Туристическая библиотека
  Главная Книги Статьи Методички Диссертации Отчеты ВТО Законы Каталог Поиск отелей Реклама Контакты
Теория туризма
История туризма
Философия туризма
Право и формальности в туризме
Рекреация и курортология
Виды туризма
Спортивный туризм и альпинизм
Агро- и экотуризм
Экскурсионное дело
Экономика туризма
Менеджмент в туризме
Управление качеством в туризме
Маркетинг в туризме
Инновации в туризме
Транспортное обеспечение в туризме
Государственное регулирование в туризме
Туристские кластеры
ИТ в туризме
Туризм в Украине
Карпаты, Западная Украина
Туризм в Крыму
Туризм в России
101 Отель - бронирование гостиниц
Туризм в Беларуси
Международный туризм
Туризм в Европе
Туризм в Азии
Туризм в Африке
Туризм в Америке
Туризм в Австралии
Краеведение, странове-
дение и география туризма
Музееведение
Замки, крепости, дворцы
Курортная недвижимость
Гостиничный сервис
Ресторанный бизнес
Анимация и организация досуга
Автостоп
Советы туристам
Туристское образование
Другие

| зміст | передмова | розділ 1 | розділ 2 | розділ 3 | розділ 4 | розділ 5 | розділ 6 | розділ 7 | розділ 8 | додатки |

Петранівський В.Л., Рутинський М.Й. Туристичне краєзнавство

Розділ 1. ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ Й РОЗВИТКУ КРАЄЗНАВСТВА В УКРАЇНІ

1.1. Родовід українського краєзнавства, його давні традиції. Фундатори національного краєзнавства

"Для України краєзнавство завжди було не лише
міцним фундаментом історичної пам'яті,
але й формою самозахисту від ударів долі"

(Петро Тронько)

Актуальною й для наших днів залишається проблема періодизації історії розвитку краєзнавства в Україні. Останнім часом українські науковці-краєзнавці (П. Тронько, Г. Денисюк, Я. Жупанський, Я. Мартиняк, М. Пістун, О. Шаблій, М. Костриця та ін.) у ряді праць оприлюднили своє бачення етапів періодизації історії краєзнавства в Україні.

Як і кожна наука, краєзнавство у своєму розвитку пройшло чотири основні етапи, а саме: витоки, зародження, становлення, організація. Ці чотири етапи М. Костриця та М. Пістун вважають відправними у визначенні періодизації історії краєзнавства (табл. 1.1).

Таблиця 1.1.

Періодизація національного краєзнавства
І етап II етап III етап IV етап
Витоки краєзнавства (стихійно-описовий етап за М. Пістуном). Тут варто виокремлювати три періоди: найдавніший, античний, середньовічний - від появи найдавнішої людини (140 тис. років тому - до XVII ст.) Зародження науково го краєзнавства в Україні (цілеспрямовано-описовии етап за М. Пістуном). Цей етап також поділя ється на три періоди: анкетно-описовий, експедиційний, ста тистичний. Він охоплює період від початку XVIII ст. до середини XIX ст. Становлення українського краєзнавства. Охоплює останню третину XIX ст. - початок XX ст. Організація краєзнавства в Україні. Період включає хронологічні межі від 20 - 30-х pp. XX ст. до сьогодення

Перші краєзнавчі відомості стародавніх людей на регіональному рівні мали прикладний характер і були пов'язані з їх насущними життєвими потребами - мисливством, рибальством, кочівним скотарством, примітивним землеробством. Для ведення господарства були необхідні знання про місцеві природні умови та погоду, особливості життя диких тварин, хід риби в річках та озерах, про родючість ґрунтів тощо.

Отже, можна стверджувати, що витоки краєзнавства зародилися разом з пізнанням навколишньої місцевості людиною. Прямих (писемних) доказів про природознавчу діяльність стародавніх людей не збереглося. Але матеріали, виявлені під час проведення археологічних розкопок у Середньому Подніпров'ї, Подільському Придністров'ї та на Волині, свідчать, що територія, яку займали окремі роди і племена наших пращурів, вже на ті часи була добре знайома їм, а її окремі ресурси продуктивно використовувалися для здобуття людьми необхідних засобів для свого існування і безпечного життя. Окремі знахідки кістяних пластинок з піктограмами дають українським археологам підстави стверджувати, що ще 30-20 тис. років тому в мешканців території сучасної України існувала передача інформації про свій рідний край від покоління до покоління з використанням примітивних кістяних картосхем-піктограм.

Першим географом-краєзнавцем, істориком й етнографом, що описав терени України, по праву можна вважати античного логографа з малоазійського грецького Галікарнаса Геродота (484-425 pp. до P. X.)- В одній з книг свого 9-томного трактату "Історії" Геродот, на підставі відвідання причорноморського міста Ольвія, мандрівки у пониззя Дніпра та спілкування з місцевими мешканцями, описав природу, історію, культуру та побут населення Північного Причорномор'я (Великої Скіфії).

У добу Великої Скіфії (VII-III ст. до Р. X.) лісостепову частину України населяли праслов'янські племена, їх Геродот називав "скіфи-орачі" (на відміну від пастуших племен - "скіфів-кочівників" і панівної верхівки - "скіфів царських"). Орачі займалися експортно орієнтованим землеробством, вели жваву мінову торгівлю з країнами Егейського та Середземного узбережжя, мали розгалужену мережу селищ і укріплених городищ. Одне з таких городищ - град Гелон (сучасне Більське городище на Ворсклі у Полтавській області) - Геродот описав як величезне місто з дерев'яними стінами-зрубами, дерев'яними храмами й дерев'яними житловими будівлями-теремами.

Значну увагу краєзнавчим дослідженням території України приділяли видатні вчені античності: грецький географ й історик Страбон (66-20 рр. до н. е.), римський астроном, картограф, етнограф Клавдій Птолемей (бл. 90-160 pp.).

Клавдій Птолемей першим серед європейських учених відрізняв географію і хорографію - загальну географію і країнознавство (у сучасному розумінні до хорографії віднесено і країнознавство, і краєзнавство).

Увага до вивчення території Північного Причорномор'я посилилась після появи тут войовничих сарматів. З території Подніпров'я і Подунав'я вони здійснювали далекі воєнні рейди вглиб Римської імперії. Таким чином, на рубежі ер Східну Європу античні вчені-краєзнавці стали називати Європейською Сар-матією (західна частина "варварської" Європи носила в той час назву "Германія").

На карті Помпонія Мели (рис. 1.1) чітко виділяються басейни Чорного й Азовського (Меотида) морів, Кримський півострів (TAVRICA), річки Дон, Дніпро, Пд. Буг, Дністер і Дунай. Північніше сарматів на карті П. Мели розміщений етнонім венеди (venedes) - перша документальна самоназва угруповання ранньослов'янських племен.

Карта Європи (Сарматії) за Помпонієм Meлою (40-ві pp. н.е.)
Рис. 1.1. Карта Європи (Сарматії) за Помпонієм Meлою (40-ві pp. н.е.)

Після спустошливої хвилі сарматських навал, з II ст. до н. є. у лісовій смузі Подніпров'я і Східного Поділля зароджується зарубинецька культура слов'янських племен. Ранні слов'яни займалися землеробством, скотарством, мали добре розвинуті ремесла, торговельно-обмінні відносини із сусідніми племенами, грецькими містами і римськими (візантійськими) провінціями в басейні Дунаю.

Колоритні краєзнавчі картини типово слов'янського хлібосольного землеробського побуту описані послом імператора Візантії Пріском Паннійським під час його подорожі у столицю гунського царя Атіли у Подунав'ї.

Уже з середини І тис. н. є. південно-західна група східних слов'ян (Прикарпаття, Поділля, Полісся і Наддніпрянщина) стала відомою на всю тогочасну ойкумену під назвою "анти", а згодом "руси/роси".

Чимало краєзнавчих описів ранньодержавних утворень давніх українців (що передували утворенню Київської Русі) донесли до наших днів путьові збірники арабських купців і мандрівників. Вони розповідають про три царства русів (Куяба, Славія, Артанія), про звички і традиції мешканців України, про їх ремесла, побут і вірування.

Ось, зокрема, як описує наш край і його люд арабський учений аль-Балхі у "Книзі образів землі": "Руси складаються з трьох племен, одне з яких ближче до Болгара, а їхній володар живе в місті під назвою Куява (Київ. - Авт.), що є більше від Болгара. Друге плем'я, далі від першого, зветься Славія. Ще інше плем'я зветься Артанія, а його володар живе в Арті. Його люди приходять торгувати до Куяви...".

Ще до захоплення Києва (де княжив рід Кия) варязькою династією Рюриковичів й розбудови Київської Русі на давньоукраїнських землях набула широкого поширення писемність. Давньоукраїнські купці (особливо з придніпровського племені уличів - "Артанія" арабських джерел) вели жваву міжнародну морську торгівлю з Візантією, країнами Заходу, Закавказзя й арабського Сходу, що вимагало від них вільного володіння прогресивною системою лічби й письма.

За свідченнями болгарського ченця-літописця Храбра, тогочасні руси використовували оригінальну писемність "черти і рези", якими вони "чертили" на берестяних грамотах чи "вирізали" на липових дощечках свою буквицю на базі адаптації до давньоукраїнської мови грецького алфавіту. Ним, зокрема, списані дощечки найархаїчнішого давньоукраїнського епосу - так звана Велесова книга. Тоді ж, з розвитком просвітництва, поширення набув один з давньоукраїнських тайнописів - глаголиця (з хрещенням Русі перейшли на більш зручну систему письма - кирилицю). Розвідки окремих українських істориків і краєзнавців (М. Брайчевський, В. Шевчук тощо) доводять, що глаголиця використовувалася в автентичних текстах першого національного київського "Літопису Аскольда" (який до наших днів не зберігся, але фрагментарно (з цензурою нової династії Рюриковичів і ченців-християн) був включений у пізніший літопис "Повість врем'янних літ". Зразок київських глаголичних аркушів наведено на рис. 1.2.

Київські глаголичні аркуші - один із найдревніших зразків 
історико-краєзнавчих документів (X ст.), написаних оригінальним старослов'янським шрифтом - глаголицею (зберігаються в Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадского)
Рис. 1.2. Київські глаголичні аркуші - один із найдревніших зразків історико-краєзнавчих документів (X ст.), написаних оригінальним старослов'янським шрифтом - глаголицею (зберігаються в Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадского)

Систематичні краєзнавчі пошуки стали проводилися у добу розквіту Київської Русі укладачами літописів держави. Перший збережений український літопис "Повість врем'янних літ" датує початок "руської землі" 860 роком. Є всі підстави вважати цей літопис першим географічно-краєзнавчим описом нашої батьківщини, а одного з його головних авторів - Нестора Літописця - першим вітчизняним географом і краєзнавцем. У Київському літописі вперше вжито назву "Україна" (1187 p.), подано багато інформації про окремі землі і події, явища природи, рослинний і тваринний світ нашого краю, про його народ. Його традиції продовжив Галицько-Волинський літопис (1209-1292 pp.), де міститься ще більша кількість цінної істо-рико-краєзнавчої інформації.

Починаючи з XIII ст., краєзнавча інформація про Україну подавалась у звітах і друкованих творах європейських мандрівників. Адже українські міста і транспортні шляхи тривалий час відігравали (і досі продовжують відігравати) важливу роль посередників у торгівлі між Сходом і Заходом.

Поява відомостей про культуру та побут українського народу відноситься до XV ст., коли українці остаточно сформувалися як окремий цілісний етнос.

Першим докладним описом географії нашої країни була книга (1549 р.) Зигмунда Герберштейна - німецького мандрівника. Першою картою українських земель є карта географа Бітіста Ан'єзе (1548 p.). Французький військовий інженер Г. Л. де Боплан у 1650 р. видав першу спеціальну працю про Україну та її мешканців-козаків "Опис України...". У ній міститься також перша цілісна карта реґіонів (країв) України з найдетальнішим серед тогочасних географів переліком давніх українських поселень (див. форзац).

Нова (ренесансна) хвиля відродження українського краєзнавства припала на XVI-XVII ст. з розвитком братських шкіл і поширення шкільництва серед широких верств українського населення.

Книжки того часу були насичені краєзнавчим матеріалом, цікавими прикладами історико-географічного характеру, вчили студитів орієнтуватися на місцевості, складати простий план. Загалом, за рівнем освіченості (у тому числі географічної) український народ у XVI-XVII ст. посідав чи не найперше місце серед усіх європейських народів (рис. 1.3).

Фрагменти національної краєзнавчої літератури - найдавніші стародруки: Пересопницьке Євангеліє 
(1556-1561 pp.) та Львівський Апостол 1574 р. Івана Федорова
Рис. 1.3. Фрагменти національної краєзнавчої літератури - найдавніші стародруки: Пересопницьке Євангеліє (1556-1561 pp.) та Львівський Апостол 1574 р. Івана Федорова

Буремним для України XVII ст. завершується стихійно-описовий етап витоків краєзнавства в Україні. На зміну йому з XVIII ст. настає другий етап початку (зародження) наукового краєзнавства, який тривав до середини XIX ст.

У XVIII ст. сталися якісні зміни в методах краєзнавчих досліджень. Окрім суто описових, які були характерними для попереднього етапу розвитку краєзнавства, тепер усе частіше стали застосовувати анкетний, опитувальний, статистичний, експедиційний, картографічний та інші методи дослідження. Тогочасні краєзнавчо-географічні описи набувають комплексного характеру і представляють собою синтез картографічних, фізико-географічних, економіко-географічних і демографічних характеристик певної території.

На початку XVIII ст. на розвиток краєзнавства в Україні впливали ідеї вчених Росії, до складу якої входила більша частина України, зокрема Михайла Ломоносова. Він вперше організував комплексне краєзнавче дослідження окремих реґіонів на науковій основі, залучивши до цієї справи не лише вчених, але й місцеве населення. Тоді ж з'явились перші краєзнавчі монографії з історії міст і сіл, зародилось шкільне краєзнавство.

У 1715 р. вихованцем Києво-Могилянської Академії Г. Но-вицьким написане дослідження "Краткое описание о народе остяцком", що є однією з найбільш ранніх у світовій літературі етнографічних монографій. Перший опис російської імперії, включаючи й Україну, належить Івану Кирилову. У 1731 р. він видав книгу "Цветущее состояние Всероссийского государства". У 1745 р. Академія наук випустила "Атлас Российской империи", в якому зібрана цінна інформація і про Україну.

Краєзнавчі ідеї і задуми І. Кирилова розвинув В. М. Татіщев (1686-1750 pp.). Для повного географічного опису Росії в 1737 р. В. М. Татіщев склав програму, яка містила 198 різноманітних питань краєзнавчого характеру з географії, статистики, економіки, етнографії, історії, антропології, медицини тощо. Поєднання в одній програмі питань з історії та географії було новим кроком у розвитку науки. Це дало змогу вченому застосувати комплексний географічний підхід і пов'язати історичні події з природним середовищем. Програма В. М. Татіщева стала першою науковою спробою краєзнавчого, комплексного фізико-й економіко-географічного, історичного та етнографічного дослідження Російської імперії.

У 1765 р. утворилося Вільне економічне товариство з метою "поширення в державі корисних для землеробства і промисловості відомостей". Це було перше наукове товариство в Російській імперії, що займалося вивченням і сприянням розвитку сільського господарства. Члени Товариства розробили спеціалізовану краєзнавчу анкету, яка мала економіко-географічний характер і включала 65 запитань. Більшість тогочасних анкет мали переважно вузькогалузевий, відомчий характер. Тому в країні виношувалася ідея проведення загального економіко-географіч-ного опису в межах усієї імперії. Безпосереднім поштовхом для реалізації цього завдання стало проведення Генерального межування Російської імперії, яке у своєму розвитку й конкретній реалізації тісно пов'язане з губернською реформою 1775 р.

Визначення територіальних меж губерній та повітів і складу їх населення повинно було безпосередньо виходити з даних межувань, а здійснення економічних і фіскальних завдань опису губерній посилювали роль землемірів і цінність їхньої роботи, яка мала краєзнавчий характер. Кінцевим результатом Генерального межування було складання атласів. У 1777 р. при Академії наук був створений Топографічний комітет, який розробив "Проект топографічного опису Росії", заклав фундамент для такої копіткої роботи, як складання топографічних описів губерній і намісництв, що була проведена наприкінці XVIII ст. і сприяла розвитку краєзнавчих досліджень.

Першу суто наукову експедицію по Лівобережжю України У 1768-1775 pp. організував академік А. Гюльденштедт. Зібрані ним матеріали про культуру і побут українців і нині залишаються унікальними. Відомості з різних галузей культури українського народу містилися у працях історика Г. Міллера, академіка В. Зуєва та інших авторів, що подорожували Україною. О- Шафонський склав у 1780 р. "Топографічний опис Чернігівського намісництва". У 1790 р. в Москві видано книгу Я. Маркевича "Записки про Малоросію, її жителів та виробництво".

Після приєднання у 1795 р. частини земель України (Волині, -Київщини, Поділля) до складу Російської імперії у правлячих колах виникли потреби в отриманні різнобічної інформації про соШально-економічний стан території з метою якнайефективнішого використання її багатств. У новоутворених губерніях Розпочався збір необхідних статистичних матеріалів краєзнавчого характеру.

У 1795 р. побачила світ "Генеральна табель по Волинській губернії". Переписи проводилися за спеціальною формою. У 1798 р. з'явився більш достовірний "Географічний й економічний опис Волинської губернії 1798 р.". В органічному зв'язку з топографічними описами стоїть урядовий указ 1783 р. "Про складання генеральних атласів обмежуваних губерній". Атласи намісництв містили стислі топографічні описи.

Топографічний опис є надзвичайно цінним джерелом з погляду методики організації краєзнавчого дослідження та наявності фактичного краєзнавчого матеріалу. Наприкінці XVIII ст. - на початку XIX ст. було здійснено комплексний опис більшості територіальних одиниць Російської імперії, зокрема й українських.

У перших десятиліттях XIX ст. в Україні сформувався ряд місцевих культурно-просвітницьких, у тому числі етнографічних, центрів: Полтава, Одеса, Ніжин, Харків, провідним з яких згодом став останній. Початок народознавчих досліджень поклав Харківський університет, заснований у 1805 р. Університетська друкарня видавала журнали й альманахи, книжки з українського народознавства. Викладачі та студенти ВНЗ розгорнули роботу зі збору пам'яток матеріальної культури серед місцевого населення, зразків усної народної творчості. Професор Г. Успенський опублікував змістовну працю з історичної етнографії "Опыт повествования о древностях руських" (1811 - 1812 рр.).

У стінах Харківського університету обмінювалися поглядами й творили національне наукове краєзнавство такі відомі вчені, як І.І. Срезневський (ректор університету) та М. І. Костомаров (1817-1885 рр.) - основоположник народницького напрямку в історіографії України, етнограф, поет і драматург.

