цієї кампанії і його син - італійсько-еспанський мореплавець Себастьян Кабот перебрав управління на себе. Пізніше, Себастьян Кабот відправився у самостійне плавання до берегів Південної Америки, де досліджував басейн Срібної річки (Ла-Плати), піднімаючись проти течії Уруґваю, Парани та Параґваю аж до гирла Бермехо. Кастильський картограф і мореплавець Хуан де ла Коса у 1500-му році на своїй мапі позначив землі, відкриті Джоном Каботом, що простягалися далеко на півночи та північному сході від Еспаньйоли (Гаїті) та Куби довгою береговою лінією з річками, затокою «Море, відкрите анґлійцями» й низкою инших географічних назв. Безумовно, описані дослідницькі подорожі до Південної і Північної Америки є вельми цікавим і перспективним матері-ялом для організації туристично-рекреаційних турів з відповідними тематичними театралізованими екскурсіями.
Мореплавець і дослідник портуґальського або еспанського походження Хуан Діас де Соліс (тут документальні свідчення розходяться в думках щодо його національности) - керував еспанськими експедиціями в 1506-07-му роках до півострова Юкатан і в 1508-му році до Бразилії (разом із еспанським дослідником-мореплавцем Вісенте Яньєс Пінсоном, який був капітаном каравели «Нінья» в історичній експедиції Христофора Колумба, а в 1499-1500-му роках був організатором власної експедиції, що відзначилася відкриттям узбережжя Бразилії та гирла Амазонки). У своїй наступній експедиції на трьох кораблях, у 1515-му році, Хуан Діас де Соліс потрапив до «Прісного моря», яке вважав проходом до Східного океану. Спроба мореплавця дослідити узбережжя у 1516-му році виявилася трагічною - індіянці чарруа вбили та з’їли Хуана Діаса де Соліса разом із тими членами команди, які його супроводжували. Дещо пізніше, відкрите ним «Прісне море» виявилось річкою Ла-Платою. Організація такого туру сучасними туристичними компаніями сприятиме створенню привабливого іміджу всіх відвіданих країн, більшому зацікавленню їхньою культурою та історією [6, с. 12].
Портуґальський мореплавець Фернан (Фернандо) Маґеллан, перебуваючи на службі в еспанського короля Карла V та попри переслідування портуґальським королем Мануелем I, у Жовтні 1519-го року очолив флотилію із п’яти кораблів («Тринідад», «Вікторія», «Сан-Антоніо», «Консепсьйон» і «Сантьяґо») та розпочав плавання і вже 20-го Падолиста 1519-го перетнув Екватор, 6-го Грудня 1519-го наблизився до Бразилії, 10-го Січня 1520-го року заплив у відкрите Хуаном Діасом де Солісом «Прісне море», яке найменував Ріо-де-Соліс і тільки в середині XVI-го сторіччя ця річка отримала свою теперішню назву Ла-Плата. Біля берегів Арґентини велися безрезультатні пошуки водного проходу на инший бік Америки до раптового настання зими, яку експедиція перебула в Патаґонії, заклавши поселення Пуерто-Сан-Хуліан. 24-го Серпня 1520-го року під час берегової розвідки розбилося судно «Сантьяґо». 21-го Жовтня 1520-го року решта флотилії допливла до мису Вірхенес і майже одночасно відкрила Землю Димів (теперішня Вогняна Земля), а 1-го Падолиста 1520-го року розпочався рух протокою, якій Маґеллан дав назву Протока Усіх Святих на честь Дня Усіх Святих (тепер ми її знаємо як Маґелланова протока). Тут варто сказати, що портуґальсько-еспанський мореплавець-дослідник Північної Америки та Південної Америки Ештван Ґоміш, який під час плавання очолив корабель «Сан-Антоніо», - після проходження Протоки Усіх Святих учинив бунт і повернувся до Еспанії. Спокій щойно відкритого безкрайнього водного простору стала причиною з якої Фернан Маґеллан назвав його Тихим океаном - і тепер уже три кораблі продовжили пошук шляху до Островів прянощів. 13-го Лютого 1521-го року експедиція, рухаючись на північний захід, удруге перетнула Екватор. Відтак, один за одним були відкриті Острови Злодіїв - Ґуам і Рота (теперішні Маріанські острови), «Місце для набору води доброї долі» (теперішній Гомонгон), Себу і Мактан (Філліпінський архіпелаг). Власне острів Мактан став для Маґеллана та частини його команди місцем смерти через сутичку з місцевими жителями. Через кілька місяців до Молуккських островів допливли тільки «Вікторія» і «Тринідад», оскільки «Консепсьйон» залишили та спалили. Команда вирішила відправити відремонтований «Тринідад» до еспанських володінь у Панамі, але через погодні перешкоди це судно повернулося до Молуккських островів, потрапивши в полон до портуґальців із подальшим відправленням екіпажу до Індії на каторгу. «Вікторія» самостійно продовжила важке плавання на захід під командуванням Хуана Себастьяна Елькано. Обігнувши мис Доброї Надії та вимушено зупинившись на островах Зеленого мису й залишивши в полоні у портуґальців частину команди, - виснажені залишки експедиції, чисельністю вісімнадцяти мандрівників, 6-го Вересня 1522-го року дісталися до Еспанії [3, с.294]. Це було перше у Всесвітній історії Навколосвітнє плавання, маршрут якого можна використати для організації тривалих театралізованих туристично-рекреаційних турів та екскурсій за участю різних країн різних частин Світу.
