Миронов Ю.Б.
Матеріали методологічного міждисциплінарного
Інтернет-семінару "Людина, яка подорожує: постнекласична
парадигма наукових досліджень туризму" (м. Полтава,
17 квітня 2018 р.). Полтава: ПУЕТ, 2018. 156 с. C.115-121.

Соціальне партнерство у сфері туризму

Швидке поширення світових глобалізаційних та інтеграційних процесів щораз більше відчувається в Україні, особливо це стосується сфери туризму як однієї із найдинамічніших галузей світового господарства. У зв’язку з цим стратегічно важливою є участь нашої держави у міжнародних програмах співробітництва, проектах з метою формування на теренах України міжнародно інтегрованої та одночасно конкурентоспроможної туристичної галузі. Надзвичайно актуальним у цьому напрямку є вивчення теорії та практики управління співробітництвом на всіх рівнях - від регіонального до глобального, та визначення дієвих механізмів розвитку партнерства, зокрема і соціального партнерства.

Соціальне партнерство можна визначити як процес зближення позицій, досягнення спільних домовленостей та прийняття узгоджених рішень між суб’єктами, що представляють інтереси сторін - держави та її громадян (туристів).

На теоретичному рівні проблему становлення та розвитку практики соціального партнерства в сфері туризму досліджено такими українськими й іноземними вченими як Мартинова Н.С. [3], Нездоймінов С.Г. [4], Фехтел Є.В. [5] та ін. Вивчення теорії та концептуальних положень соціального партнерства наводить на думку, що сучасна модель соціального партнерства поєднує низку проблемних питань розвитку як соціальної сфери, так і інших підсистем національної економіки.

У Манільській декларації зі світового туризму [6] зазначається, що право на відпочинок, відпустку, свободу подорожей та туризму є природнім і невід’ємним правом кожної людини. Звідси слідує обов’язок держави надавати своїм громадянам реальні можливості доступу до туризму. На жаль, за сучасних умов розвитку соціально-економічної системи в Україні такі можливості мають далеко не всі громадяни. Значна частина населення нашої країни в силу недостатнього матеріального забезпечення не має можливості вирушити в подорож чи оплатити відпочинок не тільки за кордоном, а й на теренах України.

Дуже слабо розвинений соціальний туризм, головна мета якого - забезпечення права на відпустку та свободу подорожей малозабезпечених верств населення. У радянський період туристичні агентства організовували тури соціального характеру, які фінансувалися з державного бюджету або оплачувалися профспілковими об’єднаннями підприємств, установ і організацій. По своїй суті це був соціальний туризм, орієнтований на школярів, студентів, пенсіонерів, інвалідів та інших потребуючих підтримки верств населення.

Міжнародним бюро соціального туризму в складі Всесвітньої туристичної організації в Манільській декларації [6] сформульована основна ідея соціального туризму. «Соціальний туризм - це мета, до якої суспільство повинне прагнути в інтересах менш забезпечених громадян при використанні їх права на відпочинок». На жаль, на сьогодні соціальний туризм поки не отримав належної підтримки з боку держави та не набув поширення і в бізнес-середовищі.

Відсутність нормативно-правової бази, що регулює відносини в цій соціальній сфері, дає значні збої в розвитку і реалізації соціального туризму. У Законі України «Про туризм» відсутнє навіть визначення даного поняття. Законотворцями робилися спроби на законодавчому рівні закріпити розвиток соціального туризму, наприклад, проектом Закону «Про внесення змін до деяких законів України щодо інклюзивного реабілітаційно-соціального туризму», проте цей нормативний документ так і залишився проектом.

1. на сучасному етапі концепція соціального туризму базується на трьох основних принципах:
2. забезпечення відпочинком і оздоровленням кожного члена суспільства шляхом залучення в середовище туризму людей з низьким рівнем доходів;
3. субсидіювання туристичних поїздок незаможних громадян;
4. участь державних і суспільних структур у розвитку туризму.

Дискусійним серед фахівців є питання - які види слід відносити до категорії соціального туризму? Найпростіше визначитися за соціально-віковою ознакою. Це, насамперед, дитячо-юнацький туризм, молодіжний (студентський) туризм, туризм людей похилого віку, туризм інвалідів. За мотиваційною ознакою до категорії соціального туризму можна віднести спортивний туризм, сільський (зелений) туризм, екологічний туризм, а також всі інші види туризму для вищезазначених соціально-вікових категорій [1, с.177-178].

Враховуючи вкрай високу соціальну значущість організації змістовного проведення дозвілля соціально вразливих верств населення, ці питання повинні оперативно вирішуватися органами місцевої влади. Лише створена в державі система соціального туризму на сучасному етапі здатна дати повноцінний туристичний продукт, який би задовольняв потреби молоді, пенсіонерів, малозабезпечених громадян, людей з особливими потребами та інших соціально вразливих верств населення в оздоровленні, відпочинку, пізнанні навколишнього світу.

Варто зазначити, що соціальний туризм є не тільки механізмом забезпечення права на відпустку і свободу подорожей малозабезпечених верств населення, але й ресурсом забезпечення продуктивної зайнятості населення території, інструментом регіонального розвитку, механізмом формування позитивного іміджу й популяризації туристичної дестинації.

На муніципальному та регіональному рівнях місцева влада намагається вирішити проблему розвитку соціального шляхом розробки та впровадження цільових проектів і програм. Разом з тим, вони орієнтовані на окремі категорії громадян та не можуть охопити всіх через відсутність належного фінансування.