М. Костомаров у 1846 р. у Києві разом з В. Білозерським, М. Гулаком, П. Кулішем, Т. Шевченком та іншими заснували Кирило-Мефодіївське Братство. Наукова краєзнавча спадщина Братства величезна, з-під пера його членів вийшли фундаментальні праці з історії України XVI-XVIII ст., низка етнографічних студій, матеріали етнографо-статистичної експедиції у Правобережну Україну.

У 1830-1840-х pp. широко розгортається народознавча і краєзнавча діяльність в Одесі. Тут засновується Одеське товариство історії і старовини (1839 р.). Цінні пам'ятки старовини, документальні та етнографічні матеріали були зосереджені в археологічному музеї Товариства, який у 1859 р. об'єднався з Одеським міським музеєм старовини.

З кінця першої половини XIX ст. центр народознавчої діяльності поступово переміщується до Києва у зв'язку з заснуванням тут університету (1834 p.). Цьому значною мірою сприяла діяльність видатного фольклориста, історика та етнографа, першого ректора університету М. О. Максимовича, який разом з М. Костомаровим сформував своєрідний центр історико-крає-знавчого дослідження України. У 1834 р. у Києві створено Тимчасовий комітет для дослідження старожитностей, який зіні-ціював створення музею старожитностей при Київському університеті.

Значну роль у вивченні та публікації джерел з історії України, консолідації українських істориків й археологів відіграла "Тимчасова комісія для розгляду давніх актів" або ж "Київська археологічна комісія" (1843-1921 pp.). Наукові дослідження цієї комісії сприяли формуванню в українській історичній науці допоміжних дисциплін, а зібрані нею колекції історичних документів стали базою для заснування першого в Україні державного історичного архіву - Київського центрального архіву давніх актів.

На півдні України основним осередком краєзнавчих досліджень стало Одеське товариство історії та старожитностей. За період свого існування (1839-1922 pp.) це товариство випустило 33 томи наукових записок, більша частина яких має суто краєзнавче спрямування.

Третій етап - становлення українського краєзнавства - охоплює останню третину XIX ст. - початок XX ст.

У другій половині XIX ст. краєзнавство розвивалося в руслі статистично-економічних та фольклорно-етнографічних досліджень народного побуту. Ця діяльність з залученням великого кола краєзнавців-аматорів велася практично в усіх реґіонах "країни. Звіти про ці дослідження частково публікувалися У місцевих виданнях статистичних комітетів та губернських архівних комісій, у періодиці.

Третій період розвитку національного краєзнавства розпочався важливою науковою подією - проведенням етнографічно-статистичної експедиції Географічного товариства до Південно-Західного краю, тобто на всю Правобережну Україну. Керував експедицією видатний український етнограф і фольклорист, правник за освітою, автор тексту українського національного гімну "Ще не вмерла України", географ-краєзнавець Павло Чубинський. Під час цієї експедиції П. Чубинський відвідав 36 повітів Правобережної України. Експедиція зібрала величезний краєзнавчий матеріал - 12 томів. Обробка та друкування зібраних матеріалів зайняли шість років і були завершені в 1878 р. Праці вийшли під загальною назвою "Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край", 1872- 1878 pp. За цю унікальну працю П. Чубинського нагороджено золотою медаллю РГТ (1873 p.), премією Російської Академії наук (1879 р.), а також золотою медаллю виставки Міжнародного географічного конгресу в Парижі (1875 p.).

13 лютого 1873 р. у Києві було відкрито Південно-Західний відділ Російського Географічного товариства. Головою Півден-но-Західного відділу було обрано Г. Ґалаґана - землевласника, юриста, а керуючим справами - П. Чубинського.

Південно-Західний відділ за три роки свого існування провів масштабну наукову програму по вивченню України. Ним опубліковано ряд етнографічних програм, здійснено одноденний перепис населення Києва, видано два томи "Записок...", 1873 p., 1876 p., бібліографічний покажчик, присвячений природі Київщини, ряд збірок пам'яток народної творчості. Активна діяльність науковців і громадськості української і фінської колоній Російської імперії викликала занепокоєння російської влади, і 7 липня 1876 р. Південно-Західний відділ було закрито. А П. Чубинського було зіслано під нагляд поліції в Петербург. З того часу в діяльності Географічного товариства настала велика перерва (відроджене в 1947 p.).

Систематичні краєзнавчі дослідження розпочаті у цей період церковно-історичними товариствами в усіх реґіонах України. Найбільш плідними на оригінальні краєзнавчі студії виявилися церковно-столичне та археологічне товариство Київської духовної академії, Подільське єпархіальне історико-археологічне товариство та Полтавський церковний історико-археологічний комітет.

Творець народної національної школи в Україні, видатний педагог К. Д. Ушинський (1824-1871 pp.), автор підручників "Рідне слово" і "Дитячий світ", теоретично обґрунтував необхідність використання краєзнавчого матеріалу в навчально-виховному процесі та поклав початок практиці шкільного крає-

знавства. Краєзнавство як педагогічне явище К. Д. Ушинський розглядав всебічно, вбачаючи в ньому могутній засіб вивчення Вітчизни. Він першим запропонував увести до навчальних планів початкових шкіл України предмет вітчизнознавство й постулював таку тезу: "успішним є навчання, яке здійснюється на базі краєзнавства".

Інший видатний український педагог - Софія Русова (1856-1940 pp.), автор першого українського шкільного підручника "Початкова географія" (1911р.), виданого українською мовою, - нерозривно пов'язувала вивчення географії з краєзнавством. Вона запропонувала створити товариство організації подорожей - прототип сучасних центрів туризму і краєзнавства сучасної молоді.

У 1908 р. у Петербурзі видана книга Миколи Аркаса "Історія України-Русі з малюнками". Це була перша видана українською мовою узагальнююча праця з історії України, яку справедливо розкритикував як дилетантську М. Грушевський, "забувши", однак, що це - підцензурне видання, яке зазнало нищівних правок російських жандармів-цензорів.

З кінця XIX ст. у розвитку української етнографії і краєзнавства спостерігається певний застій у зв'язку з репресіями царизму щодо української мови і культури. Провідним центром українознавства на цьому етапі стає Львів.

У 1868 р. серед університетської молоді Галичини зароджується ідея створення товариства "Просвіта", яке, за словами його організатора, посла Степана Качали, повинно б "спо-магати народну просвіту у напрямах моральнім, матеріальнім і політичнім через видання практичних книжок і брошур в тій мові, якою нарід говорить". 2 вересня 1968 р. розпорядженням Віденського міністерства освіти за № 3491 прийнято Статут і Дозволено заснування Товариства "Просвіта". 8 грудня 1868 р. У Львові в залі польської міщанської "Стрільниці" на Курковій вулиці (суч. вул. М. Лисенка) відбувся Перший загальний збір Товариства "Просвіта", в якому взяло участь 65 членів-заснов-ників, студентів, урядовців, учителів. Головною місією товариства визнано ширити просвіту українському народові. "Просвіта" займалася не тільки освітою народу, але й економічним його піднесенням.

Головою "Просвіти" став професор академічної гімназії Ана-оль Вахнянин. Основою організаційного розвитку і діяльності

"Просвіти" стали його філії і читальні. Перша з них виникла у 1875 р. у с Бортники біля Ходорова. Мережа читалень згодом поширилася не лише на всю Галичину, але й, з початком XX ст., на Наддніпрянщину, Буковину, Закарпаття та інші реґіони України в її етнічних межах (включаючи Підляшшя, Холмщи-ну й інші краї).

Читальні "Просвіти" були не тільки бібліотеками чи приміщеннями, де проводилися курси, вишколи, відбувалися лекції, вечорниці, вистави та інші культурно-освітні заходи, але мали ще й свої крамниці, позичкові та ощадні каси, громадські сховища, утворювали рільничо-господарські спілки та кооперативи.

З "Просвіти" вийшли згодом багато різних наукових, політичних, економічних, освітніх, громадських організацій та установ: "Рідна школа", "Сільський господар", "Союз українок", "Товариство українських лікарів", "Зоря", "Сурма", "Пласт" тощо. У 1873 р. було засноване "Наукове товариство імені Т. Г. Шевченка", яке друкувало наукову літературу, найбільше про українську історію і письменство.

У 1894 р. професором історії Львівського університету став великий український історик, визначний діяч української науки, політичний і громадський діяч Михайло Грушевський (1866-1934 рр.) - майбутній перший президент незалежної України. Він став головою НТШ. М. Грушевський та І. Франко створили у Львові Всеукраїнський культурний центр та заснували "Літературно-науковий вісник", який згуртував кращі літературні сили Галичини.

Головою НТШ М. Грушевський був з 1807 р. по 1914 р. Упродовж цього часу він створив у Львові наукову школу істориків України (зокрема, серед найвидатніших учнів М. Грушевсько-го слід назвати С. Томашівського, О. Терлецького, М. Кордубу, І. Крип'якевича, В. Герасимчука, І. Дисиджору, І. Кравецького та ін.).

М. Грушевський реорганізував НТШ у справжню українську академію наук: створив фонди, бібліотеки, музеї, об'єднав майже всіх провідних східно- і західноукраїнських учених, літераторів, педагогів. Титанічна діяльність НТШ донині залишається недостатньо вивченою і належним чином оціненою. А це - серія видань під назвою "Українсько-руський архів", 38 томів "Етнографічного збірника", 20 томів "Матеріалів до української етнології", періодичні видання "Життє і слово", "Історичний
вісник", "Літературні вісті", "Молодий українець", "Наше минуле", "Наша культура", "Читальня", "Український історик" та ін.; бібліографічні видання, серії книг "Руська писемність", "Просвітні листи", "Господарська бібліотека", "Загальна бібліотека", "Народна бібліотека", "Історична бібліотека", "Науково-популярна бібліотека" тощо; рекламні та книготорговельні каталоги.

М. Грушевський був одним з організаторів Української Видавничої Спілки (1899 р.) і Товариства Прихильників української науки, літератури і штуки (1904 p.), організував публічні університетські курси у Львові. У 1898 р. вийшов перший том його монументальної праці "Історія України-Руси", доведеної в подальшому до 9-ти томів, що вийшли друком у Львові та Києві в 1889-1937 рр., видав "Ілюстровану історію України" (1904 p.), "Історію української літератури" в 5-ти томах. Загальне число опублікованих праць М. Грушевського перевищує 1800.

У 1864 р. у Львові було створено Український драматичний театр, де ставилися п'єси українських авторів. На його сцені виступали прославлені артисти Соломія Крушельницька, Лесь Курбас, Олександр Мишуга та ін.

Велике значення у громадському житті населення Галичини відіграв журнал "Життє і слово" (1894-1897 pp.), редактором якого був видатний громадський діяч, науковець, філософ, етнограф, публіцист Іван Франко. Саме І. Франко був засновником у 1883 р. гуртка "Етнографічно-статистичного", що фактично виконував функції краєзнавчого товариства.

І. Франко був співорганізатором багатьох студентських мандрівок: мандрував гірськими верхами та селами Бойківщини, Гуцульщини, був одним із засновників бібліографії Галицької краєзнавчої літератури. Результатом постійних мандрівок письменника у Карпати були не тільки численні публікації фольклорних та етнографічних матеріалів, а й численні дослідження Цих матеріалів. У свою чергу, знання історії й побуту населення Карпат і Підкарпаття надихали І. Франка на створення багатьох поезій, повістей, оповідань: "Петрії і Довбущуки", "Захар Беркут", "Перехресні стежки" та ін. Його перу належать понад 100 науково-краєзнавчих праць, у тому числі "Найновіші напрями в народознавстві", "Галицьке краєзнавство", "Із наукових експедицій по краю", кореспонденція в газеті "Діло" тощо.

Видатний мандрівник-краєзнавець І. Франко був також не-перевершеним організатором науково-пізнавальних подорожей та експедицій. Улітку 1884 р. він став ініціатором мандрівки української студентської молоді в Карпати, що набула значення широко запланованої національно-просвітницької й політичної акції. У програму входило не тільки знайомство з історичними пам'ятками, життям народу, а й виступи з доповідями, концертами, дискусії тощо. Мандрівка започаткувала добру традицію щорічних культурно-просвітницьких подорожей української студентської молоді Галичиною.

Ведучи мову про відомих краєзнавців України і Галичини другої половини XIX - початку XX ст., потрібно згадати про Степана Рудницького - сучасника І. Франка та М. Грушев-ського, учня останнього. Своїми науковими працями С. Руд-ницький охопив не лише географію, але й проблеми суміжних наук - історії, астрофізики, геології, політології, етнографії тощо.

С. Рудницький - це фундатор української наукової географії й географічного краєзнавства. Освітню і краєзнавчу діяльність С. Рудницького можна охарактеризувати в різних аспектах. Він розробив дидактико-методичні основи навчання географії у школах різних рівнів; підготував і видав навчальні посібники з географії і популярні книги з географії України; розробив шкільні географічні карти ("Початкова географія для народних шкіл", 1919 р.; "Україна - наш рідний край", 1921р.; "Коротка географія України" у 2-х томах, 1924 p.; "Основи зем-лезнання України", 1926 p.).

Краєзнавство С. Рудницький розглядав у тісному зв'язку з географічною освітою. В Академії наук він очолював відділ краєзнавства. С. Рудницький відстоював позицію комплексного краєзнавства ("Нинішня географія", 1905 р.), яке б ґрунтувалося на синтезі всіх його видів (етнографічного, історичного, природознавчого тощо).

Розвиток історичного краєзнавства на початку XX ст. тісно пов'язаний з іменем Івана Крип'якевича, учня М. Грушевсько-го, який з 1905 р. до 1914 р. опублікував понад 20 праць, присвячених історії Галичини. Усього ж у творчій спадщині І. Крип'якевича близько 200 праць з історії нашого краю. Найвідоміші історико-краєзнавчі праці: "Матеріали до історії торгівлі Львова", "Львівська Русь в першій пол. XVI ст.", "Історія української культури", "Велика історія України", "Історія українського війська".

Кінець XIX ст. - початок XX ст. - це період комплектування й оформлення збірок про пам'ятки матеріальної і духовної культури реґіонів, створення місцевих музеїв. Вагомий особистий внесок у краєзнавство і музейництво зробили такі провідні вчені того часу, як М. Білянівський, Б. Ханенко, Д. Щербаків-ський, Д. Яворницький. І. Манжург та ін.

У березні 1905 р. митрополит Андрей Шептицький засновує Церковний музей, експозиція якого складалася із зібраних ним рукописів, стародруків, ікон, актів, церковних речей.

Наприкінці XIX ст. започатковано проведення промислових та сільськогосподарських виставок. У 1880 р. у Коломиї була організована виставка домашнього промислу, яка мала комплексний краєзнавчий характер. Активізації краєзнавчого руху, збиральницької діяльності сприяли Тернопільська етнографічна виставка (1887 р.), Львівська крайова виставка (1896 р.), Стрийська хліборобська виставка (1909 p.).

У Наддніпрянській Україні в цей період особливого розвитку набула етнографічна й антропологічна діяльність Ф. К. Вовка, який видав 455 друкарських праць з найважливіших проблем етнографії, антропології, мистецтвознавства, фольклористики, і серед них перший узагальнюючий нарис "Етнографічні особливості українського народу". Учений-краєзнавець світового рівня Ф. К. Вовк був професором Сорбонського, Санкт-Петербурзького і Київського університетів.

1.2. Особливості розвитку краєзнавства в Галичині

"Не маємо дотепер історії нашого краєзнавства,
але потребу такої праці відчуває, здається, кожний дослідник,
що займається розслідами місцевої природи"
(Іван Крип'якевич)

"Нема сумніву в тому, що цей досвід потребує глибокого осмислення
і вивчення науковцями і краєзнавцями наглого часу,
і, звичайно, написання історії краєзнавства Галичини..."
(Ярослав Серкіз)

З огляду на те, що значна частина території України - Галичина - тривалий час була штучно відірвана від решти території України і перебувала у складі Австро-Угорської імперії, а згодом Польщі, неабиякий інтерес становить питання розвитку українського краєзнавчого руху на її теренах.

Українське галицьке краєзнавство має славне минуле й традиції. У наукових краєзнавчих дослідженнях українських учених до 90-х pp. XX ст. галицький рух залишався однією з мало-вивчених сторінок вітчизняного краєзнавства. Водночас, аналіз доступних архівних матеріалів періодичних видань свідчить про існування численних науково-краєзнавчих праць наших попередників. Серед них заслуговує на увагу праця І. Франка "Галицьке краєзнавство", де було подано автором найбільш системний бібліографічний огляд друкованих краєзнавчих праць і матеріалів кінця XVIII - початку XX ст. [83]. У цій фундаментальній праці він показав політичну і національно-культурну значимість краєзнавства. І. Франко вперше дав визначення його сутності[10].

Крім зазначеної праці І. Франка, яка була написана в кінці XIX ст., варті уваги дослідників науково-краєзнавчі праці міжвоєнного періоду: С. Рудницького, О. Степанів, В. Кубійовича, В. Огоновського, І. Крип'якевича, П. Біланюка, Є. Пеленського, С. Пастернака, І. Федіва, М. Андрусяк, М. Сімановича [10; 13; 35; 56].

Історія Галицького туристично-краєзнавчого руху як відносно новий об'єкт міждисциплінарних досліджень останнім часом знаходиться в центрі уваги історичної та географічної наук. Найбільш глибоко і системно проблеми розвитку галицького краєзнавства розглядаються в історичному аспекті, який передбачає дослідження: краєзнавчої бібліографії (А. Л. Блажке-вич [5], А. М. Козицький [30], А. Кузишин [41], Б. М. Гаврилів [13], В. Т. Петрикова), історії організації туристично-краєзнавчої роботи (М. Ю. Костриця, Я. В. Луцький, О. Лемешко, 3. Філіпов, Я. Серкіз тощо), український молодіжний і спортивний Рух (О. Вацебу [7], Я. Б. Боднар, М. Р. Гуйванюк, І. О. Андрухів [2], А. О. Кухтій, Р. С Пальчевський, В. М. Окаринський, І.І. Шумський, Б. Савчук, І. Г. Дутчак, Б. Є. Трофим'як, О. О. Киричук, М. С. Дядюк), діяльність окремих громадських організацій (А. В. Грицан, Р. М. Гарат, Л. Л. Крупа, Г. Л. Гладка, М. С. Банд-рівський, У. В. Мовна, І. П. Іванюк).

Відносно новою науковою тематикою в географічному аспекті є комплексні дослідження історії галицького мандрівництва крізь призму аналізу діяльності видатних постатей - географів Галичини, а також дослідження української суспільної географії в Галичині: суспільно-географічні дослідження українських учених у міжвоєнний період (О. Вісьтак, О. Шаблій [9; Ю; 87; 88; 89], П. Штойко, А. Кандя [28], М. Питуляк [59] тощо), історія рекреаційного природокористування (В. І. Гетьман, Ю. В. Зінько, Ю. Нестерук, І. Рожко, Я. Жупанський тощо), краєзнавчі дослідження географічних процесів заселення Галичини (В. П. Круль [38], Я. І. Жупанський [19], Г. Чернюк [39] тощо), історія українського мандрівництва (Р. Ковалкж [29], І. Ровенчак [65], С Кукурудза [42], І. М. Рожко, М. Питуляк, Г. Чернюк тощо), етногеографічні дослідження (P. P. Сливка, М. Питуляк тощо).