Анґлійський мореплавець і приватир (корсар, капер) Френсіс Дрейк, здійснивши упродовж 1566-1573 років на своєму судні «Юдіф» низку вдалих піратських експедицій, представив анґлійській королеві Єлизаветі I план тихоокеанської піратської операції супроти еспанських колоній у Південній Америці. У Грудні 1577-го року, за підтримки Єлизавети I, ескадра у складі п’яти кораблів (існує версія, що їх було шість) під керівництвом трищоглового флаґманського ґалеона «Пелікан» почала перетинати по діагоналі Атлянтичний океан. Перед входом у Маґелланову протоку Дрейк перейменував ґалеон «Пелікан» на «Золоту лань» («Золоту оленицю»). Через бурю в Тихому океані ескадру віднесло на південь, де з’ясувалося, що південніше Землі Димів знаходиться «відкрите море» - відоме нам тепер як Протока Дрейка, хоча приватир, на честь якого її найменовано, ніколи не перепливав її повністю. Вперше це зробив у 1616-му році голляндський мореплавець Віллем Корнеліс Схаутен на кораблі «Ендрахт», відкривши Мис Горн і довівши, що Земля Вогнів (перейменована еспан-ським королем Карлом I Земля Димів) є островом. Низка успішних набігів на еспанські колонії західного узбережжя Південної Америки змусила команду Дрейка рухатися на північ і тим самим його експедиція вперше обстежила тихоокеанське узбережжя Північної Америки. До Анґлії ескадра Дрейка добиралася через Тихий океан, повз Нову Ґвінею, Філіппіни, Калімантан, Сулавесі, Яву, через Індійський та Атлянтичний океани, за нагоди грабуючи еспанські кораблі. Таким чином, повернувшись до Анґлії у 1580-му році на єдиному вцілілому кораблі «Золота лань», - експедиція Френсіса Дрейка здійснила Другу Навколосвітню подорож [1, с.46], а сам керманич отримав лицарський титул від Єлизавети I. Поза сумнівом, смілива мандрівка Френсіса Дрейка є перспективною для організації міжнародного туристично-рекреаційного туру з театралізованими екскурсіями. Екстремальною її частиною може стати бурхлива Протока Дрейка, води якої підпадають під опис давнього моряцького прислів’я: «За сороковою паралеллю немає закону, а за п’ятдесятою - Бога немає!».
Італійський мореплавець Джованні да Верраццано у 1523-му році на кораблі «Дофін» розпочав виконувати завдання французького уряду, а саме - відшукати Західний морський шлях до Східної Азії. У 1524-му році Верраццано доплив до берегів теперішньої Північної Кароліни (мис Страху). Починаючи рух на північ уздовж узбережжя, мореплавець натрапив на «море Верраццано» й на шляху до Ньюфаундлянда не були помічені теперішні річка Гудзон і Чесапікська затока - саме ці суперечливі факти ставали предметом дискусій упродовж століть. Разом із тим, це була перша европейська експедиція, що побачила невідомі береги Північної Америки з бухтами й затоками. У 1527-му році Джованні да Верраццано зі своєю командою, учасником якої також був його брат Джироламо Верраццано, з господарською метою відвідав Бразилію, а навесні 1528-го року з дослідницькою метою відправився у напрямі Флориди й Багамських островів. Зробивши зупинку в одній із бухт архіпелагу Малі Антильські острови та висадившись на берег (ймовірно, це метеликоподібне склепіння Ґранд-Терр і Бас-Тер теперішньої Ґваделупи), - всю команду Джованні да Верраццано перебили та з’їли тубільці. Якщо об’єднати всі географічні подорожі італійського мореплавця-дослідника - можна організувати доволі цікавий і колоритний міжнародний туристично-рекреаційний тур із театралізованими екскурсіями. Разом із тим, туристичним компаніям-розробникам і компаніям-організаторам варто враховувати аналіз ринкових чинників і керуватися трьома стратегічними методами [5, с.132].