На міжнародному рівні ідеї соціального партнерства активно та досить давно використовуються при реалізації проектів і програм соціальної сфери, у т.ч. і в системі соціального туризму. Витоки діяльності з організації послуг соціального туризму для малозабезпечених громадян історичними корінням сягає в XIX століття. В європейських країнах з 1875 до 1890 р. створювалися літні табори та сімейні пансіонати для пенсіонерів, інвалідів, підлітків, багатодітних сімей, які надавали соціально-туристичні послуги. Соціальний туризм відповідав інтересам кількох сторін: споживачів (малозабезпечених верств населення), в силу своєї обмеженої платоспроможності вони таким способом вирішували проблеми організації свого відпочинку, і туристичних агентів - для них така діяльність згладжувала сезонні коливання попиту [5, с.62].

Виходячи з досвіду поширення практики соціального партнерства в розвинутих країнах світу (США, Великобританія, Франція, Швейцарія, Ірландія, Австралія) можна стверджувати, що воно є одним з пріоритетних напрямків державної політики в сфері туризму та має всі ознаки системної діяльності [3, с.29].

Взаємодія державних, підприємницьких, некомерційних структур та самих громадян з метою реалізації проектів і програм у сфері соціального туризму є вкрай важливою, позаяк соціальний туризм за допомогою соціального партнерства може стати соціально-технологічним способом реалізації таких соціальних функцій (рис. 1):

Рис. 1. Функції соціального туризму

Джерело: побудовано автором на основі [5, с.63]

Соціальний туризм як невід’ємна частина способу життя людини повинен стати одним із значущих чинників соціально-економічного розвитку нашої країни у довгостроковому періоді саме завдяки соціальному партнерству. Беручи до уваги, що важливими завданнями соціального партнерства є: захист інтересів різних соціальних верств населення, сприяння у вирішенні актуальних соціальних, політичних і економічних завдань, формування соціально-правової держави і демократичного громадянського суспільства, можна зробити висновок, що політика соціального партнерства спрямована на забезпечення соціальної справедливості та миру в суспільстві і на утвердження цивілізованих форм комунікації за інтересами різних соціальних груп.

За належного функціонування та співпраці органів центральної державної влади, місцевого самоврядування, підприємницького сектору, політичних партій, громадських організацій та громадян за сучасних умов розвитку соціально-економічної системи України доцільно здійснити наступні заходи:

• розробити нормативно-правову базу, яка б регулювала відносини в сфері соціального партнерства та соціального туризму;
• розвинути інфраструктуру для забезпечення нормального функціонування системи соціального туризму;
• забезпечити якісну підготовку спеціалістів для системи соціального туризму;
• забезпечити доступність соціального туризму для усіх потребуючих верств населення;
• у процесі реалізації державної соціальної політики використовувати позитивний закордонний досвід розвитку соціального туризму та соціального партнерства.

Таким чином, у формуванні системи соціального партнерства в сфері туризму провідну роль відіграє держава, або, як її можна назвати у контексті даного дослідження -«соціальна держава». Цей термін передбачає реалізацію державою таких функцій, як:

• законодавче забезпечення функціонування соціального партнерства;
• забезпечення високого рівня соціальної відповідальності держави за перерозподіл доходів, фінансових потоків. Соціальна відповідальність - це новий рівень розвитку суспільства, нова стратегія та концепція, яка інтегрує у собі національну стратегію, загальнолюдські цінності та етичну поведінку туристичних організацій, туристів, працівників, органів влади, інститутів громадського суспільства, науково-дослідницьких установ та вищих навчальних закладів [2, с.43];
• забезпечення координації дій з організації контролю за змістом професійного навчання у сфері туризму, створенням освітніх стандартів спільно з представниками професійних, наукових та громадських організацій, що діють у сфері туризму.

Потребує всебічного вивчення позитивний світовий досвід поширення практики соціального партнерства у сфері туризму на всіх рівнях, а також його адаптування до вітчизняних умов з урахуванням регіональних та національних особливостей. Створення ефективної системи соціального партнерства в сфері туризму є показником зацікавленості держави й суспільства в подальшому розвитку туристичної галузі, підвищення її конкурентоспроможності та прибутковості.

Список використаних джерел

1. Колотуха О.В. Соціальний туризм в Україні: проблеми та перспективи розвитку // Культура народов Причерноморья. 2009. №176. С.125-127.
2. Колянко О.В., Миронов Ю.Б. Соціальна відповідальність у туристичному бізнесі // Сучасні проблеми менеджменту: матеріали ХІІ Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 28 жовтня 2016 р.). К.: Національний авіаційний університет, 2016. 157 с. С.42-43.
3. Мартинова Н.С. Стратегічні питання розвитку соціального партнерства в сфері туризму та туристичній освіті // Вісник Луганського національного університету ім. Т. Шевченка. Педагогічні науки. 2011. №13(224). Ч.1. С.27-35.
4. Нездоймінов С.Г., Андрєєва Н.М. Державно-приватне партнерство у сфері рекреації та туризму в контексті соціальної відповідальності // Соціальна відповідальність влади, бізнесу, громадян: монографія: у 2 т. / за заг. ред. Г.Г. Півняка. Дніпропетровськ: НГУ, 2014. Т.2. С.231-237.
5. Фехтел Е.В. Социальное партнерство и его роль в развитии социального туризма в России // Сервис в России и за рубежом. 2010. №2. С.60-63.
6. Manila Declaration on World Tourism. URL: https://tourlib.net/zakon/manila-declaration.pdf.