Періодизація етапів розвитку краєзнавства у Галичині ґрунтується на визначенні основних громадсько-політичних подій і фактів українського просвітництва, науки та діяльності окремих визначних постатей України. На основі цих критеріїв можна виділити п'ять етапів розвитку краєзнавства у Галичині (табл. 1.2).

Таблиця 1.2.

Періодизація галицького краєзнавства
І етап II етап III етап IV етап V етап
Витоки галицького краєзнавства - просвітництво і перші хвилі національно-культурного руху в Галичині у кінці XVIII ст. - 10-20-ті pp. XIX ст. Розвиток народознавчого краєзнавства - від "Руської трійці" до виникнення Товариства "Просвіта" (1830-ті - 1868 рр.) Становлення галицького краєзнавства у другій половині XIX ст. - на початку XX ст. - діяльність Товариства "Просвіта", І. Франка та ін. (1868—1914 рр.) Розвиток галицького краєзнавства у міжвоєнний період - 1918-1939 рр. Краєзнавство Галичини в роки Другої світової війни (1939-1945 рр.)

Пропоновану періодизацію галицького краєзнавства як самобутнього етнокультурного феномену доведено нами до 1945 p., оскільки по завершенні Другої світової війни Галичина була остаточно інтеґрована до складу УРСР і з цього часу розпочинається якісно новий радянський етап у розвитку наукового, шкільного й громадського українського краєзнавства [57].

Зупинимося на характеристиці названих етапів розвитку краєзнавства на галицьких теренах детальніше.

Перший етап - Просвітництво і перші хвилі національно-культурного руху (кінець XVIII ст. - 1820-ті pp.).

У 1787 р. при Львівському університеті був заснований Руський інститут, де готували священиків, які знали українську мову і володіли руською грамотою (Іван Земенчик, Петро Подій, ван Лаврівський тощо). У 1790 р. Львівська Ставропігія вида-а Ьуквар з Додатком "Політики світської", укладений українською мовою. Цей Буквар став справжньою маленькою енцик-опедією з україніки, оскільки він давав найзагальніші відомості про рідний край і його народ.

"Австрійський уряд, приєднавши Галичину, не дуже дбав про піднесення в ній краєзнавства, яке легко могло б пробудити у її мешканців надто велику любов до свого краю, небезпечні думки про давнє і недавнє минуле" [83, с 117]. Писали про Галичину здебільшого німці Австро-Угорщини, які з певною імперською погордою ставилися до галичан, їхніх звичаїв, мови та історичних традицій. Офіційні й напівофіційні видання з географії і статистики Галичини були сухими шкільними підручниками або збірками окремих розрізнених матеріалів. Винятком є праці австрійського вченого Гакета Бальтазара (1739-1815 pp.), які носили описово-подорожницький та країнознавчий характер. Одним з найважливіших напрямків краєзнавчих досліджень є опис подорожей по Північних Карпатах у 1788-1795 рр., що вийшов у 4-х томах у 1790-1796 pp. у Нюр-берзі. Український учений Іван Кревецький вважав, що "Опис Гакета се найбільший і найцінніший опис подорожі по Карпатах, який коли небуть появився перед ним і після нього - по нинішній день". Г. Бальтазар уперше в географічній літературі наніс на карту всю дугу Карпат, правильно "прив'язав" і оконтурив. Описав декілька маршрутів подорожей по Північних Карпатах, а також охарактеризував етнічний склад та поселення. У 1779 р. довів, що витік річки Дністра слід шукати біля села Вовчого [65].

У 1810-1820-ті pp. Галичиною прокотилася нова хвиля національно-культурного руху. Епіцентром цього руху став старовинний Перемишль (одна з прославлених княжих столиць Галицької Русі, нині, за сталінським межуванням західного кордону України, Пшемишль у складі Польщі). У 1815 р. тут виникло перше українське просвітницьке Товариство для підготовки книжок для народу, яке проіснувало до 1817 р. Засновником Товариства був священик Іван Могильницький. Він написав першу "Граматику языка славено-руського" (1823 - 1824 pp.) і науковий трактат "Відомість о Руськом язиці".

З Перемишлем пов'язана діяльність єпископа Иосифа Ле-вицького - автора першої у Галичині друкованої німецькою Мовою "Граматики руської" (1834 р.). У Перемишлі сформувався як учений-етнограф Иосиф Лозинський - автор першої в Галичині надрукованої українською мовою етнографічно-фольклористичної праці "Русское весілє" (1835 р.) та Граматики живої Української мови (1846 p.), а також ряду розвідок з історії Галичини.

Значний вплив на активізацію народознавчих досліджень у Галичині мало перебування в 1818 р. одного з засновників слов'янської етнографії, археології і фольклористики Зоряна До-ленги Ходаковського (Адама Чарноцького). Під його керівництвом розпочалося вивчення народних традицій, збирання пам'яток народної творчості, речових пам'яток, решток старовини, яке заклало підвалини майбутньої української і польської фольклористики.

"У Галичині тим дослідженням надзвичайно прислужилися два гідні діячі... граф Максиміліан Осолінський і Саму-ель Бугуміл Лінде. Перший з них не тільки своїм громадським вчинком - заснуванням бібліотеки і національного музею..." [83, с 127]. Поруч із ними слід згадати Гната Червінського (1770-1830 рр.) - талановитого польського етнографа, який з симпатією ставився до українського народу й тривалий час вивчав звичаї українського населення Галичини. Книга Г. Червінського "Образи Русі Червоної" (1811 р.) була першою європейською науковою краєзнавчо-етнографічною працею про українців.

Другий етап - розвиток народознавчого краєзнавства: від "Руської трійці" до виникнення Товариства "Просвіта" (1830-ті - 1868 рр.).

У 1830-х pp. у Галичині намітився поступ у розвитку народознавчого краєзнавства. У Львівській духовній семінарії виник маленький гурток однодумців, який назвався "Руська трійця", "їх було трьох. Один з них - енергійний, наполегливий, сміливий, готовий до самопожертви, на подвиг... Це - Мар-кіян Шашкевич. Другий - людина палкої вдачі, з широким польотом фантазії, прагнув рішучих дій. Це - Іван Вагилевич. Третій - ініціативний, діловий, працелюбний. У той же час - поміркований і обачний... Це - Яків Головацький" [58].

У 1833 р. "Руська трійця" видала свою першу рукописну збірку "Син Русі". Другою збіркою у 1834 р. стала фольклорно-літературна "Зоря, писемце, присвячених русскому язику". У 1836 р. серб Г. Петрович у Пеіпті надрукував рукопис "Руської трійці" під назвою "Русалка Дністрова". Це була перша книжка у Галичині, написана живою українською мовою та українським алфавітом.

"Альманах" з чисто галицьким профілем став всеукраїнським явищем за змістом, мовою, духом" [58]. У "Руської трійці" з'явилося багато прихильників. М. Шашкевич, І. Вагилевич займають чільне місце серед краєзнавців Галичини.

Улітку 1834 р. Я. Головацький здійснив подорож пішки зі Львова через Миколаїв, Стрий та інші міста Галичини. Його подорожні нотатки "Подорож по Галицькій та Угорській Русі, описана в листах до приятеля у Л." - це класичний зразок опису мандрівки вкраїнським краєм, який був однією з перших спроб українця заповнити прогалину в науковому вивченні рідного краю. І. Вагилевич під час своїх мандрівок Галичиною збирав фольклор і етнографічні матеріали, відвідав історичні пам'ятки, проводив археологічні дослідження. Так, у нарисі "Верди в Уричі" (1843 р.) він описує унікальні ландшафти Урича, скелі, загадкові піктограми на них, замислюється над історичними витоками пам'ятки. Дослідження І. Вагилевича дали йому підстави першому серед краєзнавців Галичини висунути гіпотезу про оборонне значення Урицьких скель.

Інший видатний галицький діяч Микола Устиянович в оповіданні "Ніч на Боржаві" (1852 р.) описав карпатську природу під час подорожі 1841 р. зі Славська в Угорщину.

Результати діяльності "Руської трійці", що становлять вагому частину всеукраїнського народознавчого доробку першої половини XIX ст., послужили поштовхом і джерельною базою для подальшого розгортання наукового краєзнавства.

Одним з фундаторів туристичного краєзнавства в Україні вважаємо Омеляна Партицького (1840-1895 pp.). Улітку 1865 р. він разом із 3. Паславським, І. Шандичевським, Ю. Це-левичем, П. Вахнянином взяли участь у тижневій мандрівці по Галичині.

О. Партицький регулярно здійснював науково-краєзнавчі подорожі у Карпати. Зібраний ним археологічний і краєзнавчо-етнографічний матеріал став основою для праць "Образи Руси Галицької", "Подорожньо-етнографічні записки" (1887 р.). Про найатракційніші пам'ятки та найважливіші події Галичини О. Партицький залишив окремі краєзнавчі розвідки-нариси "Жерло Парашка", "Крехівський монастир", "Камінь Св. Петра" та ін. Про мандрівки О. Партицького свідчать публікації на туристичну краєзнавчу тематику в часописі "Газета шкільна", а саме: "З життя волинського люду за Бойлем Т., Отецьким", "Образи Руси Галицькой", "Руїни стародавніх замків на Поділлі" тощо. У 1878 р. О. Партицький звернувся до краян з пропозицією про те, щоб вони розробляли та прокладали нові туристичні маршрути і посилено вивчали свій рідний край, як це робиться в країнах Європи [47; 49]. / саме О. Партицький першим серед українських краєзнавців розробив туристичний маршрут для краєзнавчої подорожі атракційними околицями Львова.

Революційна "Весна народів" 1848 р. сприяла пробудженню національної свідомості українського народу в Галичині, Буковині, Закарпатті.

У Галичині в цей час виникло політичне об'єднання - Головна Руська Рада (очолив М. Устиянович), яка зініціювала скликання з'їзду (собору) діячів української культури для обговорення питань, пов'язаних з подальшим духовним розвитком українського народу. 19-26 жовтня 1848 р. у приміщенні духовної семінарії відбувся Собор руських учених, який ознаменував початок глибокого національного самовираження.

На жаль, більшість діячів українського відродження 40-50-х pp. XIX ст. не витримали подальшого реакційного тиску з боку австрійської влади та польської шляхти і вимушено стали "москвофілами". Лише декілька патріотів - Іван Гуталевич, Богдан Дідицький, Йосип Заячківський, Степан Качала - навіть в умовах репресій продовжували займатися народною освітою, доступною для простого народу мовою (так звані народовці-украї-нофіли).

У 1861 р. у Львові засновано Товариство "Руська Бесіда". При ньому у 1884 р. утворено Український театр. А 8 грудня 1862 р. у Львові було скликано Установчі збори Товариства "Просвіта", якими фактично було започатковано діяльність цієї громадської організації ("Просвіту" очолив професор Анатолій Вахнянин).

Видатною постаттю українського туристичного краєзнавства є Іван Нечуй-Левицький (1938-1918 pp.) - талановитий письменник, етнолог-фольклорист, філолог і краєзнавець. І. Нечуй-Левицький здійснив цілий ряд краєзнавчо-експедиційних мандрівок теренами рідного краю, зокрема об'їхав більшу частину Східної Польщі (Галичину, Лемківщину, Холмщину, Підляшшя, Волинь, Поділля) та Молдові!' (Північна Буковина).

Класичним туристично-краєзнавчим твором І. Нечуй-Левиць-кого можна назвати його подорожній нарис "Мандрівка на українське Підлясся", надрукований на шпальтах львівського часопису "Правда".

Найбільшою заслугою І. Нечуй-Левицького як ученого-краєзнавця й етнолога є аргументоване наукове дослідження, що довело незаперечний зв'язок Лемківщини з історією та культурою Наддніпрянської України. На той час ученому необхідна була неабияка відвага для подібних заяв та їх публічного відстоювання. Адже цим він промовисто засвідчував про існування окремого етнічно-єдиного українського народу на терені від Слобожанщини й Надазов'я до Холмщини й Лемківщини. Праці подібного змісту відкрили якісну нову сторінку наукового краєзнавства України.

Третій етап - становлення галицького краєзнавства у другій половині XIX ст. - на початку XX ст. (діяльність товариства "Просвіта", І. Франка та ін.) - 1868-1914 pp.

У кінці XIX ст. - на початку XX ст. український національно-визвольний (і краєзнавчо-просвітній) рух було зосереджено, головним чином, у Галичині.

Згідно з програмними положеннями Статуту, галицька "Просвіта" була науково-просвітницькою громадською організацією. Основним напрямком діяльності "Просвіти" від початку і до кінця залишалося книгодрукування українською мовою. Успіхом у галичан користувалися перші видання товариства: "Читанка для сільських людей" О. Партицького (1869 p.), "Що нас губить, а що помочи може?" С. Качали, "Катехизм для дітей" К. Селецького та "Народний календар" за редакцією О. Партицького.

З жовтня 1877 р. починає виходити газета "Письмо з "Просвіти", яку називали енциклопедією просвітницького руху в Галичині. Дещо пізніше починає виходити газета "Діло" (головний редактор Володимир Барвінський).

З 1879 р. по 1884 р. "Просвіта" випустила 5 частин "Історії", "Історію Руси" І. Нечуя-Левицького та О. Барвінського. У 1887 р. "Просвіта" видала доповнену картами "Географію Руси". Тільки У 1874-1875 pp. "Просвіта" надрукувала 24 книжечки для народу загальним накладом 281 850 примірників [51].

Діяльність "Просвіти" дала початок духовній революції в Галичині. З метою ознайомлення народу з перлинами української класики "Просвіта" ще в 1904 р. починає видавати серію "Руська писемність", з 1908 р. - серію "Господарська бібліотека".

У 1909 р. "Просвіта" бере на себе почесну місію координації просвітницької діяльності не лише в Галичині, але й в усіх українських землях, і з нагоди власного 50-річчя Товариство проводить Перший всеукраїнський просвітньо-економічний конгрес. Основною темою конгресу був розвиток видавничої діяльності в усіх куточках українських земель як головного чинника розповсюдження освіти. Конгрес відкрив нові можливості для творчих і ділових зв'язків з українськими організаціями поза Галичиною. До початку Першої світової війни "Просвіта" переросла у найбільшу українську організацію, яка охопила мережею культурних центрів усю Галичину і нараховувала 77 філій, 2944 читальні, 109 950 членів [51].

У 1860-1870-ті pp. у Галичині помітно зріс інтерес до історії міст і сіл (історичне краєзнавство). Галицький історик і публіцист В. Плошанський виступив ініціатором складання істо-рико-географічного словника Галицької України, але галицьке громадянство не зрозуміло важливості цієї справи. Наслідком цієї акції стала надрукована серія коротких описів галицьких сіл (101 стаття). Священик В. Чернецький зібрав матеріали й опублікував нариси про 50 галицьких сіл і міст.

Відомою постаттю українського туристичного краєзнавства у кінці XIX ст. став священик і громадський діяч І. Гавришке-вич. Він здійснив перше систематичне експедиційне-мандрів-ницьке обстеження території Галичини й Буковини і першим з українців наніс на карту близько 2 тис. висот цих земель. І. Гав-ришкевич залишив науково-краєзнавчі описи подорожей Сам-бірським і Стрийським повітами, опублікував ґрунтовний краєзнавчо-етнографічний нарис про Кам'янку-Вольську біля Ра-ви-Руської, який не втратив і сьогодні свого пізнавального і наукового значення.

Краєзнавчі матеріали В. Площанського, В. Чернецького, І. Гавришкевича та інших українських краєзнавців кінця XIX ст. були використані при виданні фундаментального 16-томного польського Географічного словника (1880-1902 pp.).

Новий період розвитку українського галицького краєзнавства (у тому числі краєзнавства туристичного) найтісніше пов'язаний з діяльністю І. Франка (1856-1916 pp.).

І. Франко ще в ранньому дитинстві, а пізніше учнем Дрогобицької гімназії і студентом Львівського університету здійснив низку краєзнавчо-пізнавальних мандрівок Прикарпаттям (Під-карпаттям). Так, скажімо, ще гімназистом юний І. Франко разом з однокласниками й учителем І. Вихрацьким побував в Уричі.

За період 1880-1882 pp. І. Франко пішки сходив Сколівщи-ну і Тухольщину. З 1880-х pp. починається його знайомство з Гу-цульщиною. Багато років мислитель відпочивав у колоритному гуцульському Криворівному, бував у Косові, Кутах, Буркоті, Жаб'є, на "Писаному Камені" біля с. Ясенове.

У 1883 р. І. Франко організував "Кружок етнографічно-статистичний для студіювання життя і світогляду народу", а згодом - суто краєзнавчо-туристичний "Кружок для устроюван-ня мандрівок по нашім краю".

Улітку 1884 р. при студентському товаристві "Академічна бесіда" Львівського університету відкрито секцію "Мандрівний комітет".

Того ж літа 1884 р. І. Франко організував мандрівку української студентської молоді за маршрутом: Дрогобич - Східни-ця - Урич - Підгородці - Корчин - Верхнє Синьовидне - Тишівниця - Труханів - Бубнище - Болехів - Долина - Калуш - Коломия - Делятин - Дора - Микуличин - Ши-гот - Майдан - г. Говерла - г. Шпиці - Гаджин - г. Піп Іван - г. Буркут - Жаб'є - Кути.

І. Франко видрукував окремою брошурою віршований опис маршруту "Україно-Руська студентська мандрівка літом 1884 p.". Ця своєрідна програма є документом, що засвідчує глибоку обізнаність письменника-краєзнавця з визначними місцями краю. І. Франко був співорганізатором шести мандрівок студентської молоді Галичиною й Українськими Карпатами впродовж 1883- 1888 pp. Активна участь у "Мандрівному комітеті" спонукала його до думки про те, що краєзнавчий матеріал набуде більшої ваги у випадку його систематизації та аналізу.

У 1898-1907 pp. науково-краєзнавча діяльність "каменяра" була пов'язана з Науковим Товариством імені Т. Г. Шевченка, Де І. Франко працював керівником комісій (у тому числі етнографічної), редактором багатьох видань, став автором низки фундаментальних праць з фольклору, учасником наукових експедицій НТШ, співорганізатором музею НТШ тощо. За допомогою екскурсійно-туристичних заходів Етнографічна комісія НТШ систематично збирала краєзнавчі матеріали. За ці роки НТШ видало серію видань під назвою "Українсько-Руський архів", 38 томів "Етнографічного збірника", 20 томів "Матеріалів до української етнології" та ін.

Отже, у розвитку галицького краєзнавства у другій половині XIX ст. пріоритетним був народознавчий аспект. Кінець XIX - початок XX ст. стали періодом комплектування та оформлення збірок про пам'ятки матеріальної та духовної культури краю, створення місцевих музеїв.