Нідерляндський мореплавець і дослідник Віллем Баренц тричі намагався віднайти Північно-Східний прохід. Першу спробу в Червні 1594-го року здійснили три кораблі (в тому числі невелике судно «Меркурій»), відчаливши урізнобіч із острова Тексель та досягли Нової Землі. Рухаючись на північ її західним узбережжям, команда змушена була повернутись назад через кригу. Варто згадати, що на шляху до Нової Землі з командою трапилися дві події - спіймали білого ведмедя, якого потім довелося вбити, і сутичка з двома сотнями моржів, яка закінчилася невдалим полюванням. У 1595-му році відправилася друга експедиція Віллема Баренца уздовж сибірського узбережжя до Карського моря з шістьма торговими кораблями з надією потрапити до Китаю. Проте, суворі погодні умови замерзлого Карського моря змусили всю команду повернутися. В цій подорожі також не обійшлося без трагічної сутички з білим ведмедем. У 1596-му році третя експедиція Баренца у складі двох невеликих кораблів уперше натрапила на острів Ведмежий, а потім відкрила архіпелаг Шпіцберґен [7, с.57]. Здійснивши невелике дослідження відкритих земель, нанісши на мапу окремі назви та опинившись біля Ведмежого острова, кораблі розійтися у пошуку Північно-Східного проходу. Судно Баренца взяло курс на північний схід, а корабель Яна Рейпа мав намір невпинно рухатися на північ. Команда Баренца допливла до Нової Землі, де через кригу й мілину змушена була в нелюдських умовах на безплідній скелі зимувати у власноруч збудованій дерев’яній хатинці, полюючи на песців і відбиваючись від білих ведмедів. У Січні 1597-го року команда Баренца першою побачила та зафіксувала дивне й незнане атмосферне явище, відоме сучасній науці як ефект Нової Землі. У червні 1597-го року залишки експедиції Баренца, що хворіли на цингу, на двох човнах вирушили на пошуки рятівного суходолу, до якого добиралися сім тижнів. На початку плавання Віллем Баренц помер, створивши мапу Нової Землі. Решту дванадцять уцілілих з екіпажу разом із їхніми побутовими й науковими щоденниками врятував на Кольському півострові голляндський мореплавець-дослідник Ян Рейп, який так і не віднайшов шлях до Китаю через Північний полюс, а повернувся до Нідерляндів і знову вирушив на пошуки Північно-Східного проходу. Сучасна туристично-рекреаційна сфера може організувати екстремально-пригодницький тур і частково відтворити подорожі Віллема Баренца, позаяк велика частина мандрівки нідерляндського мореплавця пролягала через теперішню акваторію і територію країни-терориста - московії. Та всі події можна театралізовано відтворити на архіпелазі Шпіцберґен й узбережжі Норвегії, погодні умови яких не менш суворі.
Анґлійський мореплавець Генрі Гудзон (Гадсон) у 1607-му році вирішив здійснити пошук досі невідомого шляху до Азії через Арктику, не пересікаючись із еспанською і портуґальською флотиліями та не перетинаючи їхні володіння. Плавання розпочалося уздовж Ґренляндії, але крижана перешкодила і рух на схід привів команду Гудзона до «Гострих гір» - теперішнього архіпелагу Шпіцберґен (менш відомого як «Холодні береги» - Свалбар) і відкрив перспективні китобійні можливості для Анґлії. У 1608-му році, під час другої спроби віднайти Північно-Східний прохід, команда не зуміла пройти крижане море межи Шпіцберґеном і Новою Землею. У 1609-му році Гудзон організував третю експедицію на невеликому судні «Півмісяць» від Амстердаму, позаяк мореплавець тепер служив голляндській Ост-Індійській компанії. Низька температура, погана видимість, важка крига у Баренцевому морі, поблизу Нової Землі, а також відсутність мапи змусили команду в суперечках прийняти инше рішення - замість Північно-Східного проходу пливти на пошуки Північно-Західного. Шлях спершу проходив через Фарерські острови, гирло річки Кеннебек, бухту Пенобскот, мис Код, затоку Делавер, затоку Чезапік. Не виявивши жодної протоки, експедиція вирушила Великою Північною річкою (теперішня річка Гудзон) до міс-цевости теперішнього Олбані. Було очевидно, що це не Південно-Західний прохід. У той же час, за 150 кілометрів від експедиції Гудзона, французький мореплавець Самюель де Шамплен здійснював анальоґічні пошуки річкою Рішельє, але натомість відкрив озеро й започаткував колонію Нова Франція. У тому ж 1609-му році Генрі Гудзон почав