У 1888-1889 pp. з ініціативи відомого дослідника української старовини, професора Львівського університету І. Шара-невича було організовано церковно-археологічну виставку, яка стала першою спробою самостійного галицького музею та основою музею Ставропігійського інституту в Львові. У 1893 р. був заснований Історичний музей при НТШ, до організації якого долучилися відомі вчені В. Антонович, Ф. Вовк, М. Грушев-ський, І. Франко, В. Гнатюк. Для сприяння музею було створено "Товариство прихильників культурно-історичного музею".

У 1894 р. побачила світ перша в Галичині україномовна географічно-краєзнавча монографія - "Опис географічно-статистичний повіта Камянецкого" Якова Миколаєвича. Комплексний географічний підхід при її укладанні справив неабиякий вплив на методологію подальших наукових досліджень краєзнавчого характеру [42].

У 1896 р. у Відні було створено товариство "Друзі природи". Це було перше туристичне товариство, яке створило свої філії в Галичині.

Наприкінці XIX ст. започатковано проведення промислових і сільськогосподарських виставок. У 1880 р. в Коломиї була влаштована виставка домашнього промислу. Виставка мала комплексний краєзнавчий характер: крім етнографічних пам'яток, на ній були експоновані археологічні знахідки, твори живописців, фотографії, карти. Подібна виставка в Коломиї відбулася у вересні 1912 р.

На початку XX ст. у Галичині виникла низка молодіжних і спортивних організацій: "Сокіл", "Січ", "Луг" та ін.

У 1911 р. утворилося молодіжне товариство "Пласт" - патріотично-виховне за духом й спортивно-туристичне - за змістом діяльності. Члени "Пласту" під час туристичних походів виробляли навички участі в таборуванні, рятівництві, спостережниц-тві тощо.

У 1911 р. студенти Петро Франко (син І. Франка) та Іван Чмола засновують перші пластові гуртки у Львові, але офіційним початком громадського "Пласту" (організатор - доктор Олександр Тисовський) вважають день першої присяги "Пластового гуртка при Академічній гімназії у Львові" - 12 квітня 1912 р. Гуртки пластунів невдовзі виникли у десятках інших міст Галичини [77].

Найголовнішими напрямками діяльності "Пласту" були: всебічне патріотичне самовиховання української молоді; плекання серед цієї молоді традицій і звичаїв, розуміння історії, культури, змагань та ідей українського народу; вишкіл молоді в мандрівках і таборах [48].

Перший мандрівний табір "Пласту" організував у 1913 р. І.Чмола, а постійний туристичний табір львівських пластунів - П. Франко у 1914 р. Для координування пластового руху була створена Верховна Пластова рада (ВПР). Фундатор товариства О. Тисовський написав книжечку "Пласт" (1913 р.) та підручник "Життя в Пласті" (1921 р.), а П. Франко - книгу "Пластові гри і забави" (1913 p.). Ця книга стала першим українським навчальним посібником зі спортивного туризму.

Перша світова війна на певний час припинила діяльність Товариства "Пласт".

У квітні 1910 р. гурт шанувальників туристичних мандрівок Станіслава (суч. Івано-Франківськ) сформувала організаційний комітет для створення краєзнавчо-туристичного товариства "Чорногора". 20 травня 1910 р. у Станіславі відбулися Установчі збори, де було прийнято Статут Товариства "Чорногора" й обрано голову та членів Виділу (Ради). Головою Товариства став С Стеблицький, а у Виділ увійшли Я. Грушкевич, І. Стасинець, Л. Гаяновський, Й. Білинський, В. Янович.

Українське краєзнавчо-туристичне товариство "Чорногора" ставило перед собою такі завдання:

- пізнання краю, гір Галичини, Буковини, Альп і Татр;
- збирання матеріалів про ці гори;
- агітацію та пропаганду серед туристів і дослідників природи;
- співпрацю з НТШ у Львові, "Угорським карпатським товариством" і польським "Татшанським товариством", обмін науковими матеріалами та досвідом роботи;
- надання методичної та практичної допомоги під час проведення мандрівок [82].

Для широкого загалу українських туристів на початку XX ст. почали виходити численні буклети, путівники, нариси, монографії з туристично-краєзнавчої проблематики. Серед них, зокрема, найбільшою популярністю користувалися такі: "Туристика" А. Гудзиновського, "Прогулянки в наші гори" І. Франка, "Галицьке краєзнавство" Ю. Целевича, "Опис рідного краю" та "Мала географія України" Р. Заклинського, "Провідник по Галичині" н М. Орловича. її

Варта уваги просвітницько-краєзнавча діяльність галицького педагога, фольклориста, географа, літератора і культурно-громадського діяча Богдана Романовича Заклинського (1886- 1946 pp.). знаного в Галичині як автора багатьох підручників, брошур та статей на ниві фольклористики, етнографії, краєзнавства. У книзі "Опис рідного краю" (Львів, 1913 p.), автор знайомить читача з фізико-географічною характеристикою українських земель, природними копалинами, рослинним і тваринним світом. У другому доповненому виданні "Маленька географія України" (Відень, 1915 р.) Б. Заклинський оживляє текст піснями, коломийками, етнографічними переказами про таємниці Чор-ногори, рослини, які використовують у народному лікуванні, гуцульські казки. Діяльність цієї відомої постаті українського галицького краєзнавства досі майже не вивчена [3].

У 1914 р. Товариство "Чорногора", як і решта краєзнавчих товариств, припинило свою діяльність у зв'язку з початком Першої світової війни.

Четвертий етап - розвиток Галицького краєзнавства у міжвоєнний період 1918-1939 pp.

Після закінчення Першої світової війни суттєво змінилася політична карта Європи: на теренах Російської та Австро-Угор-ської імперій виникли нові держави з різним політичним і соціально-економічним ладом. У той час як краєзнавство і туризм на території УРСР все більше підпорядковувався сталінській адміністративно-командній системі управління, на західних українських землях у складі Польщі, Чехословаччини та Румунії спостерігалися аналогічні за змістом, але відмінні за формою процеси. На цих землях краєзнавство і туризм залишалися справою передової громадськості. Характерним стало створення регіональних краєзнавчих осередків, діяльність яких значно пожвавили туристично-екскурсійний рух.

Вивченням рідного краю займалися як окремі українські установи і товариства (НТШ, "Просвіта", "Рідна школа", "Союз українок", "Пласт", "Чорногора", "Плай", "Січ" та ін.), так і національно свідомі представники інтелігенції і селянства.

1920-1930-ті pp. характеризуються спробою галицьких краєзнавців виробити комплексний підхід до організації краєзнавства, туризму. Восени 1921 р. при Товаристві "Просвіта" виник "Кружок любителів Львова" (голова І. Крип'якевич), члени якого ставили за мету плекати любов до Львова через поширення знання його історії, старовини й культури живим словом, письмом у пресі й окремими виданнями. До роботи в гуртку були залучені відомі українські діячі того часу: Б. Януш, Й. Застирець, Б. Барвінський, Й. Сліпий, В. Децикевич, Я. Кол-туняк, Д. Коринець, І. Свенціцький, І. Труш, С. Федак, О. Степанів, М. Голубець, І. Копач, В. Левицький, С. Шах та ін. Гурток організовував популярні публічні виклади з історії Львова, екскурсії містом та його околицями. Гурток проіснував два роки і був розігнаний польською поліцією в 1923 р. Але напрацьовані у гуртку методи роботи, форми збору і популяризації краєзнавчого матеріалу стали фундаментом, на якому членами "Кружка..." згодом було створено значно ширшу організацію - краєзнавчо-туристичне товариство "Плай".

Чимало краєзнавчих матеріалів міжвоєнного часу зберігаються нині в архівних фондах. Зокрема, у фондах Центрального державного історичного архіву України у Львові (ЦДІА) містяться краєзнавчі матеріали НТШ (Ф. 309) і товариства "Просвіта" (Ф. 348); у Державному архіві Івано-Франківської області (ДАІФО) - краєзнавчі матеріали товариства "Друзі Гуцульщи-ни" (Ф. 370) і станіславського курортно-туристичного товариства "Карпати Всходнє" (Ф. 369); у Державному архіві Тернопільської області - матеріали "Подільського краєзнавчо-туристичного товариства" (Ф. 36) і "Школи Людової" (Ф. 33).

Галицьке товариство "Просвіта" активно продовжувало краєзнавчо-просвітницьку роботу у міжвоєнний період. У діяльності "Просвіти" у Львові в 1928-1939 pp. можна виділити три періоди:

1) 1928-1932 pp. - роки морального і матеріального занепаду в роботі, викликаного економічною кризою, яка охопила всі країни Європи;
2) 1932-1935 pp. - роки піднесення діяльності Товариства до рівня передкризового;
3)1936 - 1939 рр. - роки найвищого розквіту в просвітницькій та видавничій роботі [51, с 61].

До видатних краєзнавчих дослідників Галичини слід віднести географа-енциклопедиста, громадського діяча Володимира Кубійовича. Усе творче життя В. Кубійовича, на думку О. Шаб-лія, було пов'язане з подорожами. У житті В. Кубійовича, за твердженням Д. Струка, були три головні центри, з яких він вирушав у далекі і близькі землі: Краків, Львів, Париж (точніше, Сарсель).

Особливо полюбляв В. Кубійович мандрівки-екскурсії з учителями географії, студентами та учнями. Ось деякі з них. Так, на початку липня 1921 р. члени Географічного інституту Ягел-лонського університету (Краків) під керівництвом професора Людомира Савицького здійснили екскурсію (експедицію) у Ґор-ґани в межах теперішньої Івано-Франківської області Західною Гуцульщиною (між Прутом на сході та Свічею і Мізунькою - на заході) [89, с 11]. Дуже подобалося В. Кубійовичу здійснювати екскурсії, походи в гори його рідної Лемківщини. В. Кубійович обходив і об'їздив усі Карпати, особливо Східні і Західні, вивчаючи географію цікавої сфери сільського життя - відгінно-го пастушества, дослідження якого проводив з 1921 р. з перервами до 1933 р. Цікавою була мандрівка В. Кубійовича на Холм-щину разом з його колегою Юліаном Геник-Березовським, професором Ягеллонського університету. За результатами цих мандрівок він написав багато статей на різних іноземних мовах, а також декілька монографій [89].

Уже в 1937 р. і 1938 р. виходять друком дві фундаментальні праці за його редакцією і співавторством. Це - відповідно "Атлас України й сумежних країв" і "Географія українських і су-межних земель. Том 1. Загальна географія". В "Атласі..." є карти з туристичними сюжетами: "Мандрівка", "Баланс мандрівок" та інші. Таким чином, "Атлас..." В. Кубійовича - це фундаментальний картографічний твір, в якому науково обґрунтовано картину українства між двома Світовими війнами.

У 1920-х pp. зі зростанням кількості аматорів пізнавального мандрівництва перед його організаторами постала потреба об'єднати зусилля окремих краєзнавців і туристів в єдиній організації.

Спільними зусиллями аматорів галицької старовини, а також С. Старосольського, К. Паньківського у жовтні 1924 р. у Львові було засновано українське крайове краєзнавчо-туристичне товариство "Плай". Першим головою Товариства було обрано Р. Старосольського. Статут "Плаю" передбачав поширення діяльності Товариства на всю територію Львівського, Тернопільського, Ста-ніславського та Краківського воєводств.

Мету діяльності "Плаю" було сформульовано таким чином: "дослідження рідного краю та інших земель, розповсюдження зібраних про них відомостей, нагромадження та опрацювання наукових та туристичних матеріалів". Члени Товариства розпочали збір матеріалів, необхідних для розробки екскурсійних маршрутів. Систематично проводилися екскурсії спочатку Львовом, пізніше - околицями міста й Львівщиною.

Через брак коштів "Плай" не зміг заснувати окремого власного часопису. У лютому 1925 р. вийшов перший номер "Тури-стики і краєзнавства" як додаток до газети "Діло". Редактором видання став І. Крип'якевич. "Туристика і краєзнавство" публікувала матеріали, присвячені окремим місцевостям Галичини, а також нариси з історії туризму і краєзнавства, хроніку краєзнавчого життя. Поряд з цим часописом, з липня 1931 р. у газеті "Новий час" з'являється рубрика "З мандрівок по рідн^ му краю".

З часом "Плай" поширив свою діяльність на всі визначні місцевості Галичини. Засновано відділи товариства у Перемишлі та Стрию. Економічна криза кінця 1920-х pp. на деякий час припинила діяльність товариства. "Плай" відновив свою роботу навесні 1931 р. Новим головою товариства був обраний директор торгової школи "Просвіти" Д. Коринець, а його заступником - відомий організатор туризму Т. Білостоцький. Відроджена організація заявила про наміри продовжувати свою діяльність У трьох головних напрямах: організація популярних лекцій, пресова пропаганда та проведення екскурсій. Уже в наступному 1932 р. дві нові філії "Плаю" відкрилися у Тернополі та Сам-борі.

Організовані "Плаєм" мандрівки відзначалися серйозною фаховою підготовкою. 30 травня 1930 р. було проведено спільну нараду представників "Плаю", "Українського студентського спортового союзу", "Українського лещатарського клубу", спортивного клубу "Стріла", Станіславського туристичного гуртка "Чорногора". На цій нараді краєзнавче товариство "Плай" було визнане центральним координуючим органом у справах організації крайового туризму в Галичині. Плани товариства передбачали організацію екскурсій на закордонні землі, населені українцями (Буковину, Закарпаття).

У 1932 р. до вже існуючих філій краєзнавчого туристичного товариства приєдналася новостворена організація в Самборі (голова В. Гуркевич). Самбірське краєзнавче товариство сформувало три секції: спортивну, туристичну та лекційну. Самбірський "Плай" практикував таку форму пізнавального туризму, як проведення таборів-зустрічей молоді з видатними людьми краю.

Упродовж 1928-1930 рр. цілу низку мандрівок Гуцульщи-ною та Бойківщиною організовує Львівський "Луг". У 1929 р. група шанувальників місцевої старовини з Тернополя провела кілька екскурсій на автомобілях.

У 1927 р. Самбірське товариство "Бойківщина" заснувало музей під тією ж назвою (директор І. Филипчук). З часом товариство "Бойківщина" взяло на себе функції реґіонального краєзнавчого центру. Працівники музею "Бойківщина" здійснювали археологічне вивчення краю, організовували етнографічні експедиції Бойківщиною, зібрали близько двох тисяч бібліографічних карток про Бойківщину. Протягом 1931 - 1939 рр. товариство "Бойківщина" видавало "Літопис Бойківщини". Розвідки з історії, етнографії, географії, господарства вміщено у 10 випусках, що не втратили свого наукового значення і сьогодні.

Характерною особливістю розвитку українського галицького краєзнавства у міжвоєнний період було створення розширеної музейної мережі на периферії: станом на 1939 р. у краї діяло 47 публічних музеїв, художніх та етнографічних колекцій. У 1930-х pp. значну науково-освітню та краєзнавчо-етнографічну діяльність проводили товариства та музеї "Яворівщина", "Лемківщина", "Сянок", "Верховина" (Стрий), "Стривігор" (Перемишль), "Гуцульщина" (Коломия), Подільське туристично-краєзнавче товариство у Тернополі тощо. Науково-методичну допомогу цим краєзнавчим музеям і товариствам надавали музей НТШ та Національний музей у Львові.

У 1935 р. музеєзнавці краю заснували "Комітет українських обласних музеїв" (КУОМ), який об'єднав реґіональні музейні товариства Галичини. Розповсюджувався машинописний "Бюлетень КУОМ", між музеями краю здійснювався регулярний обмін краєзнавчою літературою.

Повернемось до діяльності краєзнавчо-туристичного товариства "Плай". У 1937 р. "Плай" знайшов можливості для видання власного часопису "Наша Батьківщина" (головний редактор В. Щурат). Крім наукових досліджень у галузі місцевої історії, цей часопис друкував методичні порадники та програмні статті з питань теоретичної підготовки й організації туристично-краєзнавчого руху. Товариство видало історико-краєзнавчу бібліотеку "Наш рідний край" (5 випусків), з'явилися перші путівники краєм, у тому числі "Історичні проходи по Львові" І. Крип'яке-вича, "Долиною Опору і Стрия" Є. Пеленського, бібліографічні покажчики краєзнавчої літератури, методичні розробки з організації краєзнавства і музейництва. Окремі громади збирали кошти і з допомогою письменників та вчених видали історії своїх сіл.

Ставлення польських властей до українського краєзнавства в 1930-ті pp. було прохолодним. У польських чиновників викликали підозру будь-які прояви національного руху. Поліція проводила постійні перевірки діяльності "Плаю". Але остаточного удару товариству було завдано восени 1939 р. після приходу на Галичину радянської влади - краєзнавчо-туристичне об'єднання "Плай" було розпущене.

Поряд з "Плаєм" на галицьких землях здійснювали свою діяльність й інші туристично-краєзнавчі організації.

У 1925 р. у Тернополі було утворено Подільське туристичне товариство, яке мало свої філії в інших місцях. Завданням цього товариства було ознайомлення з історією та природою Тернопільщини. Центральний відділ знаходився в Тернополі. Він мав такі секції, як туристичну, екскурсійну, охорони природи, догляду за старовиною, краєзнавчу та інші. Це товариство велику увагу надавало пропаганді туристично-краєзнавчої роботи, організовувало та проводило екскурсії та мандрівки, займалося охороною природи та старовини, мало музей і бібліотеки, пункти прокату туристичного спорядження. Крім того, воно мало своє видавництво, в якому друкували путівники, карти, буклети та літературу на туристично-краєзнавчу тематику. Подільське туристичне товариство тримало бази та притулки у Тернополі, Чорткові, Заліщиках, Теребовлі, Бережанах, Бучачі, Кривчі та в інших містах і селах, де надавалися платні послуги (нічліг, харчування, екскурсії, транспортні послуги тощо) [59].

У травні 1922 р. туристичне товариство "Чорногора" відновило свою діяльність. Головою товариства "Чорногора" став лікар Я. Грушкевич, який був також членом Окружної Пластової Ради, головою "Сокола", а членами Виділу стали О. Каратницький - засновник спортивно-туристичного клубу "Буй-Тур", С. Никифорак - професор, опікун II Пластового Куреня і член Окружної Пластової Ради, Ф. Величко - урядник магістрату, член Окружної Пластової Ради, а також О. Борик, С. Гаванська, Т. Мацьків, С. Слюсарчук, С. Стеблинський та Л. Чач-ковський.

Товариство "Чорногора" влаштовувало збори, звіти, конференції, розваги, спільні туристичні мандрівки, теоретичні і практичні заняття з молоддю, утримувало фахову бібліотеку зі спеціальною літературою туристично-краєзнавчої тематики, картами, схемами, науковими статтями та описами туристичних маршрутів, здійснювало видавничу діяльність у часописі "Ту-ристика і краєзнавство", а з 1937 р. - у журналі "Наша Батьківщина".