службу в Анґлійській Ост-Індійській компанії, а в 1610-му році нова експедиція на судні «Дискавері» відпливла з Лондона попри Ісляндію, Ґренляндію, Баффінову Землю та заплив у протоку, відому тепер як Гудзонова, та потрапив у затоку Унґава, а потім відкрив острів Солсбері, мис Волстенголм (тепер він відокремлює Гудзоновою протоку від Гудзонової затоки) [7, с.58-59]. Вважаючи затоку продовженням протоки (через обриси суходолу на заході, який насправді був низкою островів), що веде до Тихого океану, експедиція відкрила затоку Джеймс. Крижані умови змусили команду перезимувати на її південному узбережжі й тільки в Червні 1611-го року «Дискавері» вирушив на північ. Під час відкритого бунту, 22-го Червня 1911-го року, Генрі Гудзон з малолітнім сином та сімома відданими йому людей залишені в човні без засобів існування. Офіцер Роберт Байлот повернувся на «Дискавері» з іншою частиною команди до Анґлії восени 1611-го року. Для сфери туризму й рекреації маршрут подорожей Гудзона може лягти в основу організації туристичного туру, об’єднавши всі його дослідницько-пошукові подорожі, але виключаючи московитські територіяльні води.
У контексті описаних подорожей і відкриттів, варто згадати дослідження Українських земель. Польський географ-картограф українського походження Бернард Ваповський у 1507-му році разом з італійським ученим-картографом Марком Беневентaнусом, у результаті ґрунтовних досліджень, зобразив Українські землі на мапі Центральної Европи. Щоправда, назва «Україна» не фіґурує, але Правобережжя Дніпра позначене як Русь і Поділля, а Лівобережжя як Тартарія - в їхніх межах є низка географічних назв і населених пунктів. Вагомий вклад в українську картографію та утвердженню назви «Україна», як географічної території і державного утворення, здійснив французький військовий інженер Ґійом Левассер де Боплан, перебуваючи на службі короля Речи Посполитої Сиґізмунда ІІІ Вази у 30-ті-40-ві роки XVII-го століття. Мандруючи Україною понад 16 років по обидва боки Дніпра, з метою фортифікаційного укріплення прикордонних територій, Боплан детально вивчив територію України, її рельєфні та національні особливості. Окрім низки спроєктованих оборонних споруд - Боплан є автором «Опису України» і численних детальних мап України (Географічної, Ґенеральної, Спеціяльної, мапи Дніпра, мап-ілюстрацій тощо) [10, с.3-7]. Особисті багаторічні тривалі подорожі Україною і вивчення її території дозволили Боплану нанести на мапи 993 населених пунктів, 153 річки і 147 інших об’єктів. Беручи до уваги «Опис України» і мапи Ґійома Левассера де Боплана, а також версії і твердження стосовно його участи у проєктуванні й будівництві оборонних споруд у Барі, Бродах, Кодаку, Кременчуці та замку в Підгірцях - можна було б організувати тур Україною з театралізованими екскурсіями.
Висновки. Отже, в добу Пізнього Середньовіччя і Раннього Нового Часу мореплавці-дослідники з різник европейських країн здійснили низку важливих географічних відкриттів. Практичне застосування описаних маршрутів суб’єктами сфери туризму й рекреації може бути реалізованим через організацію турів і театралізованих екскурсій. Для цього потрібна співпраця між кількома або й багатьма країнами з різних частин Світу, окрім країни-аґресора - московії та країни, що сприяє московитській аґресії - Білорусі. Організація таких міжнародних туристично-рекреаційних турів і театралізованих екскурсій потребує значних обсягів фінансових, матеріяльних та людських ресурсів. Власне тому, ці туристично-рекреаційні проєкти сприятимуть зміцненню міжнародної туристично-рекреаційної та інвестиційної співпраці. Туристи й рекреанти матимуть унікальну можливість пережити відчуття давніх мореплавців, мандрівників і картографів. Це буде поєднання пригодницького, культурно-пізнавального, екстремального та круїзного туризму. Театралізовані екскурсії допоможуть туристам і рекреантам поринути в атмосферу давнини. Подальші наукові дослідження є прямим продовженням цієї статті, позаяк варто продовжити у хронольоґічній послідовності описувати Великі Географічні відкриття упродовж другої половини Раннього Нового Часу, Довгого ХІХ-го сторіччя й початку ХХ-го століття в контексті організації туристично-рекреаційних подорожей із театралізованими екскурсіями.