Молодіжна організація "Пласт" відновлює діяльність у Західній Україні в 1918 р. У "Пласті" гуртується українська шкільна, селянська та робітнича молодь. Постають окремі Улади но-вацтва, юнацтва та старших пластунів під проводом Верховної Пластової Команди. Організовуються мандрівні та постійні табори, починає виходити ряд пластових публікацій, зокрема, з 1921 р. - офіційний пластовий орган "Молоде Життя" (редактор С. Тисовський).

У 1924 р. всупереч перешкодам з боку поліції відбувся Верховний Пластовий З'їзд. На З'їзді було обрано Верховну Пластову Раду під проводом доктора О. Тисовського-Дрота і Верховну Пластову Команду, на чолі якої став Верховний Отаман Северин Левицький - "Сірий Лев". Після З'їзду робота "Пласту" значно пожвавилася. Відбулися перший обласний інструкторський табір у Кам'янці біля с Підлютого під проводом І. Чмо-ли та перша обласна зустріч на Писаному Камені біля Косова.

Великим опікуном і добродієм українського "Пласту" був митрополит галицької землі, граф Андрей Шептицький. Він подарував "Пласту" власну велику площу на горі Соколі біля Підлютого, де з його будівельного матеріалу було побудовано табір для юнацтва, а в Остодорі - табір для новацтва.

Табори, через які проходили тисячі молоді, давали учасникам вишкіл та незабутні хвилини перебування у пластовому дружному середовищі серед мальовничої карпатської природи.

У розпорядок дня пластунів входили одноденні походи на вершини гір Грофа, Висока, Ігровище, Сивуля та ін. Поряд з одноденними, широко практикувалися багатоденні походи Ґор-ґанами. Найпопулярніші багатоденні карпатські туристичні маршрути, "протоптані" пластунами:

- с Осмолода - Грофа - Паренки - Попадя - Сплай - Висока - Ігровище - с. Гута - Ріпна - Чортка - Бух-тивецький водоспад - Манявський водоспад - с. Маня-ва - с Сливки - с Перегінське;
- с Підлюте - Висока - Ігровище - Сивуля - с Зелена - Довбушанка - Хом'як - м. Яремча - с. Манява;
- с Підлюте - Висока - Ігровище - Сивуля - Клива - Попадя - Піскава - Яворова - Кичера - Мшана - Яйце - с Людвіківка - Магура - с. Либохора - Маківка;
- с. Підлюте - Висока - Ігровище - Сивуля - Боярин - м. Яремча - с Микуличин - с Ворохта - Говерла - Туркул - Шпиці - Піп Іван - с Бистрець - с Жаб'є - с Яворів - с. Косів (протяжність 170 км, 7-денний);
- с Підлюте - Висока - Ігровище - с. Гута - с. Пороги - с. Кричка - с. Манява [48].

Широко практикувалися подорожі-зустрічі, що давали змогу пластунам обмінюватися туристичним досвідом і зміцнювати національну патріотичну самосвідомість. Зокрема, популярними були зустрічі куренів старших пластунів із Львівщини і Станіславщини на шпилі Говерли з закарпатськими пластунами. Після таких зустрічей прикордонні стовпи на Говерлі змінювали свої символи і написи, замість польського орла і літери "П" на одному боці та лева і літер "ЧСР" на другому, з'являлися з обох боків тризуби і написи "Україна".

По завершенню табірного вишколу пластуни здавали іспити з табірництва, які включали в себе такі елементи туристичної підготовки, як встановлення намету, будівництво куреню, розведення ватри, приготування їжі у похідних умовах, надання першої медичної допомоги. З кінця 1928 р. з'являються зимові пластові табори. Зокрема, І. Чмола в Славську організував табір, Де пластунів навчали техніки лещатарського спорту.

Та не тільки в Карпатах мандрувала пластунська молодь. Поряд із гірськими існували водно-туристичні пластові табори, зокрема, перший - у 1924 р. на Стрию біля с. Іванівці. А перший обласний водний пластовий табір відбувся у 1927 р. в с Мо-настирець на Дністрі. У цьому таборі проводилися заняття з плавання, веслування, шкіперування. Пластом організовуються мандрівки човнами Західним Бугом на Волинь і Полісся.

Паралельно зі спортивно-табірним вишколом пластуни проводили активну культурно-просвітницьку роботу по ближніх селах, збирали краєзнавчі, етнографічні матеріали. Учасники літніх і зимових таборів, які складали табірний іспит, отримували спеціальні табірні листки (посвідчення. - Авт.), які надавали їм право виступати організаторами пластового руху серед новачків.

Програма табірних занять з кожним роком урізноманітнювалася. Удосконалювалися вимоги до проведення туристичних походів. Кожен пластун повинен був пройти пробу-іспит на:

1. Самостійний тижневий похід пластуна з усім спорядженням.
2. Нічліг без намету під відкритим небом, а у випадку дощу, можливо, під деревом.
3. Проходження за день мінімум 10 км.
4. Проведення записів, складання стрічки маршруту з детальними записами.
5. Складання карти пройденого маршруту та визначення місця ночівлі [48].

Швидкий широкомасштабний розвиток пластового руху на Галичині викликав неабияке занепокоєння польських чиновників. 26 вересня 1930 р. була заборонена легальна діяльність "Пласту" в Галичині. У 1930-1944 рр. "Пласт" продовжував працювати нелегально під проводом конспіративного Пластового Центру. Чимало пластунів влилися у туристичне товариство "Чорногора", спортивно-гімнастичне товариство "Сокіл", спортивно-пожежне товариство "Луг", відділ молоді при "Просвіті", а дівчата-пластунки - у численні крайові філії "Союзу українок".

9 грудня 1924 р. у Львові було засновано спортивне товариство "Карпатський Лещатарський Клуб" (КЛК) для розвитку лещатарського спорту на галицьких теренах. Першим головою КЛК було обрано відомого старшину УГА Льва Шепаровича. Клуб відкрив свої філії у Турці, Сколе, Ворохті, Славську, Гра-бівцях, Лавочному, Стрию, Космачі. У звіті за 1937 р. КЛК об'єднував 18 філій, а в 22 місцевостях краю філії були в стадії організації. Під егідою товариства зусиллями любителів леща-тарського спорту розпочалося будівництво трампліна для стрибків з лещатами в Розлучі (відкрито у 1933 р.) і Турці (відкрито у 1939 p.). Крім тренувань з лещатарського бігу, організовуються зимові лещатарські туристичні походи в Карпати й околицями Львова. У березні 1931 р. КЛК влаштував перші "з'їздові змагання" (змагання з гірськолижного спорту) на горі Тростян поблизу Славська і змагання у "скоках" (стрибків з трампліна). Найвідомішими серед членів КЛК були талановиті Микола Бойчук, Іван Мриц, Гриць Млчерняк, Роман Рибачик, Анна Говикович-Рожанковська, Дарія Федак, Дарія та Богдан Сла-вицькі тощо.

Таким чином, систематично працюючи з молоддю, за невеликий проміжок свого існування, КЛК у Галичині став одним із найкращих спортивних клубів Західної України [7].

Багато зусиль і коштів товариство "Плай" вклало у будівництво першого українського високогірного прихистку (туристичної бази) на мальовничій полонині Плісце в Ґорґанах під горою Грофою за проектом інженера О. Пежанського. Урочисте відкриття будинку-прихистку відбулося у серпні 1935 р.

Станіславське товариство "Чорногора" у співпраці з товариством "Плай" будували туристичні притулки та домівки, зокрема, біля гір Грофи, Довбупіанки, Сивулі та на перевалах "Рижі" й "Столи", встановлювали дороговкази та маркували синіми й жовтими кольорами маршрути з с Осмол оди через Ґор-ґани до с. Тангарова, утримували штатних працівників - гірську сторожу та провідників [82].

На думку окремих дослідників [10], науково-популярна краєзнавча література в Галичині була представлена творами І. Ма-каренка, О. Козурака, М. Голубця, А. Залужного, В. Січинсько-го, М. Гавдяка, М. Андрусяка, В. Дорошенка; шкільне географічне краєзнавство в міжвоєнний період було репрезентоване Українськими підручниками М. Дольницького "Від поліських боліт до кавказьких верхів" (Львів, 1938 p.), "Від бескидських розворів до поліських боліт" (Львів, 1935 р.), В. Січинського "Вступ до українського краєзнавства". Це підручник для 8-го класу гімназії і для самоосвіти. В. Січинський - автор книг "Курс українознавства" (1934-1935 pp.), "Вступ до українського краєзнавства" (1937 p.), "Українське краєзнавство" (1945 p.). Основними працями міжвоєнного періоду з мандрівного краєзнавства були: О. Кисілевська "По рідному краю Поліссі" (Коломия, 1935 р.), Ю. Тарневич "За сріблястим Сяном. Мандрівки в лемківські гори" (Львів, 1938 р.), М. Заклинський "Пізнай свій рідний край. Опис мандрівки по Карпатах" (Львів, 1937 p.). Особливої уваги заслуговують теоретичні статті, опубліковані в краєзнавчому журналі "Наша Батьківщина" (1937-1939 pp.), М. Гавдяка "Завдання українського краєзнавства", І. Свенціць-кого "Краєзнавство і музейництво", С. Каменогорського "Завдання українського мандрівництва", В. Огоновського "Що колись радили туристам" та багато інших [10].

З приходом на Галичину у вересні 1939 р. радянської влади були знищені практично всі діючі тоді українські краєзнавчі, культурні, наукові, спортивні, господарські організації, котрі розглядалися як вогнища українського сепаратизму і націоналізму. Напад фашистської Німеччини на Польщу і початок Другої світової війни припинили діяльність краєзнавчо-туристичних організацій на західноукраїнських землях.

П'ятий етап - краєзнавство Галичини в роки Другої світової війни (1939-1945 pp.).

У роки Другої світової війни краєзнавча діяльність продовжувалася в умовах німецької окупації українських земель, але в значно менших масштабах. Навесні 1940 р. у Кракові був створений Український Центральний Комітет (УЦК), який очолив відомий географ В. Кубійович. УЦК представляв собою український заклад соціального забезпечення, освіти тощо. При УЦК був утворений "Відділ молоді", що керував "Куренями молоді". Після окупації німцями українських земель при Українському Крайовому Комітеті у Львові в 1942 р. був організований "Відділ молоді", яким керували пластові керівники. Згодом засновується організація "Виховна Спільнота Української Молоді" ("ВСУМ"), збудована за пластовим зразком.

Відновлено організацію літніх таборів для молоді, вишкільні табори й курси, а сітка гуртків і куренів ВСУМу поширилася на всі галицькі терени. Німецька окупаційна влада не дозволила українському "Пласту" офіційно здійснювати свою діяльність, і пластуни змушені були продовжувати нелегальну діяльність.

У червні 1941 р. в будинку "Просвіти" у Львові було проголошено відродження державності України, але нова окупаційна влада швидко ліквідувала всі спроби розвитку українського політичного й культурного життя.

У період німецької окупації відомим галицьким ученим і краєзнавцям вдалося надрукувати ряд книг і публікацій у газетах і журналах. Вийшов ряд краєзнавчих книг, у тому числі "Історія Холмщини і Підляшшя", "Минуле і сучасне" М. Кор-дуби, "Сучасний Львів" О. Степанів, 1943 р. О. Степанів друкує статті та нариси у журналі "Дорога" (редактори Б. Гошовський, О. Шеперович, Ю. Старосольський): "Дністровським шляхом", "Крим: ключ Чорного моря", "Мандруймо по рідному краю" (1943 p.). Чимало краєзнавчих матеріалів було опубліковано в журналі "Дорога", в газетах "Наше діло", "Рідна Земля". У газеті "Рідна Земля" І. Крип'якевич вів рубрику "Міста України", в якій, зокрема, опублікував нариси "Город Володимир Великий", "Стара столиця Холмщини", "Чернівці - столиця зеленої Буковини", статті "Школа Львівського братства", "Військові традиції Галичини" тощо.

У роки Другої світової війни вчений географ і педагог Іван Тесля працював у шкільному відділі УЦК у Кракові та Львові і займався виключно організацією українських шкіл у Галичині. У 1942-1943 pp. редагував часопис українського вчительства "Українська школа". Одним з найважливіших здобутків І. Теслі було створення ним чудового посібника з географії України під назвою "Наша Батьківщина" (Краків - Львів, 1942 р.). У навчанні географії в школі І. Тесля надавав великого значення краєзнавчим екскурсіям. Цьому питанню він присвятив окрему статтю в "Українській школі". Він як географ-патріот стояв на тому, що український учений має пов'язувати свою працю з проблемами нації і цього притримувався завжди.

1.3. Історія розбудови карпатської туристичної інфраструктури (друга половина XIX ст. - 1939 р.)

Історія розвитку карпатської туристичної інфраструктури в національній туристично-краєзнавчій літературі розроблена Ще вкрай недостатньо. Зрозуміло, що розпочата робота в цьому напрямку потребує подальших спільних зусиль фахівців багатьох наук і суміжних дисциплін: краєзнавців, архіваріусів, істориків, етнографів, географів, туристів.

Українські Карпати завжди приваблювали своїми краєвидами, особливими барвами і красою в різні пори року; унікальними фольклорно-етнографічними особливостями етнічних груп українців, досить багатим історичним минулим багатьох видатних мандрівників, краєзнавців, поетів і просто туристів. Тема карпатських мандрівок часто трапляється в працях іноземних і українських учених, письменників і поетів, художників, відомих громадських діячів. Підвищений інтерес до мандрівок галицької інтелігенції, студентської молоді зумовив необхідність розвивати карпатську туристичну інфраструктуру (транспортні засоби, місця для відпочинку мандрівників, марковані туристичні шляхи, рятувальні служби, курси гірських провідників тощо).

Аналіз доступних архівних першоджерел та галицьких видань дає підстави виділити два основні періоди історії розвитку галицької туристичної інфраструктури:

- І період - австрійський: початок і становлення (друга половина XIX ст. - 1914 p.);
- II період - польський: розвиток у міжвоєнний період (1918-1945 pp.) [57].

Стараннями туристичних спілок Галичини з кінця XIX ст. була розпочата робота по спорудженню прихистків для туристів у хребті Чорногора, що в межах Карпатської дуги за туристичним "рейтингом" посідає друге місце після Татр.

Чорногорський хребет є найбільш цікавим, оригінальним і своєрідним районом з-поміж гірських районів Українських Карпат. Крім суто унікального природничого значення, Чорногора - це ще й реґіон з багатим на історичні події минулим (опришківський рух XVII-XIX ст., події світових воєн і визвольних змагань, історія туристичного руху на Гуцульщині тощо); а також збереженою матеріальною і духовною культурою гуцулів, колоритом їхнього побуту, звичаїв, традиціями ведення полонинського господарства.

Чорногора володіє великим краєзнавчо-туристичним потенціалом. Починаючи з середини XIX ст., вона стає основним осередком активного відпочинку та лікування на сході Австро-Угорщини, а пізніше - Польщі та Чехословаччини. Цьому сприяли створення Австрійського Альпійського союзу (Osterrei-chischer Alpenverein) - у 1869 p., австрійського Туристичного клубу (Osterreichischer Tovristenclub) - у 1869 p. і Польського Товариства Татранського (Polske Towarzystwo Tatranskie) - у 1873 р.

У 1876 р. на Прикарпатті було створено Станіславський відділ РТТ у Станіславі (суч. Івано-Франківськ). Цей осередок функціонував до 1892 р. і пізніше у 1923-1939 pp. Він став одним з провідних громадських організаторів туристичних мандрівок у Чорногору й інші райони Карпат.

У 1878 р. розпочав роботу перший на території Українських Карпат прихисток для туристів - в урочищі Гаджина на Чор-ногорі. Притулкові було надано ім'я Грегоровича - активного діяча Чорногірського відділу Товариства в Коломиї. Для організації туристичного притулку було використано одну з колиб гуцульських пастухів.

У 1880 р. Генріх Гоффбауер і Костянтин Сівіцький обладнали та промаркували першу туристичну стежку в Українських Карпатах (це перша екостежка в Україні). Маркування туристичних шляхів кольоровими смугами Чорногірський відділ розпочав у 1904 p., взявши за приклад татранський досвід. Найперше було промарковано маршрут: Ворохта - Кукул - Козь-меська - туристичний притулок в ур. Заросляк. У 1906 р. встановлено туристичний дороговказ у долині Прута, де розходяться стежки на г. Говерлу та г. Шпиці. У наступні роки збудовано подібні притулки для туристів в ур. Завоєля (долина Прута), на полонині Гропа (у південно-східному напрямку від г. Піп Іван, 1883 p.), під горою Смотрич (1900 р.), в ур. Заросляк під г. Говерлою (1879 p., пізніші реконструкції у 1911 р. та 1927 р.).

У 1884 р. Леопольд Вайгель організував виготовлення та встановлення 56 туристичних дороговказів за маршрутом: Красний Луг - Говерла - Данцер - Шпиці - Піп Іван - Шибен-ний - Зелена.

Ще в кінці XIX ст. до туристичних мандрів часто залучалися місцеві жителі, яким були добре відомі гірські терени. Місцеві провідники за невелику плату найчастіше супроводжували туристів на г. Говерлу з Ворохти або Козьмеська, Лазещини (по північно-східному гребені Говерли). У той час великої популярності здобув гуцул Іван Житенюк - учасник мандрівки Г. Запаловича на гору Петрос в Альпах Роднятинських - 2305 м.

У 1895 р. зі Львова вирушив перший туристичний поїзд. Рух потяга здійснювався за маршрутом "Львів - Сколе", потяг доставляв групи галицьких мандрівників в Українські Карпати на короткочасний відпочинок.

29 січня 1907 р. у Львові було створено перше на території Галичини карпатське товариство - Карпатський Лещатарський Клуб (КЛК), що почав організовувати регулярні лещатарські походи в Карпати.

У 1908 р. великої активності набув осередок КЛК у с. Тата-рові, яким керували Мирон Малатинський та Юзеф Снайдер.

У 1911 р. виникло молодіжне товариство "Пласт", члени якого під час туристичних походів виробляли навики участі в таборуванні, рятівництві, спостержництві тощо. Перший мандрівний табір організував І. Чмола, а постійний - П. Франко в 1914 р. Поблизу с Підлютого в липні-серпні 1924 р. розташувався міжвоєнний пластовий табір.

З 1926 р. під горою Сокіл при допомозі Андрея Шептицького було розпочато спорудження найбільшого табору українського "Пласту". Він зводився за проектом І. Чмоли та інженера Ю. П'я-сецького. Уже в 1929 р. тут були чотири житлові приміщення, кухня, "світлиця", в якій змогло розміститися 500 осіб, майдан та ігрище.

У с Підлютому, де містилася літня резиденція митрополита Андрея Шептицького, стояли два будинки для відпочинку знатних світських людей. Популярності с Підлютому додавало джерело сірчано-йодистої мінеральної води. Сам митрополит, хоч і був хворий, любив подорожувати своїми гірськими теренами на спеціальній кінній бричці. Такі подорожі були можливі завдяки побудові гірських шляхів - "райшттоків" (з ніт.: "шлях для їзди верхи").

Біля с Підлютого були "вакаційні оселі", популярні в заможних рекреантів. Тут був збудований відпочинковий павільйон з центральним опаленням, що мав 31 кімнату для гостей. Для розваг рекреантів функціонували: стрільниця, дансинг, купальня, тенісні корти. Можна було зайнятися рибальством та зорганізувати туристичні екскурсії на навколишні вершини гір. У лісах маєтку Галицької митрополії ККЦ у Перегінську було добре розвинуте мисливство (ловецтво) і мисливське господарство.

На території лісів митрополії в урочищі Різарня ще з XIX ст. існував туристичний притулок Польського Товариства Татран-ського. Однак, приватна власність на землю гарантувала територіальну недоторканість маєтку і значною мірою перешкоджала відвідування його території населенням. Щоб подорожувати маєтком, потрібний був дозвіл адміністрації.

Особливо популярною серед туристів була околиця гори Гро-фа. Туристичне товариство "Плай" (К. Паньківський) уже в 1933 р. найняло для туристичних потреб (довготривала оренда) 0,75 га землі на мальовничій полонині Плісце в Ґорґанах під г. Грофа. Багато зусиль і коштів товариство вклало в будівництво першого українського високогірного "захистку" (туристичної бази). Проект будинку виготовив інженер О. Пежан-ський. Завдяки безкорисливій праці десятків аматорів туризму впродовж двох років будинок-захисток було споруджено. Урочисте відкриття будинку, спроектованого та виконаного в оригінальному бойківському стилі, відбулося у серпні 1935 р. Разом із площею під будівництво товариство дістало від митрополії дозвіл на ведення туристичної діяльності в митрополичих володіннях і на користування ловецькими захистками на цій території [82, с 70].

У межах державних лісів заборони відвідувань лісів не було. Тому особливо популярними серед українських туристів були подорожі на гори Високу та Сивулю. Тут будували туристичні притулки. Один такий притулок був у Різарні, а другий на південному узбіччі г. Сивулі біля джерел річки Бистриці Солот-винської. Третій притулок був на перевалі "Корівка", що на північ від г. Сивулі. [26, с 46].

Популярним видом транспорту серед туристів на початку XX ст. стала вузькоколійна залізниця (ВЗ). Більшість дослідників, зокрема, М. Габрель, І. Чудійович, А. Басараб пов'язують будівництво ВЗ у Східній Галичині з інтенсивним розвитком лісової галузі (заготівля та первинна переробка сировини). Перша ВЗ з кінною тягою Шепот - долина Петровець з'явилася в Буковині в 1870 р. Перша ВЗ на паровозній тязі на території Східної Галичини була побудована у 1873 р. фірмою австрійського лісопромисловця Леопольда Поппера між містечками Долиною і Вигодою, довжиною 8,6 км. Наступним реґіоном Карпат, де активно розвивалося будівництво лісових залізниць, були Бескиди. Зокрема, у 1888 р. введена в дію провізорична кінна ВЗ на Кобилець (6,7 км), яка була закрита у 1918 р. У 1892 р. споруджено перший відтинок вузькоколійки в Гредльово (Дем-ні), промисловій частині Сколе, довжиною 3 км. 23 травня 1892 р. було введено в дію колію довжиною 13,6 км від Гредльово до Погранично!', а в 1893 p. задіяна вся колія аж до нижнього складу "Порташ", що під горою Рожичканя біля Козьови, довжиною 40 км. Від Верхнього Синьовидного було збудовано колію до Крушельниці в 1895 p., а її продовження до Зубриці - 45 км - було урочисто відкрито бароном Лібігом 10 грудня 1906 р. Протяжність залізниць становила 41 км, пізніше її довжина сягнула 75 км.

Найдовшим напрямком головної лінії був відтинок Демня - Свіннік (18,7 км). Для пасажирського руху колією на цій ділянці діяло 7 спеціальних відкритих та 1 критий вагони. Широкий доступ до проїзду свідчив про велику популярність та значну кількість туристичних груп і відпочиваючих. Зупинки вздовж траси ВЗ проводилися за відзнакованими туристичними маршрутами на гори Парашка, Чорна Гора, Шебеля та інші. У 10-20-х pp. XX ст. в зв'язку із розвитком курортів на Сколівщині, в тому числі і на Зелем'янці, де було побудовано лічницю-курорт "Шматерівка", час від часу на лінії проводилися екскурсії. До паровоза чіпляли пасажирські вагони. Збереглася світлина, яка свідчить, що ця лінія обслуговувала туристів та дітей, які тут лікувалися.

13 вересня 1909 р. відбулося урочисте відкриття лінії Брош-нів - Перегінське - Осмолода. Довжина залізниці в 1913 р. склала 72 км. За період від 1890 р. по 1960 р. в Західній Україні було побудовано значну кількість таких залізниць. У 1960 р. їх загальна довжина сягнула максимуму - майже 1000 км. У 1960-х pp. почався їх демонтаж, який тривав до 2000 р. Сьогодні в Карпатському реґіоні є три діючі вузькоколійні залізниці: Бескидська, Вигодська та Осмолода - Дарів (частина Брошнівської системи).

Відновлення демонтованих і використання діючих вузькоколійних залізниць у Карпатах для потреб рекреації і туризму стає проблемою загальнокарпатського масштабу. Недарма проведено 3 міжнародні конференції "Карпатський трамвай", присвячені проблемі збереження та рекреаційного використання Карпатських вузькоколійок. На підставі комплексного аналізу орієнтовних норм допустимих навантажень на ландшафти, на думку М. Габреля та інших [11], відновлення ВЗ у гірських районах Львівської області дозволить створити 70 тис. нових місць для одночасного лікування, оздоровлення і відпочинку; перевезти 3 млн пасажирів у рік; на їх основі виникне 40 нових пішохідних, кінних, лижних і інших маршрути, ціла система місць короткочасного відпочинку, водночас відбудеться переосвоєн-ня території з лісогосподарського на рекреаційно-туристичний напрямок з охопленням значних територій, де рекреаційне освоєння не відбулося.

Крім названих, у міжвоєнний період притулки в Чорногорі функціонували ще в кількох місцях: на полонині Маришевській (з 1937 p.), на Яблуницькому перевалі (з 1932 p.), під Кукулом зі сторони Ворохти, на хр. Кострича (Молодіжний), а зі сторони Закарпаття - на полонинах Рогнєка та Квасівський Менчул ("Merkova chata"), під г. Гутин-Томнатик. Крім цього, на закарпатському боці для потреб туристів були обладнані літниська полонинських пастухів, лісничівка, сироварня на полонині Квасівський Менчул [92, с 256].

У 1929 р. виник Дрогобицький відділ ПТТ, який взяв на себе розвиток туризму в Підкарпатті. А в 1932 р. у Турці було організовано філію Дрогобицького ПТТ. Уже в перші роки свого існування (1930-1931 pp.) біля підніжжя г. Пікуй (1408 м) були закладені перші туристичні притулки Львівщини.

У 1934 р. в Турці засновано філію Львівського Карпатського Лещатарського клубу (КЛК), побудовано малий трамплін, створено секцію санного спорту. Недалеко від Турки розташоване с. Розлуч - один з центрів туризму і лещатарства Львівщини. У 1937 р. під керівництвом повітового старости Вагнера був розроблений своєрідний генплан розвитку Розлуча і видано технічне завдання на аналогічний план для с. Сянока.

У ці ж роки була розроблена чотириступенева класифікація туристичної рекреаційної цінності Дрогобицького повіту. До першої групи зараховано курорти Розлуч і Сянки, до другої - Турку, Бориню, Верхню Соколівку, до третьої - Комарники і Явору, до четвертої - Івашківці, Верхнє Висоцьке та Ільник. Однак, Львівщина відставала у цьому плані, у гірських частинах сусідніх Сколівщини та Станіславщини була мережа туристських баз, навіть готелів. Зокрема, на Сколівщині виникли турбази у Славську, Бескиді, Климці, туристичні маршрути були У 15 місцях, не рахуючи готелів [75].

У 1920-1930-ті pp. Розлуч досить швидко розвивається як курортно-відпочинковий центр Бескидів. У Розлучі функціонувало 14 пансіонатів на 400 осіб, 25 вілл і 20 селянських будинків, гірська лещатарська база на 200 місць та юнацький табір на 100 місць. Село одноразово могло прийняти 2000-2500 відпочиваючих, а за рік - до ЗО 000. При сільській гміні працювала відпочинкова комісія, яка займалася проблемами приїжджих. До послуг відпочиваючих були впорядковані лижні і санні траси. Організовувалися полювання на диких звірів, екскурсії до витоку Дністра, екзотичними селами, сходження на гори Піку й та Галич тощо.

З 13 липня 1933 р. відновлено рух спеціальних туристичних поїздів Львів - Сянки для забезпечення доїзду відпочиваючих у Карпати (туристичні вузькоколійки на Галичині виникли на початку XX ст.: Львів - Самбір, 1903 р.; Самбір - Сянки, 1905 p.; Сянки - Ужгород, 1905 p.). А з 1920-х pp. поширився кемпінговий туризм (у вагонах) на 3-10 днів з довготривалими зупинками в Ясениці Замковій, Розлучі, Соколівці, Сян-ках [75].

Перший поїзд із Самбора до Сянок прибув 24 серпня 1905 p., а через кілька місяців - із Ужгорода. Перед війною Сянки стають другим лещатарським центром Карпат після Славська. Саме тут у 1913 р. було відзнаковано першу гірську лещатар-ську трасу Львівщини - Сянки - Пікуй - через села Сколів-щини до Розлуча, а звідти на Турку до Сянок [49].

Надалі Сянки розвиваються як туристично-відпочинковий центр. У 1937 р. тут одночасно відпочивало 1,5 тис. осіб. 16 березня 1936 р. у Сянках відкривається найкраща лещатарська база Польщі на 150 місць, функціонує 6 пансіонатів на 460 місць, 10 дачних будинків на 800 місць та 13 селянських хат на 120 осіб. До послуг відпочиваючих були: малий трамплін, санні траси, тенісні корти тощо. Постійно для любителів мандрівок організовувалися походи на гори Кінчук, Галич, Пікуй.

Поряд з Сянками лещатарський район охоплював Верхню Соколівку , Либохору, Гусне. Найважливішими лещатарськи-ми шляхами були: Сянки - Пікуй - Климець - Славське - Чорна Ріка та Орів - Манмансталь - Розлуч - Турка - Сянки. Головним лещатарським центром у Львівських Карпатах було Славське, де перший лещатарський дім з'явився ще у 1912 р. [75].

У роки Другої світової війни припинили своє існування майже всі туристичні споруди і туристичні транспортні шляхи Галицької карпатської туристичної інфраструктури внаслідок сильної руйнації. У повоєнні роки розпочався новий етап відбудови і подальшого розвитку туристичної інфраструктури України.

1.4. Розвиток краєзнавства в Українській РСР у 1920-1940-х та повоєнних роках XX ст.

Перша світова та інші війни спричинили повний застій у розвитку краєзнавства. Жовтнева революція 1917 р. дала поштовх спробі українських більшовиків поєднати український націоналізм ("українізацію") з комуністичною ідеологією. Основою краєзнавчих досліджень у цей час стає марксистсько-ленінська ідеологія. Коли НЕП заспокоїв селянство, партія більшовиків розпочала кампанію "націоналізації", спрямовану на розширення підтримки з боку неросійських народів, на завоювання їхньої прихильності. Український різновид цієї політики називався українізацією.

Перші заходи українізації мали на меті розширити вживання української мови, у тому числі в партії та уряді Української РСР. Зросла кількість українців в урядових установах. Кампанія українізації охопила всі царини життя України. Найбільший вплив вона справила на освіту.

Рушійною силою українізації системи освіти був М. Скрипник - голова комісаріату освіти з 1927 р. по 1933 р. Працюючи з одержимою завзятістю, він домігся того, що в 1929 р. понад 80 % загальноосвітніх шкіл і ЗО % вищих навчальних закладів вели навчання виключно українською мовою, 97 % українських дітей навчалися рідною мовою. До революції, коли українських шкіл практично не існувало, українофіли могли лише мріяти про такі умови, які через 10 років створив М. Скрипник.

Аналогічне відродження переживала україномовна преса. До 1927 р. українською мовою друкувалось більше як 50 % книжок, а в 1933 р. з 426 газет 373 виходило рідною мовою, як зазначає О. Субтельний у своїй "Історії України".

1920-ті pp. стали часом небаченого розвитку, відкриттів в українській культурі. Більшість істориків навіть називає їх періодом культурної революції або так званим розстріляним відродженням.

Бурхливо в 1920-ті pp. розвивався краєзнавчий рух. Успішно впроваджувались як наукові, так і громадські форми краєзнавства. Краєзнавство стає масовим. Краєзнавчий рух в Україні у 1920-ті pp. вели Київське товариство природознавців, Історичне товариство Нестора Літописця та Українське Наукове товариство.

На кінець 1920-х pp. в Україні налічувалося 30 тис. краєзнавців, працювало 51 товариство, 658 гуртків краєзнавства. У листопаді 1922 р. при АН України (академік В. І. Вернадський - перший президент АН України) була створена Київська Комісія краєзнавства. Вона згодом утворила ще дві комісії - Одеську комісію краєзнавства для Степової України і Харківську комісію для Слобожанщини. Комісія краєзнавства при АН України видала два номери "Бюлетня комісії краєзнавства", проте так і не змогла стати організаційним і координаційним центром краєзнавства в республіці.

У 1922 р. при Всеукраїнській АН засновано Комісію краєзнавства. У комісії працювали академік А. М. Лобода (голова комісії), В. І. Лучицький, М. В. Птуха, М. П. Василенко, П. А. Тутковський, 1.1. Шмальгаузен. Діяли секції антропології, ботаніки, географії, геології, демографії та економічної географії, етнографії, зоології, історії. Секції організовували курси з підготовки працівників музеїв, видали кілька програм до збирання етнографічних матеріалів. У 1924 р. було створено Студентську секцію краєзнавства, члени якої читали на курсах лекції, проводили екскурсії. У 1923-1924 pp. видавався "Бюлетень Комісії Краєзнавства Всеукраїнської АН", складено карту краєзнавчих організацій України і покажчик до неї. Комісія сформувала власну бібліотеку.

Систематичну роботу в галузі краєзнавства в Україні розпочато після Першої Всеукраїнської краєзнавчої наради (Харків, 1925 p.), де було визначено напрям роботи та обрано перший Український комітет краєзнавства (УКК). Він керував роботою 32 регіональних краєзнавчих товариств. УКК мав свій друкований орган - журнал "Краєзнавство". За період 1927- 1930 pp. вийшло 28 номерів.

Питаннями вивчення культури і побуту населення України займалися різні комісії, кабінети, Музей антропології та етнології Ф. К. Вовка у Києві, етнографічні секції УКК. Слід відзначити також діяльність Етнографічного товариства (Київ, 1925 p.), яке після об'єднання у 1927-1928 pp. місцевих етнографічних гуртків перетворилося на Всеукраїнське етнографічне товариство. Воно видавало "Бюлетень" (1927 -1929 pp.), "Записки Етнографічного товариства", журнал "Побут". У наукову розробку проблем історичного краєзнавства включалися численні академічні установи, зокрема комісії історичного профілю: Комісія історії Києва і Правобережжя, Комісія історії Лівобережної України та Слобожанщини, Комісія історії Полісся та інші.

Краєзнавчими дослідженнями займалися науково-дослідні кафедри історико-географічного профілю. У Чернігові був створений Інститут краєзнавства - єдиний навчальний заклад у республіці такого профілю (діяв у 1924-1925 pp.).

У важких умовах денаціоналізації розвивалося у міжвоєнний період галицьке краєзнавство. Вивченням рідного краю займалися як окремі українські установи і товариства (НТШ, "Просвіта", "Рідна школа", "Союз українок" та ін.), так і національно свідомі представники інтелігенції і селянства.

Упродовж 1924-1925 pp. функціонував Чернівецький інститут краєзнавства, що об'єднав зусилля багатьох українських дослідників Буковинського краю.

Восени 1921 р. при Товаристві "Просвіта" виник "Кружок любителів Львова" (голова І. Крип'якевич), члени якого ставили за мету плекати любов до міста через поширення знання його історії, старовини й культури живим словом, письмом, у пресі й окремими виданнями. У 1925 р. під редакцією І. Кри-п'якевича вийшли три номери часопису "Туристика і краєзнавство" (як додаток до журналу "Новий час").

Старанням багатьох галицьких краєзнавців (С. Старосоль-ський, К. Паньківський) у жовтні 1924 р. у Львові було засновано Українське крайове краєзнавчо-туристичне товариство "Плай", яке працювало до 1939 р. і мало філії у Перемишлі, Самборі, Стрию і Тернополі. Це товариство розгорнуло широку екскурсійну, видавничу і пропагандистську діяльність. Був організований спеціальний курс львовознавства, який включав Цикл лекцій з археології, геології, історії, мистецтвознавства Львова.

Характерною особливістю розвитку українського краєзнавства в Галичині у міжвоєнний період було створення розширеної музейної мережі у краї: на початку 1939 р. в Галичині діяло 47 публічних музеїв, художніх та етнографічних колекцій. Особливо плідно працював музей "Бойківщина" у Самборі, заснований у 1927 р.

У 1930-х pp. значну науково-освітню та краєзнавчо-етнографічну діяльність проводили товариства і музеї "Яворівщина", "Лемківщина", "Верховина" (Стрий), "Стривігор" (Перемишль), "Гуцульщина" (Коломия), Подільське туристично-краєзнавче товариство у Тернополі.

Подальшому пожвавленню краєзнавчого руху сприяли видання краєзнавчої літератури: описи мандрівок, історико-гео-графічні нариси, туристичні путівники, праці з теорії краєзнавства і туристики. Протягом 1931 -1939 pp. Товариство "Бойківщина" видавало збірник "Літопис Бойківщини" (світ побачило 10 випусків). Робилася спроба серйозного видання історико-краєзнавчої бібліотеки "Наш рідний край" (вийшло 5 випусків), з'явилися перші путівники краєм, у тому числі "Історичні проходи по Львові" І. Крип'якевича.

Важливе місце у вивченні рідного краю відводилося збиранню і науковому опрацюванню географічних назв як історичного джерела. У лютому 1920 р. один з талановитих учнів М. Гру-шевського М. Кордуба запропонував план видання історико-гео-графічного словника Галичини. Учений розробив питальник для збирачів географічних назв, залучив до цієї роботи вчених, священиків, студентів Українського таємного університету. Зібрані ентузіастами і самим автором проекту матеріали стали основою першої в українській науці праці з топоніміки "Що кажуть назви осель?", в якій учений пропонує свою класифікацію назв щодо їх походження.