Бібліографічний список
1. Абрамов В.В., Тонкошкур М.В. Історія туризму: навчальний посібник. Харків: ХНАМГ, 2010. 294 с.
2. Бартошук О.В. Еволюційні погляди на розвиток туристичної діяльності // Вісник Хмельницького національного університету. Економічні науки. 2011. №5. T.2. С. 286-291.
3. Джеджора О. Історія Європейської Цивілізації. Частина І. До кінця XVIII століття. Львів: Видавництво ЛБА, 1999. 448 с.
4. Заячук О.Г., Брик С.Д. Історія туризму: Навчальний посібник. Чернівці: Чернівецький національний університет імени Юрія Федьковича, 2022. 200 с.
5. Колоднюк К. Історія створення туристичних підприємств та їх сучасне бізнес-планування // Східноєвропейський історичний вісник. 2017. Вип.4. С.129-133.
6. Лиман С.І., Парфіненко А.Ю., Посохов І.С. Історія туризму: Навчальний посібник. Суми: ПФ «Видавництво «Університетська книга», 2018. 372 с.
7. Мальська М., Паньків Н., Ховалко А. Історія розвитку туризму: Навчальний посібник. Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2016. 117 с.
8. Рутинський М. Історико-географічні тенденції та періодизація розвитку курортної справи // Всеукраїнський науково-теоретичний часопис. 2008. Вип.17.
9. Устименко Л.М., Афанасьєв І.Ю. Історія туризму: Навчальний посібник. К.: Альтерпрес, 2005. 320 с.
10. Федорченко В.К., Дьорова Т.А. Історія туризму в Україні: Навчальний посібник. К.: Вища школа, 2002. 195 с.
11. Щепанський Е.В. Історія становлення та розвитку туристично-рекреаційної галузі України // Університетські наукові записки. 2010. №2(34). С.270-276.
Semyanchuk Petro, Kobylianska Anna. Travels of the Late Middle Ages and Early Modern Times as a Prerequisite for the Development of the Sphere of Tourism and Recreation, Organization of Tours and Excursions
The article describes oceanic voyages and explorations of the west coast of Africa, slowly moving south. Bartolomeo Dias' attempt to find a way to India through the Atlantic and Indian Oceans is described. It is proven that it was oceanic voyages and explorations in the Late Middle Ages that became an inevitable prerequisite for the Great Geographical Discoveries. The voyages and discoveries made by Christopher Columbus, Vasco (Vaça) da Gama, Abergo (Amerigo) Vespucci, Giovanni (John) Caboto, Sebastian Cabot, Juan Diaz de Solis, Vicente Yanez Pinson, Fernand (Fernando) Magellan, Francis Drake, Willem Cornelis Schouten, Giovanni da Verrazzano, Willem Barentsz and Henry Hudson (Hudson) are consistently and fully covered. Special attention is paid to the research of the Ukrainian lands carried out by Bernard Vapovsky and Guillaume Levasseur de Beauplan. The idea of the practical application of the described travel routes of the Late Middle Ages and Early Modern Times by subjects of the sphere of tourism and recreation in the organization of tours and theatrical excursions is substantiated. The emphasis is placed on the fact that almost all oceanic journeys of the Late Middle Ages and Early Modern Times were risky and, in most cases, with numerous victims and losses. If these routes are to be implemented in the development of tourist and recreational tours and theatrical excursions, cooperation between several or even many countries is required. We consider it mandatory to exclude the territories and water areas of the aggressor country - muscovy and the country that contributes to Muscovite aggression - Belarus in the development of tours. The organization of such international tourist and recreational tours and theatrical excursions requires significant amounts of financial, material and human resources. The implementation of these tourist and recreational projects will contribute to the strengthening of international tourist and recreational and investment cooperation. Tourists and vacationers will have a unique opportunity to experience the feelings of ancient sailors, travelers and cartographers. This will be a combination of adventure, cultural and educational, extreme and cruise tourism. Theatrical excursions will help tourists and vacationers immerse themselves in the atmosphere of antiquity. The directions of future research within this topic are outlined.
Key words: history, Middle Ages, Modern Times, Great Geographical Discoveries, travel, tourism, recreation, tour, theatrical excursion, organization.
DOI: 10.32782/infrastruct89-39.