Набагато трагічніша доля спіткала в 1930-ті pp. учасників краєзнавчого руху в Українській РСР. У 1927 р. Й. Сталін вийшов переможцем у затятій боротьбі за владу, що точилася між партійними вождями після смерті Леніна. З приходом до влади Й. Сталіна почався процес повернення до традиційних аспектів російської імперської політики, зокрема суворого централізму й одноосібної влади. Для українців цей катастрофічний поворот означав кінець "українізації". Розпочалася драматична за своїми наслідками "колективізація" українського села й "індустріалізація" міста. Усі ці "заходи" Й. Сталін та його поплічники здійснювали насильницькими методами.

На 01.01.1929 р. в Україні налічувалося 51 товариство та 658 гуртків у 32 округах республіки. І з цього ж року розпочалося репресивне нищення краєзнавчого руху й братовбивче цькування одними вченими-краєзнавцями (які хотіли вижити в тоталітарне лихоліття) інших прогресивних учених і цілих наукових шкіл - М. Грушевського, Д. Яворницького, Д. Бага-лія, М. Слабчека - українського краєзнавства.

Подальшому розвитку українського краєзнавства не сприяла тяжка праця народу на новобудовах важкої індустрії та голодомор 1932-1933 pp. Більш того, розпалювалася класова ворожнеча, непримиренність до релігії. У таких умовах успішно розпочата "українізація" всіх сфер життя українського народу трагічно обірвалася. З початком сталінських репресій панівна більшість українських краєзнавців була безпідставно звинувачена у буржуазному націоналізмі й страчена та засуджена. Так, 03.11.1937 р. за вироком "трійки ГПУ" був розстріляний фундатор української географії і комплексного географічного краєзнавства Степан Рудницький. Подібних прикладів репресій кращих українських краєзнавців можна навести сотні тисяч. Практично за період 1930-1940 pp. був знищений цвіт української інтелігенції і краєзнавства. В українському краєзнавстві наступив період занепаду.

У роки Другої світової війни краєзнавчий рух на українських теренах був фактично припинений (в УРСР він був ліквідований ще в 1930-ті pp.). Лише в Галичині краєзнавча діяльність провадилась, але в значно менших масштабах. Вийшов ряд краєзнавчих книг, у тому числі: "Історія Холмщини і Підляшшя", "Минуле і сучасне" М. Кордуби, "Сучасний Львів" О. Степанів. Чимало краєзнавчих матеріалів було опубліковано в журналі "Дорога", на шпальтах газет "Наші дні", "Рідна Земля".

По завершенню Другої світової війни (й остаточної інтеграції Галичини до складу Української РСР) Академія наук України виступила ініціатором відродження краєзнавчого руху.

У 1947 р. у Києві було створено Український філіал Всесоюзного географічного товариства, відкрито його відділення в Чернівцях (1945 p.), Криму (1945 p.), Харкові (1946 p.), Львові (1947 p.), Одесі (1953 p.), Мелітополі (1955 p.), Луганську (1959 p.).

З 1959 р. Географічне товариство отримало назву "Українське географічне товариство" (УГТ). Формування його відділень в Усіх областях України завершилося у 1980-ті pp. Кількість членів УГТ в Україні невпинно зростала і в наш час досягла близько 10 тис. осіб. Діяльність УГТ спрямована на всебічне сприяння розвитку географічної науки і краєзнавства, координацію географічних і краєзнавчих досліджень, поліпшення географічної освіти в середній і вищій школах, підготовку географічних кадрів, пропаганду географічних знань, поліпшення географічної культури. Важливе місце в діяльності УГТ посідають проблеми розвитку географічної науки, географічної та екологічної освіти, видання наукових праць, підручників, навчальних посібників, географічних карт, атласів, популярних книжок. Вони є предметом обговорення на міжнародних конгресах, з'їздах, конференціях, засіданнях ученої ради УГТ і її президії.

У другій половині XX ст. значно пожвавилися етнографічні дослідження. Велика заслуга в цьому належить академіку М. Т. Рильському та члену-кореспонденту К. Г. Гуслистому, які своїми теоретичними працями та практичною діяльністю сприяли розгортанню етнографічних досліджень в Україні.

Основними науковими етнологічними осередками у республіці стали Відділ етнографії Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії в Києві та Відділ етнографії Музею етнографії та художнього промислу АН УРСР у Львові (зараз це Львівський філіал Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М. Т. Рильського НАН України).

У повоєнні роки проводилися численні етнографічні експедиції, під час яких збирався значний фактичний матеріал, удосконалювалася методика етнографічних досліджень.

Значне місце у дослідженнях українських краєзнавців-етно-графів у цей період посідають питання теорії та історії етнографічної науки. Однією з найважливіших проблем, яка завжди була у центрі уваги науковців, є походження народів (етноґенез).

За останні десятиліття українськими етнографами-краєзнав-цями підготовлено ряд фундаментальних монографій, наприклад: "Украинцы" (1964 p.), "Бойківщина: історико-етногра-фічні дослідження" (1983 р.), "Гуцульщина. Історико-етногра-фічні дослідження" (1967 р.), "Карпатский сборник" (1976 p.), "Этнография восточных славян" (1987 р.) тощо.

3 початку 1960-х pp. спостерігається помітне піднесення краєзнавчого руху, музейного будівництва. Створено ряд історико-етнографічних музеїв просто неба, так званих скансенів, які вважаються найбільш раціональною і дієвою формою комплексного показу явищ народної архітектури, побуту, знарядь праці в їх природному оточенні. Такі музеї почали діяти в Переяславі-Хмельницькому, Ужгороді, Львові, Чернівцях, Києві (рис. 1.4).

Національний музей-заповідник народної архітектури
та побуту у Пирогово. Такі народні скансени України - це основний об'єкт туристичного краєзнавства
Рис. 1.4. Національний музей-заповідник народної архітектури та побуту у Пирогово. Такі народні скансени України - це основний об'єкт туристичного краєзнавства

У 1966 р. у Львові в Шевченківському гаї був створений Музей етнографії та народного промислу. Нині в цьому Музеї на площі 50 га експонується 124 архітектурні об'єкти в 10 експозиційних відділах. На території Музею організовуються виступи самодіяльних фольклорно-етнографічних ансамблів, проводяться традиційні етнографічні свята.

У другій половині XX ст. відбувається процес диференціації наукового краєзнавства, особливої ваги стало набирати історичне краєзнавство. Зростає інтерес до історії міст і сіл, до охорони пам'яток історії та культури, створюється мережа громадських історико-краєзнавчих музеїв. Численна когорта талановитих українських науковців, працівників культури й освіти, крає-знавців-аматорів була залучена до написання фундаментальної "Історії міст і сіл Української РСР" у 26 томах. Так, скажімо, у написанні й підготовці до видання тому "Львівська область" взяло участь близько 800 осіб. Вихід цієї праці став історичним проривом України у світовий інформаційний простір - жодна з 13 інших союзно-колоніальних республік радянської Росії не сміла на той час так відкрито й гучно заявити про свою історично-територіальну окремішність та внутрішньонаціональну єдність.

Широкий резонанс названої праці сприяв тому, що в 1979 р. рішенням Президії АН УРСР було створено її новий підрозділ - відділ історико-краєзнавчих досліджень, який очолив академік П. Т. Тронько.

Масового характеру у 1960-1980 pp. набрало шкільне краєзнавство, туристично-краєзнавча робота школярів.

З метою виконання конкретних завдань дослідницького характеру з кінця 1950-х pp. стали систематично проводитися так звані екскурсії-експедиції, активізувалася робота пошукових загонів, різних клубів за інтересами, кімнат і музеїв, були запроваджені щорічні олімпіади юних краєзнавців тощо. Зрозуміло, Що туристично-краєзнавча діяльність школярів у ті роки була надмірно заполітизована.

Поряд із цим, на перешкоді повноцінному та об'єктивному розвитку краєзнавства стояли формалізм, заорганізованість, класово-партійний підхід, командні методи управління культурою, наукою і освітою, підміна справжньої творчості і самодіяльності мас їх імітацією.

Координації краєзнавчих досліджень значною мірою сприяло проведення протягом 1980-х pp. чотирьох Всеукраїнських краєзнавчих конференцій у Полтаві, Вінниці, Чернігові, Миколаєві, а також Першої Всесоюзної краєзнавчої конференції з історичного краєзнавства, яка відбулася в Полтаві. На основі їх практичних рекомендацій були розроблені комплексні плани краєзнавчих досліджень, для реалізації яких потрібно було об'єднати всі краєзнавчі сили України.

Інтитутом історії України АН у цей період виконано значну роботу з узагальнення теорії, методології й фактологічного матеріалу національних краєзнавчих досліджень, результатом якої став вихід у світ двох фундаментальних краєзнавчих праць: "Памятники истории и культуры Украинской УССР" (Київ, 1987) та "Історичне краєзнавство в Українській РСР" (Київ, 1989).
Після здобуття Україною державної незалежності краєзнавча робота в країні активізувалася. Характерна риса пострадянського періоду розвитку національного краєзнавства - повернення до його історичних витоків, відродження "забутої" краєзнавчої спадщини, реабілітація імен, знищених тоталітарним режимом та висвітлення маловідомих сторінок злочинів комунізму проти українського народу. Знаковими науковими працями цього періоду стали книги серії "Реабілітовані історією", праці "Репресоване краєзнавство" (Київ, 1992), "Репресоване відродження" (Київ, 1993), монографії Р. В. Маньківської "Музейництво в Україні" (Київ, 2000), Л. В. Баженова "Історичне краєзнавство Правобережної України у XIX - на початку XX ст. Становлення. Історіографія. Бібліографія" (Хмельницький, 1995), Я. Серкіза "Історичне краєзнавство" (Львів, 1995) тощо та низка праць академіка П. Т. Тронька.

1.5. Утворення та діяльність Всеукраїнської спілки краєзнавців

Акт про державний суверенітет України, проголошений Верховною Радою України, активізував духовне відродження українського народу, загострив проблеми збереження культури.

У цій справі важливе місце належить національному краєзнавству. Про зростання ролі цього науково-громадського руху в розбудові незалежної України свідчить факт відродження в березні 1990 р. Всеукраїнської Спілки краєзнавців.

27 березня 1990 р. відбувся Перший установчий Всеукраїнський краєзнавчий з'їзд, який проголосив відродження Всеукраїнської спілки краєзнавців (ВСК), затвердив її Статут, обрав керівні органи Спілки: Правління та Ревізійну комісію, а також президію правління Спілки. Головою правління Всеукраїнської Спілки краєзнавців було обрано Петра Тронька, заступниками голови: Галину Косян, Анатолія Непокупного, Лерія Макаренка, відповідальним секретарем - Юрія Данилюка, головою Ревізійної комісії - Євгена Скляренка. Учасники з'їзду прийняли звернення "До всіх, хто закоханий в рідний край, хто шанує його минуле і вірить в його майбутнє".

Перший Статут Спілки було затверджено Постановою Ради Міністрів 24 серпня 1990 p. A 7 квітня 1993 р. Спілка отримала свідоцтво Міністерства юстиції України № 440 "Про реєстрацію нової редакції", де визначено основні завдання і напрями діяльності благодійної за своїм характером, творчої громадської організації. Головним у діяльності Всеукраїнської Спілки краєзнавців, її правління, керівних органів на місцях, як зазначено в Статуті, є розвиток краєзнавчого руху в органічному поєднанні всіх його державних, громадських і шкільних форм, залучення до пізнання рідного краю широких верств населення, використання досвіду, набутого в цій галузі в Україні та за кордоном.

Основне місце в діяльності Спілки посідає: виховання у громадян почуття національної самосвідомості, глибокої поваги до історії, культури, мови, традицій українського народу, а також інших народів, пов'язаних з ним своєю долею, шанобливе ставлення до скарбів рідної природи і культури, всебічне сприяння розвиткові державності незалежної України, відродження духовності та історичної пам'яті українського народу.

Після першого з'їзду Спілки розпочався активний процес утворення місцевих краєзнавчих організацій. Зокрема, були створені і плідно запрацювали Черкаська, Харківська, Полтавська, Тернопільська, Житомирська, Волинська, Рівненська, Чернігівська, Донецька, Дніпропетровська, Івано-Франківська, Одеська, Миколаївська, Хмельницька, Чернівецька обласні організації Спілки.
Всеукраїнська спілка краєзнавців, Селянська спілка України і редакція газети "Сільські вісті" розробили програму "Пам'ять втрачених сіл", яка передбачає створення літопису зниклих населених пунктів. Ця праця матиме виняткове значення для виховання почуття духовного зв'язку поколінь, відродження історичної пам'яті українського народу.

Разом із Лігою історичних міст та відділом регіональних проблем Інституту історії України Всеукраїнська спілка краєзнавців розпочала роботу з підготовки і видання літопису історичних міст України. Саме історичні міста і села були колискою, де зароджувалася українська держава, вони були тими історичними осередками, де розвивалася самобутня національна культура, національні традиції, створювалась історико-культурна спадщина нації.

9 грудня 1995 р. Президент України видав Указ "Про заходи щодо відтворення видатних пам'яток історії та культури", засновано Всеукраїнський фонд відтворення видатних пам'яток історико-архітектурної спадщини імені Олеся Гончара, який, акумулюючи добродійні кошти, сприяє відродженню українських святинь, що були в різний час знищені (зокрема, Михайлівського Золотоверхого собору початку XII ст. і Успенського собору Києво-Печерської лаври початку XI ст.).

Спілка краєзнавців разом зі Спілкою письменників України звернулися до Верховної Ради, Кабінету Міністрів і громадян України з відозвою "Збережемо тую славу" про створення національного Пантеону видатних діячів минулого.

У 1990-х pp. було організовано і проведено ряд Всеукраїнських і регіональних краєзнавчих конференцій у Кам'янці-Подільському, 1991 p.; Луцьку, 1993 p.; Києві, 1993 p.; Черкасах, 1993 p.; Полтаві, 1992 p.; Косові, 1994 p.; Слов'янську, 1994 p.; Каневі,1992 p.; Дніпропетровську, 1995 р. тощо. Ці конференції стали пам'ятним явищем у науковому краєзнавчому житті. Нині їх проведення перетворилося на добру традицію. Краєзнавчі конференції є форумами і трибунами, які консолідують подвижників сучасного національного краєзнавства, вони сприяють широкій пропаганді краєзнавства в Україні й розбудові краєзнавчих осередків на місцях.

За роки незалежності України справжніми науково-методичними краєзнавчими центрами стали: Музей народної архітектури та побуту України, Чернігівський музей імені В. Тар-новського, Дніпропетровський музей імені Д. Яворницького, Львівські історичні музеї, Полтавський та Черкаський обласні краєзнавчі музеї.

Всеукраїнська спілка краєзнавців зініціювала новий напрям краєзнавчих студій - дослідження проблем церковної історії та культури в контексті краєзнавчої роботи в Україні.

Значними напрямами роботи ВСК є також літературне та культурно-мистецьке краєзнавство. Спілка, зокрема, виступила одним із співініціаторів Державної програми "Повернуті імена". Повернення творчої спадщини, збирання і видання творів, біографічних документів, влаштування меморіальних музеїв і кімнат, встановлення пам'ятних знаків, записи спогадів з вуст живих сучасників про письменників та їхню творчість - ось далеко не повний перелік добрих справ у цій царині краєзнавства, який постійно поповнює національну духовну скарбницю України.

Одним з важливих завдань Спілки краєзнавців на сучасному етапі її розвитку є дослідження особливостей (у тому числі рекреаційно-туристичних) кожного реґіону, виявлення, облік та збереження не лише культурних, але й пам'яток природи, природних ресурсів краю, організація національних парків і біосферних заповідників, охорона унікальних ландшафтів, рідкісних та зникаючих видів рослин та тварин, створення національної екомережі з метою збереження ландшафтного й біотичного різноманіття держави. У зв'язку з цим важливим напрямом діяльності Спілки є подальший розвиток географічного та туристичного краєзнавства (рис. 1.5).

Основні завдання національного краєзнавства на сучасному етапі розвитку
Рис. 1.5. Основні завдання національного краєзнавства на сучасному етапі розвитку

Всеукраїнська спілка краєзнавців координує діяльність і проводить спільну роботу в тісній співдружності з Українським географічним товариством (УГТ) та його осередками в областях.

У вересні 1992 р. у Рівному відбулася Установча конференція незалежного Українського географічного товариства. У ці ж дні в Рівному працювала перша Всеукраїнська науково-теоретична конференція, на якій розглядалися стан і проблеми розвитку географічного краєзнавства в державі. Значну увагу розвитку краєзнавчої тематики було приділено на 2-8 з'їздах УГТ.

У наш час Українське географічне товариство та його осередки в усіх областях і АР Крим виступають головним координаційно-науковим "двигуном" географічного краєзнавства в Україні. Під їхньою егідою проводяться конференції, симпозіуми, семінари, круглі столи, читаються лекції, видаються збірники тез, матеріалів, наукових праць, науково-популярна література, посібники з географії рідного краю.

Базовою установою УГТ є Інститут географії НАН України, створений у 1991 р. (очолює член-кореспондент НАН України Л. Руденко). Плідно працюють відділи УГТ у Києві, Харкові, Львові, Чернівцях, Одесі, Сімферополі, Луцьку, де діють потужні університетські центри з географічними факультетами, та в містах, де є природничо-географічні факультети в педагогічних інститутах (Вінниця, Суми, Луганськ, Тернопіль тощо).

У 1953-1970 рр. у Києві видавався методичний збірник "Краєзнавство в школі".

Велику роль у становленні географічного краєзнавства в Україні на сучасному етапі відіграє тижневик "Географія. Краєзнавство. Туризм". Заснований у 1996 р. спільно з Асоціацією вчителів України, цей часопис нині є науково-популярним і організаційно-методичним флагманом краєзнавчого руху в Україні.

Розбудова української державності зумовила позитивні зміни у змісті географічної та історичної освіти в загальноосвітній та вищій школах. З 1992/93 н. р. в 5-му класі загальноосвітніх шкіл України вперше почав викладатися новий курс "Рідний край", яким передбачається здійснити логічний перехід від природознавства до систематичного курсу географії. Поглиблене вивчення "малої батьківщини" триватиме у 8-х і 9-х класах, де поряд із цілісним формуванням в учнів географічного образу України як суверенної держави, по кожній темі органічно вивчається матеріал з географії своєї території (області, району, міста, села). Нові методичні засади спонукали до нового методичного переосмислення структури навчального краєзнавчого матеріалу. На регіональних, обласних і районних рівнях в Україні з 1990-х pp. почали видаватися посібники і підручники з географії рідного краю, побудовані на краєзнавчому матеріалі (наприклад, "Географія Житомирської області", "Атлас. Житомирська область").

Важливою ділянкою роботи Української спілки краєзнавців є видавнича діяльність. Першим набутком у цьому напрямі став фундаментальний збірник "Репресоване краєзнавство", що побачив світ у 1992 р. В Україні з'являються реґіональні краєзнавчі періодичні видання - щорічники, збірники, альманахи: "Краєзнавець Черкащини", "Відродження", "Січеславщина", "Волинські дзвони", "Джерело" та ряд інших.

Непересічною подією для всієї географічної науки та українського краєзнавства став вихід у світ першої в історії нашої держави Географічної енциклопедії України у трьох томах. Це унікальне видання вміщує 7150 статей, 743 карти, 1943 ілюстрації, з яких частина має краєзнавчий характер. Це, насамперед, статті про об'єкти туризму (з картами всіх областей України), характеристики природи та господарства всіх областей та районів, статті про розвиток географічних досліджень учених-географів, про краєзнавчі музеї тощо.

Ось чому досить своєчасними стали Указ Президента України "Про заходи щодо підтримки краєзнавчого руху в Україні" від 23.01.2001 р. № 35, а також відповідна Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження програми розвитку краєзнавства на період до 2010 року" від 10.06.2002 р. № 789. Ці законодавчі акти окреслили стратегічні напрямки розвитку національного краєзнавства.

У національній "Програмі розвитку краєзнавства...", зокрема, передбачається: видати енциклопедичне багатотомне зібрання "Історії міст і сіл України" у новій редакції, розробити програму з курсу "Краєзнавство" та запровадити курс краєзнавства у ВНЗ, загальноосвітніх школах, підготувати довідник "Музеї та заповідники України", заснувати премію імені Дмитра Яворницького за особливий внесок у розвиток краєзнавства тощо.

На завершення розділу дозволимо собі навести промовистий фрагмент з виступу Голови Всеукраїнської спілки краєзнавців, академіка Петра Тронька на 11-му з'їзді Спілки (31.10.2002 р.) з огляду на його програмний зміст-дороговказ:
"Попереду в нас - велика почесна і відповідальна робота Щодо зміцнення і розвитку нашої молодої суверенної держави, відродження її правдивої історії. Нумо ж до праці, брати! Шлях, пройдений краєзнавством з початку 90-х pp., як і шлях українського народу, був нелегким, але хвилюючим.

У наші дні, коли відроджується суверенна Українська Держава, разом з нею відроджується і набирає сили Всеукраїнська спілка - спілка дослідників і шанувальників рідного краю. Ми пишаємося з того, що ми, сучасні краєзнавці, є законними спадкоємцями всього того доброго і чесного, що було створено нашими попередниками за минулі роки. Будьмо ж і надалі гідними продовжувачами славних традицій українського краєзнавства, цієї науки про малу вітчизну, про її історію, культуру, традиції, біля колиски якої стояли видатні представники нашого народу" [1].

Висновки

1. Краєзнавчий рух в Україні (XIX-XX ст.) сприяв широкому залученню громадськості, зокрема молоді, до процесу національно-культурного відродження краю, піднесення культурно-просвітницької роботи та національної самосвідомості українського народу.

2. Туристично-краєзнавчий рух мав суттєвий вплив на формування особистості, сприяв процесу подальшого утвердження туризму, виникненню нових туристичних секцій та гуртків у молодіжних спортивних товариствах та зростанню кількості їх членів.

3. Найбільш поширеними формами туристично-краєзнавчої роботи були прогулянки, екскурсії, мандрівки, експедиції, зльоти, змагання.

4. Пріоритетними напрямами туристично-краєзнавчої роботи в Галичині були:

- ознайомлення з духовно-культурною спадщиною українського народу та його історичним минулим;
- залучення української молоді до суспільно-корисної роботи;
- національно-патріотичне виховання;
- підготовка до національно-визвольної боротьби за незалежність України;
- формування національної свідомості та християнської моралі;
- загальнофізичний розвиток, оздоровлення, активний відпочинок, формування здорового способу життя.

"Мандрівництво - це наш народний спорт" - так охарактеризував розвиток туристики професор Едвард Жарський в одному із львівських альманахів у 1933 р.

Контрольні питання

1. Назвіть основні етапи розвитку краєзнавства в Україні.
2. Складіть життєпис видатних постатей українського краєзнавства.
3. Охарактеризуйте етапи розвитку карпатської туристичної інфраструктури.
4. Опишіть характер діяльності перших краєзнавчо-тури-стичних товариств України.

Рекомендована література

1. II З'їзд Всеукраїнської спілки краєзнавства (25.12.1996 p., м. Київ): Матеріали та документи / Ред. кол.: П. Т. Тронько (гол. ред.) та ін. - К.: Рідний край, 1997.
2. Андрухів І. О. Виховна діяльність українських молодіжних товариств у Галичині (1894-1939 pp.): Автореф. дис. ...канд. пед. наук. - Івано-Франківськ, 1997. - 19 с.
3. Арсенич П. Фольклорно-етнографічна діяльність Заг-линських на Гуцульщині // Народна творчість та етнографія. - 1987. - № 3. - С 52-54.
4. Бальтазар Гакет і Україна / Авт.-упор. М. Вальо. - Л., 1997. - 152 с.
5. БлажкевичА.Л. Країнознавча бібліографія Галичини: становлення та розвиток (XIX - 30-ті pp. XX ст.): Автореф. дис. ...канд. іст. наук. - К.: Київ. нац. ун-т культури і мистецтва, 2003 - 19 с
6. Боплан Г. Л. Опис України. - К.: Наукова думка, 1990.
7. Вацебу О. Нариси з історії західноукраїнського спортивного руху. - Л., 1994. - 264 с
8. Випуск "Галицьке краєзнавство" // Галицька брама. - 1995. - № 5-6.
9. Вісьтак О. Країнознавчі студії у Галичині у міжвоєнні роки // Наукові записки Терноп. держ. пед. ун-ту. - 2000. - №2. - С. 52-56.
10. Вісьтак О., Шаблій О. Краєзнавчі дослідження українських географів у міжвоєнний період // Історія української географії: Спецвипуск: Краєзнавство. - 2001. - Вип. 4. - С. 24-29.
11. Габрель М.М. Вузькоколійні залізниці Східної Галичини: вплив на архітектурно-ландшафтну організацію території і перспективи сучасного використання // Залізничний транспорт України. - 1999. - № 4. - С 24-27.
12. Гавдяк М. Завдання українського краєзнавства // Наша Батьківщина. - 1937. - Перший річник. - С 4-9.
13. Гаврилів Б. М. Розвиток українського історичного краєзнавства на Прикарпатті (XIX - поч. XX ст.): Автореф. дис. ...канд. іст. наук. - Чернівці, 1996. - 19 с.
14. Гуменюк Г. Краєзнавство в українських гімназіях Галичини (початок XX ст.) // Шлях освіти. - № 2. - 2003. - С 46-50.
15. Дашкевич Я. Садок Баронч як історик-краєзнавець // Галицька брама. - 1995. - № 5-6. - С. 6.
16. Дем'ян В. Г. Таланти Бойківщини. -Л.: Каменяр, 1991.
17. Доктор географії Олена Степанів / Упоряд. проф. О. Шаблій. - Л.: Видав, центр ЛНУ імені Івана Франка, 2002.
18. Енциклопедія українознавства / Гол. ред. проф. В. Ку-бійович. - Л.: НТШ, 1993. - Т. 2. - С. 583-589: Т. 3. - С.1189.
19. Жупанський Я. І. Історія географії в Україні: Навч. по-сіб. - Л.: Світ, 1997. - 204 с.
20. Жупансъкий Я., Крулъ В. Про об'єкт і предмет вивчення національного краєзнавства // Краєзнавство. - 1994. - №1 - 2. -С. З-7.
21. Жупансъкий Я. I. Стародавня картографічна інформація про Україну // Український географічний журнал. - 1993. - № 1. - С 46-50.
22. Зайцева 3.1. Мирон Кордуба й українські наукові товариства // Український історичний журнал. - 2002. - № 6. - С 108-122.
23. Заклинсъкий М. Опис мандрівки по Карпатах // Пізнай свій рідний край: Бібліотека для молоді "Ранок". - 1937. - Число 7-8.
24. Заклинсъкий М. Пізнай свій рідний край. Опис мандрівки по Карпатах. - Л., 1937. - 64 с
25. Заклинсъкий Р. Географія Руси. Русь галицька, буковинська і угорська. - Л.: Просвіта, 1887. - 150 с.
26. Історія Осмолодської пущі / Під ред. П. Третяка, В. Пар-пана. - Л.: НТШ, 1997. - 145 с
27. Каменогорський С. Завдання українського мандрівництва // Наша Батьківщина. - 1938. - Ч. 6. - С 143 - 149.
28. КандяА. Академік С. Рудницький і розвиток українського краєзнавства / Академік Степан Рудницький - основоположник географічної науки: 36. наук, праць / Відп. ред. О. І. Шаб-лій. - Л.: ЛДУ імені Івана Франка, 1994. - С 73-84.
29. Ковалюк Р. Українська мандрівка в Галичині в XIX ст. / З історії вітчизняного туризму: 36. наук. ст. - К.: ФПУ, 1997. - С 32-38.
30. Козицъкий А. М. Український краєзнавчий рух у Галичині у міжвоєнний період // Краєзнавство і туристика. - 1995. - № 1. - С 7-8.
31. Корнєєв О. Розвиток географічного краєзнавства в Україні (кінець XIX - початок XX століття) // Географія та основи економіки в школі. - 2005. - № 3. - С. 42-45.
32. КострицяМ. Витоки географічного краєзнавства в Україні // Географія та основи економіки в школі. - 2000. - № 1. - С 31-32; 2000. - № 2. - С. 34-36.
33. Костриця М. Географічне краєзнавство: поступ у 3-тє тисячоліття // Краєзнавство, географія, туризм. - 2002. - №2. - С 5-7.
34. Костриця М. Початки географічного краєзнавства в Україні (18-50 роки XIX ст.) // Географія та основи економіки в школі. - 2001. - № 1. - С 44-45; № 3. - С. 35-37.
35. Крип'якевич І. З історії Галицького краєзнавства // Туристика і краєзнавство. - 1995. - Ч. 1. - С. 1-3.
36. Крип'якевич І. З історії української туристики // Наша Батьківщина. - 1937. - Перший річник. - С. 35-38.
37. Крулъ В. П. Краєзнавство: історична географія: Конспект лекцій. - Чернівці: ЧДУ, 1999. - 107 с.
38. Крулъ В. П. Краєзнавче дослідження географічних процесів заселення Галичини: Автореф. дис. ...канд. геогр. наук. - Л., 1996. - 21с.
39. Крулъ В., Чернюк Г. Географо-краєзнавчі поняття історичного дослідження Галичини // Історія української географії. - 2000. - Вип. 1.
40. Кубійович В. Туристика в Карпатській Україні // Наша Батьківщина. - 1939. - Ч. 1. - С 4-8.
41. КузишинА. З історії організації туристсько-краєзнавчої роботи в Галичині (друга половина XIX - початок XX ст.) // Історія української географії. - 2002. - Вип. 5. - С. 42-43.
42. Кукурудза С. І. Перша україномовна географо-краєзнав-ча монографія в Галичині // Історія української географії. - 2003. - Вип. 17. - С 60-65.
43. Культура і побут населення України: Навч. посіб. / 3.1. На-улко, Л. Ф. Артюх, В. В. Горленко та ін. - К.: Либідь, 1999.
44. Лавринюк В. Розвиток краєзнавства на території Тернопільщини / Наукові записки тернопільського краєзнавчого музею. - Тернопіль, 1993.
45. Лемешко О., Філіпов 3. Історія розвитку туристичного руху на Дрогобиччині / III Міжнародна науково-пракична конференція "Проблеми активізації рекреаційно-оздоровчої діяльності населення". - Л., 2001.
46. Лехман Т. Іван Франко - пропагандист краєзнавчих екскурсій // Краєзнавство. Географія. Туризм. - 2003. - №4 (334). - С 22.
47. Луцький Я. В. Історія туризму в Галичині до 1939 року / З історії вітчизняного туризму: 36. наук, статей. - К.: Інститут туризму, 1997. - С. 66-75.
48. Луцький Я. В. Туристична робота в "Пласті" (1912- 1930 рр.) // Теорія та менеджмент фізичного виховання: Науково-методичний журнал ХДПУ імені Г. С Сковороди. - 2003. - №1.
49. Луцький Я. В. Формування і становлення туристичного руху в Галичині (1832-1939 pp.) // Теорія та методика фізичного виховання. - 2002. -№ 2. - С. 25-28.
50. Мариняк Н., Мариняк Я. Сучасне географічне краєзнавство в Україні: суть і завдання / Праці НТИІ. - Л., 2003. - Т. XL. - С. 332-336.
51. Нарис історії "Просвіти" / Р. Іваничук, Т. Комаринець, І. Мельник та ін. / Популярна енциклопедія "Просвіта". - Львів; Краків; Париж: Просвіта, 1993. - Ч. І. - С. З-63.
52. Нестперук Ю., Рожко І. З історії рекреаційного природокористування у Чорногорі та шляхи його оптимізації в сучасних умовах / 3 історії вітчизняного туризму: 36. наук, праць. - К., 1997. - С 182-191.
53. Нестперук Ю. Рослинний світ Українських Карпат: Чорногора. Екологічні мандрівки. - Л.: Бак, 2003.
54. Огоновський В. Піонер українського подорожництва // Наша Батьківщина. - 1937. - Перший річник. - С. 38-41.
55. Пашкевич О. З діяльності українського краєзнавчо-туристичного товариства "Плай" // Наша Батьківщина. - 1937. - № 2.
56. Пеленсъкий Ю. Матеріали до краєзнавчої бібліографії Галичини, Волині та Закарпаття (українські книги за 1900- 1935 рр.). - Л., 1936.
57. Петранівський В. Л. Галицька карпатська туристська ін-фрастуктура: історичний аспект (друга половина XIX ст. - 1939 рік) // Франкова криниця. - 2004. - № 38-39 (1034- 1035). - С 4.
58. Петраш О. "Руська трійця": М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький та інші літературні послідовники. - К.: Дніпро, 1986.
59. Питу ляк М. Р. Розвиток туризму на Тернопільщині у 20-ЗО pp. XX ст. / 3 історії вітчизняного туризму: 36. наук, статей. - К.: ФПУ, 1997. - С 76-82.
60. Підручна книжечка пластуна і пластунки. - Нью-Йорк, 1990.
61. Повість врем'янних літ. Літопис (за Іпатіївським списком). - К.: Радянський письменник, 1990.
62. Подорожі в Українські Карпати: Збірник / Упоряд. і вступна стаття М. А. Вальо. - Л.: Каменяр, 1995.
63. Прокоп Г. Реалізація краєзнавчого компонента в педагогічній думці Галичини в контексті європейських освітніх традицій // Мандрівець. - 2004. - № 6.
64. Прус І. Т. Питання шкільного краєзнавства в системі поглядів К. Д. Ушинського / Педагогічні ідеї К. Д. Ушинського. - К.: Вища школа, 1974. - С 210-216.
65. Ровенчак І. Бальтазар Гакет як географ України // Історія української географії. - 2000. - Вип. 2. - С. 56-61.
66. Рудницький С. Л. Радянська туристика // Краєзнавство. - 1926. - № 2 - 3. - С 8-13.
67. Самоплавсъка Т. Роль Українського комітету краєзнавства в організації краєзнавчої роботи шкіл України в 20-х роках XX століття // Шлях освіти. - 2003. - № 3. - С 43-47.
68. Свенціцький І. Про музеї та музейництво. - Л., 1920.
69. Серкіз Я. З історії галицького краєзнавства // Галицька брама. - 1995. - № 5-6. - С 1.
70. Серкіз Я. Іван Гавришкевич - мандрівник і краєзнавець / Розвиток туризму в Україні: 36. наук, статей. - К.: Слов'янський діалог, 1995. - С. 140-145.
71. Серкіз Я. Історичне краєзнавство. - Л.: ЛОНМІО, 1995.
72. Серкіз Я. Український краєзнавчий журнал "Наша Бать
ківщина" (1937-1939) / Українська періодика: історія і су
часність. - Л., 1993.
73. Сухий О. М. Галичина: між Сходом і Заходом. Нариси історії XIV - поч. XX ст. - Л.: ЛДУ імені Івана Франка, 1999.
74. Тирик Я. Дорогами і стежками Івана Франка: Туристичний путівник. - Л.: Простір-М, 2002. - 44 с.
75. Тирик Я. Золоте кільце Бойківщини: Туристичний маршрут. - Л.: Простір-М, 2003. - 79 с.
76. Тирик Я. Руський Путь - прадавній шлях через Карпати. - Л.: Простір-М, 2003. - 146 с.
77. Тисовсъкий О. Життя в Пласті: Посібник для українського пластового юнацтва. - Торонто; Детройт, 1961.
78. Тронъко П. Т. Національне краєзнавство незалежної України: досвід та перспективи / Матеріали XI Подільської істо-рико-краєзнавчої конференції. - Кам'янець-Подільський, 2004. - С З-13.
79. Тронъко П. Т. Родовід українського краєзнавства // Краєзнавство. - 1993. - № 1.
80. Тронъко П. Т. Українське краєзнавство в XX столітті. - К., 2002.
81. Трофим'як Б. Професор Іван Боберський - творець національної системи виховання елітної генерації української молоді (1901-1918 рр.) // Мандрівець. - 2005. - № 1.
82. Федорченко В. К.,Дъорова Т. А. Історія туризму в Україні: Навч. посіб. - К.: Вища школа, 2002.
83. Франко І. Галицьке краєзнавство: Зібр. творів: У 50 т. - К.: Наукова думка, 1986. - Т. 46. - Кн. 2. - С 116-150.
84. Чоповсъкий В. Українська інтелігенція у національно-визвольному русі на Західній Україні (1918-1939 рр). - Л., 1993.
85. Чубинский П. П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край. - Спб., 1872-1878.
86. Чудійович І., Басараб А., Гнатишин М. Вузькоколійки Сколівських Бескидів / III Міжнародний форум "Карпатський трамвай": Збір, інформ. матеріалів. - Л.: Каменяр, 2004.
87. Шаблій О. І. Академік Степан Рудницький - фундатор української географії. - Л.: РВВ ЛДУ, 1993.
88. Шаблій О. І. Історичні виміри української географії / Історія української географії і картографії: Матеріали наукової конференції. - Тернопіль, 1995. - С. 75-76.
89. Шаблій О. І. Мандрівки Володимира Кубійовича / Мемуарна бібліотека НТШ. - Число 6. - Л.: Наукове товариство імені Т. Г. Шевченка, 2000.
90. Gundowski J. Ukrainskie Beskidy Wschodnie: Monografia krajoznawcza. - Warszawa: DIALOG, 1997.
91. Krudowski W. Dzieje Polskiego Towarzystwa Tatranskiego. - Warszawa; Krakow, 1988.
92. Prymarovich O. Powrote w Czarnohore. - Pingzkow, 1933.
93. Rymarowicz L. Z historii ukrainskiego krajoznawstwa // Play. - 1996. - Nr. 9.

| зміст | передмова | розділ 1 | розділ 2 | розділ 3 | розділ 4 | розділ 5 | розділ 6 | розділ 7 | розділ 8 | додатки |








© 2002-2019 Все о туризме - образовательный туристический портал
На страницах сайта публикуются научные статьи, методические пособия, программы учебных дисциплин направления "Туризм".
Все материалы публикуются с научно-исследовательской и образовательной целью. Права на публикации принадлежат их авторам.